Й. Бродський
ТИХА ВОДА
Дощі рясніли – був початок і землетрусило затим. І чиюсь смерть заздалегідь оплакує природа. Крізь шибку, у четвер з'являється фасад через
дорогу, нагадуючи обриси руїни, п'янючої, мов глиб
китайських ієрогліфів. Мабуть, також
заздалегідь. Прийдешнього уникнуть літаки і чайки, і житимуть захоплені вінками солоних хвиль
чи мандруватимуть в одвічно мертві допотопні житла.
1992 р.
переклад з англійської
Андрія Бондаря
Юрій Ґудзь
«ВТЕЧА В
ЗИМОВИЙ ЄГИПЕТ»
(до роковин
смерті Поета)
...Вранці, 29 січня, в понеділок, тієї самої хвилі, коли я дізнався про це, рука машинально записала на межі друкованої сторінки:
«...звістка по «БІ-БІ-СІ» про сон Йосифа Бродського». Так само написалося – замість слова, котре завше звучить як вирок, як текст наперед заготовленого вердикту – від імені підкупленого суду... А сьогодні дізнався: все сталося так, як написалося – він помер легкою смертю, увісні, в ніч з суботи на неділю – на п'ятдесят п'ятому році життя...
В цьому є щось від невипадкового, свідомо здійсненого жесту... По-перше, вибір пори року: зима, часопростір, що найбільше відповідає найпотаємнішим сутностям людської душі, відповідає майже на всі запитання зі своїх чорно-білих глибин невимовного... пора, в якій найчастіше відбувається щезнення меж поміж сьогосвітнім і потойбічним світом і, якщо не забракне уваги й трохи відваги, то можна застерегти видимі й ледь чутні контрапункти їхнього взаємопроникнення – на поверхні його віршів останнього десятиліття...
По-друге, – він безперечно відчував, що не гоже Поету, народженому в задубілій імперії, якою десятиліттями нескінченних зим правили – заправляли обезхерені геронтократи (пристрасть євнухів – потяг до влади), не гоже йому доживати сакраментального віку «вічно молодих» шістдесятників, цих невтомних і натхненних «шестьор» при будь-якій заново змаразмілій владі – віку комсомольських мітингових поетів, що не гоже навіть умовно туди наближатись...
По-третє: треба було поспішати, щоб не піддатися спокусі виконати власну обіцянку: «Ни земли, ни погоста / Не хочу выбирать. – / На Васильевский остров / Я приду умирать...», –
він дійсно там помирав: не раз і не два... А от жити, – в сенсі творити як заманеться, як на душу ляже, а не так, як захоче народ чи який-небудь партійний супервайзер,– він дістав змогу в зовсім іншій країні... Й за це був їй щиро вдячний – навіть на рівні приручення (приречення) чужої мови...
По-четверте: він помер, як хотів – без каяття і причастя... Його ніколи не турбувала власна конфесійна приналежність. Мав особисту, кишенькову, ближчу до серця (як кульки нітрогліцерину) теологію, скоріше апофатичну, аніж будь-яку іншу... Відчував себе перш за все провідником мови, якою писав тієї хвилини свої елегії й есеї...
Моє власне сприймання поезії Бродського чимось схоже на споглядання рухомого пейзажу за вікнами ранкового
дизель-потягу... Кожне з тих небокрайніх видінь: небо – поле – самотнє дерево – даленіючий ліс – чиясь хатина на узліссі – мало в собі зриму ієрархічну відповідність віковим періодам власного життя... Народження, дитинство, юність, зрілість, старість... І те все давалося одночасно, в одному нескінченному тревелінгу за вікном... Без логічної (лінійної) послідовності, якої дотримується звичне людське життя... Зрідка те все так неймовірно співпадало: пейзаж з густо чорніючим крайобрієм, порожнім полем, бездонним і бездомним небом раптом відлунював відчуттям пронизливого переживання майбутньої старості, ніби й недосяжної нині... а далі плавно, прямо на очах, переходив у краєвид, означений словом «дітвацтво»... Потяг судомно смичеться, щось нерозбірливе белькоче в репродуктор сонний машиніст, коротка зупинка на півтори хвилини... Станція з дивною (серед зими) назвою – Лотос, будинок, обшарпаний дощем і вітром, а далі, впритул до лісу, – якісь перекошені прибудови: повітка з сіном, дровітник, клуня, зруб колодязя... дорога повз них веде вглиб лісу, на ній – підвода, запряжена гнідим коником, старий візниця втягнув голову в плечі, холодно, з потягу сходять жінка й хлопчик, вона підсаджує його до візниці, замотує темною шерстяною хусткою, а сніг падає, падає, густішає й уповільнює тим (нам – з ним) своє падіння-сходження з небес на голови безпритульних під ними людей – старого, жінки й хлопчика, потяг рушає, знову смикаючись туди-сюди всім тілом зголоднілої за небокраєм стокротки, ти проводжаєш очима на мить знерухомлений пристанційний стоп-кадр, той зимовий сюжет з невідомим продовженням й не розумієш, для чого, для кого маєш запам'ятати те все назавжди, чому саме тебе взято в свідки чужої втечі в зимовий Єгипет, в захований десь посеред лісу осередок тепла й світла, куди самому тобі вже ніколи не втрапити...
Юрій Ґудзь
* Ось чому й посейдень їм так кортить приписати Поетові який-небудь недолугий шовіністичний опус, зліплений «знатоками» всіляких провокацій...**
--------------
**
Зноска у статті не має посилання (від упоряд. – О. Левченко)
Ґудзь Ю. Втеча
в зимовий Єгипет (до роковин смерті поета Й. Бродського) // AtrLine. – №2,
1997. – С.51