Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

пʼятниця, 19 січня 2018 р.

ЮркоҐудзь. Навпроти снігу (Книга вибраних творів, 2013)



ISBN: 978-966-472-152-0
Видавництво: Преса України
Серія: Літературна агенція "Банкова, 2"
Упорядник: Володимир Даниленко

Юрко Ґудзь (1956-2002) належить до загадкових постатей українського вісімдесятництва не лише тому, що помер за нез'ясованих обставин. Його творчість, незрозуміла сучасникам, досі залишається недослідженою. До книжки "Навпроти снігу" увійшли його поетичні збірки "Postscriptum до мовчання", "Маленький концерт для самотнього хронопа", поема "Барикади на Хресті", оповідання з книжки "Замовляння невидимих крил", "Гуміарабік", романи "Не-Ми", "Ісихія". Твори Юрка Ґудзя відзначені преміями Міжнародного поетичного конкурсу в італійському місті Тріуджіо, фундації імені Євгена Бачинського "У свічаді слова" та імені Івана Огієнка. За результатами анкетування критиків у журналі "Слово і час", "Замовляння невидимих крил" визнані кращою прозовою книжкою 2001 року.

Юрко Ґудзь / Jurko Gudź. Барикади на Хресті / Barykady na Krzyżu (Ілюстрована книга побудована на однойменній поемі з перекладом на польську, 2014)


Юрко Ґудзь. Барикади на Хресті. (Книга: БАРИКАДИ НА ХРЕСТІ. Поема. НЕ-МИ. Книга видінь і щезнень. ІСИХІЯ. Книга щастя, 2009)

Юрко Ґудзь

БАРИКАДИ НА ХРЕСТІ

Тернопіль
Джура
2009

ББК 84 (4 Укр) 6
Ґ 22

Редактори: Уляна Ванчура, Петро Ктитор
Передмова: Ніли Зборовської

Ґудзь Ю. Барикади на Хресті. Поема. НЕ-МИ. Книга видінь і щезнень. ІСИХІЯ. Книга щастя / Юрко Ґудзь. – Тернопіль : Джура, 2009. – 248 с.

ISBN 978-966-185-025-4

(c) Юрко Ґудзь, 2009
(с) Ніла Зборовська, 2009
(с) Видавництво "Джура"


ЮРКО ҐУДЗЬ
(ПСИХОМЕТАФІЗИЧНИЙ ПОРТРЕТ)

Жанр психометафізичного портрета не є канонічним літературознавчим жанром, а його доповненням і до певної міри альтернативою, оскільки відправною точкою є глибинна психологія автора, з допомогою якої пояснюється художня метафізика його творчості. Метафізичні мотиви виявляють індивідуалізовану постановку основоположних проблем буття, вони пов'язані з підсвідомою психологією автора, а „естетичний рівень підсвідомого - це глибина мовчання, яка залягає в художньому слові"1. Тому з погляду психометафізики художня творчість - це „сфера позначеного мовчання"2. Завдяки метафізичності, зверненої до потойбічних основ буття, його переходів у небуття і надбуття, творчість Юрка Ґудзя відрізняється від сучасної розважальної, комерційної, щоденно-профанної вербалізації. Оскільки і метафізика, і психоаналіз мають справу з тим, що вимовлено не прямо, а замовчується, приховується в глибині тексту, то психометафізичний підхід, на мій погляд, найадекватніше відповідає творчості Ю.Ґудзя.
Юрко (так називали його у дружньому колі) дебютював у 1988 році у Варшавському студентському журналі „Зустрічі", де підписав свої твори таким чином: „Юрій Ґудзь, вчитель історії, с. Немильня на Житомирщині". Дебют, як відомо, хронологічно позначає літературне покоління. Юрко належав до першого покоління епохи українського постколоніалізму, яке умовно дістало назву „вісімдесятники". Мені здається, що кожне значуще літературне покоління має свій канон і антиканон. Юрій Ґудзь - це наш високий канон. Від імені свого покоління для визвольного канону він розробив онтологічну міфологему Української Селянської Реконкісти (тексти „Ісихія" і „Не-Ми"), а також метафізичну ідею всенаціонального повстання - Зустрічі на Хресті. У поемі „Барикади на Хресті", згідно з київським сленґом, де Хрест позначає Хрещатик, він залишив напередодні своєї смерті - 20 лютого 2002 року - важливу поколіннєву метафору-пароль: „ми зустрінемося на Хресті". Невдовзі розмірковуючи над загадковою смертю Ю. Ґудзя, В. Врублевський напише: „Його знайшли у неділю, 17 лютого, близько 11.30 ранку у дворі на Київській вулиці. У дворі, добре знаному більшості житомирян, - за будинковою аркою, якраз навпроти кінотеатру „Україна"... Юрко лежав посеред навскісної асфальтової доріжки, що прорізує по периметру скверик перед центральним входом військкомату... Кажуть, ще підвівся, в безпам'ятстві розкинувши руки, пройшов з десяток кроків до наріжного стовпа в лівому куті скверика і, уткнувшись долонями в цементне древко, поволі опустився на коліна... Може, тієї миті Юркові здавалося, що пальці його дотикаються не до шерхавого і холодно-нікчемного цементованого боввана, - можливо, в останньому спалахову свідомості, немилосердно понівеченої шматуючим незагойним болем, йому явився ХРЕСТ..."3 Така рефлексія над смертю ЮІґудзя пов'язана з тим, що наскрізною у його творчості є метафізика Хреста, її глибинні витоки та різноманітні символи дають цілісне уявлення про автора.

1 Эпштейн М.Н. Слово и молчание: Метафизика русской литературы: Учеб. пособие для вузов. - М: Высшая школа, 2006. - С.266.
2 Там само. - С.16.

 Гудзь сформувався у свідомій свого національного і релігійного вибору сільській родині. Він болісно реагував на головну загальнонаціональну травму, спричинену більшовицьким історичним експериментом, „який перевернув співвідношення психічних сфер", витіснивши релігійну народну свідомість в глибину підсвідомого4. Метою більшовицького психологічного перевороту було створення комуністичного суспільства масового атеїзму на підсвідомій основі імперської релігійної метафізики. Так російська метафізика, починаючи з XIX ст., невтомно продукувала ідеї релігійного тоталітаризму — концепції зрощення церкви і держави (на зразок всесвітньої теократії, яка об'єднує всі релігії під керівництвом верховного наставника, як це вивершилося у „Троянді Світу” (1958) Л. Андрєєва). Така імперська модель церкви-держави закономірно що нагадує царство Антихриста3. Першим цю імперську міфологію пророчо прочитав Тарас Шевченко, позначивши Російську імперію з її соціально-релігійним утопізмом — „церквою-домовиною" (містерія „Великий льох"). Усвідомлення сімдесятилітнього радянського атеїзму породжувало активний релігійний пошук у середовищі українських вісімдесятників. У час світоглядного становлення нового покоління Юрка Ґудзя захопила духовна практика афонських монахів, які витворили пошукову християнську метафізику ісихазму, тобто таку індивідуальну духовну практику, яка передбачала внутрішньо глибинне промовляння сакрального слова з метою приведення розуму у стан ісихії - таємної безмовності, духовної тиші. Як відомо, російська апофатична традиція пригнічувала не лише мисляче слово про Бога, а й індивідуальну духовну практику, тому в богословські основи релігійної культури Московської Русі не ввійшла духовна спадщина ісихастів, їх споглядальна метафізика й аскетизм виявилися несумісними з російською релігійною традицією6. На основі індивідуального вибору Юрко відроджує українську ісихастичну метафізику і відповідну їй поетику тихотворіння, яка, роз'єднуючи соціальне і релігійне, образно синтезує з таємницею знання есеїстичне ренесансне мовлення.

3 Врублевський В. Загадка смерті Юрка Ґудзя // Вільне Слово. - 27 лютого 2002 року. - С.6.
4 Див.: Эпштейн М.Н. Слово и молчание: Метафизика русской литературы. - С.265.
3 Див..: Там само. - С.21.
6 Див.: Флоровський Г. Пути русского богословия. - Париж, 1988. - С.25.

У кожної національної літератури є своя сфера таємниць і замовчувань, яку інтуїтивно відчуває письменник як носій націотворчої свідомості. Метафізика українського релігійного пошуку формувалася як опозиція імперському релігійному міфотворенню і містила в собі приховано загрозливе бажання духовної свободи, тому національний суб'єкт залишав враження небезпечного мовчальника. Адже головна метафізична ідея про богомислення і богознання, яка кладеться в основу метанаративу історії української літератури, тісно пов'язана з динамічною (пошуковою) концепцією національно-визвольного  Відродження.  Різдвяно-зимова  ісихастична  поетика  Ю. Ґудзя  у контексті цього метанаративу спрямовується на пошуки новітньої метафізики для постколоніального Відродження. Загадковою потойбічністю тут наділені тайновидіння, божевілля, сни, знаки мовчання. Для того, щоби зрозуміти ці психо-метафізичні пошуки, зокрема й у текстах „Не-Ми" та „Ісихії", необхідно зважати на індивідуальний код до їх тлумачення. Адже, які би віросповідувальні форми не переважали у суспільстві, як зауважує М. Епштейн, „мистецтво ніколи не буде вичерпуватися релігійною місією", оскільки в ньому завжди „залишається та глибина поза- і надсвідомого, яка й робить його мистецтвом"7. Виявлення суб'єктивного коду як таємного знання, в якому підсвідоме, тобто те, що витіснено зі свідомості, свіввідноситься зі свідомим вибором і є його потойбічним іншим, символізовано у новелі Юрка Ґудзя „Навпроти снігу” (1997). Цей текст-спогад про дитинство, на мій погляд,  може служити ключем до розуміння художньої метафізики його головних прозових творів - „Не-Ми” ( 1999) та „Ісихії" (2000), а також - не менш загадкової і ще не опублікованої поеми „Барикади на Хресті".
Згідно з метафізичним методом пізнання, першопричиною, першопоштовхом до розвитку особистості є здивування: саме та подія, яка привела розум у стан великого здивування, формує глибинне бажання, викликає спрагу таємного знання, що перебуває за межею звичного і стійкого розуміння. На початку новели „Навпроти снігу" подається образ допитливого шестилітнього хлопчика „у позі маленького монаха-ісихаста" на маминому уроці вечірньої школи. Очевидно, мати Юрка Ґудзя, Віра Костянтинівна, брала його на такі уроки історії, де йому судилося здалеку, в кінці класу, споглядати навчальне дійство для дорослих людей. Учительське ім'я матері всюди збережено у Юрковій есеїстичній прозі. Історія новели „Навпроти снігу" - це історія неврозу сільського вчительського хлопчика, „малого Вави", якого „дражнили німцем", тому що в „найбуденніших ситуаціях його схоплювали раптові приступи незрозумілого мовчання"9. Спочатку дивне замовчування було реакцією сором'язливої дитини на пильну увагу до малого з боку дорослих учнів матері-вчительки. Приступи мовчання стали невротичними, коли в їх основі постав страх перед грізною учителькою російської мови - Таїсією Павлівною. Комплекс „малого німака" дивним чином закріпив його старший „друг" - шкільний кочегар Стьопа на прізвисько Гітлер. У кочегарці заляканому підлітку той показав грубий статевий акт з його грізною вчителькою. Цією профанною подією в дорослому людському світі Ю. Ґудзь від імені українського дитинства заговорив про головний комплекс тоталітарної епохи - комплекс матері.

7Эпштейн М.Н. Слово и молчание: Метафизика русской литературы. - С.387.
8 Див.: Арістотель. Метафізика.
9 Ґудзь Ю. Навпроти снігу // Приватна колекція: Вибрана українська проза та есеїстика кінця XX століття / Упор., вступне слово, бібліограф, відомості та примітки В. Габора. - Львів: ЛА „Піраміда", 2002. - С. 105.

