Незабаром!

Незабаром побачить світ книга статей Юрка Ґудзя "Набережна під скелями".
Упорядник - Олег Левченко.

В Житомирі пройшов четвертий фестиваль-конкурс «Клекотень осені – 2012»

 
http://news.mbfportal.com/article/v_zhytomyri_projshov_chetvertyj_festyval_konkurs_klekoten_oseni_2012

Четвертий фестиваль-конкурс молодих поетів «Клекотень осені - 2012»

Четвертий фестиваль-конкурс молодих поетів «Клекотень осені - 2012»
Вівторок, 04 грудня 2012, 15:22 Д.Самаріна

Міжнародне поетичне братство Юрка Гудзя, редакція літературно-художнього журналу «Люблю+Слово» спільно з кафедрою українського літературознавства та компаративістики Навчально-наукового інституту філології та журналістики Житомирського державного університету ім.І. Франка провели четвертий фестиваль-конкурс молодих поетів «Клекотень осені - 2012».

Засновником фестивалю-конкурсу молодих поетів памяті Юрка Гудзя «Клекотень осені » був мистецтвознавець, етнограф, письменник, майстер декоративно-вжиткової творчості Анатолій Шевчук. І хоча його душа вже відійшла у вічність, та добру справу продовжують творити його однодумці.
Марія Масловська заступник директора ННІ філології та журналістики
Приємно те , що справу тих, хто так любив Україну, хто нею жив, продовжують і розвивають…
Галина Левченко докторант кафедри українського літературознавства та компаративістики
Цей конкурс саме для молоді, для цих людей..
Зазвичай у конкурсі беруть участь молоді поети початківці. Цьогоріч силою слова і новим баченням світу, що у чітких, а то й замислуватих фразах лягли на папір, змагалися і ділилися зі слухачами поети різного віку . Про нову поезію учасників конкурсу розповів голова журі, доктор філологічних наук, професор Петро Білоус.
Петро Білоус голова журі, доктор філологічних наук, професор
Вони тепер не пишуть твір на вільну тему аобо про Батьківщину, як колись, все більше показують себе, які є насправді.
Однією з призерок конкурсу стала аспірантка Катерина Марчук, в той час, коли поетеса давала нам інтерв’ю, про свою перемогу вона ще не знала.
Катерина Марчук номінантка конкурсу
Я вирішила взяти участ у конкурсі, бо побувала на батьківщині Гудзя, у школі де він вчився, поспілкувалась із людьми, з якими він спілкувався.

Джерело: http://www.tvradiozt.com.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=7559:-----l--2012r&catid=1:latest-news&Itemid=99

В Житомирі відбувся фінал конкурсу «Клекотень осені – 2012»

В Житомирі відбувся фінал конкурсу «Клекотень осені – 2012»

«Поезія повинна переплітатися з жилами…» саме ці рядки з поезії Юрка Гудзя стали кредом цьогорічного житомирського фестивалю-конкурсу «Клекотень осені - 2012».

Ось уже вчетверте в ННІ філології та журналістики ЖДУ ім. Івана Франка відзначали кращих поетів України. 30 листопада тут пройшов четвертий фестиваль-конкурс молодих поетів «Клекотень осені – 2012» пам`яті Юрка Гудзя. Засновником конкурсу свого часу став Анатолій Шевчук – мистецтвознавець, етнограф і письменник, якого зараз, нажаль, уже нема серед живих.

Організаторами конкурсу є Міжнародне поетичне братство Юрка Гудзя, редакція літературно-художнього журналу «Люблю+Слово», кафедра українського літературознавства та компаративістики ЖДУ ім. Івана Франка. Компетентне журі визначило 17 кращих учасників з великої кількості охочих взяти участь у конкурсі. А «журили» цьогоріч досвідченні у своїй справі люди – Петро Білоус, Ванда Чайковська, Володимир Білобровець, Олена Юрчук, Галина Левченко, Сніжана Чернюк, Костянтин Куліков та Олег Левченко.

Вікова категорія учасників вразила різноманітністю: від зовсім юних школярів, до людей старшого віку, які вже утвердилися у житті. Учасники, перед початком фестивальної частини конкурсу, переглянули відеоряд з фотографій та ексклюзивних відео з життя талановитого поета Юрка Гудзя..

Усі конкурсанти були нагородженні дипломами учасників в різних номінаціях і цінними подарунками. А ось перше місце отримали аж двоє учасників – Марія Хіміч, яка уже не вперше бере участь у цьому конкурсі, і Катерина Марчук. Друге місце розділили відразу троє учасників – Юлія Вербило, Марія Розбіцька та Володимир Вакуленко. Ну а третіми було обрано Юлію Довбню та Ніну Паламарчук.

-Перші спроби писати були ще в дитинстві, але планомірно і цілеспрямовано почала займатися літературою, коли вступила в ЖДУ ім. Івана Франка, і вже тоді я ввійшла до складу народного аматорського літературно- мистецького об`єднання «Оксія, - говорить Марія Хіміч – переможниця «Клекотень осені – 2012». - У мене є збірка, яка називається «Північ», вона побачила світ у квітні 2012 року. В цьому ж році вона стала книгою року в номінації найкращий літературний дебют і здобула премію Василя Якимовича в номінації «Проза». Я брала участь у «Клекотні» минулого року і посіла третє місце. Взагалі я часто беру участь в різноманітних фестивалях, конкурсах, наприклад у 2007 році я отримала заохочувальну премію в номінації «Проза» від Київського видавництва «Смолоскип».

