Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

пʼятниця, 30 листопада 2012 р.

Результати конкурсу "Клекотень осені - 2012"


І місце Катерина Марчук (молодь) 
І місце Марія Хімич (старша вікова група) 

ІІ місце Юлія Вербило (молодь) 
ІІ місце Марія Розбіцька (молодь) 
ІІ місце Володимир Вакуленко (старша вікова група) 

ІІІ місце Юлія Довбня (молодь) 
ІІІ місце Ніна Паламарчук (старша вікова група) 

 
Номінації:
Анастасія Двигон «Версифікаційний зорепад»
Ольга Гаврилова «Сонячні сни юної музи»
Зоряна Головецька «Молода осінь поетичного натхнення»
Андрій Грищук «Поетичні спектри квазічастинок»
Олександр Степанчук «Роздзвінноясний поетичний дух»
Катерина Регенель «Поетично обнадійливі ноти душі»
Тетяна Шабодей «Художня кавоманія»
Анастасія Туровець «Квіт почуттів у віршах»
Вадим Жалюк «Сповідальний мінімалізм»
Надія Шанюк «Одвічне»


понеділок, 26 листопада 2012 р.

пʼятниця, 9 листопада 2012 р.

Умови конкурсу "КЛЕКОТЕНЬ ОСЕНІ - 2012"

"КЛЕКОТЕНЬ ОСЕНІ - 2012"
пам’яті Юрка Ґудзя

Конкурс засновано Анатолієм Мефодійовичем Шевчуком,
фундатором Незалежного Центру мистецтвознавчих
та етнографічних досліджень Житомирського Полісся

Організатори: Міжнародне поетичне братство Юрка Ґудзя, редакція літературно-художнього журналу «Люблю+Слово», кафедра українського літературознавства та компаративістики ННІ філології та журналістики Житомирського державного університету ім. Івана Франка.
Старт: 10 жовтня 2012 р.
Жанри: поезія.
Мова: українська.
Оцінка творів: відбувається у два етапи (конкурсний, фестивальний).
Конкурсний: попередній відбір надісланих творів членами журі та редколегії журналу «Люблю+Слово» тих авторів, що візьмуть участь у другому етапі конкурсу;
Фестивальний: автори зачитують свої поетичні твори зі сцени перед членами журі.
Підсумок: результати оголошуються по завершенню другого етапу конкурсу.
Відзнака: учасники конкурсу винагороджуються дипломами та цінними подарунками, твори переможців конкурсу будуть опубліковані в літературно-художньому журналі «Люблю+Слово».
Подання рукописів: на електронну скриньку ygoodz@ukr.net з поміткою «На конкурс «Клекотень осені – 2012»
Журі не розглядає твори, які:
1. Носять антиукраїнський характер;
2. Мають антирелігійне, шовіністичне або антисемітське спрямування;
3. Твори, в яких вживається ненормативна лексика.
Вимоги до оформлення: А4, формат – Word RTF, кегель – 12 пт., інтервал – 1,5 пт., об’єм – до 10 сторінок. Разом із творами на конкурс надсилати коротку автобіографію, фотографію, контактний телефон й точну адресу.
Місце та час проведення: 30 листопада 2012 р. у приміщенні Навчально-наукового інституту філології та журналістики Житомирського державного університету ім. Івана Франка. Про час проведення буде поінформовано за електнною адресою та контактним телефоном.
Журі: Петро Білоус, Ванда Чайковська, Володимир Білобровець, Марія Рудак, Олена Юрчук, Галина Левченко, Сніжана Чернюк, Анатолій Сірик, Костянтин Куліков, Світлана Штатська, Віталій Правдицький.

неділя, 4 листопада 2012 р.