Психоаналіз радянської епохи виявляє атеїстичний більшовизм як ідеологію комплексу матері, в основі якої лежить язичницька міфологія матері-природи і ґвалтівне бажання оволодіти нею, щоби зайняти місце поваленого Бога-Отця . Підсвідомий смисл радянської епохи, його патологічний Едіпів комплекс М. Епштейн позначає „народною смердяковщиною" або „більшовицькою матерщиною". Тут він посилається на С. Булгакова, який вважає, що „більшовизм народився із матюччя, і в сутності своїй, він є зганьбленням всякого материнства: і в церковному, і в історичному сенсі". Український вісімдесятник О. Ульяненко, виписуючи цю глибинну тьму радянської „народної смердяковщини" у своїх романах „Сталінка", „Дофін сатани" та ін., демонструє наскрізний психопатологічний Едіпів комплекс в образі чоловіка-сатани, улюбленою фантазією якого є ґвалтування власної матері.
У новелі Юрка Ґудзя „Навпроти снігу" сільський кочегар Стьопа Птлер несвідомо провокує „малого німака" прилучитися до глибинного більшовицького комплексу. Але характерна для більшовизму соціальна патологія українським підлітком сприймається як велике здивування, вона не породжує очікуваного патологічного бажання ґвалту, а навпаки - закріплює глибинне почуття сорому, а разом з ним - спрагле бажання істинної мужності. Зустріч дитячої поетичної душі і ґвалтуючого сексуального досвіду концентрує болісне почуття провини „назавше здивованого хлопчика" - перед жінкою-учителькою материнського віку й програмує історію безпритульного чоловіка, якого мучить спрага невіднайденого слова каяття, невтіленої мови любові, піднесеної еротики. Завдяки отій німоті, як напише Юрко у новелі „Станція Віта Поштова", „завдяки вечірньому мовчанню того хлопчика світ, перевтілений в текст, має здатність хоч зрідка щось говорити..."".
Чоловічі образи епохи тоталітаризму викликають в Ґудзя-аналітика асоціацію з біснуватими прапороносцями О. Гончара. Так наскрізна у його творчості метафізика Хреста породжується глибинним почуттям провини за всю минулу чоловічу історію, формує зріле любовне бажання - розіп'ястися за жінку-матір. Іншими словами, глибинною основою цієї метафізики стає чоловічо-жіночий Хрест. А спрага спокутування робить автора непримиренним противником тоталітарного нечутливого, надлишкового і агресивного слова. Юрко прагне виразити особливий рівень відвертості і чистоти української чоловічої душі. На цій опозиції він формується і як художник. У новелі „Навпроти снігу" майбутнього творця особливо дивує „своїм загадковим призначенням білий олівець, його здатність малювати білим по білому..." 12. Отже, тоталітаризм в Юрка осмислюється як психологічне явище ґвалту, його виражає символічне явище спустошеної, „зґвалтованої"" національної мови. Тому метафізика Хреста, яскраво представлена в антироманах „Не-Ми" та „Ісихія", постає як Хрест мови, який передбачає смерть автора. Постмодерністській космополітичній концепції смерті автора Юрко витворює метафізичну українську опозицію: добровільне жертвопринесення індивідуального тіла заради його трансформації у таємницю націотворчого тексту.
                                                                                                                                                                                                                                                                                           
10 Эпштейн М.Н. Слово и молчание: Метафизика русской литературы... С.20-21.
11  Ґудзь Ю. Навпроти снігу. - С. 109.
12 Там само. - СІ05

Історія в „Не-Ми" - це історія Оксентія Вави, нібито давнього приятеля оповідача, який пише роман з дещо претензійною назвою „Ходіння за мерзлими водами". Автор щезає, перетворюючи своє тіло в загадковий текст. Читач присутній на цій урочистій події видінь і щезань автора. Автор роману хворий на булімію: приступоподібні відчуття жахливого голоду супроводжуються втратою свідомості. Як відомо, такі приступи спостерігаються при деяких психічних захворюваннях. Текст, як і автор, - також „хворий на булімію". Символічною є подія втрати свідомості й болісного пригадування свого імені. По-справжньому згадати себе чоловік може лише завдяки найважливішій прив'язці, яка здатна спричинити впізнавання. Найзначущішим впізнаванням в Ю. Ґудзя завше є теплий дотик жіночо-материнських „всепам'ятних долонь".
Душа, розмірковує Юрко, має свій притулок у часі і поза часом, але що робити з неприкаяністю тіла, з найважливішим й найостаннішим складником того тіла - текстом? З відчуття тілесної неприкаяності формується тут власне чоловіча еротична метафізика: „Але як мені бути з повсякчасною невлаштованістю мого тіла, що звикло до тебе, до твого лона?... Звідки цей відчай щоденних і щонічних повернень?... Що ж зостається - усвідомити скороминучість тих змагань і заспокоїтись? Втішатися тим, що поряд усіх школярських вправ невимовне має лишатися невимовним?"
Юрко був одним із перших, хто ввів у порубіжну літературу метафізику божевілля як незвичайний досвід знання. Він вдався до таких феноменів як видіння, сни, божевілля, мовчання - тобто до таких явищ, які глибинно зв'язані з підсвідомим, прихованим знанням, з виявленням іншого бачення, іншого розуму, таємних знаків національної культури - заради нових горизонтів її самовираження. Він показав, що на тлі прагматичного часу глибинна любов чоловіка до жінки провокує божевільний стан, бо є найчуттєвішою формою бунту супроти щоденної нечутливості світу. Тому найпотаємніше еротичне бажання відображається тут або у поетиці божевілля, або поетиці мовчання: „Пам'ятаєш, який ліс стояв навколо нас, яким глибоким мовчанням були охоплені сосни... "
- У творчості Юрка Ґудзя вперше гостро зазвучала метафізика села і міста як онтологічна українська проблематика. Символічні герої Юрка - сільська аристократія. Блукаючи містом, вони носять у своїх душах природну творчу пам'ять. Неприкаяні мешканці безпритульного світу, вони нагадують собою „міських божевільнюхів", їх лікують у психлікарнях „від нав'язливих ідей загальної справедливосте".
У кінці 90-х рр. тип письма, пов'язаний з селянською українською культурою, був підданий іронії у космополітичному проекті В. Єшкілєва („Мала українська енциклопедія актуальної літератури, 1998). У центр постколоніальної літератури ставився карнавально-урбаністичний бубабістський постмодернізм, який, за проектом В. Ешкілєва, мав подолати так званий „селянський синдром". Космополітичне місто у світобаченні Ю. Ґудзя виконує провокативну функцію здивування і загострює національне і метафізичне відчуття. „Найбільше я вдячний містові за місце, де зміг усвідомити повною мірою - я житель села, - писав Юрко, - тобто вкраїнець, відкраєність, окремішність, майже нелегальний стан серед міського люду — поруч з майже щоденними іспитами на виживання". Своїм художнім самопізнанням він виявив, що глибина національного патріотизму формується у родоводі, на основі „таємної приналежності до зовсім інших людей, аніж ті, що були поруч - „до краю (і вирію) живих і мертвих односельців...". Тому Юрко прагнув повернути в сучасну українську культуру давнє народне розуміння життя як цілісної свідомості, для якої немає роздвоєння світу на живих і мертвих. Завдяки такій єдності національна історія отримує нескінченність — метафізичну потойбічність.
„Мені видається інколи, - писав Ю. Ґудзь, - що той світ - це лиш якесь суттєве (сутніснодійсне) відображення нашого земного життя.. Щось схоже на перехід од геометрії трьох вимірів до більш складної системи - може, стереометрії багатовимірностей. Але щось найхарактерніше, найсуттєвіше з цього світу зберігається й в тамтешньому просторі... Щось залишається без змін... В ньому мама пояснює комусь, що рай - це місце, де ніколи не гасять світло, не вимикають його..." Подібне розуміння раю було у єгиптян, які уявляли його як ідеалізоване земне царство. Як відомо, потрапляючи в рай, покійник, наділений світлою пам'яттю, впізнавав свій родовід словами: „Слава вам боги. Я знаю вас. Я знаю ваші імена". Подібним чином поводить себе Юрко Ґудзь. Його текст складає враження подорожі у потойбіччя, де він називає імена своїх покійних народичів, прагне зібрати ці імена в Єдиному Імені - тихій Пам'яті Бога.
Щоби залишити у слові свої родові імена, пам'ять про сільську аристократично-демократичну культуру, Ю. Ґудзь пригадує традиції свого села - ці таємні сільські закони життя, в яких відображалося ритуально-обрядове чуття його природних циклів. Опора на своїх предків, їх жива присутність, езотеричне спілкування з ними - все це, робить звичайне людське життя поетичним, одухотвореним. „Не-Ми" - це ностальгія за великою і незворотною втратою родинного життя, тому тут сама мова дає поминальне відчуття - „смак солодкого колива". Наскрізний поминальний мотив має нагадувати про Великі Проводи в Україні. „Село, - позначає Юрко, - коло розіпнуте, коло розімкнуте - відчай солодкого колива..."
Свою жанрову спробу саможертовного тексту Юрко позначає як спробу антироману. Антироман - це метафізичний текст, де тайнознаки, сутнісне мовчання складає основу езотеричного послання найближчим людям - тим, хто здатний ці знаки чути й розпізнавати. Антироман - це також текст есеїстичного походження, текст-пригадування, текст-самопізнання і водночас текст живого прощання, тому тут неможливим є типовий сюжет як насильницька послідовність і фальшива хронографічність подій або характерів. Як відомо, есей - це текст, зітканий з постійних спроб пізнання, він демонструє невичерпне зусилля, воління, долання себе, своєї низької природи, з метою уникнути смертоносного. Спроба як головний мотив і як есеїстична форма художньої метафізики вперше маніфестується Юрком у збірці „Боротьба з хворим янголом” (1997), ліричний сюжет якої складають три спроби: „Спроба перша", „Спроба друга", „Спроба остання". Спроби вказують, що усе найцікавіше, найзначущіше відбувається „на межах". Тому для текстів Юрка характерна есеїстична пошуковість таких меж, багатократність спроб. Але в його аскезі притишеної спроби промовляння глибинно приховується еротична пристрасть. На межі аскези й еротичної пристрасті народжується українська ісихастична метафізика: загальнолюдське християнство спускається в прадавню язичницьку тілесність, формуючи її аристократичну стриманість.
Головна метафізична мета антироману - виразити автора як Архетип, в якому відлунює величезне Тіло роду. „Й саме тут, вдома, в Немильні, - пише Юрко, - відкривається невидима небесна брама... й навкісними стежками (парусами густого світла з-за хмар) на землю вертаються мої давно померлі, мої найближчі люди...." І це не тіні забутих предків, як у Михайла Коцюбинського, це світло незабутих народичів, величальна ісихія. Антироман Юрка Ґудзя постає на тлі родовідної поминальної тиші. Автор залишає нам глибинне відчуття і живе переживання себе як Архетипу у контексті простих сільських  імен-символів: дід Рибак, баба Софіїрбаба Якилина, тітка Оля, батькова сестра Настуня... „Тепер ти розумієш, - пояснює Юрко, - чому час від часу, крізь наші обличчя проступають, проявляються й щезають ніким не помічені зовсім інші лиця?" Індивідуальне тіло - це місце пам'яті про колективне родотворення, „вмістилище (сховище) для невидимих пращурів". Присутність у творчості Юрка Ґудзя родинного Святого Збору складає враження урочистого воскресіння з мертвих у символічній реальності: „Звідти, з глибини оживленого, видимого майже до дна Ягоденського лісу, один за одним виходять поволі твої рідняки, твої народичі, твої найближчі і найдальші захисники і рятувальники...
...Вони - це Не-ми в безпритульному просторі..."
Могутнє потойбіччя оберігає маленьку, загублену в житомирських лісах Немильню. Саме йому поет посилає своє поетичне тихотворіння: „Крізь померки тіла душа /Повернеться в Не-ми: /Там дивно, там тихо, там гарно...". Так скорочений символ „Не-Ми" на позначення родовідного села Немильня набуває трансцендентного значення. А відчуття історичної ходи великого родоводу, його захисного потойбічного світла, передбачає саможертовний вибір („...я мушу теж відійти, поступитися стежкою..."). Тому ісихастична поетика тісно пов'язана з метафізикою смерті, з національною культурою відтворення і жертвопринесення.
Метафізика смерті в Юрка Ґудзя опонує більшовизму з його містичним розумінням смерті в комуністичній імперії, символізованій ленінським ідолопоклонством. Як відомо, Л. Фейербах вважав, що феномен смерті зробив його комуністом, вибив з нього всі аристократичні думки і звичаї. Комуністів Л. Фрейербах називав справжніми язичниками, які всю увагу зосередили на посейбічному житті. Саме від ідей Фейербаха у свій час відштовхувався В. Ленін, у світогляді якого змарґіналізоване потойбіччя й породило більшовицький атеїзм. Ю. Ґудзь звертає увагу на те, що народна культура, рефлексуючи над смертю з допомогою щорічного ритуалу, глибинно вирішує актуальне для родоводу питання про вічний смисл життя. Тому бути письменником для нього означає відчувати, що мова твоїх померлих народичів обирає тебе своїм інструментом, що ти є „голосом щезлого хору". Розуміння родовідного хору в Юрка близьке розумінню трагічного хору в античній драмі, де хор являє собою колективного героя і відображає думки автора й демосу. Присутність трагічного колективного героя в Юрка Ґудзя - це присутність мови і її глибинного мовчання. Свій порубіжний текст Юрко задумував як кінцесвітну динаміку, могутню кіноповість, сагу про українське село, що наближає його есхатологічне бачення до панорамності О. Довженка. Однак найяскравішим антиподом Ю. Гудзя у високому каноні „вісімдесятників" є Є. Пашковський, в якого „шизоїдна" багатодумність не дає змогу усвідомити самого себе, у такому стані суб'єкт постійно занурений у мислення, він безперервно думає про макросвіт, тому самопізнання тут ніби відкладається. Надлишковому мовленню Пашковського опонує метафізичне замовчування в Ґудзя, скероване на бачення іншого, розуміння іншого у самому собі, що передбачає розширення горизонтів прозової поетики не просторово, як у Пашковського, а у глибину.
Свою поезію Юрко Ґудзь позначав як сіленціографію. Сілентивна поезія, ісихастичні тексти-тихотворіння розуміються ним як різновид сучасного трансавантарду. Тобто це письмо - по той бік авангарду, або крізь авангард, воно пов'язане з метафізичним пошуком нового на тлі авангардного відчуття світу, коли розвтілюються старі форми і перевтілюється знову, тому література як символічна реальність, яка реагує на цей процес трансформації, не може зберегти себе у старих формах. Оскільки авангардизм — це апокаліптична естетика, то, пройшовши крізь цю естетику кінця світу символічно і автобіографічно, Ю. Ґудзь прагне знайти „нову мову", на її пошуки й скеровується його письмо. Яскравим прикладом прозового трансавангарду є „Ісихія".
Протягом 1999-2000 року журнал „Кур'єр Кривбасу" публікував цей загадковий текст Юрка Ґудзя. Він мав довгу назву - „Ісихія або книга щастя про найостаннішу смерть і найпершу любов чоловіка й жінки з країни Тео-Доро, про душу й тишу їхнього спільного тіла, щезлих тут, на землі, але збережених у пам'яті неба". Задум „Ісихії" відсилав до містичного епістолярію часів Радянського Союзу. В інтерв'ю Марині Щирській за 4 листопада 1999 року Юрко нагадав про цю давню гру, яка пропонувалася таємними агентами: по містах і селах України блукали дивні листи - без підпису, без зворотної адреси, у них говорилося про нагальну необхідність переписати текст у кількох екземплярах і надіслати своїм найближчим знайомим, а собі залишити „оригінал". Усім, хто виконає умови гри, анонімний автор обіцяв виконати завітне бажання, а не виконане завдання передбачало різні нещастя. Напередодні 2000 року, межі тисячоліть, Юрко пропонує читачам свої правила „переписування" для нової таємної гри: її об'єктом є його пророча книжка з духовною практикою ісихії. Автор пророчого тексту передчуває, що в цьому апокаліптичному сюжеті він підлягає ліквідації. Тому надію на життя він покладає на тих ісихастів-читальників, які збагнуть таємний смисл його послання. Юрко задумав цю книжку - „своєрідним замовлянням й заклинанням", щоб напророковані в ній страхіття не здійснилися. Оскільки авангардизм відтворює есхатологію, то „Ісихія" як трансаванґардне письмо - символічне пророцтво кінця світу: метою тексту є спроба зупинити   смерть у символічній реальності з допомогою гри на межі власного життя і смерті.
Соціальний світ в „Ісихії" радикально протиставляється метафізичному. Тлом цієї книги є політична інтрига кінця 90-х, соціальне передчуття диктатури в Україні і метафізичне пророцтво для сучасної епохи, позначеної як Епоха Здвиження. Ісихія або тиша - це стан Божественного буття, опозиційний соціуму з його насильницькою дією і агресивним словом.
З духовною практикою ісихії Юрко знайомиться на основі праці середньовічного філософа-богослова Григорія Палами „Слово на захист священнонімотних". Метафізичний досвід Палами - досвід православної безмовної медитації - „молитви серця" заради зосередженої й втишеної бесіди з Творцем - стоїть осторонь жорстокого світу насильства, де активне історичне життя мужчин постає як динаміка визвольних і загарбницьких воєн. Війна - одна з болючих тем у творчості Юрка Ґудзя, адже психологічною жертвою Афганської війни став його рідний брат - Анатолій. Безкомпромісне ставлення до цієї війни як імперської окупації, очевидно, викликано страхітливою пам'яттю брата, зокрема, покаянними спогадами про те, як до зруйнованого аулу входили радянські „спецпідрозділи для зачистки", грабували, ґвалтували збожеволілих од страху жінок, убивали їхніх дітей...
Соціально-національний конфлікт в „Ісихії" відображає ідея Селянської реконкісти. „Мої рідняки, - промовляє український селянин в „Ісихії", - лягли в свою землю, на якій сіяли й збирали свій, а не казенний хліб, яку поливали своїм потом і кров'ю... Ця земля няньчила їхніх дітей, а згодом давала притулок і спочинок їхнім зістареним батькам... Я теж хочу лягти біля них... З ними мені не страшно. Жито цвіте й після смерті... Жито цвіте очима моїх братів і сестер..." Індивідуальна готовність до жертви - запорука переможної Реконкісти як метафізичної події. Герой-ісихаст глибоко переконаний, що „жертва має бути присутньою в цьому світі - особиста, усвідомлена, збережена десь на межі взаємного мовчання..." Про її необхідність йому нагадує християнський код „великого сімейства, могутнього роду, красивих і гордих людей, щезлих і невидимих тут, на землі, але збережених у пам'ятницях неба".
„Чути й слухати ісихію" Юрко закликає у себе вдома, в ритуальному українському селі, яке ще пам'ятає давні звичаї і традиції. Слухати ісихію - це відчувати в собі продовження родовідного Духу, середохрестя глибинних свідомих і надсвідомих почувань, дивовижну й незбагненну ритуальність спільного часопростору, а в осерді душі - чоловічо-жіночий, батьківсько-материнський Хрест. Юрко звертає увагу на те, що українська народна духовна практика твориться завдяки таємничим жіночим голосам. Автор робить спроби „зберегти й сховати вглиб надсвідомого бодай відлуння тих давніх промовлянь, жіночих голосів і голосінь". Шанобливе ставлення до ритуальної народної культури передбачає глибоку повагу до материнства і батьківства. Адже метафізика чоловіка і жінки несе в собі таємну матрицю роду. Практика ісихії дає відчуття того, що живе життя завжди цінніше за мертві книги і мертві слова. Тому в Юрка немає одержимості словом. Він розуміє вибір живого мовчання як форму свідомої дії.
Знову головним центром книжки є Він і Вона: любов чоловіка і жінки образно відтворюється як найдосконаліша форма живого спілкування та духовної єдності. Пророцтво „Ісихії" завершується видінням всесвітньої війни з образом жінки в апокаліптичному поїзді, яка з останніх сил намагається зупинити кінець світу й порятувати коханого чоловіка. Кінцевий епізод таємної книги - це видіння великої зими, неминучого жертвопринесення, передчуття нового початку з теплим дотиком любові.
У 2000 році Юрко задумує для своєї метафізичної ідеї символічний видавничий проект, який пропонує тернопільському видавництву „Джура" під назвою „Українська Реконкіста". В інтерв'ю газеті „Вільне слово" (яка вийшла 20 лютого 2002 року - у день його смерті) публікується останнє пояснення, що таке „Українська Реконкіста": це - „мистецька онтологічна міфологема" і орієнтир для майбутнього, який передбачає „звільнення нашої свідомості від постколоніальної залежності", а відповідно - націотворче відвоювання нових повносилих реальностей буття.
Незадовго до своєї смерті Юрко Ґудзь розробляє метафізику всеукраїнського повстання в поемі „Барикади на Хресті". „Ти запитуєш мене, / коли я закінчу картину,/ яка збереже хоч кілька прикмет/ нашого покоління, розтоптаного підковами/ нескінечних парадів", - писав Юрко у цій поемі, даючи своєму поколінню - позначення предтеч: „Ми тільки відгомін /майбутніх партитур,/ німих оркестрів /початкові ноти, - та треба йти, / дорога мусить жити / і після нас..." Юркове пророцтво скероване в синівське майбутнє Української Реконкісти. Тому метафізика жертовного батьківства тут само собою зрозуміла, вона служить утвердженню нової історичності національного родоводу - після страхітливої і безбожної епохи більшовизму.
Коли, відвідуючи Немильню 1 липня 2008 року, я запитала у селян: „Де хата покійного Юрка Ґудзя", мені відповіли: „Ви знову шукаєте нашого Юрка, якого вбили за пам'ятник Леніна в Житомирі". Перечитуючи Юркові тихотворіння вже після фатальної смерті, навколо якої виростають нові й нові легенди, перечитуючи ці його слова - „Збулося все... /Життя земне / потроху відболіло, /І всі страждання / світлом стали. / Ми тут зустрілися і - / не впізнали / самих себе, / забутих на Землі..." - мені здається: він мав глибоку віру в те, що індивідуальний саможертовний вибір може порятувати національний родовід в історії. З соборним любовним бажанням здійснив він свою метафізичну подорож - заради вічного життя: української Зустрічі на Хресті.