Цей конкурс для мене є дуже близьким і дуже рідним, тому що я дуже поважаю творчість Юрка Гудзя. Він є одним з тих поетів, які перевернули мені свідомість на рівні з Булгаковим та Павичем, тому мені приємно бути зараз у приміщені серед людей, які знали Гудзя , і надихатися самим духом його творчості. А взагалі мене надихають мої оточуючі, рідні, мене може надихнути навіть зовсім незнайома людина.»

Голова журі Петро Білоус, цитуючи Ліну Костенко, відзначив, що дуже важко сучасним поетам використовувати звичайні і такі банальні слова для написання свого творіння, «…бо всі слова були уже чиїмись…». Учасниками «Клекотня…- 2012» були не лише жителі Житомирщини, і а гості з інших міст. Конкурсанти були задоволенні результатами і поділилися, що подібні конкурси є дуже потрібними сучасним поетам-делетантам, оскільки це їх перший крок до визнання.


Автори статті Вікторія Ейсмунт та Анна Кравчинська

Джерело: http://20minut.ua/Новости-Житомира/news/В-Житомирі-відбувся-фінал-конкурсу-Клекотень-осені-–-2012-10253841.html

Євген Лущиков. Postscriptum до 10 років мовчання

Postscriptum до 10 років мовчання.
(Хаотичний есей)

Юрко Ґудзь схожий на мене, чи пак я на нього. Звичайно це не схожість наших облич, навіть не тілес наших. Я страшенно не люблю вуса, у цьому, як про це каже його фото поганої якості на поганому папері із його книги, і вуса теж говорять про нашу несхожість (насправді вуса він носив не довго, але важливий сам факт носіння).
А чи схожість це взагалі, те, про що я намагаюсь поговорити із вами. Ні, це радше наша з ним близкість, як то кажуть, духовна. Сам Юрко, певно, говорив би про зв′язок мертвих і живих. Я радше скажу про зв′язок живих, я його відчуваю.
З Юрком я познайомився на занятті із літературної антропології, тоді мені прийшлася до душі розповідь професораа Поліщука про Юрка, на текст «Навпроти снігу». Відкрила ж мені його Ніла Зборовська своєю «Українською реконкістою», хоча реконкіста достоту Юркова.
Юрко і сам змусив собою зацікавитись. По-перше, коли я (як сам вже розумію) на довгий час осів у Житомирі, загорівся бажання прозондувати весь літпростір недавнього минулого і сучасного сього краю і, на диво собі, не знайшов жодного імені цікавого для себе, звичайно, крім Юрка. По-друге, щодень я проходжу вранці і ввечері двір, у якому Юрка було вбито.
Саме вбито, а не як постановила судмедекспертиза, буцімто, бідний чоловік ішов собі нічним Житомиром зайшов у двір районного військкомату і тут у нього трапився приступ падучої, на котру Юрко хворів – і це правда, від чого він впав і розбив голову. Але ось що з цього приводу пише Володимир Даниленко у статті "Останній мандрівний дяк української літератури": "Його знайшли з пробитою головою у глухому житомирському дворику. Офіційна версія смерті – удар об асфальт під час припадку. Але в приватній розмові один із лікарів сказав, що так провалити черепа можна було тільки сильним ударом, залізним предметом або від падіння головою вниз не нижче третього поверху. Існувала здогадка, що його смерть могла бути справою рук когось із ветеранів афганської авантюри. В житомирській пресі друкували уривки Юркового антивоєнного роману "Ісихія" і це могло когось роздратувати. Але кому був потрібний процес над морально скаліченими солдатами брежнєвської епохи? Зрештою, його смерть стала загадковою крапкою на недовгій дорозі його не менш загадкового життя".
Ще цікава деталь: під час недавньої бесіди Володимир Білобровець, котрий знав Ґудзя, розповів, що мав Юрко дивну звичку – він ніколи не ходив манівцями. Навіть білого дня завжди тримався людних вулиць...
Так ось 20 лютого сього року виповнюється 10 років як не стало Юрка Ґудзя.
* * *
Радістю для мене стало те, що на Львівському форумі сього року я абсолютно випадково натрапив на його книгу прози. І ця книга розкрила мені всю нашу з ним схожість.
Юрко пластичний і ритмічний прозаїк. Певно, як і більшість поетів, які починають писати прозу. Проте у Юркова пластика – це пластика світу і природи, це вібрації, які торкаються і колихають крізь літери. Безперечно, це – ісихазм. Споглядальна метафізика. Я мало вірю у потойбічність, тайновидіння, божевілля і сни. Більше вірю знакам мовчання. Юркове мовчання заміняє текст, літери сповнюються ритмом природи і довкілля витвореного рукою людською. Тому Юрко у своїй прозі – вправний оператор. Це зорова проза, насолода в якій – у спогляданні образу, який схожий у ній на танцівницю на подіумі: вона вміло крутиться перед зголоднілим до її тіла чоловіком, який від споглядання її п′яніє удвічі, а може, й в рази швидше.
Юрко, як думала Ніла Зборовська, увів у порубіжну літературу метафізику божевілля, як незвичайний досвід знання. Я чомусь вірю, що божевілля тут ні до чого. Те, що є божевіллям Юрковим, – усього-на-всього мовчання і споглядання. Вождь у Кізі теж увесь час мовчав. І сюди ж варто приплести проблему «селянського синдрому»: Юрко сам писав про те, що він житель села, і асоціював це із своєю українскістю. Інші доточують сюди рустикальність і не-рустикальність. Тут варто говорити про мовчання – саундшафт, а Юрко сам знав, що він модерний до останього абзацу. Саме абзацу, а не слова, як хотілося написати, бо йому, як мені здається, важливі більші відтинки тексту ніж одне, а чи навіть два слова, абзац підходить. Це як окрема фраза в музиці, яка складає увесь ритм, а він важливий навіть для Юркової сіленціографії, хоча й атональність важлива не менш.
«Не знаю ще, яке означення матимуть ці тексти. В них основними засобами вислову є мовні маргіналії, знаки мовчання – крапки, коми, апострофи, титли, дво- і трикрапки, вертикальні (мої улюблені) двокрапки... Слова в сілентивних (або ж – сіленціографічних) тихотворіннях відіграють лиш допоміжну роль... Може, це все так і назвати – сіленціографія?» - писав сам Юрко про себе.