Ролан Барт. Від твору до тексту. Переклад Юрка Ґудзя

Ролан Барт

ВІД ТВОРУ ДО ТЕКСТУ

Відомо, що останніми роками в наших уявленнях про мову, а відтак і про літературний твір, який вже як феномен дійсности своїм існуванням завдячує мові, відбулися (або відбуваються) певні зміни. Ці зміни, вочевидь, взаємопов'язуються з найновішими досягненнями таких дисциплін, як лінґвістика, антропологія, психоаналіз (слово «взаємопов'язуються» набуває тут підкреслено нейтрального значення: йдеться про абияку залежність, навіть залежність гнучку та діялектичну. Новий погляд на твір як поняття виник не так внаслідок внутрішнього оновлення кожної з дисциплін, як завдяки їхній зустрічі на рівні об'єкта, традиційно не залежною від вивчення жодної з них. Гідність попередніх дисциплін розвалюється, інколи навіть ґвалтовно, з гучними стресами, зумовленими новою кон'юнктурою, – і поступається новому об'єктові і новій мові, що не вміщуються в межах наук, які передбачалося поєднати між собою тихо й мирно. Подібно до того, як вчення Айнштайна вимагає введення в об'єкт дослідження релятивної системи відліку так і в літературі спільний вплив на неї фройдизму та структуралізму змушує ввести категорію відносности у взаємовідносини того-хто-пише (скриптора), читача і споглядача (критика). На противагу творові (традиційному поняттю, що віддавна і досі сприймається, так би мовити, по-ньютонівськи) виникає потреба в новому об'єкті, що виник внаслідок зрушення або перетворення попередніх категорій. Таким об'єктом є Текст. Розумію, що це слово увійшло сьогодні в моду, (сам я схильний вживати його досить часто) й викликає в багатьох недовіру, отож бо й мені хочеться сформулювати собі для пам'яти головніші пропозиції, на перетині яких, на мою думку, розташовується Текст.
1. Текст не варто розглядати як кількісну категорію. Марна будь-яка спроба реального розмежування твору і тексту. Недоцільно було б стверджувати: «твір – це класика, текст – авангард», річ не в тому, щоб нашвидкоруч укласти реєстр «сучасних лавреатів» і розмістити одні літературні твори в інші, а інші в оці; насправді «дещо від Тексту» може бути і в старожитному творі, тоді як більшість творінь сучасної літератури не є текстами. Відмінність тут ось у чому: твір є матеріяльним фраґментом, що займає певну частину книжкового простору (наприклад, у книгозбірні), а Текст – поле методологічних змагань. Твір може вміститися на долоні, текст знаходить притулок у мові, існує тільки в дискурсі (краще було б сказати, що він є текстом настільки, наскільки він це усвідомлює. Текст – це не вияв розпаду твору, а навпаки, твір – то шлейф уявлюваного, що тягнеться за Текстом. Інакше кажучи, Текст відчувається тільки у процесі праці, виробництва. Звідси випливає що Текст не може непорушно вклякнути (скажімо, на книжковій полиці), згідно з власним єством він мусить рухатись крізь щось – наприклад, крізь твір, крізь шеренги творів.
2. Відтак і Текст не обмежується у поняттєвій площині «благонадійної» літератури, не підлягає включенню до жанрової ієрархії, навіть до пересічної класифікації. Визначальною для нього є здатність ламати узвичаєні канони. До якого жанру віднести Жоржа Батая? Хто цей письменник: романіст, поет, філософ, містик? Дати відповідь настільки важко, що, вважають за краще навіть не згадувати Батая у підручниках літератури: річ у тому, що Батай усе життя писав тексти, точніше, один і той же текст. Текст робить проблематичною будь-яку класифікацію (і в цьому полягає одна з його «соціяльних» функцій), оскільки він щоразу передбачає, за висловом Соллерса, пізнання меж. Ще Тібоде, хоч в обмеженішому значенні, говорив про граничні, краймежові твори, як наприклад, «Життя Рансе» Шатобріяна, який ми сьогодні уявляємо справді як «текст», бо текст – це і є те, що перебуває на межі мовної унормованости (зрозумілости, певного комфорту при читанні тощо). Це сказано не заради хвацького «героїчного» жесту. Текст на магається стати потойбічним щодо докси (чим ще визначити це дуже поширене суспільне поняття, що за потужною підтримкою засобів масової інформації закладає підвалини наших демократій), варто зазначити, що Текст у буквальному значенні завжди парадоксальний.
