Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

неділя, 3 серпня 2014 р.

Юрій Тетянич. Реєстри надвечірніх свідчень, газета "Слово", червень 1992 р. (рецензія на книгу Євгена Пашковського "Вовча зоря")




Юрій Тетянич

Реєстри надвечірніх свідчень

(рецензія на книгу Євгена Пашковського "Вовча зоря")

Усвідомлення того, що ми свідки й співучасники часів Катастрофи, а точніше – часів "після катастрофи" – одна з істотних ознак нинішньої доби. Література в цілому (поезія – зокрема і насамперед) складова частина цього непростого й трагічного процесу. Перед нами незвичайне явище, коли література немов прощається сама з собою, коли кожне її "прощавай" уміщує в собі не тільки "прости мене тепер, нині", але й "прости щоразу, коли згадаєш про мене, простіть завжди, за все вчинене і не содіяне мною".

До недавнього часу здавалося, що наша література втратила здатність хай неадекватно, то хоча б у міру особистої відповідальності осмислити того процеса, зберегти від пожирання часом хоча б окремі свідоцтва людського духу. Бо тільки свідоме переосмислення катастрофи може сягнути рівня трагедії, здатної очищати й звільняти від темряви душі людей. Та ось, останні два роки, з’явилася проза й поезія, якісно відмінна щодо всіх своїх попередників. Хай це ще тільки поодинокі явища, не пов’язані між собою єдиним потоком. Але навіть те, що вже є, дає підстави говорити про зародження напряму, що на його ознаку найбільше підходить (як умовно так і по суті) термін НОВА ЛІТЕРАТУРА (НЛ).
"НЛ" – то не проблема, як здавалося б, стилю. Це передовсім – спосіб буття, власне збування своїх пошуків свободи й істинності, повсякчасна готовність сприйняти їхній поклик. "Нова література" – то не тільки момент прощання (розриву) зі змертвілою ще за життя, обмеженою прапорцями ідеологічного менталітету "старою" літературою (бо кожна ідеологія – то лише пародія на реальність, закостенілий зліпок з самого життя, що рано чи пізно рушиться, зіткнувшись з його живим, непередбаченим потоком), але й момент і місце (сучасний хронотоп) зустрічі з тим неназваним, що не має ще своїх тямових окреслень. Відкидаючи монологічний тип мислення, нова література переходить до рівноправного діалогу всіма стилями, моделями, архетипами світової культури. І в основі всього – її право на особистий вибір, націленість на індивідуальність, на "індивідуалізм як програму третього тисячоліття" (Л.Баткін). Бо трагічний досвід XX століття засвідчує: будь-яке колективне дійство на теренах духу, будь-які намаги об’єднатися заради "високої", "космічної" мети в даний час лише збільшують потенційні можливості зла, посилюють загальну антропію. Вульгарність і агресивність установлень запровадити в життя ідеологічно-ієрархічні структури не може не викликати супротиву живої особистості. Новоявленим "духовидцям" доведеться не раз переборювати той опір. Та й чи можуть вони його зламати? Осмислити це потрібно – щоб не повторилися страшні уроки: як сказав якось київський культуролог Леонід Тисячний, "всі так звані "духовні республіки" рано чи пізно закінчуються звичайнісіньким садизмом", розпиленням людських сил, аби звести нові Вавілонські вежі. Бо на практиці "духовна соборність" відбувається найчастіше як нова тоталітарність.
Ось тому "нова література" визнає всю непотрібність якихось спільних платформ єдиних позицій, колективних акцій і маніфестів, усю марність будь-яких гуртувань, аби протистояти "не нашим" і виборювати якнайтеплішого "місця під сонцем".
Висхідна самотність – найперша умова можливого діалогу скриптора, його тексту з читальником, зрештою, запорука звичайної розмови зі світом інших людей.