* * *
Я не помилився від перших Юркових рядків: він був би другом Лишеги. Він ним і був – дізнавя я вже пізніше, і що найголовніше – я дізнався це зі слів самого Юрка, чи може із тиші? Можливо. Слова про Лишегу окутані тишею, це власне і є слова Лишеги, і здається зараз, що я просто бачу і чую Олега, як він це говорить: «Ти б краще в Глеваху привіз би [картину – Є.Л.]... Хай поруч сосен трохи побуде». Тиша.
Думаю зараз: чому ніколи з Лишегою про Юрка не говорив? Мабуть, і не варт було. Все одно про нього треба мовчати.
Цікава оказія: Юрко, знаний містифікатор, став засновником Лаврської школи, котрої насправді й не існувало, тобто в як таку школу ніхто не згуртовувався, просто Ґудзь об’єднав поезію Олега Лишеги, Івана Семененка, Миколи Воробйова на спільному поетичному вечорі і згодом – у публікації в альманасі „Артанія”. „Лаврська” – бо авторам у різний час доводилося працювати на території Києво-Печерської лаври, але зрозуміло, що основним об’єднуючим чинником виступило не це – а насамперед особливості поетики, поетичної вразливості, моральний імператив, свого роду „сковородинство” – усіх цих авторів Юрко Ґудзь назвав „щезниками”.

* * *
«...Найгіршого не сталося. Ми залишилися жити, хоча й не змогли бути разом. Ми збожеволіли, не здичавіли, не потрапили в будинок, означений складним словом, перший додаток якого був «рай»: райлікарня, райсуд, райтрупарня... Ми залишилися жити... Кожен окремо – найгірше відбувається не знами. Тільки от пам′ять, а – незалежно від нас, понад нами... щоразу, кожної ранньої весни над головою густішає пошум крил...» - Юрко читає мої слова. Тільки я думаю, що з нами сталося найгірше – ми розірвали живе, порізали по живому. Так робити не можна. Добре, що плоть уміє заживати, а люди вміють прощати. Я знаю, кому я мав сказати ці слова (може, я вже їх і казав – забування ще одна здатність людини). І Юрко знав, кому він ці слова процідив крізь тишу. Саме з цих слів почалося моє усвідомлення нашої з Юрком близькості.
Я завжди говорив, що найкращий засіб самозахисту – уникання, ігнорування, може навіть,у деякій мірі й зневага (яка виростає із двох попередніх методів, або призводить до них.
І Юрко цитує Бродського: «... можна повернутись на місце злочину, але повернутись на місце, де тебе принижували – неможливо...».
Я ненавиджу тих, хто принижує, не лише мене, а просто тих, хто робить це постійно. Юрко на таке, я чомусь упевнений, на таке не був здатний, він вище образ, бо знає, що таке тиша. Тиша могла б стати ідеальним замінником образ, бо образи – це слова, а той, хто їх любить зазвичай занадто багато їх говорить, і образа зазвичай зіткана зі слів.
Можливо, тому він втікав завжди до Немильні («Не-ми»), свого рідного села. Чомусь уперто уникав, того, що родився у іншому, навіть у іншому районі, хоча і сусідньому, але тільки родився, але дух предків був там – за два кілометри від станції Новоград-Волинський Другий.
Юрко втікав до Немильні навіть тоді, коли здавалося б влаштувався в столиці, знайшов, як на той час, шикарну роботу редактором у «Слові і Часі».
* * *
Сьогодні по десяти роках Юркового відходу його друзі говорять, що він є. Він живий, просто він поїхав надовго у Київ, чи ще куди, але він скоро повернеться. Як повертався завжди. І дасть бог повернеться зі своєю реконкістою, яка зараз актуальна як ніколи. Українська реконкіста – це наша війна, яка неминуче призведе до відродження, це відвоювання українського простору від російського культурного іга.
Але про всяк випадок, пам′ятай:

Урок історії, або Варіації на тему «Польоту над гніздом зозулі»

Коли вам скажуть: ви живете
в найкращому з існуючих суспільств,
в найгуманнішій в світі державі,
то знайте: до вас заговорила
СТІНА

Коли тобі скажуть: все, що діялось
в нашій імперії,
все, що в ній відбувається зараз,
все в ній – для твого блага,
знай: до тебе звертається
СТІНА

Коли ж тебе підведуть до СТІНИ,
обличчям до холодного каменю,
і, навіть, якщо замість куль
тобі в потилицю вженуть в транквілізатор,
знай: ще можна встигнути
на дно свідомості сховати
окраєць вільної небесної блакиті...
(із збірки Pjstscriptum до мовчання, 1990)