Ніла Зборовська




"НЕ - МИ"
Книга видінь і щезнень

ЛІТЕРАМ:                         
А а  Б б  В в  Г г  Д д  Е е  Є є  Ж ж  З з  И и  li  І ї  Й й  К к  Л л  М м  Н н  О о  П п  Рр  С с  Т т  У у  Ф ф  X x  Ц ц  Ч ч  Ш ш  Щ щ  Ю ю  Я я  Ь ь
з любов'ю, вдячністю та безмежним відчаєм всіх спроб щось комусь
розповісти ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ
ЧАСТИНА ПЕРША
А а
.......................................
Бб
.............................
В в
........................
"Посеред холодного літа, ранньої осені, глухої й осліплої від власної нескінчености зими живуть двоє: батько і син. Навпроти їхньої хати, навпроти злютованого самотою віку повільно дичавіє старий яблуневий сад. Вони живуть так довго, так узвичаєно й тихо, що часом вже не пам'ятають, хто з них - батько, а хто там - син...
Старому може щось дивне привидітись, щось приснитися наяву. Тоді він починає кликати свого сімдесятилітнього сина: тату, тату... Марко не відразу відгукується на той поклик. Але потім, коли старий вже забудеться, кого він щойно хтів бачити біля себе, все ж приходить і кладе йому руку на голову.
Той жест, відчужений од зубожілої пам'яти, неможливо реальний своїм батьківським дотиком, завершується в старому щоразу глибшим відчуттям знетямленого повернення... Він заплющує очі й хтось безшелесний, налягаючи грудьми на дубовий засув, відчиняє перед ним браму невидимої, дощенту спаленої чужими людьми, оселі.
Такої миті здається Маркові, - до нього повернувся (невідомо за чим) його померлий п'ятиліток... хіба що там, в небесних схоронах для ще ненароджених, йому стало зимно і лячно, захотілося, Щоб та сама рука, колись страчена між сьогосвітнім і потойбіччям, знову прихилила його до себе, торкнулася його білої й зболеної г о л о в и ...
Cтарий, не розкриваючи очей, бачить, як за вікном ворушиться густий повільний снігопад, як Марко, забувши одягнути шапку, простоволосий, виходить надвір..."

... Таким (чи дуже схожим на те) мав бути початок (а мо' -завершення) роману Оксентія Вави, мого давнього приятеля зі станції Віта Поштова, сорокалітнього чоловіка, якому найбільше смакували слова "анальфабет", "абрикоси" і "абрис", а поруч них – й гінші означення потаємних сутностей безпритульного світу... Слова, що інколи (залежно від настрою літер абетки) могли видозмінюватися неймовірно, переходити їм не належні межі...
Свій роман з дещо претензійною назвою "Ходіння за мерзлими водами"

