Marko Robert Stech. Symbols of Transformation

Марко Стех. Хто хоче відродитися, мусить померти

Марко СТЕХ

Хто хоче відродитися, мусить померти

(Юрій Андрухович, Валерій Шевчук, Іздрик, Юрко Ґудзь)

Марко Стех. Хто хоче відродитися, мусить померти // Критика, березень 1999. - С.17-21

Володимир Студінський. Межа Юрка Ґудзя. Газета "Соборна площа", м. Малин

Володимир Студінський, м. Малин

(спеціально для «Соборної площі»)

Межа Юрка Ґудзя

Його не можна вважати стопроцентним малинчанином, але разом з тим Малин у житті одного з найталановитіших українських письменників кінця ХХ – початку ХХІ століття Юрка Ґудзя відіграв певну роль. Він деякий час вчився у Малинському лісотехнікумі, потім часто приїжджав сюди в справах. Можливо наше місто й стало тою відправною точкою, з якої пролягла його дорога в літературу…

«В шістнадцять років, на Різдво

я добирався до свого села

І мерз на нічних вокзалах

Києва, Малина й Звягля.

Згорнувшись в бублик,

На дерев'яній лаві

від холоду не міг заснути,

а крізь важку дрімоту

вчувався безнадійний запах

гарячих дерунів...»

У кожної людини є своя Межа. І не лише як пограниччя чи лінія, що ділить території або світи, а й як вузька цілинна смужка між полями Життя та Всесвітом, що водночас є тою польовою стежкою власного життя чи його шляхом… Кожен з нас живе на межі чогось і має свою межу-територію земного буття, де працює і вирощує врожай власних зусиль і намагань, де шукає і влаштовує себе у часопросторі.

«Додому все ніяк не доберуся.

Отож і думаю —

моя періодична безпритульність

перетворилась в правило життя, —

І не лише мого: здається,

цілий світ ночує на вокзалі

І біля втомленого діда

дрімає чорний пес.

... А, може, справді, марна справа

у невлаштованому світі

влаштовувать своє життя?

Та скоро ранок...

Пожалілись — і далі помандруєм,

аж поки люди на землі

не віднайдуть свій спільний дім.

А біля них — і я зігріюсь...»

Юрко народився на Звягельщині – благодатній землі, що дала світові Лесю Українку. Можливо, у своєму рідному Немильнянському лісі він у дитинстві розмовляв з Мавкою чи грав на сопілці разом із Лукашем, або ж купався в молочних хвилях Случі разом із русалками… Хто зна?!. Та його любов до природи, до лісу зокрема, була якоюсь особливою.

Із щоденникових записів (мова оригіналу збережена):

«7/IX-83. Севастополь.

С этой высоты лес был как пышная пятнистая пена, как огромная, на весь мир, рыхлая губка, как животное, которое затаилось когда-то в ожидании, а потом заснуло и проросло грубым мохом. Как бесформенная маска, скрывающая лицо, которого еще никто не видел… Вот я очень давно думал о лесе, спорил о нем, видел его в своих снах, но я даже не подозревал, что он существует в действительности…»

Тому й не дивно, що після закінчення восьмого класу в рідному селі Немильні Юрко Ґудзь вступає до Малинського лісотехнікуму. Саме ліс для нього був певним простором мандрів, уяви, пошуків та романтики.

«У темряву осіннього притулку,

в порожню хату біля лісу

я повернувся знов.

Під стріхою знайшовши ключ,

повільно двері відімкнув.

Аж відсахнувсь —

дві чорні тіні кинулись до мене,

холодний помах крил

ударив різко по обличчю...

Я довго-довго тут не був,

чиясь душа чекала тут на мене...»

Або ж рядки із іншої поезії:

«Очі згубились

в чорному лісі,

Місяць скотився

з небес.

Шурхоти, шерехи,

в листі,

Осінь стомилась,

як пес,

і прилягла...»