Євген Лущиков

2012

Джерело: http://lushchykov-y.blogspot.com/

Результати конкурсу "Клекотень осені - 2012"

І місце – Катерина Марчук (молодь) 

І місце – Марія Хімич (старша вікова група) 

ІІ місце – Юлія Вербило (молодь) 

ІІ місце – Марія Розбіцька (молодь) 

ІІ місце – Володимир Вакуленко (старша вікова група) 

ІІІ місце – Юлія Довбня (молодь) 

ІІІ місце – Ніна Паламарчук (старша вікова група) 

 

Номінації:

Анастасія Двигон «Версифікаційний зорепад»

Ольга Гаврилова «Сонячні сни юної музи»

Зоряна Головецька «Молода осінь поетичного натхнення»

Андрій Грищук «Поетичні спектри квазічастинок»

Олександр Степанчук «Роздзвінноясний поетичний дух»

Катерина Регенель «Поетично обнадійливі ноти душі»

Тетяна Шабодей «Художня кавоманія»

Анастасія Туровець «Квіт почуттів у віршах»

Вадим Жалюк «Сповідальний мінімалізм»

Надія Шанюк «Одвічне»

"Клекотень осені - 2012" пам’яті Юрка Ґудзя

Четвертий фестиваль-конкурс

молодих поетів Житомирщини

"КЛЕКОТЕНЬ ОСЕНІ - 2012"

пам’яті Юрка Ґудзя

Сертифікат виданий Олегу Левченку для реалізації пректу Видання книги статей Юрка Ґудзя "Набрежна під скелями". Грант Житомирського міського голови

Умови конкурсу "КЛЕКОТЕНЬ ОСЕНІ - 2012"

"КЛЕКОТЕНЬ ОСЕНІ - 2012"
пам’яті Юрка Ґудзя

Конкурс засновано Анатолієм Мефодійовичем Шевчуком,
фундатором Незалежного Центру мистецтвознавчих
та етнографічних досліджень Житомирського Полісся

Організатори: Міжнародне поетичне братство Юрка Ґудзя, редакція літературно-художнього журналу «Люблю+Слово», кафедра українського літературознавства та компаративістики ННІ філології та журналістики Житомирського державного університету ім. Івана Франка.
Старт: 10 жовтня 2012 р.
Жанри: поезія.
Мова: українська.
Оцінка творів: відбувається у два етапи (конкурсний, фестивальний).
Конкурсний: попередній відбір надісланих творів членами журі та редколегії журналу «Люблю+Слово» тих авторів, що візьмуть участь у другому етапі конкурсу;
Фестивальний: автори зачитують свої поетичні твори зі сцени перед членами журі.
Підсумок: результати оголошуються по завершенню другого етапу конкурсу.
Відзнака: учасники конкурсу винагороджуються дипломами та цінними подарунками, твори переможців конкурсу будуть опубліковані в літературно-художньому журналі «Люблю+Слово».
Подання рукописів: на електронну скриньку ygoodz@ukr.net з поміткою «На конкурс «Клекотень осені – 2012»
Журі не розглядає твори, які:
1. Носять антиукраїнський характер;
2. Мають антирелігійне, шовіністичне або антисемітське спрямування;
3. Твори, в яких вживається ненормативна лексика.
Вимоги до оформлення: А4, формат – Word RTF, кегель – 12 пт., інтервал – 1,5 пт., об’єм – до 10 сторінок. Разом із творами на конкурс надсилати коротку автобіографію, фотографію, контактний телефон й точну адресу.
Місце та час проведення: 30 листопада 2012 р. у приміщенні Навчально-наукового інституту філології та журналістики Житомирського державного університету ім. Івана Франка. Про час проведення буде поінформовано за електнною адресою та контактним телефоном.
Журі: Петро Білоус, Ванда Чайковська, Володимир Білобровець, Марія Рудак, Олена Юрчук, Галина Левченко, Сніжана Чернюк, Анатолій Сірик, Костянтин Куліков, Світлана Штатська, Віталій Правдицький.

Ролан Барт. Від твору до тексту. Переклад Юрка Ґудзя

Ролан Барт

ВІД ТВОРУ ДО ТЕКСТУ

Відомо, що останніми роками в наших уявленнях про мову, а відтак і про літературний твір, який вже як феномен дійсности своїм існуванням завдячує мові, відбулися (або відбуваються) певні зміни. Ці зміни, вочевидь, взаємопов'язуються з найновішими досягненнями таких дисциплін, як лінґвістика, антропологія, психоаналіз (слово «взаємопов'язуються» набуває тут підкреслено нейтрального значення: йдеться про абияку залежність, навіть залежність гнучку та діялектичну. Новий погляд на твір як поняття виник не так внаслідок внутрішнього оновлення кожної з дисциплін, як завдяки їхній зустрічі на рівні об'єкта, традиційно не залежною від вивчення жодної з них. Гідність попередніх дисциплін розвалюється, інколи навіть ґвалтовно, з гучними стресами, зумовленими новою кон'юнктурою, – і поступається новому об'єктові і новій мові, що не вміщуються в межах наук, які передбачалося поєднати між собою тихо й мирно. Подібно до того, як вчення Айнштайна вимагає введення в об'єкт дослідження релятивної системи відліку так і в літературі спільний вплив на неї фройдизму та структуралізму змушує ввести категорію відносности у взаємовідносини того-хто-пише (скриптора), читача і споглядача (критика). На противагу творові (традиційному поняттю, що віддавна і досі сприймається, так би мовити, по-ньютонівськи) виникає потреба в новому об'єкті, що виник внаслідок зрушення або перетворення попередніх категорій. Таким об'єктом є Текст. Розумію, що це слово увійшло сьогодні в моду, (сам я схильний вживати його досить часто) й викликає в багатьох недовіру, отож бо й мені хочеться сформулювати собі для пам'яти головніші пропозиції, на перетині яких, на мою думку, розташовується Текст.