Автор "Свята" і "Вовчої зорі" не дає себе приручити. І найсильніше противиться цьому та інтонаційна енергетика його текстів, – сила, що захована поміж слів, бо не в словах, а саме "в наших інтонаціях зберігається наш світогляд, усе, що людина думає про життя" (Марсель Пруст). У тих інтонаціях починають оживати, зводитися з темних глибин забуття якісь власні, неназвані автором події, спогади, порухи, відтінки давноминулих почуттів. Раптом починаєш розуміти, що не просто читаєш текста, а знову переживаєш не тільки своє, а й життя близьких тобі людей (діда, баби Софії, матері, висланих на початку 30-х у степ поблизу Сиваша – кара за те, що не пішли до колгоспу, й у війну через сотні миль занімеченої тоді України повернулися до свого села), починаєш розуміти, що в тих інтонаціях, у самому подихові оповіді повертаєшся сам до себе: "...Господи, знову гряде твоя праведна осінь, пора зігнутій тітці нести пів півлітрового слоїчка молока, під ступнями на стежці тріскотіти падалішнім райським яблучкам, пора в канаві іржавіти забутій мотоциклетній колясці, чорним і голозадим курчатам видовбувати з порожнього ската присохле жито, лахудристому цуценяті грітися на купі торфу, бо доцвітає оман і потріскана толева оббивка хат скидається на порепані п’яти митарств, дроти мовчать запитальною думою, коли сурмити про непогодь, сонце пахне сухими грушками на низочках, і давненько відпахнув верболозовий тин у хмелевих китицях, пора ожини, обжинків і теплих на пагорбі полинових вітрів, пора добріти спогадам про ближніх своїх по далеких усюдах, виплакувати зерна вусикуватим колоскам у керамічній в’язниці з волошками і ковилою, пора вальсів і гладіолусів, смутку й півсутіні, одягати до клубу бахматий, білозасуканий на рукавах братів піджак, по дзенькоті вгадувати: скільки копійок засіялося за підкладку, на дірчатій блясі над плитою сушити для аптеки шипшину, слізно в диму дякувати за теплінь, виполіскувати з кропивою осад торішнього вина на дні бутля /.../ чіпляти на паркана обручі розсохлих діж, помітити на замацаних дверях світлу порізь від гостряка клямки, незавершене півколо долі, так і пам’ять про рідну хату колись пропече, промуляє всю чорноту випадкових долонь, крізь падолист і нудьгу іти подвір’ям, знову з причілкової стіни хліва знімати порваті вудочки, лагодитись на риболовлю з гарячою картоплею в кишені дощовика, пора вітриськові з рук доярки висмикнути дійницю, що погримотить по соші, поминально віддзвонюючи літній спів пастуха з гарапником за халявою /.../ пора мисливцям підперізуватись патронташами, гнати на полювання на мотоциклі з сидінням, обтягнутим вовчою шкірою з добрячим хвостом, що на бакаях змітає пилюкою рудих лісових мурашок, пора на чистій смаглявині споришів побачити вулики з вагонними номерами, лущити кукурудзу, залізним згреблом чесати коров’ячі здухвини, шерсть видмухувати на купу тлілого сміття за дровітнею, любити цвіркуна, плакати безпричинно, фотографуватись при вогнищі на обкорованій вербі, купатись і щоразу думати, що востаннє, збирати на поплавки кору, переступати розтовченого колесами вужа, смутитись за лагідними хвилями, що пестять невтомні вапняні валуни, голяком обсихати на безлюдному пляжі з єдиним вицвілим грибком, запізнюватись на побачення, вкотре казати подумки: прощай..."
"Вовчу зорю" можна читати як Біблію: відкривати на будь-якій сторінці, не поспішаючи вживатися в тексти, в його інтонаційно-ритмічну структуру, доповнювати його власними асоціаціями і вже, незалежно від початку чи закінчення роману, віднайти своє місце посеред того невтримного потоку, де наперекір руйнаціям часу зберігається жива і всепам’ятна душа кожного з нас, де кожен відрізок, кожна зафіксована мить рівноцінні всьому цілому.*
________
* Спроби пояснити всю своєрідність прози Євгена Пашковського в межах так званого "потоку свідомості" – то звичайне нерозуміння і поверхневе сприймання глибинного (буттєвого) плину його текстів.