Та найулюбленішою порою року Юрка Ґудзя, який народився в зеніті літа і на межі півріч – 1 липня 1956 року, була… зима. У книзі «Замовляння невидимих крил» він пише: «На першій сторінці округлим дитячим почерком виведено єдину фразу: "Зима — наймилосердніша пора року..." Далі — нема нічого, лише чисті, ще незаповнені сторінки білого завіконного поля...   Я знову заплющую очі: ще мить і на внутрішній поверхні моїх повік з'являться невидимі на папері знаки: гієрогліфи, літери, незнайомі слова... Я мушу встигнути їх прочитати... Бо ж кожна зима — то відлік нового часу, що починається і завершується теплим дотиком Твоїх долонь...»

Зима як чистий аркуш паперу на якому починає писатись новий текст часопростору і життя.

«Удвох з великою зимою

Живем в безмовності.

Нема думок, ні почуттів.

Одне бажання: стати полем,

Прикритись снігом до весни».

І не виключено, що саме зимового ранку 1972 року (а зима того разу була сніжною) Юрко вирішив розпочати писати новий текст свого життя: залишити навчання у Малині і вступити до Київського геологорозвідувального технікуму. Манили мандри не лише у просторі, а й в часі… Саме геологія здавалась тою наукою, яка розкривала таємниці минулого життя у Всесвіті. Та було ще одне захоплення – історія. В дитинстві він мріяв стати вчителем і викладати, як і його мама, в школі саме цей предмет. Тому, вже після строкової служби в лавах радянської армії, куди Юрко був призваний після закінчення геологорозвідувального технікуму, він вступив на історичний факультет Київського педагогічного інституту. Вивчення історії давало йому відчуття зв’язку Часу і бути на Межі великого поля історії. Якось у своєму щоденнику він занотував: «600 років тому на полі Куликовім, біля Дону і Непрядви вирішувалась і моя з вами доля».

Саме розірваність часопростору на Межі і здавалось Юркові чи не найбільшим випробуванням, бо «…боляче жити на світі, в якому розірвано єдиний час існування, й людина мусить страждати окремо в минулому, майбутньому, нині...».

Тому прагнення з’єднати ці три виміри  були чи не головним завданням Юрка. Проте, страждань і болю від цього прагнення не меншало. Відповіді на одні питання породжували інші, що вимагало дальшого і глибшого обробітку своєї Межі та подолання шляху до пізнання. І як сказано у «Біблії»: «Бо при многості мудрості множиться й клопіт, хто ж пізнання побільшує, той побільшує й біль!...».

Часом здається, що ця біль веде до Бога, до Істини… Дорога, що лежить на Межі Любові… Адже Бог і є Істиною та Любов’ю…

«Спочатку Бог зліпив жінку,

а потім чоловіка.

Вони глянули одне на одного

і засміялись. Згодом

їх відіслали в світ.

Тисячоліття відгули,

всі розійшлись,

лише слова зостались:

... а ще будете разом

у тихій пам'яті Бога».

У пам’яті Бога залишаємось ми всі, але не кожен залишається пам’яттю, що є Межею. В одних вона закінчується з фізичною смертю, а в інших вона розпочинає лише своє продовження в Духовності. У пролозі до однієї із своїх книг Юрко Ґудзь написав: «На паперті зруйнованої церкви я побачив сиву згорблену жінку. Вона підвела голову й повільно перехрестила мене рукою, схожою на чорний корінь мандрагори. Розгублений не знав що їй відповісти, якими саме словами і що покласти в порожні долоні. Жінка уважно дивилася крізь мене. Раптом я щось пригадав, і дивуючись самому собі, заплакав. Жінка десь щезла, розтанула в темряві. Розмова тільки починалася, поряд з мовчанням про невимовне — наші слова лиш postscriptum. Все ще можливо. Світ не завершено».

…Він пішов із життя якось несподівано швидко і дико несправедливо на Межі часового балансу – 20.02.2002… Пішов так, аби залишатись постійно тут серед Людей, на Землі та в «тихій пам’яті Бога»…  

Володимир Студінський. Межа Юрка Ґудзя // Соборна площа, 19 квітня 2013. - С.1,9