1. Текст не варто розглядати як кількісну категорію. Марна будь-яка спроба реального розмежування твору і тексту. Недоцільно було б стверджувати: «твір – це класика, текст – авангард», річ не в тому, щоб нашвидкоруч укласти реєстр «сучасних лавреатів» і розмістити одні літературні твори в інші, а інші в оці; насправді «дещо від Тексту» може бути і в старожитному творі, тоді як більшість творінь сучасної літератури не є текстами. Відмінність тут ось у чому: твір є матеріяльним фраґментом, що займає певну частину книжкового простору (наприклад, у книгозбірні), а Текст – поле методологічних змагань. Твір може вміститися на долоні, текст знаходить притулок у мові, існує тільки в дискурсі (краще було б сказати, що він є текстом настільки, наскільки він це усвідомлює. Текст – це не вияв розпаду твору, а навпаки, твір – то шлейф уявлюваного, що тягнеться за Текстом. Інакше кажучи, Текст відчувається тільки у процесі праці, виробництва. Звідси випливає що Текст не може непорушно вклякнути (скажімо, на книжковій полиці), згідно з власним єством він мусить рухатись крізь щось – наприклад, крізь твір, крізь шеренги творів.

2. Відтак і Текст не обмежується у поняттєвій площині «благонадійної» літератури, не підлягає включенню до жанрової ієрархії, навіть до пересічної класифікації. Визначальною для нього є здатність ламати узвичаєні канони. До якого жанру віднести Жоржа Батая? Хто цей письменник: романіст, поет, філософ, містик? Дати відповідь настільки важко, що, вважають за краще навіть не згадувати Батая у підручниках літератури: річ у тому, що Батай усе життя писав тексти, точніше, один і той же текст. Текст робить проблематичною будь-яку класифікацію (і в цьому полягає одна з його «соціяльних» функцій), оскільки він щоразу передбачає, за висловом Соллерса, пізнання меж. Ще Тібоде, хоч в обмеженішому значенні, говорив про граничні, краймежові твори, як наприклад, «Життя Рансе» Шатобріяна, який ми сьогодні уявляємо справді як «текст», бо текст – це і є те, що перебуває на межі мовної унормованости (зрозумілости, певного комфорту при читанні тощо). Це сказано не заради хвацького «героїчного» жесту. Текст на магається стати потойбічним щодо докси (чим ще визначити це дуже поширене суспільне поняття, що за потужною підтримкою засобів масової інформації закладає підвалини наших демократій), варто зазначити, що Текст у буквальному значенні завжди парадоксальний.

3. Текст пізнається, осягається через своє відношення до знака. Замкнутий твір зводиться до певного означуваного. Цьому означувальному можна надати двох видів значущости: або ми вважаємо його явним, і тоді твір є об'єктом науки про буквальні значення філології), або ж ми вважаємо це означуване потаємним, глибинним, яке потрібно шукати, і тоді твір належить до сфери герменевтики чи до певної інтерпретації (марксистської, психоаналітичної, тематичної тощо). Виходить, що твір у цілому функціонує як знак, і закономірно, що він є однією з основних категорій цивілізації Знака і навпаки, у Тексті означуване екстраполюється в безмежність майбутнього. Текст ухиляється, він працює у сфері означника. Означник потрібно уявляти собі не як видиму частину сенсу, не як його матеріяльну попередність, а навпаки, як його вторинний продукт, і в незакінченості означника передбачається не невимовність (означуване, що не піддається найменуванню), а гра, народження означника у площині Тексту, (точніше, й сам Текст є його площиною) відбувається вічно, як у вічному календарі, але не органічно, через дозрівання, і не герменевтично, через заглиблення у сенс, а засобом множинного зсуву, взаємонашарування, варіяції елементів. Логіка, яка вреґульовує текст, ґрунтується не на розумінні (тлумаченні того, «що означає твір»), а на метонімії, у випрацюванні асоція-цій взаємосполучень, перенесень, у ньому знаходить вихід знакова енергія, без таких звільнень людина б загинула. Твір, у ліпшому випадку, малосимволічний, його символіка швидко зводиться на ніщо, тобто завмирає у нерухомості, тоді як Текст всуціль символічний: твір зрозумілий, усвідомлений, сприйнятий у всій повноті своєї символічної природи – це і є, власне, текст. Відтак текст повертається до лона мови: як і в мові, у ньому є структура, але немає об'єднувального центру, немає закритости. Суто епістемологічний статус, визнаний сьогодні за мовою, зумовлений саме тим, що ми відкрили в ній парадоксальність структури – це система без методу і без центру.