Саме в координатах "текст-автор-читач" витворюється особливий простір, певний різновид силового поля, це власне і є метатекст. У ньому авторська внутрішня свобода стає органічна й для самого читальника, що сприймає, наприклад, відсутність розділових знаків між словами цілком природньо: то вже не стилістично застарілий прийом, а суттєва онтологічна риса звучання самого метатексту:
"досі хліб за водою не повернувся до сина що вмив невинністю руки свої і осьо-го йде за вітряною течією сміттєвих димів мозгівня паморочиться уривками фраз і цін за прибудови десь рідні п’ють вовче молоко молодятам здаю закутка на третьому поверсі воркують собі божевільними голубами бичі на сходах рахують настріляні сигарети і згадують власну молоду неприкаяність гордий собою дядько продає під склом хом’ячків ще й править добру копійку безногий під універмагом щось нашіптує папузі на лікті птах за карбованець зобов’язаний з коробочки на грудях вискубнути скрученого папірця з умовами щастя квартироздавачі метнулися в чергу по живу рибу сливи-угорки здається димують над оцинковими столами знов твоя осінь Господи над церковним куполом ластівки розлетілись здивованими бровами впізнали можна поглянути на добродія що розколочує сірником плівку на ряжанці в гранчаку хмільна великоока козачка мріє вимокнути до заповідної нитки яку коханець необачно висмикнув із панчохи найледачіша оса п’є сік гнилої розбитої на лотку дині фотограф торгує на підставці кольоровими кішками бабусі покивуючи, з місця на місце перекладають снопики зілля материнка м’ята семисильник для чоловіків винограду ніхто не купує тра підобідати одним гороховим супом хліба побільше брати чотири ні п’ять шматків на мокрому склі "Запорожця" золотіє тонке цибулиння від кіоску грамзапису дурманний спів про Багами кругом забито по п’ятірці за кооперативний готель Вавілон це поганське свято що завжди з тобою повидло засохло на виделці молодого вуграстого продавця пончиків десь мати зливає сироватку поросяті і в друшлаку відціджує над каструлею вареники з солодким сиром на який відьми полюють уночі, /.../ обвисає на смородині вже безкриле сумне прогіркле над полином бабине літо сусіди з причепа розвантажують торф тож здається що ранній смерк посіявся над подвір’ями і вороння прийнявши пил за кіптюгу злітає з горішини з мідяками в дзьобах їжаки в падолисті тоненько пчихають потім сторожко з-за кротовини поглядають на собачу буду при плиті в довбаних ночвах під газетою сходить тісто і він купив Біблію, щоб зміцнити дух, прихилитися серцем до не забутих провидінням, тих, кому ніде прихилити голову..."

Автор "Свята" і "Вовчої зорі" не дає себе приручити, і найсильніше противиться цьому та інтонаційна енергетика його текстів, – сила, що захована поміж слів...