Чоловік, що знав у який спосіб (хай ненадовго) можна виграти вільний простір у підневільного часу: дочекатися, коли нікого не буде в кімнаті, витягти самописку і шмат білого аркуша, встигнути, заки-поки хтось схопить за руку, вивести слово з трьох літер: ніч - слабке відлуння заборонених відкриттів і здибанок епохи незахищеної нічим зими ...
Роман з ампутованою фабулістикою, занудливими реєстрами "надвечірніх свідчень", з відмороженими персонажами-крейзюками...
Він знає: небо хворе на булімію... ще не вечір, ще можна встигнути, допомогти, врятувати... Але ніхто не пам'ятає вже, що саме значить отой, невідомо ким поставлений діагноз, ніким не скасований вирок... Текст, з'явлений протягом ночі - хворий на булімію... Жінка з очима, схожими на переварені яйця з чорними зародками - хвора на булімію... ще можна встигнути, одягтись, закричати.
Десь з минулої осени Оксентій відчув, що почав жити в зворотньому напрямку. Він помітив: його розколошкані сновидіння, думки про жінок і дітей, спроби повернень (крізь вранішній присмерк) до недописаних текстів, його марення про живу смерть і мрії про зовсім інше народження тепер обернені (скеровані непомітно) не до прийдешнього, як це було нещодавно, а в простір минулого, в залишені не відомо ким темні й ще теплі сховища...
...щонічно й щоденно зима входить в його сонні артерії й так само поволі до нього повертається відчуття давнішньої, ще дитячої, відчужености од людей... Ось він стоїть поряд матері, навпроти празникових гостей, вона посміхається, легенько штовхає його в спину: чого ти мовчиш, привітайся, скажи "добрий день", подякуй тьоті за цукерку і пряники, не мовчи, а то ж гості й справді подумають, що ти зовсім говорити не вмієш... скажи їм щось зовсім інше, а ніж те все, що вони хочуть почути від тебе - говори, говори, не мовчи - нагоди такої більше ніколи не буде, дід твій вже не повернеться звідти - опівдні, в неділю, зі служби в Черницькій церкві, не покладе тобі в жменю з свого шорсткого троєперстя ще теплу крихту від тіла свяченої просфори, баба Якилина так довго, так тяжко відходитиме з цього світу й не зможе крізь невтолимий ніким, невтишений відсутністю морфію біль чорних пролежнів, почути слова спізнілої подяки, буде ячати й довго кликатиме до себе покійного батька свого, Андрія Лебідчука, і чомусь називатиме його зовсім іншим, забутим всіма, найменням, потаємним означенням зовсім іншого чину, тим самим, котрим час від часу, ніби звільнившись від хворої пам'яті, вона підкликала до хати, до свого ліжка його, малого німака... Сенику, Сенику, ходи сюди... трохи посидь біля мене...
Він приходив завше надвечір. Мовчки діставав з брезентової торби жменю горіхів, кілька яблук, ставив на стіл пляшку з червоним вином. Ми знали одне одного давно і могли обійтися без ритуальних церемоній щонедільної здибанки. Це щодо слів... Але заки-поки за вікном ще геть не зсутеніло, Вава мав встигнути розставити на білому підвіконні свою зелену (з жовтавими відтінками коричневих шпичок) господарку - десятка з півтора невеличких кактусів... Схожі на кінцевий результат вівісекції колись єдиного тіла - розпаношені колючі геніталії, волохаті органи дотику і нюху, - для пізнавання чогось зовсім іншого, непідвладного нашим звичним чуттям, вони ставали свідками і мимовільними співучасниками наших спроб доконатися хоча б тимчасової рівноваги поміж мовчанням і необхідністю омовляти власні порухи в цьому світі... Вава задоволено оглядає своє хлорофілове воїнство... Тоді розігріває в чайнику холодне вино, додає в нього трохи кориці, цукру й, без поспіху, повагом, розливає в прозорі шклянки (з відблисками призахідного сонця) пахучий трунок...
Так починається наше повільне занурення вглиб обірваної колись розмови - над темною прірвою теплої ночі. Однієї пляшки тут буде замало... та є ще цейлонський чай, мої самограйні припаси - для змоги марити з розплющеними очима цього вистачить...
Вава розповідає про свій роман... Не з жінкою, не з коханими кактусами, а роман з романом: з ще не з'явленими уповні, але вже звільненими з небуття окремими сторінками. Звідти, без жодних вмотивованих переходів, плигає в нетрі спогадів про свої напівзабуті сновидіння, давні поневіряння за їхніми межами: спершу - як мучня молодших класів, а згодом (в постійних очікуваннях на Годо) - горопашного вчителя географії й малювання, - предметів, поєднаних таким чином за відсутности необхідних йому годин іноземної мови...
...Наприкінці зими Ваві почали снитися слова. Спершу ніяк не вдавалося їх впам'ятати, затримати їхнє передранкове щезнення... Зоставалося лиш відчуття здибанки з кимось дуже близьким, але невпізнаним і безпорадним - у темряві гірких пахощів вмерлого попід вікнами зілля...
Тоді він почав нишпорити по словниках, що були під рукою, сподіваючись віднайти хоча б там своїх неназваних пришельців. Однак серед в’язнів нормативної лексики, семіотичних маніяків, знеживлених всіма зусиллями тотального тлумачення, їх не було. Там ними навіть й не... Чому іноді так нестерпно не хочеться переносити на папір заздалегідь підібрані слова? Щось є в тому від почуття зради... Хай би вони там ще трохи полежали, погрілися на теплій лежанці - в дідовій хаті, в теплому сховищі дитячих сновидінь... Куди ж ти їх тягнеш, до кого, навіщо?..
...Зиму він ще сяк-так пережив, а от у весну було входити тяжче. Минулої п'ятниці зранку прийшов на пошту - розрахуватися за телефонні переговори й несподівано, на якийсь час, втратив свідомість... впав на підлогу. Чужі жінки-листоноші привели його до тями, притулили до стінки, задзвонили додому, - щоб хтось прийшов по нього. Але Ваву знову кудись повело й добрих кілька годин він взагалі не пам'ятав, де був, як і чим їхав до міста - місця служби... Отямився лише в підземеллі, на майдані Незалежности. Сидів на дубовій лаві й ніяк не міг пригадати власного імені, назву селища й вулиці, куди мав би вернутися... Зі шкіряної теки витягнув жмут паперів й став їх перебирати, сподіваючись віднайти серед них домашню адресу, своє наймення... Жовтий дим снувався перед очима, розмивав своїм плином контури людських постатей на платформі... Рядки записаних від руки слів, окремі сторінки машинопису теж збивалися в суцільний, позбавлений глузду мовчазних інтервалів, потік... З того всього ще можна було вирізнити давні назви місцевостей, чиїсь імена... їх ще можна було впізнати серед інших слів - знетямлених назавше чином привселюдного існування. Але для того, щоб згадати самого себе, не вистачало якоїсь найважливішої прив'язки, спонуки, якогось поруху понад всіма найменнями і словами, чийогось оклику, доторку, впізнавання...

І і
..........................................................................................................
...Вони прийшли уночі. Запалили вогонь в кімнаті, внесли і поклали на лаву жіноче тіло. Потім мовчки стояли попід стіною, не повертаючи облич до нього, в куток, де на соснові дошки недавно постеленої підлоги (з хати ще не вивітрився густий дух живиці) був кинутий матрац, застелений смугастим рядном, і на ньому, не роздягаючись, він спав... Тепер, ошелешений раптовим пробудженням, мружився від яскравого світла, протирав затерплими пальцями очі й ніяк не міг уторопати, що ж відбувається... На підвіконні, зліва від прочинених дверей, вогонь поглинав чорний гніт лампи-канкетки, а в головах жінки запливав воском бронзовий свічник з одинокою, напівзгорілою свічею...
Троє людей - похмуро зосереджені чоловіки, двоє в чорних куфайках, на третьому - шкіряний плащ, розстебнутий на грудях, звідти виглядав край білого халату, - стояли вже біля столу й один із них розливав у шкляні гранчаки червоне вино. Вони щось чекали від нього. Коли ж хлопець піднявся і став поруч них, той, ошкірений холодним, як труна, пальтом, ледь помітно хитнув головою і двоє його помічників нараз ожили, конвульсійно долаючи раптове заціпеніння, підкотилися з двох боків лави, підняли на руках нерухоме тіло й перенесли його на матрац - на зігріте теплом обірваного сновидіння ложе.
По тому власник шкіряної труни став навпроти господаря кімнати, спокійно й байдуже глянув йому прямо в вічі: "Цієї ночі починається евакуація нашої лікарні... Марія назвала вашу адресу, ім'я... Лук'ян Зазимко, так? Я не помилився?..." Він на хвилю замовк, долонею пригладив волосся русявого чуба. В його голосі відчувалася втома і якийсь несподіваний для відстороненого виразу обличчя сум. "Ми хотіли забрати її з собою. Але такої поїздки вона не витримає... За тиждень я повернуся. Догляньте за нею. Ось гроші, ліки..." Він витяг з кишені й поклав на стола невеликого пакунка. Хотів Іще щось додати, але передумав, махнув рукою: "Там усе написано, прочитаєте..."
Мов тіні, що сходять зі стіни, всі троє мовчки вищезли з кімнати... Все ще нічого не розуміючи, Лук'ян взяв з підвіконня лампу, прикрутив ґнота, щоб не так сильно чаділо, підніс її ближче до жінки.
Вона лежала нерухомо, заплющивши очі, ледь помітно піднімалися й опускалися груди, обтягнуті темно-синьою блузкою, а хворобливу білість чола і щік відтінювало чорне, розпущене волосся... На вигляд їй було літ десь під тридцять. "Зовсім незнайоме обличчя", - подумав Лук'ян, усе ще дивуючись несподіваній з'яві. Потім задмухав свічку, погасив лампу й обережно ліг поруч жінки...
...Наймолодшим у нашій палаті був хлопець, чиє ліжко стояло далеко від батарей парового опалення - попід вікнами. Звідти, крізь незакитовані щілини, з пустелиськ безсніжної зими вривалися хижі протяги, - хлопець мало на те зважав, бо найбільша незручність була для нього в іншому: він не мав своєї стіни, - так само її не було в трьох інших хворих, чиї залізні ліжбища стояли посеред палати, але їх зовсім не турбувала така обділеність, хлопцеві стіна була вкрай необхідна, - щоб мати куди наклеювати свої невідомо кому написані листи. Він було спробував їх чіпляти на шибки вікна, але немилосердно збитий санітарами, більше тижня взагалі нічого не писав, боявся витягти захованого в матраці зеленого фломастера. Потім знову доп'яв десь чистого паперу... Ліктями спираючись на підвіконня, втупивши погляд в безлюддя завіконного простору, під шморгання застудженого носа продовжував щось шкрябати на білих листках... Згодом, обома руками тримаючи писане, підходив до котрогось із своїх сусідів, чиє ліжко стояло вздовж брудної, обдерто-шпалерної стіни, й мовчки, самими очима, просив дозволу приліпити отого листка... Залежно від того, чим підкріплювалося прохання (кількома сигаретами, пачкою грузинського чаю, срібними дрібняками, - все, що зміг вберегти з передач, які щотижня привозила мати), хлопець діставав можливість вдовільнити своє бажання: тремтячими руками над чужим ліжком обквецяну клеєм сторінку, а потім весь вечір крадькома поглядав туди, задоволено й тихо посміхався... Та найчастіше згаданих підкріплень не було і хлопця просто посилали на три веселих літери - аби не набридав, не стояв над душею...
Пізніше в нього з'явився опікун, - здоровенний, п'ятдесятилітній дядьора, що потрапив сюди за вперті намагання втекти через китайський кордон - од безпросвітности совітської житки - до своїх американських родичів. Чому він вибрав саме такий шлях - через Китай - залишалося таємницею. Так само він нікому не пояснював походження й значення своєї дивної кликухи - Квант. Дядько забирав більшу частину збережених хлопцем передач і, вже не примушуючи його стояти перед собою, милостиво дозволяв користуватися площиною своєї стіни. Коли наклеєних листків ставало більше десятка, Квант їх швидко обдирав, складав до купи й відносив у нужник - так звільнявся простір для нових надходжень. На жаль, таке впорядковане й відчайдушними зусиллями налагоджене існування для хлопця тривало недовго. Квант не витримав жахливих доз сірки й аміназину, вирішив, поки ще в змозі, "проломитися в зону": вибрав слушного момента, затяг до кабінету лікарку й забарикадувався там. Поки санітари вибивали двері, встиг її жахнути. Більше його ми не бачили. Хлопець тепер не знав що робити: на місце Кванта вперлася знахабщена блатота, синюваті наколки мав навіть на лобі, через дружків-санітарів був забезпечений і сигаретами, і чаєм, і "колесами" для веселішого кайфу. До такого зі своїми жалюгідними дрібняками краще не підходити. Мати хворіла, носити передачі було нікому, а за так ніхто не зважав на його мовчазні прохання. Моє власне ліжко стояло посеред палати, і все ж я спробував допомогти хлопцеві. Взяв з його рук списані аркуші, вліз на підвіконня й, тримаючись рукою дерев'яної рами, другою приліпив їх на поруділу стелю. Тепер він міг милуватися нами, навіть не підіймаючись з ліжка, а свої нові цидулки приносив знову до мене. Більше п'яти за один раз я не клеїв (щоб не привертати зайвої уваги), збирав їх по одній і мав можливість дещо розібрати в окремих реченнях, де слова йшли густо, майже безперервно, неймовірно скорочені, з якимись незрозумілими для мене позначками. Потроху я навчився дещо з того розшифровувати, хоча більшість з написаного лишилося непрочитаним, - ні мною, ні кимось іншим...
"...Сьогодні я раптом пригадав (музика з репродуктора допомогла), про що саме думав тоді, надвечір, у Корбутівському лісі, коли сидів у тебе на колінах (вперше - на жіночих колінах, до цього часу було навпаки) - я подумав, що в мене немає нікого, кому можна було б розповісти, якою ти буваєш неймовірно гарною і несподіваною навіть в буденних ситуаціях - ось так, коли поправляєш зачіску, однією рукою притримуючи гребінця, а іншою відкидаючи волосся з чола, немов відкриваєш завісу єдиного театрику, де на кону обличчя веселі й журливі думки, я почуття, що ховаються за лаштунками пам'яті, живуть, непомітно зникають; або - тоді, в сутінках, коли ти вперше приїхала до мене, і темрява, що насувалася крізь шиби, притишила риси твого обличчя, і несподівано для себе я побачив, як крізь нього проступило лице зовсім іншої, незнайомої мені жінки, котру я бачив хіба що в сновидіннях, але ніколи - так близько, виразно, на відстані короткого поруху, - щось схоже на балканський тип (туркеня? словенка?), і поки намагався все запам'ятати, вона тихо сміялася з тих витрішкуватих придивлянь, легко повертала голову і знову на мене дивилося зовсім інше обличчя, і, відчуваючи всю неможливість запам'ятати, затримати плин отих перетворень (пам'ятаєш слова пісеньки, що ми слухали колись з тобою - "ти чия? ти чия? - нічия... течія..."), я дивувався спізнаній вперше самотності кохання, коли, після кожного твого від'їзду, залишаєшся єдиним свідком зовсім іншого ч ас у, свідком власної пам'яти, збережених в ній хвилин і годин твоєї присутности біля мене, твого проникнення навіть у ті роки, коли жив без тебе, - покараним співучасником дійств і ритуалів, що споконвіку розраховані тільки на двох... Неможливість розповісти про те хоч кому-небудь... Невже й найпотаємніше вимагає свідків свого існування? Не тих, що підглядають у шпаринку, а якогось головного свідка... Навіщо потрібна була його присутність, я ще не знав, не міг тоді цього пояснити. Пам'ятаєш, який ліс стояв навколо нас, яким глибоким мовчанням були охоплені сосни, як вітер розгойдував темно-зелені верховіття, немов один великий маятник вечірніх дзиґарів відмірював для нас не той скороминущий час, з якого укладаються лиш паперові перекидні календарі й зморшки на жіночих обличчях, а саме ті звільнені миттєвості єдиного часопростору, що лишилися там, біля сосен, нами покинуті назавжди. Бо раз побачене і пережите (на рівні ”макото”) вже не обернеться в хаос - навіть, якщо ніхто й ніколи не зможе розкодувати те мовчання... Але присутність цього невимовного свідка сприймається мною чимраз відчутніше. Головне - мати довіру до нього, до направленого помаху його крил.... Ти більше про нього знаєш..."
Десь на початку березня хлопця прийшла навідати молода жінка. По тому, як він не зводив з неї очей, як світилося його бліде обличчя, у мене виник здогад, що то і є адресатка його невідправлених послань. Жінка розіклала на столику їжу: кілька апельсинів, яблука, слоїки з варенням і борщем; щось говорила до нього, а він нічого не чув, механічно щось жував і невідступно торкався, гладив поглядом її обличчя. Здавалося, що його цікавлять не самі слова, які вимовляла жінка, а те, як ворушаться її вуста, як окреслює той рух окремі голосні і приголосні звуки, як піднімаються її груди, набираючи повітря, аби озвучити слова...
В ті перші відвідини вона сиділа біля нього, в кімнатці для побачень, двері якої відчиняються прямо в лікарняний коридор, і повз них сновигали хворі, що мали дозвіл виходити на подвір'я, - сиділа і плакала біля нього, соромлячись, але не ховаючи своїх сліз. Хлопець дивився на неї і посміхався.
Нагодувавши його, вона попрощалася і повільно пішла на вихід.
Весь вечір після її від'їзду хлопець ні з ким у палаті не розмовляв, сидів біля вікна і щось шепотів сам до себе.
Пізніше я дізнавався про ім'я тієї жінки. Мабуть, батьки її дуже любили музику Чайковського, тому й вибрали для своєї доньки таке рідкісне ім'я - Іоланта, по-домашньому - просто Йоля... Але хлопець вперто називав її зовсім іншим ім'ям. І знову приносив до мене свої цидулки...
"...а недавно я помітив за собою ще один страх: починаю боятися слів, - саме тих, що залишаються на папері, на ще недавно чистому аркуші. Боятися їхнього невблаганного, самодостатнього існування, вже незалежно від мого власного життя. Порожнечі між словами збільшуються з кожним прожитим днем, - чи надовго стачить сил, щоб змагатися з тією чорною прірвою, щоб зберегти в словах хоч трохи живого дихання, відтінків твого притишеного голосу, всього, що зостається осторонь написаного, - на мить затримавши ковзання китайського пера по білому паперовому полю бачиш: за вікном тихо падає сніг. Якби отак, легко й безнадійно, перетворити свій текст у завіконний снігопад, щоб незліченні й майже невагомі частки позбулися на короткий час власної безпритульности й не лишилися поза межами твоїм голосом порятованих слів...
...Ми втратили здатність жесту й крику, так повільно, майже непомітно для себе. Порожнечі словами збільшуються з кожним днем, й не завжди вдається втішити себе, що там має зберігатися невимовне. В тих порожнечах зостаєшся ти сам, - тим, котрим вже ніколи не будеш, намагаючись пригадати короткий епізод з давно прочитаного роману: в камеру до приреченого на смертну кару заходить наглядач й засуджений раптом жаліється йому, що так і не встиг вивчитися давньогрецької мови. Наглядач втішає його, мовляв, не печалься, душа все колись надолужить, душа своє візьме колись...
Так, душа встигне ще все. Вона застерегла собі цілу вічність, всі свої повернення і перевтілення. Але що мені робити, як мені бути з моїм тілом! Що робити мені з найважливішим й найостаннішим складником того тіла - моїм текстом? Душа має свій притулок, тутешній і позачасовий... Але як мені бути з повсякчасною невлаштованістю мого тіла, що звикло до тебе, до твого лона?... Звідки цей відчай щоденних і щонічних повернень? Ти сміялася з тих намагань: "що це вас, чоловіків, всіх так тягне туди? Дурненький, вдруге народжуватись треба духом, а не там. Зрозумій це, бо пропадеш... і сховище моє тобі не допоможе". Що ж зостається - усвідомити скороминучість тих змагань і заспокоїтись? Втішатися тим, що поряд усіх школярських вправ невимовне має лишатися невимовним? Глибокий вдих, повільний видих? Не так все просто, як вчать проповідники зашмарканих і безбожних по суті своїй "духовних республік"...
Падає сніг і не знати кому він належить: чи то небу, звідки він йде, чи то землі, на яку він приходить..."
...Люка (так іноді називав себе хлопець) потроху призвичаївся до мене (наші ліжка стояли в одному ряду, майже поряд), до наших вечірніх розмов. Найчастіше він розповідав не про своє минуле - людей чи події, з ним пов'язані, а про витворення прикмет і станів навколишнього світу, зігнаних нашвидкоруч до купи якимось одним словесним означенням: літо, весна, осінь...
Залежно від того, що на той час ми бачили крізь шибу на лікарняному подвір'ї - дерева, відтінки захмареного неба, колір повітря між ними, Люка вибудовував свою розповідь. Для нього то були не прості споглядання. Пізніше для мене відкрилося: в тому переживанні завіконних подій найвідповідальнішим був момент переходів: входження від однієї природної літургії до гіншої - з осені в зиму, від зими до весни - були заважкими для нього, заставали зненацька, зовсім непідготовленим, непідгодованим попереднім теплом, попередніми бодай крихтами того світла, що допомагає пережити холодну і темну пору... Йому було дивно, що люди так байдуже сприймають прихід нової пори року. Ось пізня, без найменшого просвітку, осінь, і раптом, за одну ніч - сніг і біле світло, самотнє свято... Це ж неймовірна в своїй катастрофічности зміна всіх попередніх відчуттів, звичок, усього сприймання навколишнього світу! Нас так просто й майже задарма переправляють у зовсім інший світ - новий, чистий, несамотній, - несамотній насамперед поряд знерухомлених снігом чорних дерев, несамотній поряд з їхньою неметушливою довірою до власної долі, несамотній - поруч з часткою збереженого відчуття Великих Зимових Свят: Різдва, Нового року, Дня, Коли Заколють Кабана... Можливо, колись будуть збирати великі міжнародні симпозіуми, присвячені подіям першого снігопаду, першого сонячного тепла, опісля зими, першим жовтим китицям на горішнику... Симпозіуми (колись цим словом древні греки означували спільну велику випивку) споглядальників безпритульного світу...