4. Текстові притаманна багатозначність. Це означає, що він має не просто кілька значень, але те, що у ньому здійснюється властива йому множинність сенсу – множинність така, що не підлягає усуненню, а не та, що є тільки припущенням. У Тексті немає мирного співіснування сенсів, значень – Текст перетинає їх, рухається крізь них, відтак він не підкоряється навіть плюралістичному тлумаченню, у ньому відбувається вибух, розщеплення усіх сенсів. Насправді множинність Тексту зумовлюється не двозначністю складників його змісту, а так би мовити, просторовою багатолінійністю означників, із яких він зітканий (етимологічно «текст» означає «тканина»). Читача тексту можна уподібнити до мандрівника, який звільнився від будь-якої напруги, яку витворила уява, і внутрішньо нічим необтяжений, під час прогулянки його сприйняття множинне,

багатозначне, враження різноманітні за походженням – відблиски, кольорові плями, рослини, спека, свіже повітря, крик птахів, голоси дітей із того боку яру, перехожі, їхні жести, одяг місцевих жителів – здаля або зовсім поряд, усі ці випадкові деталі наполовину впізнавані, вони відсилають до знайомих кодів, хоча їхнє поєднання унікальне і робить прогулянку оригінальною, наповнює деталями, які не можуть повторитися, нові – будуть іншими. Так відбувається і з Текстом – він може бути собою тільки у власній неідентичності (до речі, це не свідчить про його якусь індивідуальність). Прочитання Тексту – дія одноразова (тож ілюзорною є будь-яка індуктивно-дедуктивна наука про тексти – текст немає граматики), і водночас його прочитання всуціль зіткане з цитат, посилань, відгомону усе це – засоби висловлювання культури (а яка мова не є такою?), застарілі і нові мови проходять крізь текст, створюючи могутню стереофонію. Текст протилежний творові – за своєю множинністю, демонічністю самої текстури, що може спричинитись до глибоких змін у прочитанні, до того ж у тих самих галузях, де монологічність є найважливішою заповіддю деяких «текстів» Святого Письма, традиційно віддані на поталу теологічному монізмові (історичному чи аналогічному), можуть бути прочитані з урахуванням дифракції зміщення усіх значень і сенсів.

5. Твір входить до процесу філіяції. Беремо за аксіому зумовленість твору дійсністю (расою, пізніше історією), чергування творів один за одним, те, що кожний із них має свого автора. Автора вважають батьком і господарем свого твору, отож літературознавство вчить нас поважати автограф і відкрито засвідчені наміри автора, а суспільство юридично визнає зв'язок автора зі своїм твором, це і є «авторське право» – молода інтуїція, узаконена тільки в епоху Революції. Стосовно ж Тексту, то у ньому відсутній запис про батька. Метафори тексту і твору тут розходяться ще більше. Твір відсилає до образу такого організму, який природно розростається, розвивається (заслуговує на увагу подвійне використання слова «розвиток» у біології та реториці). Метафора Тексту – сітка, невід, якщо Текст і розростається, то тільки завдяки комбінуванню і системній організації елементів, до речі, цей образ близький до поглядів сучасної біології на живі організми. У Тексті не вимагається поважати якусь монолітну цілісність, його можна розчленувати, саме так і чинили в середні віки з двома авторитетними текстами – зі Святим Письмом і з Арістотелем, його можна читати, не беручи до уваги волю його батька. Привид автора може, звісно, з'являтися у Тексті, в своєму тексті, але вже тільки як гість, автор роману фіксується не тільки як один із персонажів, фігурою, що виткана на килимі посеред інших, він більше не отримує тут ніяких батьківських прав чи переваг, а тільки свою роль у грі, він, так би мовити, «автор на папері». Його життя з джерел тих історій, що розповідають про нього, перетворюється у самостійну історію, яка починає змагатися з ним же написаним, відбувається нашарування творчости скриптора на його життя, а не навпаки, як раніше. Життя Пруста чи Жене мало читатися завдяки їхнім творам: слово «біографія» знаходить тут свій буквальний, етимологічний сенс, і водночас фальшивою стає проблема щирости письменника, ота «хресна мука» усієї літературної моралі – бо ж «я», що пише текст, це «я» існує тільки на папері.

6. ...Текст вимагає, щоб ми зліквідували, або хоча б скоротили дис танцію між письмом і текстом, не намагались екстраполювати усе сильнішу персону читача на твір, а об'єднували читача й письмо в єдину знакову діяльність. Відстань, що розмежовує їх, виникла історично. У часи різкого соціяльного розшарування (ще до утворення демократичних культур) вміння читати і писати було класовим привілеєм. Реторика, головний літературний ключ тієї епохи, вчила писати (хоч, як звичайно, тоді писали не тексти, а рефлексії). Показово, що з приходом демократії це завдання змінилось на зворотнє – сьогодні школа (середня школа) ставить собі на карб те, що вже вчить не писати, а правильно читати. Але одна річ читання у розумінні споживання, а зовсім інша – гра із самим текстом. Слово «гра» тут слід розуміти в усій його багатозначності. Гра – це сам текст (так говорять про вільний хід дверей, механізму), і читач також грає, причому подвійно: він грає у Текст (як у гру), потім він ще й грається Текстом. Не варто забувати, що «грати» – також термін музичний, а історія музики як різновид практики, а не як «мистецтва», досить таки близько відповідає історії тексту, і були часи, коли «грати» і «слухати» поєднували в одній нерозчленованій діяльності: від надміру музик-аматорів (хоча б у певному становому середовищі), потім одна за одною вирізнилися дві особливі ролі: спочатку виконавець, а потім любитель музики (пасивний), який слухає музику, але не вміє грати сам (і, справді, на зміну фортепіяно прийшли грамплатівки).