У "Вовчій зорі" немає намагу когось повчати, застерігати, осуджувати, немає гріховних прав пророкувати, обов’язково апокаліптичних з’яв... Відмова від морально змертвілих дидактичних структур традиційному роману уможливлює рівень метафізичного реєстру буття і пам’яті про нього. В цьому просторі словам повертається втрачена сила. Бо значною мірою, саме завдячуючи нашим письменникам, жива людська мова була перетворена на нормативний жаргон – вихід за його межі вони ревно застерегли. Таке відчуження мови від людини, від безпосереднього мовлення і самого життя зробило її знаряддям насильства і засобом зберегти доскочених привілеїв. Автор "Вовчої зорі" повертає життя десяткам зневажених так званою "літературною мовою" слів, дає нам змогу відчути радість і сум від зустрічі з ними – як з давно померлими, і раптом воскреслими, близькими людьми. Ось тоді, крізь фонетику й синтаксу, вирізняються обриси того "дому буття", що ним і повинна бути власне мова, проступають ознаки реальної в своїй невблаганності людської долі:
"... я сорок років живу на вокзалах, спасибі, хоч вирятували від більма, зрячому воля, од війни отако, баба дурман гнала, то чарочку завсіди наллє, скільки старому треба, а під шістдесят поховав, снігу увалило, нічого, такий її вік, пенсії сто тридцять, то беру зразу баночку, пляшка по п’ять рублів, але скидки, правду кажеш, ціна є ціна, святе діло, баночку в сумку за спиною, на тиждень хватає, під понеділок уже суха, знов поганяй, тачку нову дають, наповзався, що тоді в голодовку під платформою, блатний огризка шпурне, декотрі молодиці зовсім голозаді, так дошки під туфдиками риплять, смітять лушпинням і нахаркати їм на твою орденосну грудь, одна зглянулась, каже, не той каліка, хто повзає, а той, кому стовбняк відібрало, паровоз гарячою парою по мармизі полоснув, портупею на поясі мені застебнула, всьо порядком, бувало, баночки моєї без дозволу не торкне, часом на соточку намікає, з першої гонки віддасть, порядошна баба, тепіро й вокзали, скажу тобі, блеск, дають нічогенько, живи і дихай, здається так ні, платні срачі поробили, дікалону там випити, курнути там, за всьо плати, невдобняк, – безногий збивав попіл примини на прочовгану, обтягнену дерматином тачку край ліжка, і Павло з жалю уявив молодцювато блакитні очі старого, коли в тамбурі електрички поправляє на борлаку зав’язану дротом торбу, котра зашморгом вмулялася в шкіру, перед станцією змітає на сходах розмоклі в плюваках недопалки дерев’яною підпихачкою, схожою на мулярську затірку, дужче нап’ялює обвислого капелюха, щоб не засіявся під вагона, прицмокує до жінок, що спідницями облоскочують защетинене сіре лице, а, здорожившись, біля лавочки за фонтаном нюхяє краплі слив’янки на дні пластмасового стаканчика і добродушно, благально забалакує про випивку до налисо обстрижених призовників, що під липами з газет стуляють пілотки на повних, натоптуваних ще римішках".
Можна визнати слушними зауваги Валерія Шевчука (торішня жовтнева книжка "Києва"):
"... новолети Євгена Пашковського, хоч і захоплюють своїм експресіоністичним "шалом", великого враження по собі не залишають, а часом починають будуватися і за виробленим шаблоном, стають одноманітні, чого письменнику, як на мене, треба по-особливому стерегтися, адже здатність до різноманітності – це також одна з насущних та необхідних умов творчості" – і, можливо, Євген Пашковський і прислухався б до них направду. Шановний метр, одначе, оминає найважливіше: його зауваги правильні лише у його власних координатах, на тому рівні, де діють закони так званого краснописьменницького цеху. Пашковський – то вихідець з іншого світу, представник і речник того виміру, де в мові твориться безпосереднє буття, і література звільняється від самої себе. Бо на тій царині, де так плідно працює В.Шевчук, відбувається лише культурницьке самоздійснення людини-літератора, що повільно й важко перемогла, позбулася страху перед життям, але поряд з цим втратила страх перед вічністю, той Божий страх, що забезпечує емоційно-пристрасну забарвленість тексту, охороняє його (і автора) від передчасного "забронзовіння", а самого читальника – від знудженого й механічного перегортання сторінок. Порожнечу відсутності "страху серця" не зможуть заповнити ніякі хай і найвправніші словесні інкрустації, найвишуканіші синтаксично-бароккові оздоби, ніякі історичні екскурси.