Мені хотілося більше дізнатися про жінку з подвійним іменем, але Лук’ян на всі мої розпитування відповідав однозначно: "так-ні", "не пам’ятаю , або ж просто мовчав, дивлячись кудись вглиб завіконного простору.
Потім була весна й найперші дні теплого вітру оживлювали ще по-зимовому нерухомі обличчя хворих, і потроху наші "дєла", наші тіла (й онімілі душі при них) пішли на поправку. Лук'ян уже більше не приносив до мене свої аркуші, не канючив підстругати йому хімічного олівця (бо лезо своє, заховане під брунатним плінтусом, я не довіряв нікому - воно зберігало за мною найостанніше право на втечу звідси...) Не знаю чому, але оте його раптове збайдужіння погано діяло на мене: ставало якось незатишно і трохи страшно. Я розумів, що списані округлим напівдитячим почерком цидулки - то не просто рецидиви душевної хвороби, не тільки відправлені в безвість листи, а найперше - спроби захиститися від знетямлення, від лікарняних руйнівних атак...
Хоча Йоля вже давно не з'являлась в лікарні, Люка був на диво спокійний і зосереджений. Немов прислухаючись до чогось у собі і поза собою, він тепер, здавалося, шукав якесь спільне звучання для розірваної синкопами теми колись нероздільного тіла...
Якось він зупинив мене в коридорі, навпроти темного вікна, і вже без жодних спонукань з мого боку розповів про жінку, що колись приходила до нього. І не все з того, що я почув, можна перенести на папір... Втрати були б настільки відчутні й очевидні, що всі мої зусилля зберегти його розповідь пішли б намарне. Мабуть, од мене вимагалося щось інше, суттєвіше, менш закрите для самого буття, свідчення. Яке саме, тоді ще я не знав...
Вперше він побачив її на засіданні обласної літстудії. Вона читала свої гарно зримовані й безпорадні вірші, а слухачі нудилися й чекали своєї черги на "прочитання". Він швидко (вже наступного ранку) забув її обличчя, але голос, що, здавалося, жив окремо від тіла, й знав щось набагато важливіше від змісту озвучених ним слів, голос притишений і глибокий - запам'ятався... Вдруге вони зустрілися в редакції "Кози" (місцевої "Комс. зірки"). Крізь прочинені двері він почув знайомі відтінки жіночого голосу, дочекався на вулиці, й, заїкаючись від власної нерішучости, зліпив щось недорікувате про "незабутнє вражіння від ваших віршів", про їхню "поетику і мелодику", назвав тій жінці своє ім'я й залишився біля неї аж до самого її від'їзду в якийсь крайсвітній райцентр... А вириватися в Місто зі свого Чортолісу Йоля мала змогу лише першої середи місяця - на заняття літературної студії. То був день, коли її чоловік, завідувач райконтори ритуальних послуг, офіційно відпускав Йолю на цілу добу з дому - "штудії" закінчувались на годину пізніше, аніж відходив на Чортоліс останній автобус, і їй дозволялося переночувати у своєї двоюрідної сестри Галі. Згодом тих щомісячних побачень, освітлених щасливим виразом його очей, озвучених притишеним від хвилювання голосом жінки, хлопцеві стало не вистачати. Співчуваючи їхнім безпритульним зустрічам, Галя, на ранкові телефонні дзвінки Атасяна (прізвище Йоліного благовірного) підтверджувала її нічне перебування в себе, а Йоля тепер мала змогу залишатися в кімнаті хлопця, на Смолянці, в невеликому будинку, що належав старій, добродушній Цецилії Шманцель. Але очікувати наступного приїзду Йолі було так нестерпно довго, що хлопець відважився зрештою на підпільні візити до зимового Чортолісу. То була ціла окрема повість про їхнє таємне життя, про конспіративні зустрічі на квартирі Каті Ольшевської, найближчої подруги Йолі, про відчужене існування довкола них засипаного снігом районного містечка, про те, як з'явилося в них відчуття, що вони - змовники проти цілого світу, зимного й ворожого до них, вигнанців-грішників з весняно-теплого раю, що марно і відчайдушно намагаються повернути втрачену нероздільність, віднайти зруйновану єдність душі й тіла, хоча б на мить здобути можливість болючого і ніжного злиття... Одного разу Атасян, дізнавшись невідомо від кого про наїзди підозрілого гостя, почав осатаніло вимагати в неї зізнань, і не отримавши сподіваного каяття, мало не вбив її - якби не вирвалась і не втекла посеред ночі з дому. Від Каті, накинувши на себе чужу одежину, Йоля прийшла до нього в готель. Вона вже не боялася за себе. Ледве встигли вискочити на вулицю, як біля готелю заторохкотів чорний "їжак" Атасяна. Вони то відривались од знавіснілої погоні, по коліна в снігу, подвір'ями й городами пробиралися на сусідню вулицю, то знову, коли з глухого завулка виринав моторизований чорний привид з мисливською рушницею за плечима й рогатим шоломом на голові, бігли чужими дворами, аж поки Йоля не згадала про контору ритуальних послуг - вона ж знає, як відкриваються двері туди з чорного входу! Атасян ніколи не здогадається там шукати! Так і зробили. Двері обережно скрипнули і впустили їх у порожній вузький коридорчик. Кімнати всі замкнені. В одній все ж вдалося знайти притулок. Синій вогник запальнички вихопив з темряви стола під скатертиною, а ліворуч од нього, попід стіною, дерев'яну й довгу труну. Холодно. Щоб хоч трохи зігрітись, вони зняли зі столу рудого від пилу обруса, вистелили ним днище труни та й лягли поруч, у нутро потойбічне... Десь по закутнях шурхотіли невидимі миші, вгорі над стелею гупали чиїсь важкі кроки, будинок весь нахилявся й скрипів під натиском вітру, та вони вже нічого не чули, пригорнувшись міцно одне до одного, плили крізь темні  води чужого (власного) забуття, а течія напівдитячих уповільнених сновидінь відносила їх чимраз далі, звільняла від пережитого страху, несла їх геть од чорно-білого, наповненого рогатими примарами райцентру, від скрипучої контори найостанніших ритуалів, все далі, далі, але не до гирла, як мало те бути, а навпаки - ближче до витоку свого...
Через тиждень Йоля подала заяву на розлучення, а півтора місяці потому, коли стало зрозумілим, що ні чоловік, ані "підмащений" ним суд не віддадуть їй малого сина, забрала заяву та й повернулася додому...
...Посеред міста, розплавленого немилосердною спекою, Люка залишився один. Батьки хлопця, налякані отими розвішеними на стінах кімнати невідправленими листами, суцільною байдужістю Лук'яна до навколишнього світу та їхніх умовлянь, віддали його на лікування.
"...Послухай, учора мені приснився дивний вірш, озвучений чомусь чужою мовою, я прокинувся і забув його, а надвечір, за кілька хвилин перед тим, як мені штриконули три кубики галоперидолу, я раптом на мить почув твій голос і пригадав того вірша, в якому хтось зруйнував окремі слова, повитирав літери, але можна було здогадатися, що там звучало - по тому, як відлунювали відсутні слова в збережених рядках, ось, послухай, я записав приблизний його переклад:
"...я двічі прокидався цієї ночі, й плівся до вікна, й в ньому, й уривки слів, промовлених уві сні, зводили все нанівець, як три крапки наприпочатку, й не приносили мені втіхи, ти снилася мені вагітною, - ось проживши стільки літ у розлуці з тобою, я відчував свою вину, й руки мої, торкаючися з обережною радістю твого живота, насправді сліпо торкалися рами вимикача, і до вікна йдучи, я знав що залишаю тебе одну, - там, у темряві, уві сні, де ти чекала мене й не ставила в провину, коли я повертався, відсутности навмисної моєї. Бо в темряві - там відбувалося те, що не збулося при світлі, - ми там удвох -обвінчані, ми там - одна істота, що має дві спини, і діти – лиш виправдання для голого і нероз'єднаного тіла. В якусь іншу майбутню ніч ти знову прийдеш змарніла, втомлена, і я побачу сина, може, доньку, - ще без імен, неназваних - і не торкнусь вимикача, і руки геть не простягну, щоб вже ніколи вас не залишити посеред всіх тіней, вас, що стоїте безмовно перед стіною днів, залежних так од дійсности сліпої, з моєю недосяж ністю посеред неї...”
...а потім мені привиділося, що я все ще проводжаю тебе на вокзал, ти знову говориш мені, що не треба йти за тобою до самого автобуса, не треба, щоб нас бачили разом, потім прощаєшся, говориш "будь" і йдеш до станції, а я залишаюся стояти на тротуарі, але потім, не дотримавши своєї обіцянки, повільно рушаю через підземний перехід, вслід за тобою, обережно, поміж людей, - так, щоб ти мене не бачила, а я ще мав на короткий час твою постать перед очима, твою ходу..
   Я йшов поміж людей, їх ставало все більше, вони немов з-під землі, всі кудись поспішали, і всі закривали своїми спинами тебе від мене, аж поки брунатна стіна вокзалу не поглинула тебе... Нехай, я не буду підходити до самого автобуса, я стоятиму неподалік, біля порожньої, з розбитим вікном ятки, притулившись плечем до металевого одвірка, ніхто нас не запідозрить, і ще кілька хвилин, здалеку я зможу бачити твоє обличчя, ти теж, крадькома, своїм поглядом торкатимешся мене...
...бо вже починається несподіваний, невтримний рух: сотні людей, сприйнявши невпійманий мною сигнал тривоги, зриваються з місця, кудись щосили біжать, старі й малі, чоловіки й жінки, а я нікуди не можу бігти, я маю бути тут, бо саме звідси я ще бачу твоє обличчя, ти стоїш на платформі, біля вечірнього автобуса на Чортоліс, чому ти не втікаєш разом зо всіма, ти ж не могла не чути виття нажаханих сирен, не чути сигналу загальної тривоги, ще можна встигнути, відходить останній автобус, ще можна врятуватись, але тільки цієї миті твій погляд, вже не ховаючись, звернений на мене, я бачу твоє обличчя, тільки тепер ти не боїшся нікого, я чую, як наростає далекий гуркіт, я бачу твоє обличчя, мені не перебратися через людський божевільний потік, через затоптані, розчавлені тіла на асфальті ..."