Відомо, у сучасній постсеріяльній музиці роль «виконавця» зруйнована, його примушують бути ніби співавтором партитури, доповнюючи її від себе, а не просто «відтворювати». Текст якраз подібний до такої партитури нового типу. То суттєва новація, бо хто ж стане виконувати твір? Таким питанням задався Маллярме, прагнучи, щоб книжку створювала авдиторія. У наш час твір виконує тільки критик, як кат виконує вирок. У тому, що більшість відчуває «нудьгу» від сучасного «мало-читабельного» тексту, від аванґардових фільмів або полотен, вина, вочевидь, звички зводити читання до споживання, гратися ним, розбирати за частинами, запускати його в дію.

7. Зважаючи на сказане, можна запропонувати ще один, останній підхід до Тексту – через задоволення. Не знаю, чи була досі в естетиці хоча б одна гедоністична теорія, навіть у філософії гедоністичні тексти трапляються рідко. Напевно, твори (деякі твори) можуть давати щось схоже на задоволення: я можу захоплено читати і перечитувати Пруста, Флобера, Бальзака, і навіть – чому б ні? – Олександра Дюма. Однак таке

задоволення, при всій його інтенсивності, все ж залишається загалом споживацьким задоволенням. Бо хоч я і можу читати цих авторів, я водночас знаю, що не можу їх переписати (бо нині вже неможливо писати «саме так»), одне усвідомлення цього досить таки сумного факту відштовхує мене від створення подібних творів, хоча така відчуженість – запорука моєї сучасности (бути сучасною людиною – чи не означає це досконало знати про те, що вже нічого не можна розпочати спочатку?)

Щодо тексту, то він безпосередньо пов'язаний із задоволенням, він є задоволенням без почування відчужености. Текст здійснює певну соціяльну утопію у сфері означника, переганяючи історію (якщо тільки історія не обере варварство), він робить прозорими хай не соціяльні, то хоча б мовні співвідносини, у його просторі жодна мова не має переваг над іншою, всі вони мають вільну циркуляцію (враховуючи «колове» значення цього слова).

Ці зауваження не обов'язково повинні стати моментами теорії Тексту. Це зумовлено тим, що теорія Тексту не вичерпується метамовним викладом, складовою частиною подібної теорії є руйнування метамови як такої, чи хоча б недовіра де неї (оскільки час від часу нею, можливо, доведеться користуватися). Слово про Текст повинно бути тільки текстом, його пошуком, текстовою працею, тому що Текст – це такий соціяльний простір, в якому не сховається жодна мова і жодний суб'єкт, який промовляє, не буде суддею, господарем, політиком, сповідником, дешифрувальником, і теорія Тексту невпинно зливається з практикою письма.

Переклад Юрка Ґудзя

Антологія світової літературної-критичної думки ХХ ст.. / За ред.. Марії Зубрицької. 2-е вид., доповнене. – Львів: Літопис, 2001. – 832 с. – С.491-496.

Іванна Галиненко. Пером пам’яті

Іванна ГАЛИНЕНКО

Пером пам'яті

Вийшла друком у Житомирі книга «Не­вимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи». Видало цю збірку до 55-ої річниці від народження майстра слова Міжнародне поетичне братство Юрка Ґудзя, а впо­рядкував матеріал поет і видавець Олег Левченко. Більшість статей у «Невимовному» належать відомим письменни­кам, художникам, журналістам. Інфор­мація віднаходилася в бібліотеках, жур­налах і газетах 90-их років минулого століття. Спогади, поезії, листи, ре­цензії, написані як за життя поета, чия доля тісно пов'язана з Житомиром і селом Немильнею Новоград-Волинсь­кого району, так і після його трагічної смерті в розквіті літ, дозволяють чита­чеві осягнути складний шлях письменника-філософа, особливості його твор­чості.

Серед опублікованих статей і рецензій – чимало тих, які побачили свого часу світ на сторінках «Житомирщини». Їх автори – журналісти Ігор Ліберда, Ірина Шевченко, Галина Малин, Аліна Шавловська, а також наші дописувачі Марія Рудак, Аліна Дембіцька. Представлено в «Невимовному» і публікації з інших жи­томирських видань, присвячені поету. Прем'єра книги відбулася на щорічно­му поетичному святі «Липневий янгол», яке пройшло в рідному селі Ґудзя – Немильні. З виданням ознайомилися зем­ляки письменника, літератори й нау­ковці та мистецька молодь з Києва, Львова, Житомира. В селі готуються відкрити музей поета, збирають матеріали для експозиції, тож «Невимовне», без сумніву, прикрасить її. До речі, про книгу вже довідалися в Канаді й там­тешні шанувальники художнього слова невдовзі ознайомляться з нею.

Галиненко І. Пером пам'яті // Житомирщина, 13 липня 2012. – С.11.

Марія Рудак. Фото

Джерело: http://reporter.zt.ua/news/8416-u-zhitomiri-kandidat-u-deputati-vid-opozitsiyi-vlashtuvav-kulturnu-versiyu-dnya-mista-foto-reporter-zhitomira

Юрко Ґудзь із активістами "Народного руху" несе плакат "Вічна пам’ять жертвам голодомору, замордованим, убієнним, загиблим"

Фото початку 90-х рр. Юрко Ґудзь із активістами "Народного руху" несе плакат "Вічна пам’ять жертвам голодомору, замордованим, убієнним, загиблим". Юрко Ґудзь тримає плакат над словом "пам’ять". Світлина з архіву В’ячеслава Діхтієвського.

Юрко Ґудзь. Втеча в зимовий Єгипет (до роковин смерті поета Й. Бродського)

Й. Бродський

ТИХА ВОДА

Дощі рясніли – був початок і землетрусило затим. І чиюсь смерть заздалегідь оплакує природа. Крізь шибку, у четвер з'являється фасад через дорогу, нагадуючи обриси руїни, п'янючої, мов глиб китайських ієрогліфів. Мабуть, також заздалегідь. Прийдешнього уникнуть літаки і чайки, і житимуть захоплені вінками солоних хвиль чи мандруватимуть в одвічно мертві допотопні житла.