... Ось тому, в наш час, коли відбувається зміна якості всіх енергетичних структур людського буття, стає за можливе поява поряд з людьми-літераторами людини-мови – поряд з усталеним функціонуванням постає мент сили, мент свободи (і не тільки в кастанедівському розумінні цих означень). Очевидна вся поодинокість, своєрідна унікальність таких з’яв. Але саме в них відбувається звільнення духу з полону конечності, здійснюється прорив за межі власне семантичного ареалу. Щоб краще зрозуміти сутність таких осягнень, поряд з іменем автора "Вовчої зорі" варто згадати ім’я Саши Соколова, його "Школу для дурнів", роман "Поміж собакою і вовком", що в них проглядається майже тотальний рівень мовного самовтілення.
... Мені теж хотілося б мати в прозі Євгена Пашковського більше різноманітної ритміки – щодо самих стилістичних побудов. Та вимагати цього неможливо: в даному разі то не просто відтворення власних потенцій – то відчайдушне й безперервне здійснення себе як мови. В цьому просторі мова перестає виходити на знаряддя чиєїсь волі й сама перетворює скриптора на засіб свого буття. Ось тоді, внаслідок такого взаємопроникнення, і з’являється людина-мова, – мутант, що обігнав у своєму еволюційному розвиткові свій вид. У тому міра його самотності, міра його трагічної відповідальності...
... Герої "Вовчої зорі" живуть і вмирають у зруйнованому дощенту світі. Це після страшного суду. Але суду не Божого, коли людей судитиме Любов (тієї її мірі, що змогла вмістити в себе окрема людина), а того судилища, що на ньому панувала зненависть всіх до кожного і кожного до всіх. Персонажі роману гинуть від того, що намагаються жити наперекір цьому часові. Але саме таким намагом рятується і зберігається світ, там іще залишаються озвучені притишеним голосом реєстри невипадкових свідчень: "між осіннього різнобарв’я одеж він помічав струнку, востаннє звабливу постать у декольтованій сукні, за якою пильнував між натовпу, мов за крижиною на стрімнині, – серед ночі вона дивувалась його здатності без годинника вгадувати час, і він сам дивувався собі, "діти мені рідні", "ах, милий, обридло скорятись", "поїдем до мене, хіба чужі", "легше втрачати, ніж вірити, спимо", в кітелі наопашки виходив курити і при спалаху сірника бачив під образами сліпу зіницю ґнотика, пальці між сторінок розгорнутої книги, "Я єсмь путь и истина и жизнь", більш не встигав прочитати, вогонь обпікав пучки, шашіль точив горіхову раму дзеркала, беззоряний морок торгикав східці з розхитаними перилами, за стіною брат забалакував до склянки вина і цокався з бутлем, по горищі вітер зітхав молитовними голосами покійних людей, і наснилось Миколі, буцім вигнило пів голови, сидить на ліжку й розмотує слизькі бинти, мозок можна вигрібати, як сіре місиво з глиняника, болю нема, а хата дивна: на ослоні юнацький друг, небіжчик Сергій, урочистим басом співає псалми, замість стелі полощеться гожа блакить, і йому соромно за себе, щоб запитати: звідки навчився? Вдосвіта по гірчичних валунах порогу і по бідончику на вишневій гілці висіявсь іней, голос кожного листка тримав молитовну мідь, руді, мов тертки пристрастей для Божого сірника, покрівлі вмерзли в небо і дим біля коминів затеплював чорну росу, – Валя на колінах заплітала доньку і обіцяла писати, проте він перший послав листа: прокинувся в порожньому номері, на столі пачки чаю, розламана сигарета, попіл, і бачу твої підстьобнуті вітрюганом кроки на дерев’яному мосту, за безлистими осокорами світло в учительській на другому поверсі, моя люба, свіча відвертості, мені забракло сил змиритись і повірити знов, порви листи, обіцянки, сніг у п’ятницю за вокзалом, виходь заміж, ніде нікого, забуваю прогулянки за спиною дружини з військовими вибриками, готельну втому, сморід отруєної мною землі, вибач, кохана..."