***
...всю ніч мені вчувалася одна й та ж фраза, я прокидався і засинав, засинав і знову прокидався, забуваючи ті слова, а хтось на межі явленого і прихованого повторював одне і те ж, повторював, боячись, що на ранок я все забуду, повторював ті слова після кожного нового мого забуття:
- єдине виправдання для всього життя: він любив Марію.,. виправдання для життя - любив Марію... Я - Люка, я любив Марію...
Коли прокинувся, було вже пізно, крізь прочинене вікно долинали звуки і запахи сіро-зеленого мокрого ранку. Я здивувався: чому саме Марію? Адже в тебе зовсім інше їм я... Чому ж - Марію? Звідки ця впевненість, що то є твоє справжнє наймення, що так тебе звали колись давно, до нашого знайомства? І хто ті люди, що знали тебе під цим іменем, ким був я поряд них, і хто дозволив, хто пропустив у моє сновидіння твоє ім'я - Марія? І звідки я знаю, що мене звали так - Люка? - чи, може, вони, ці імена, ще тільки нам належатимуть колись, - там, де для нас лиш готується перша зустріч... "
...Десь за тиждень по нашій розмові хлопця виписали з лікарні. Після сеансів ЕКТ він нічим уже не відрізнявся від нормальних людей - ні своєю пам'яттю, ні своїм забуттям... Попрощатися з ним я не встиг - того дня глухонімий з сусідньої палати, двоє санітарів і я відвозили лікарняну білизну в пральний комбінат на Смолянці. Повернулися звідти тільки надвечір. Ліжко біля вікна було вже порожнім. Тільки смугастий матрац з надірваним краєм оголено шкірився в синюватому присмерку...
        ...На осінь вийшов і я. Давно очікувана свобода виявилась лише призабутою (і такою солодкою на перших порах) самотою... Було важко звикати до нового часу. Двадцяте століття закінчилось майже на декаду раніше волохатих страхами і надіями апокаліптичних нулів.  грязюкою біля двійки - завершилось падіння колись єдиної Стіни, пізня осінь перейшла в тиху зиму й непомітно для себе ми стали жителями третього тисячоліття. Людство, як втомлений Улісс, поверталося з страшного й виснажливого плавання, щоб засвідчити очевидне з самого початку - ніякої загірньої, занебокрайньої Утопії не існує, - всі шляхи до неї ведуть тільки в прірву. Зонову наставала пора довіри до простих, ще недавно зневажених речей. Як і колись, близьких і рідних людей було важко впізнати на обличчя, - знайомі риси ховалися під глибоко врізаними печатями довголітніх блукань. Їх впізнавали по давніх, невидимих для чужих, прикметах: відтінками ще не забутих слів (так мало їх збереглося), по шрамам дитинства і юності, у дотиках оживлених почувань...
Я не знаю, яким чином Лук’ян і Марія відважилися впізнати одне одного... Щось і в мені змінилося біля них...
Знайти роботу довго не вдавалося. Вернутися в школу, де колись відпрацював повних три роки, я не міг. Хоча й скучив за дітьми, й хотілося знову почути їх, але від однієї думки, що знову прийдеться спілкуватися з колегами-педагогами, з Гогами і Магогами райпросвіти, нудотна безвихідь міцною клешнею стискувала мої нутрощі. Та й поза тим, я відчував, що втомився від людей, від їхньої грубої кількості, яка поглинала кожну нову окрему якість... Тому й шукав якоїсь посади за межами будь-яких дружніх колективів: сторожа, наприклад, чи двірника. Допоміг випадок. Зустрівши якось знайомого медбрата, я дізнався від нього, що в штаті лікарні (тієї самої, де пройшов курс лікування від нав’язливих ідей загальної справедливости) звільнилося місце кочегара. Той, як то кажуть, згорів на посту - гегнувся від надмірної дози малясової сивухи. Я й ризикнув запропонувати свої послуги...
Після деяких сумнівів, котрі я всіляко намагався розвіяти, та зважаючи на сезон (за вікнами рипіли морози Водохрещі), глибоко зітхнувши, як над покійником, головний лікар підмахнув мою заяву.
Отак я став начальником двох котлів і трьох манометрів. Hecпoдіваний дарунок долі, ще вчора байдужої до свого підопічного, прийшов цього разу своєчасно. Потроху я почав оживати. Точніше не я, а та реальність, у якій лиш і вдається долати відчуження душі від збайдужілого тіла...
         В неметушливому товаристві вже згаданих приладів і пристроїв минали дні і ночі моїх чергувань. Розкішна можливість у службові години читати все недочитане за минулі десятиліття, тішила мене, як дитину... Посеред нескінченної зими я смакував тягучий вміст чорного томища Роберта Музіля, мучився (не без мазохістського задоволення) спробами Свана відновити втрачений час, дописував свою повість без  назви...
На жаль, моє раювання тривало не довго. Позірна зимова вічність, її внутрішня "фрипулія" завершились ранньою весняною непролазною грязюкою на лікарняному подвір'ї. А згодом, коли трохи підсохло й перша зелень марно намагалася сховати чорну голизну онімілих взимі дерев, прийшло розпорядження про переселення міста. Міста, місця й місяця, серед яких я тільки-но починав вживатися у власне буття... Цієї евакуації ще з позаминулого року протестовно домагалися сотні людей. Їх можна-таки зрозуміти: бачити, як невмолимо гасне, як кровоточить життя в твоїх дітях, було нестерпно. Разом з мілірентгенами в людях накопичувались відчай і ненависть до всіх можновладців, усієї глухої до їхніх волань держави. .Врешті-решт почули. Дозволили лікарям ставити потерпілим не вигадані, а справжні діагнози, почали виплачувати "гробові". І ось тепер цей останній дозвіл...
Найперше за межі радіаційної зони мали вивезти школярів і лікувальні заклади, - серед останніх була й наша "психушка". Від'їзд був призначений на сьомий день травня, Ніхто ще до ладу не знав, як те все має бути: не вистачало пального, машин, страйкували залізничники, і невідомо куди нас мали переселяти... Більш-менш спокійних і фізично здатних до самостійного руху виписували з лікарні, відправляли додому. Не за всіма приїздили рідні, не всім можна було надати провожатих... Частина божевільних, діставши свободу, розбрелася містом, не пам'ятаючи, куди їм наказали повернутись. Вони просто насолоджувались теплом сонця, глибоким безхмарним небом, сиділи на зелених газонах у позі лотоса, раділи, що сьогодні надвечір їх не будуть бити санітари, а сестри милосердя не колотимуть їм пекучу аміназину, - заплющивши очі, піднявши д'горі бліді обличчя, вони блаженно посміхались світові. Гінші, менш удатні до споглядальних медитацій, шматками вугілля малювали на стінах будинків якісь кабалістичні знаки, самотньо веселе слово з трьох літер, якісь призабуті гасла, - найчастіше траплялося слава "слава ганьбі" й "ганьба славі"... На хворих вже ніхто не звертав уваги, клопотів у жителів міста вистачало й без них...
Сан Санич (колишній військовий льотчик і зека, якому одного разу закортіло на своєму надзвуковому шкарбані порушити державну цнотливість "священних" кордонів: вдалося з першої спроби, приземлився на одному з турецьких летовищ; тільки кляті турки шкарбан залишили собі, а Сен-Санса виперли знову на родіну) попросив мене підійти до воріт головного корпусу. Треба помогти винести зі "швидкої" жінку. Санітарів не вистачало, вони розповзалися з лікарні, як білі таргани. "Прямо з реанімаційного відділення привезли, хотіла втекти з цього світу", - пояснив мені Сен-Санс. Ми витягли з машини носилки, поклали на них жінку... Лікарка назвала число палати, куди треба було занести хвору... Крізь занімілий вираз болю на обличчі жінки проступало щось знайоме, колись уже бачене. Вона лежала з розплющеними очима, але погляд їхній був нерухомий.
         Так я ще раз зустрівся з Йолею...
Молода лікарка мало що могла розповісти на мої допитування. Знала тільки, що жінку врятували випадково: двері в квартирі були не замкнені, саме зайшла сусідка, і хоч перестрашилась, та ще встигла одрізати мотузку, причеплену до перегородки на антресолях й витягти з зашморгу обм’якле, ще тепле тіло.

***
        "...ось літо з вершини купальської ночі повільно котиться до низу, невтомно обертається колесо, охоплене жовтим вогнем, котиться вниз до темної, тихої річки, ось з тієї вершини божевільного літа благочинне сімейство: чоловік, його законна супружниця, їхній син-першокласник, усі разом, один біля одного їдуть відпочивати до моря, в селище неподалік Одеси, селище з такою дивною, екзотичною назвою, яку заборонено перекладати на мову аборигенів, яку заборонено згадувати в наших далеких від моря розмовах, у селище з назвою Южною, навіщо ж ти згадуєш, це досить небезпечно, згадувати табуйовану назву посеред напівопустілого міста на п'ятім поверсі порожнього гуртожитку, пам'ятаючи добре твоє прохання: "не здумай туди за мною припертися, ВІН ЯК ПРОНЮХАЄ, то мене закатує, і морем не встигну надихатися, потерпи, почекай, я повернуся за місяць, сама тебе розшукаю", пам'ятаючи добре твоє прохання, знав, що забуду свою обіцяну слухняність через день, через ніч після твого від'їзду, тільки ж на поміч прийде, впаде на очмаріле від спеки місто якась незрозуміла пошесть, і наказом Головного Координатора заборонять виїзд без спеціальної перепустки, і я вже не встигну тебе наздогнати й бачити (хоча б здалеку, хоча б зрідка) твою ходу, схожу на коливання, на хвилювання полум'я свічки, твоє обличчя з віддзеркаленням тихого світла, - в гуртожитській кімнаті я спробую уявити твоє повернення, в кімнаті, де на дверях намальовані дві п'ятірки, нуль і літеру "д" біля них, я довго сидітиму на підвіконні, обхопивши руками коліна, та замість твого повернення бачитиму, як повільно, але невтримно місто перетворюється на брунатно-зеленого потопельника, як здичавіла, розбуджена нуклідами рослинність поглинає колишні риси самовпевненого, урбанізованого плей-боя, гостре пір'я трави ламає асфальт, руйнує тротуари, на стінах будинків з'являються тріщини й крізь них уже виповзають товсті щупальця небачених кущів і дерев, розгалужено пнуться вгору, аж поки стіна тихо охне, присяде налякано, розсиплеться, впаде, сховається за рудими стовпами пилюки, а орди збожеволілої від людської наруги зелені крок по кроку, квартал по кварталові захоплюють все нові території й ніхто вже не зупинить тієї навали - люди так само перетворюються на рослин: якимось дивним чином у їхніх сонних артеріях з'являються хлорофілові зерна, їх стає чимраз більше, й ось вони зовсім витісняють із крови червоні кульки гемоглобіну, шкіра набуває зеленкуватого, ніби підсвітленого зсередини, прозорого відтінку, стає легше дихати й уже по-іншому сприймається світ, – останньої миті, коли, здавалося, от-от має збутися одне з передбачень біснуватого ясновидця й людина, відмовившись од надокучливого поглинання білків та вуглеводів, зможе перейти на сонячне харчування - ось тоді шкіра не витримує натиску хлорофілу, тріскається, опадає шматками гнилої кори, тіло розвалюється, - й посеред колишньої вулиці залишається драглиста невисока купина, вкрита зеленавим мохом..."