3. Текст пізнається, осягається через своє відношення до знака. Замкнутий твір зводиться до певного означуваного. Цьому означувальному можна надати двох видів значущости: або ми вважаємо його явним, і тоді твір є об'єктом науки про буквальні значення філології), або ж ми вважаємо це означуване потаємним, глибинним, яке потрібно шукати, і тоді твір належить до сфери герменевтики чи до певної інтерпретації (марксистської, психоаналітичної, тематичної тощо). Виходить, що твір у цілому функціонує як знак, і закономірно, що він є однією з основних категорій цивілізації Знака і навпаки, у Тексті означуване екстраполюється в безмежність майбутнього. Текст ухиляється, він працює у сфері означника. Означник потрібно уявляти собі не як видиму частину сенсу, не як його матеріяльну попередність, а навпаки, як його вторинний продукт, і в незакінченості означника передбачається не невимовність (означуване, що не піддається найменуванню), а гра, народження означника у площині Тексту, (точніше, й сам Текст є його площиною) відбувається вічно, як у вічному календарі, але не органічно, через дозрівання, і не герменевтично, через заглиблення у сенс, а засобом множинного зсуву, взаємонашарування, варіяції елементів. Логіка, яка вреґульовує текст, ґрунтується не на розумінні (тлумаченні того, «що означає твір»), а на метонімії, у випрацюванні асоція-цій взаємосполучень, перенесень, у ньому знаходить вихід знакова енергія, без таких звільнень людина б загинула. Твір, у ліпшому випадку, малосимволічний, його символіка швидко зводиться на ніщо, тобто завмирає у нерухомості, тоді як Текст всуціль символічний: твір зрозумілий, усвідомлений, сприйнятий у всій повноті своєї символічної природи – це і є, власне, текст. Відтак текст повертається до лона мови: як і в мові, у ньому є структура, але немає об'єднувального центру, немає закритости. Суто епістемологічний статус, визнаний сьогодні за мовою, зумовлений саме тим, що ми відкрили в ній парадоксальність структури – це система без методу і без центру.
4. Текстові притаманна багатозначність. Це означає, що він має не просто кілька значень, але те, що у ньому здійснюється властива йому множинність сенсу – множинність така, що не підлягає усуненню, а не та, що є тільки припущенням. У Тексті немає мирного співіснування сенсів, значень – Текст перетинає їх, рухається крізь них, відтак він не підкоряється навіть плюралістичному тлумаченню, у ньому відбувається вибух, розщеплення усіх сенсів. Насправді множинність Тексту зумовлюється не двозначністю складників його змісту, а так би мовити, просторовою багатолінійністю означників, із яких він зітканий (етимологічно «текст» означає «тканина»). Читача тексту можна уподібнити до мандрівника, який звільнився від будь-якої напруги, яку витворила уява, і внутрішньо нічим необтяжений, під час прогулянки його сприйняття множинне,
багатозначне, враження різноманітні за походженням – відблиски, кольорові плями, рослини, спека, свіже повітря, крик птахів, голоси дітей із того боку яру, перехожі, їхні жести, одяг місцевих жителів – здаля або зовсім поряд, усі ці випадкові деталі наполовину впізнавані, вони відсилають до знайомих кодів, хоча їхнє поєднання унікальне і робить прогулянку оригінальною, наповнює деталями, які не можуть повторитися, нові – будуть іншими. Так відбувається і з Текстом – він може бути собою тільки у власній неідентичності (до речі, це не свідчить про його якусь індивідуальність). Прочитання Тексту – дія одноразова (тож ілюзорною є будь-яка індуктивно-дедуктивна наука про тексти – текст немає граматики), і водночас його прочитання всуціль зіткане з цитат, посилань, відгомону усе це – засоби висловлювання культури (а яка мова не є такою?), застарілі і нові мови проходять крізь текст, створюючи могутню стереофонію. Текст протилежний творові – за своєю множинністю, демонічністю самої текстури, що може спричинитись до глибоких змін у прочитанні, до того ж у тих самих галузях, де монологічність є найважливішою заповіддю деяких «текстів» Святого Письма, традиційно віддані на поталу теологічному монізмові (історичному чи аналогічному), можуть бути прочитані з урахуванням дифракції зміщення усіх значень і сенсів.
5. Твір входить до процесу філіяції. Беремо за аксіому зумовленість твору дійсністю (расою, пізніше історією), чергування творів один за одним, те, що кожний із них має свого автора. Автора вважають батьком і господарем свого твору, отож літературознавство вчить нас поважати автограф і відкрито засвідчені наміри автора, а суспільство юридично визнає зв'язок автора зі своїм твором, це і є «авторське право» – молода інтуїція, узаконена тільки в епоху Революції. Стосовно ж Тексту, то у ньому відсутній запис про батька. Метафори тексту і твору тут розходяться ще більше. Твір відсилає до образу такого організму, який природно розростається, розвивається (заслуговує на увагу подвійне використання слова «розвиток» у біології та реториці). Метафора Тексту – сітка, невід, якщо Текст і розростається, то тільки завдяки комбінуванню і системній організації елементів, до речі, цей образ близький до поглядів сучасної біології на живі організми. У Тексті не вимагається поважати якусь монолітну цілісність, його можна розчленувати, саме так і чинили в середні віки з двома авторитетними текстами – зі Святим Письмом і з Арістотелем, його можна читати, не беручи до уваги волю його батька. Привид автора може, звісно, з'являтися у Тексті, в своєму тексті, але вже тільки як гість, автор роману фіксується не тільки як один із персонажів, фігурою, що виткана на килимі посеред інших, він більше не отримує тут ніяких батьківських прав чи переваг, а тільки свою роль у грі, він, так би мовити, «автор на папері». Його життя з джерел тих історій, що розповідають про нього, перетворюється у самостійну історію, яка починає змагатися з ним же написаним, відбувається нашарування творчости скриптора на його життя, а не навпаки, як раніше. Життя Пруста чи Жене мало читатися завдяки їхнім творам: слово «біографія» знаходить тут свій буквальний, етимологічний сенс, і водночас фальшивою стає проблема щирости письменника, ота «хресна мука» усієї літературної моралі – бо ж «я», що пише текст, це «я» існує тільки на папері.