1992 р.

переклад з англійської Андрія Бондаря

Юрій Ґудзь

«ВТЕЧА В ЗИМОВИЙ ЄГИПЕТ»

(до роковин смерті Поета)

...Вранці, 29 січня, в понеділок, тієї самої хвилі, коли я дізнався про це, рука машинально записала на межі друко­ваної сторінки:

«...звістка по «БІ-БІ-СІ» про сон Йосифа Бродського». Так само написалося – замість слова, котре завше звучить як вирок, як текст наперед заготовленого вердикту – від імені підкупленого суду... А сьогодні дізнався: все сталося так, як написалося – він помер легкою смертю, увісні, в ніч з суботи на неділю – на п'ятдесят п'ятому році життя...

В цьому є щось від невипадкового, свідомо здійсненого жесту... По-перше, вибір пори року: зима, часопростір, що найбільше відповідає найпотаємнішим сутностям людської душі, відповідає майже на всі запитання зі своїх чорно-білих глибин невимовного... пора, в якій найчастіше відбувається щезнення меж поміж сьогосвітнім і потойбічним світом і, як­що не забракне уваги й трохи відваги, то можна застерегти видимі й ледь чутні контрапункти їхнього взаємопроникнен­ня – на поверхні його віршів останнього десятиліття...

По-друге, – він безперечно відчував, що не гоже Поету, народженому в задубілій імперії, якою десятиліттями нескінченних зим правили – заправляли обезхерені геронтократи (пристрасть євнухів – потяг до влади), не гоже йому до­живати сакраментального віку «вічно молодих» шістдесятників, цих невтомних і натхненних «шестьор» при будь-якій за­ново змаразмілій владі – віку комсомольських мітингових поетів, що не гоже навіть умовно туди наближатись...

По-третє: треба було поспішати, щоб не піддатися спокусі виконати власну обіцянку: «Ни земли, ни погоста / Не хо­чу выбирать. – / На Васильевский остров / Я приду умирать...», – він дійсно там помирав: не раз і не два... А от жити, – в сенсі творити як заманеться, як на душу ляже, а не так, як захоче народ чи який-небудь партійний супервайзер,– він дістав змогу в зовсім іншій країні... Й за це був їй щиро вдячний – навіть на рівні приручення (приречення) чужої мови...

По-четверте: він помер, як хотів – без каяття і причастя... Його ніколи не турбувала власна конфесійна приналеж­ність. Мав особисту, кишенькову, ближчу до серця (як кульки нітрогліцерину) теологію, скоріше апофатичну, аніж будь-яку іншу... Відчував себе перш за все провідником мови, якою писав тієї хвилини свої елегії й есеї...

Моє власне сприймання поезії Бродського чимось схоже на споглядання рухомого пейзажу за вікнами ранкового дизель-потягу... Кожне з тих небокрайніх видінь: небо – поле – самотнє дерево – даленіючий ліс – чиясь хатина на уз­ліссі – мало в собі зриму ієрархічну відповідність віковим періодам власного життя... Народження, дитинство, юність, зрілість, старість... І те все давалося одночасно, в одному нескінченному тревелінгу за вікном... Без логічної (лінійної) послідовності, якої дотримується звичне людське життя... Зрідка те все так неймовірно співпадало: пейзаж з густо чор­ніючим крайобрієм, порожнім полем, бездонним і бездомним небом раптом відлунював відчуттям пронизливого пере­живання майбутньої старості, ніби й недосяжної нині... а далі плавно, прямо на очах, переходив у краєвид, означений словом «дітвацтво»... Потяг судомно смичеться, щось нерозбірливе белькоче в репродуктор сонний машиніст, корот­ка зупинка на півтори хвилини... Станція з дивною (серед зими) назвою – Лотос, будинок, обшарпаний дощем і вітром, а далі, впритул до лісу, – якісь перекошені прибудови: повітка з сіном, дровітник, клуня, зруб колодязя... дорога повз них веде вглиб лісу, на ній – підвода, запряжена гнідим коником, старий візниця втягнув голову в плечі, холодно, з по­тягу сходять жінка й хлопчик, вона підсаджує його до візниці, замотує темною шерстяною хусткою, а сніг падає, падає, густішає й уповільнює тим (нам – з ним) своє падіння-сходження з небес на голови безпритульних під ними людей – старого, жінки й хлопчика, потяг рушає, знову смикаючись туди-сюди всім тілом зголоднілої за небокраєм стокротки, ти проводжаєш очима на мить знерухомлений пристанційний стоп-кадр, той зимовий сюжет з невідомим продовженням й не розумієш, для чого, для кого маєш запам'ятати те все назавжди, чому саме тебе взято в свідки чужої втечі в зимовий Єгипет, в захований десь посеред лісу осередок тепла й світла, куди самому тобі вже ніколи не втрапити...

Юрій Ґудзь

* Ось чому й посейдень їм так кортить приписати Поетові який-небудь недолугий шовіністичний опус, зліплений «знатоками» всіляких провокацій...**

--------------

** Зноска у статті не має посилання (від упоряд. – О. Левченко)

Ґудзь Ю. Втеча в зимовий Єгипет (до роковин смерті поета Й. Бродського) // AtrLine. – №2, 1997. – С.51