...Вони прийшли уночі. Запалили вогонь у кімнаті й внесли на руках жіноче тіло. Двері були прочинені прямо в ніч, і звідти пливли густі пахощі розквітлого безу...
...Все ще нічого не розуміючи, Лук'ян взяв з підвіконня лампу, прикрутив ґнота, аби не так сильно чаділо, підніс її ближче до жінки. Вона лежала нерухомо, заплющивши очі, ледь помітно піднімалися й опускалися груди, чорне волосся відтінювало хворобливу блідість чола і щік... На вигляд їй було літ десь під тридцять. "Зовсім незнайоме обличчя", - подумав Лук'ян, усе ще дивуючись з несподіваної з’яви. Потім задмухав свічку, погасив лампу й обережно ліг поруч жінки...

Ї ї
..................................................................................................
         Зима - то є завше непомітне захоплення моєї здичавілої впродовж осені (без Тебе) пам'яти метафорами просторовими штибу: Dasein...
ось тут... ось там... тільки не зараз... тільки не тут... що люди про нас подумають... котрі нас мають за міських божевільнюхів... а я ж то в селі зроджена... і зраджена там споконвіку...

...Вечір - тепла тріщина поміж двох світів, топологічна деформація моєї розмови з Тобою: було б сумно думати, що в ній, в розмові, немає нічого іншого (більшого? меншого?), окрім самої мови...

...відчай і чай - Твоя присутність в кожній вечірній спробі розмовляти і жити (закреслено - писати) інакше... бо ж епістолярний статус нашого спілкування передбачає з'явлення наприкінці сторінки (й вранішньої сніговиці) кимось залишеної скриньки з двома пістолями всередині... Як уповільнено, вглиб чорно-білого кадру відходять двоє людей... як вивітрюються з пам'яті чисті пахощі білого попелу...

Записаний текст - захований вбивця... не тому, що сам текст вбиває - він просто не потребує, щоб в ньому хтось жив... хтось непідвладний змертвілим означенням... хтось поза межами державних ритуалів трупошанування...

... Не бігай, не метушись... Сядь, посидь біля мене... Дай сюди свою руку...

Осінь. Раннє і холодне надвечір'я. В кімнаті поволі густішає сутінь. Світла ніхто не запалює. Ще можна розгледіти обличчя людей, що сидять вздовж стіни на дерев'яній лаві. Двоє середнього віку чоловіків, молода жінка з клубком рудої шерсті на колінах, поряд неї - хлопчик, літ вісім-дев'ять йому... Ще можна розрізнити густі, безладно перемішані кольори на великому полотні, що висить зліва від незавішеного вікна. Всі сидять мовчки, але поступово, в міру поглиблення темряви за вікном, в кімнаті починають-нають-ають звучати голоси...
...тієї зими мені вдалося вберегтися від божевілля але цього року метеорологічна служба передбачає значно сильніше похоло/-по-коло-/дання чутки що сейсмічна активність має штучний характер грошей за все боже літо на тепле взуття не зібрав свої щоденні переміщення в обезлюдненому й від того ще більш привабливому більш дивовижному пейзажі - чим тепер замінити - простим спогляданням завіконного простору знак запитання людина перетворена в ієрогліф очікування приходу зими коридори спрощують вибір напрямку руху: ще можна встигнути наздогнати повернути торкнутися рукою плеча не закричати від жаху але згадати твоє давнішнє (вже потаємне) ім'я сподіваючись його звучанням повернути звичні риси спотвореного за ніч обличчя - Марія...

Спроба вранішнього (закреслено - метавізійного) пейзажу обличчя жінки. Не треба, ще не час мені-тобі розповідати, хто вона і звідки, і як її звали (звали-валили-на змієві вали). Я хочу лиш бачити, як наростає хвилювання ув зволоженій глибині її погляду, як нервово вона поправляє волосся, відкидаючи його з чола - вільною від обіймів рукою, як тихо посміхається одними кутиками вуст... Деякий час сидить непорушно. У завіконну темряву хтось потроху додає білил. Розвиднюється так помалу... Смужка жовтого світла з віконця вбиральні. Звуки: булькання і хлюпотіння. Скоріше б він пішов. Майже не дослухається до обов'язкових слів прощання. Нарешті зостається одна. Очі розплющені, але невидющі. Знайти сили, щоб донести зів'яле тіло під холодний душ. Навпроти дзеркала, не поспішаючи, короткими й звичними дотиками поновити бойові кольори на обличчі. Заховати під макіяж бажання вмерти. Відгородитися від чоловічих трупних запахів краплею пахощів "кошарелю". Повторити вголос слова ранкового заклинання:
"Я вільна й щаслива людина,
я вільна й несамотня жінка,
я вільна й кохана тобою," -
і весело здивувавшись нахабній безпідставности цих формул, прожити ще один день... Ще один тиждень і місяць... Дочекатись першого снігу і нового року. Розміняти на непотрібні спогади ще одного коханця. Повільно, подумки, хай не повністю, але спробувати вберегтися, не знетямитись посеред чорно-білих пустелищ зими. Дочекатися завершення епохи Риб, і з'яви перших різноколірних (водолійних) відтінків звуків, пахощів, барв...

...Сьогодні я розповім тобі про "Ходіння замерзлими водами", про книжку, яку я вже ніколи не відважусь написати, про книгу, котру я збирався написати давно, розуміючи добре, що на оте лиш збирання треба ще одне ціле життя, не розколошкане, не пошматоване на простір і час майбутнього, минулого й завжди потойбічного слова "нині"... Книжку, яку важко було б віднести до якогось певного жанру - то не мав бути роман а чи повість, новела чи оповідання, - скорше, один нерозірваний текст, складений із обірваних і відновлених діалогів найчастіше двох голосів - чоловічого та жіночого, побудований не за вертикально звичною фабулістикою, а горизонтальним розірваним потоком, схожим на класичний блюз: ритмічно незалежні поміж собою голоси рухаються майже поряд, майже торкаючись, але зберігаючи власну окремішність, свою особисту відчуженість там, де в миттєвий контрапункт їхніх тем долучається мідь духових інструментів, оклик породжує відповідь, обережне проникнення переходить в бурхливе злиття, в стогін тілесного впізнавання, звільнення, розчинення себе в іншому - тільки на мить, й знову чуттєву радість змінює туск неминучої самоти, голоси знову розходяться, звучать тихіше, окремо, і тільки у відтворених синкопах зберігається пам'ять про спізнану нероздільність; тут немає головних і підлеглих тем, перших і другорядних площин, - єдиний звуковий потік переливається, розгойдується від одного ритмічного центру до іншого, надовго не затримуючись в жодному з них, і, потрапляючи йому в такт, розхитується свідомість випадкового слухача-чатувальника, хитається крізь сміх і сльози, від народження - до смерти, від темряви непам'яті, забуття - до спалаху всезберігаючої любові... Тут варто мати на увазі: блюз, як правило, виконувався на розладнаних, напівзруйнованих інструментах, а захриплі голоси його виконавців (занікотинені й проспиртовані) були далекими від філармонійної чистоти. Той певний звуковий бруд перебував у цілковитій відповідності з почуттями спотвореного життя, його тугою за недосяжною на землі красою... Так і в тій ненаписаній книжці... Спроба хоча б ненадовго позбутися відчуження між власне літературною мовою і повсякденним живим промовлянням. Бо для загалу, заскоченого тим очевидним розмежуванням, стає чужим і непотрібним все, що написане на рівні давно змертвілого колонізованого жаргону... який відібрав у більшості слів силу їхнього суттєвого значення... Заяложені брехливими й масними устами всі оті "духовності", "пошанівки" і "славні" звучать для нормального вуха не менш брутально й нестерпно, аніж ненормативні означення жіночих і чоловічих геніталій... Так і в тій книжці: коли жінка для озвірілого в своїй ненаситі коханця-азера не знаходить інших слів, окрім: "ну, йобер, як же ти мені остогид, зі своїми кінчаннями й приставаннями. Де ти взяв оте слово? Не говори його мені більше... Ти в мені душу живу докінчив", - то й годі щось інше знайти і шукати...
...Саме тут, у просторі зруйнованої мови, ховається одна з найістотніших причин чому та книжка ніколи не буде написана... І все ж... Посеред всіх руїн оселі буття залишається спонукання, добровільний і доконаний примус: зеленим і мокрим ранком, коли навіть крізь шиби проникає спокуслива й пахуча прохолода, коли великодня субота розхитує теплі дзвони в жіночих пазухах, все ж сісти за стіл, за клавіші українізованої "Москви" й нанести перший удар відкритій рані білої сторінки...

...Тільки-но вдома бачив: стара груша цвіте, жінкою незнайомою пахне, а  тут  вже каштани вздовж асфальту прогрітого засвітилися. Стояв біля гастроному, навпроти редакції "Голосу", їв морозиво й повільно згадував своє давнішнє відчуття, належне саме такій порі, відчуття нікому не потрібної юності, окрім неї самої, колись (не мною) означене: "а мне, такому праздничному, не с кем на праздник выйти", - якось непомітно для себе пережив, позбувся отого незручного відчуття, утихомирив і юність. Тепер я сам собі свято...

Вечір. Я один у кімнаті. Запалив на столі свічку, налив у кварту стограм, діда Рибака поздоровив з днем Побіди - Днем Після Біди. Дід був сильним, літ сорок з лишком вже по війні проносив у своєму тілі одинадцять залізних осколків. Мені ще й тепер інколи сниться, як він подає мені малому свою жилаву руку - намацати під шкірою тверді рухливі горбики... і голос його: "Сеню, не журись, все на світі пройде, а правда зостанеться..." Все минеться... і буде літо. Звуки музики духової...

Спроба антироману: прощання з обраними колись (давно і недавно) героями, дійовими особами, статистами третього плану - мовчальниками і самогубцями.
...Неможливість сюжету: насильницької послідовности й фальшивої хронографічности подій, характерів, гістерично вибухових контрапунктів: непотребність  таких побудов.

Неодномірна реальність відкидає, умотивований реалізм, знущається над його адептами - здичавілими прапороносцями будь-яких ідеологій. Їхній найбільший здобуток: дубовий типологізм характерів: потуги спрощення навколишнього світу (відкритої, й значною мірою -незбагненної цілісності), намагання перетворити його в обласну божевільню для обов'язково "духовних", а відтак - нездатних відповісти насильством на щоденне насильство держави, позбавлених тілесности маніяків. І саме звідти, напротивагу - перші з'яви реаніматорів дебільно-героїчного менталітету - з неодмінними воланнями про "дух крові", з патологічною впевненістю в тотальній запроданості масонам, з недолугими й недорікуватими звинуваченнями Нагірної проповіді...
...Але ж, коли написане - фальш, а мовчання - підлість, то поза словами, понад всього мовчання повинен бути ще якийсь вихід?

...Хлопчик піднімає з підлоги зіжмаканий листок, розгортає його, уважно роздивляється, приносить його до мене: "Тату, прочитай, що там написано..." - "А-а, то я слова не ті підібрав... і викинув". - "Ну, прочитай..."  - "Добре, слухай:
   я бачив ящірку                                             
   я любив Марію                                                                 
   я жив по чужих   містах..."                                                                         
            Малий довго мовчить, потім говорить: "Я теж бачив ящірку", - повільно говорить, зберігаючи поміж слів вкраплення тиші, якийсь недитячий сум в інтонації - немов пригадав зовсім інше, щось з-поза меж своїх трьох з половиною років. І Марію, й чужі міста...

         Дівчинка грається в похорони: зі шмаття робить ляльку й обережно вкладає її в невелику труну (колиску), і коли вже закривається віко (м) - в темряві, на екрані ранку б’ється, тріпоче чиєсь біле крило...
 ................................................................................
         Зима - повернення давнього відчуття, вертання у втрачений саундшафт, в якому ще залишаються люди, що пам'ятають твої дитячі потаємні назви - імена проживання чорно-білої температури, незаповнені сторінки гарячкового марення, чийсь обережний дотик до чола, повільне видужування від жалів неможливого - впізнавання самого зруйнованого часопростору, невбереженого теплом і рожевими берегами чужого, залишеного навпроти шкільної безпритульної зими...
................................................................................................................................
         Ось звідти, мабуть, з'являється перша спроба найменування майбутнього роману - "НЕ-МИ" - сховище для мимовільних мовчальників, ранньозимовий простір неспішного накопичення ісихастичного відчаю, щоденні й щонічні чаювання раю поміж вже з'явлених рядків...
..........................................................................................................