6. ...Текст вимагає, щоб ми зліквідували, або хоча б скоротили дис танцію між письмом і текстом, не намагались екстраполювати усе сильнішу персону читача на твір, а об'єднували читача й письмо в єдину знакову діяльність. Відстань, що розмежовує їх, виникла історично. У часи різкого соціяльного розшарування (ще до утворення демократичних культур) вміння читати і писати було класовим привілеєм. Реторика, головний літературний ключ тієї епохи, вчила писати (хоч, як звичайно, тоді писали не тексти, а рефлексії). Показово, що з приходом демократії це завдання змінилось на зворотнє – сьогодні школа (середня школа) ставить собі на карб те, що вже вчить не писати, а правильно читати. Але одна річ читання у розумінні споживання, а зовсім інша – гра із самим текстом. Слово «гра» тут слід розуміти в усій його багатозначності. Гра – це сам текст (так говорять про вільний хід дверей, механізму), і читач також грає, причому подвійно: він грає у Текст (як у гру), потім він ще й грається Текстом. Не варто забувати, що «грати» – також термін музичний, а історія музики як різновид практики, а не як «мистецтва», досить таки близько відповідає історії тексту, і були часи, коли «грати» і «слухати» поєднували в одній нерозчленованій діяльності: від надміру музик-аматорів (хоча б у певному становому середовищі), потім одна за одною вирізнилися дві особливі ролі: спочатку виконавець, а потім любитель музики (пасивний), який слухає музику, але не вміє грати сам (і, справді, на зміну фортепіяно прийшли грамплатівки).
Відомо, у сучасній постсеріяльній музиці роль «виконавця» зруйнована, його примушують бути ніби співавтором партитури, доповнюючи її від себе, а не просто «відтворювати». Текст якраз подібний до такої партитури нового типу. То суттєва новація, бо хто ж стане виконувати твір? Таким питанням задався Маллярме, прагнучи, щоб книжку створювала авдиторія. У наш час твір виконує тільки критик, як кат виконує вирок. У тому, що більшість відчуває «нудьгу» від сучасного «мало-читабельного» тексту, від аванґардових фільмів або полотен, вина, вочевидь, звички зводити читання до споживання, гратися ним, розбирати за частинами, запускати його в дію.
7. Зважаючи на сказане, можна запропонувати ще один, останній підхід до Тексту – через задоволення. Не знаю, чи була досі в естетиці хоча б одна гедоністична теорія, навіть у філософії гедоністичні тексти трапляються рідко. Напевно, твори (деякі твори) можуть давати щось схоже на задоволення: я можу захоплено читати і перечитувати Пруста, Флобера, Бальзака, і навіть – чому б ні? – Олександра Дюма. Однак таке
задоволення, при всій його інтенсивності, все ж залишається загалом споживацьким задоволенням. Бо хоч я і можу читати цих авторів, я водночас знаю, що не можу їх переписати (бо нині вже неможливо писати «саме так»), одне усвідомлення цього досить таки сумного факту відштовхує мене від створення подібних творів, хоча така відчуженість – запорука моєї сучасности (бути сучасною людиною – чи не означає це досконало знати про те, що вже нічого не можна розпочати спочатку?)
Щодо тексту, то він безпосередньо пов'язаний із задоволенням, він є задоволенням без почування відчужености. Текст здійснює певну соціяльну утопію у сфері означника, переганяючи історію (якщо тільки історія не обере варварство), він робить прозорими хай не соціяльні, то хоча б мовні співвідносини, у його просторі жодна мова не має переваг над іншою, всі вони мають вільну циркуляцію (враховуючи «колове» значення цього слова).
Ці зауваження не обов'язково повинні стати моментами теорії Тексту. Це зумовлено тим, що теорія Тексту не вичерпується метамовним викладом, складовою частиною подібної теорії є руйнування метамови як такої, чи хоча б недовіра де неї (оскільки час від часу нею, можливо, доведеться користуватися). Слово про Текст повинно бути тільки текстом, його пошуком, текстовою працею, тому що Текст – це такий соціяльний простір, в якому не сховається жодна мова і жодний суб'єкт, який промовляє, не буде суддею, господарем, політиком, сповідником, дешифрувальником, і теорія Тексту невпинно зливається з практикою письма.

Переклад Юрка Ґудзя

Антологія світової літературної-критичної думки ХХ ст.. / За ред.. Марії Зубрицької. 2-е вид., доповнене. – Львів: Літопис, 2001. – 832 с. – С.491-496.