***

...Від нашої хати до дідової йду стежкою. Надвечірнє світлі густішає, змінює колір неба. Підстрибуючи і босоніж мені назустріч біжить чоловік. В його руках - торба, з неї - дзенькіт порожніх пляшок Побачивши мене, чоловічок переходить на крок, зі стежки відступає на ріллю, з певним острахом чекає мого наближення. Це Зінько. У відповідь на мій добривечір, він кричить щось нерозбірливе, й долаючи вимушену уповільненість, намагається хутко прошмигнув повз мене... встигає ще махнути рукою в напрямку безпритульної ночі - там, де гасне чуже (моє) здивування...
Зінько має десь за п'ятий десяток, але на вигляд - як підліток цибатий, худющий, з відблисками обкарнаної під "котовського" голови. Трохи блаженний і загадковий для мене. Я знав від людей, що Зінько пройшов через різноманітні секти й громади невпокорених державою поліщуків: ієговістів, баптистів, штундистів, п'ятдесятників, сьомого і третього дня адвентистів... Це тоді, коли влада ще розгонила їхні зборища, влаштовувала (як на зайців) "лягаві" полювання на бідолашних свідків минулих і майбутніх божественних з'яв... Але Зінько, завдяки своїм довгим ногам і відчайдушним молитвам виривався з усіх їхніх облав, виходив живим з води, неушкодженим - із вогню гуртових самоспалень. Ось тільки на шкірі черепа й pyк залишилися великі червонясті плями - контури обгорілих неземних материків... В жодній з тих сект Зінько не втримався, не зоставався назовсім. Правда, десь під Мархлєвськом, знайшов собі братів-молокан й з півроку його не бачили в селі. Та ніхто Зінька не розшукував, не побивався за ним, не виглядав з тих мандрів... Бо вдома він завше жив одинцем...
Мені давно кортіло поговорити з ним, відчути якось ближче цього дивного чоловіка. Я пробував (і не раз) викликати його на розмову, але всі мої спроби закінчувались нічим. Не спиняючи свого бігу повз мене, Зінько вигукує щось нерозбірливе, підстрибує д'гори й вільною від торби рукою означує напрямок свого щезнення в густому присмерку поміж вечірніх дерев...
Те дивувало мене... Адже Зінько подовгу міг розмовляти з іншими людьми: я ще пам'ятав ті часи, коли він забігав (щоразу надвечір) до баби Якилини, до тітки Ольки, приносив з собою сороковку "московської", свою бляшану кружку - з чужого посуду Зінько нічого ніколи не їв і не пив, розводив горілку водою, а потім довго розповідав жінкам (послухати його приходили всі наші сусідки) про земне життя Іісуса, про його смерть, воскресіння, але найчастіше, найдетальніше про рай, котрий раз побачиш і все забудеш, і підеш туди, все покинувши, так неймовірно там гарно... Я, тодішній шестиліток, затамувавши подих, слухав ті оповідки й десь зовсім поруч відчував інший світ - небачено дивовижний, таємно привабливий і завжди - небезпечний, хоча й незрозуміло чим... Це вже тепер я можу більш-менш чітко усвідомити, що саме тоді я чув і чому сам Зінько, його розповіді викликали в малого острах - чоловік, котрий знав якийсь спосіб переходу і входження до небесного вертограду - не після смерти, а до... той голомозий вічний подорожник якимось дивним чином тут, на землі, вибігав, виходив якусь потаємну стежку до того вирію... людина, котра повернулася з раю - не була вигнана, а покинула його з власної волі не могла не лякати, не приваблювати мене, - і тоді, й дотепер...
Усвідомлення невимовного, передчуття зовсім іншого, короткочасне й болюче перебування на межі двох світів: дитячої незахищеності й власних спроб збування дорослої приручености, старечої приречености... Своїм дитячим розумом пробираючись крізь плетиво Зінькових харманів, я став боятися, що й сам одного разу побачу те неймовірно гарне місце, піду туди і вже не зможу повернутися додому, до найближчих мені людей. Ще довго оті дитячі сумніви в доцільність позамежної, наприкінцевої благодаті непокоїли мене: рай - це місце, звідки не буває вороття? І все ж, як вдалося Зінькові вирватися звідти? Сліди чийого вогню залишилися у нього на голові й руках?..

..........................................................................................................

...Раптовий туск, а більш точніше - якась незрозуміла жалість до життя - ще змалку (і часто-густо пізніше) проймала його наскрізь, приймала, не відпускала, ставала впоперек особистого існування, як здавалося, раз і назавше в узвичаєних ситуаціях, виринала там, де найменше її сподівався... Коли ж вперше з'явилося те до нього? Не знаю... Але він добре пам'ятав, як ще дошкільням, з батьком, вони приїжджали у Звягель - щось купити з одежини, йшли повз двох жебраків, що примостилися біля входу на ринок - чоловіка й жінку... З виразом давнішньої відсутности на почорнілих обличчях, вони сиділи біля однієї на двох шапки-вушанки, куди перехожі кидали свої мідяки-срібняки... Батько спробував щось знайти і в своїх кишенях, а хлопчик несподівано для себе побачив тих двох зовсім по-іншому, ніби крізь стіну часу, побачив їх малими дітьми, поруч своїх батьків, біля їхньої втіхи и непоказної радости, біля людей, що захищали їх, як могли, від лихого ока чужого світу, захищали своєю ще не змертвілою в зусиллях нелюдського виживання любов'ю, своїм бажанням зберегти, не віддати їх немилосердній силі. На мить він уявив і себе, такого ж обдертого і старого, з простягнутою до похмурих людей рукою, - побачив, ледь вміщаючи в своєму малому тілі, найперше недитяче переживання спільної людської незахищености в цьому світі...
...Раніше - нормально жити, згодом - професійно писати йому заважало саме те відчуття, невідомо для чого відпущене такою мірою для нього одного. Жалість до живих і безпосередніх проявів навколишнього (від навколішки?), вірніше - до захованого ненадовго в його шкаралущі життя... людського існування, його миттєвих спалахів  мерехтіння на поверхні в собі достатнього небуття...
Проживалося те все... і спалювалось. На об'єктивацію, на перевтілення в текст не залишалося ні часу, ні сил, ні бажання... Його завше дивувала незбагненна марнотратність життя, якась несправедлива байдужість до найсуттєвіших своїх проявів... не уникне й безслідне щезання тихого світла двох облич в напівтемряві пізнього літа, притишене звучання двох голосів: чоловічого й жіночого, переплетених і озвучених диханням звичних слів: "так довго ніхто не приходив", "з ранку все тіло болить, як побите", "хіба ж хочеш, а мусиш жити!"..
Долати в собі, хай і зрідка, оту жіночу надчутливість його навчила, як не дивно, саме жінка, котра вміла обертатися в черепаху й не любила згадувати своє давнє ім'я...
..........................................................................................................
         Є є .....................
..........................................................................................................

...maestro di color che sanno
(Данте, Пекло, ІV. 131)

Я в Києві.                                                                                         
Я йду сьогодні в гості до пані Д. Вона запросила мене на каву – два з половиною роки тому. Але тоді я не зміг прийти. Мене забрали до війська. Два роки, а якщо точніше - сімсот тридцять чотири дні на моїх плечах лежали майже невагомі й невблаганно тяжкі чорні крильця з літерами СА... За дерев'яними дверцятами вокзальної вбиральні я зідрав їх з парадного френча й кинув на дно унітазного сідала... Яка це насолода - одним жестом позбутися всіх ознак уставної покори, забути маячню самозгубчого присягання й знову вирватися на волю! Дембель в маю - і все по цимбалах: в синіх джинсах, в червоній футболці з написом "Ante portas", в кросах легких мене жоден патруль не дістане...
Біля виходу з підземелля, на коробці з-під марокканських помаранчів сидів зачуханий бомжик. Я зустрівся з ним поглядом і поклав йому на коліна свою, вже назавжди непотрібну парадку...
То було навесні. А тепер - осінь. Я в Києві. Сьогодні я йду на каву до пані Д. Завтра мушу повернутися додому. Бажано - зранку, щоб встигнути на роботу...
Від приміського вокзалу білий трамвайчик з намальованим і вже кимось надкушеним яблуком підвозить мене до Сінного ринку. Там я купую букетик барвистих айстр. Звідси на вулицю, де живе пані Д., зовсім близько. Можна і пішки прогулятися... Від легких і гіркуватих пахощів приємно паморочиться в голові... Два з половиною  роки тому вона віддала мені те, що завше давала іншим чоловікам, те найбільше й найстрашніше, що інколи відбувається поміж чужими людьми протилежної статі. Це була моя перша жінка. Мене привів до неї мій приятель. Пояснив, ось хлопця забирають до армії, а відпускати туди без причастя не можна: хто зна яким він повернеться звідти... Вмовляти господиню не довелося... Тієї ночі з її допомогою я й перейшов невидиму, але гостро відчутну межу... А вранці спокійно й весело вона слухала мої недорікуваті подяки і вже за дверима простягнула жовтий ключик від свого помешкання. Попередила, що сьогодні повернеться пізно, слоїчок з кавою стоїть на балконі, все інше - в холоднику. "Ну, все, мурчику, цьомай тьотю і аріведерчі... не дочекаєшся - лягай спати... Я сама тебе розбуджу..."
Той ключик я знайшов нещодавно і зовсім випадково, серед різного мотлоху, в конверті поміж двох заїжджених платівок "Чарівних гітар"...
Пам'ять, ця запопадлива дружина Лота, відразу ж оживила кілька соляних стовпів, повернула їм округлі й теплі принади. Спершу було хотів написати листа, але ж на яку адресу? Де саме знаходиться будинок пам'ятаю, а номерні числа і вулиці назву - ні... Що ж, доведеться їхати, не тепер, так в четвер, а найкраще - в неділю, коли відісплюсь за суботу й тіло моє забуде втому всіх днів розколошканого метушнею тижня... бридню щоденного спілкування з колегами, гризню з домашніми яжуками...
Навпроти колишньої кінаси мимоволі притишую крок. Афіша з портретом бородатого гебрея сповіщає про бенефіс якогось Бенціона Трахтенберга, скрипаля і знаного драгомана трансцендентних видінь. Сліпуча посмішка маестро демонструє глядачам могутні вставні щелепи вочевидь не місцевого походження. Я згадав, як приходив сюди, в кінотеатр повторного фільму, прямо з гастроному, де підпрацьовував вантажником, на вечірні сеанси незабутнього Куросави, вишукано недорікуватого Антоніоні, на мілітарно-елітарні стрічки раннього Вайди... й відразу ж, як гасло світло, десь по закінченню титрів, спокійнесенько засинав, а прокидався в останні кульмінаційні півгодини, зі смаком доповнюючи власні сновидіння епізодами напівдозволеної (тоді ще) кінокласики... Тепер безробітні актори влаштовують тут свої безпорадні вистави, розігрують свої власні вертепи - навпроти ранньої зими... А поки - ще осінь, і вечір - ще теплий, треба йти далі...
Біля під’їзду з двома крилатими химородинами я піднімаю голову і крізь їхнє закам'яніле волання бачу світло на третьому поверсі... Брудні й зачовгані східці, бите шкло під ногами, могутні дубові поручні. Мій палець торкається червоної кнопки: мелодійне тьохкання чується за дверима. Чомусь ніхто не поспішає відчинити мені... Натискую ще раз і ще... Тихо. За рамцями сюжету ледь чутно й тривожно починає звучать контрабас. Невидимий споглядальник похапцем вибирає з кримінальної уяви щось підходяще для найближчого епізоду... Що ж- ключик у жмені, буде панунці моїй невеличкий сюрприз...
Двері безгучно і обережно впускають мене до чужої господи. З кyxні в просторий передпокій падає світло. Там, на підвіконні, притишений рожевим абажуром, горить нічник. У вітальні теж порожньо. Ніде й нікого, дивно... Може, господиня мала якусь нагальну потребу й вискочила ненадовго? Поспішала, напевно, бо навіть світло забула вимкнути. Доведеться зачекати. На підвіконні, поряд з нічником лежить розкрита (майже наприкінці) книжка. Угу, цікаво, чим бавиться наша пані, з ким вбиває свій дорогоцінний час... Текст на чужій мові, набраний чомусь без розділових знаків? "О and the sea the sea crimson sometimes like and the glorious sunsets and the fig-trees in the Alameda gardens..."*
*Завершальні рядки знаменитого монологу Моллі Блюм
(Д. Джойс "Улісс").
Моя шкільна британіка допомагає втямити лиш окремі слова:
"...море ...вогонь ...рожеві блакитні будиночки алеї троянд і Гібралтар я була дівчиною й гірською квіткою і як він цілував мене під Мавританською стіною і я подумала..." Могутні позіхи роздирають мого рота аж до вух: як завше о цій порі мені невтримно хочеться спати. Треба чимось розвіятись. В холоднику, окрім початої пляшки бренді й розрізаної навпіл цитрини - нічого... Та досить й того, що є. Густа й тепла хвиля алкоголю звільняє від гравітації тіло, відновлює ненадовго хиткий місток поміж свідомістю й надсвідомим світом... Літери ховаються з очей, розповзаються урізнобіч, повертаються до невидимого звідси мурашника. Стає спокійно й затишно, я хочу спати з цією жінкою. Просто спати - без всіляких подвійних значень цієї фрази: лежати поруч великого й напівсонного тіла, чути шкірою як воно дихає, як гріє мене своїм пахучим теплом, як шовковиста пелена огортає з голови до ніг людський недогризок мого власного (колись) "я" повільно втягує його в свою темну глибінь і ховає там від усього світу...
 В тій чорній порожнечі чути шум крил, тупіт сотень копит, іржання коней, плач дитини, жіночий гістеричний сміх... На мить все, що має статися далі, в межах однієї-двох сторінок машинопису, стає зримим і майже фізично доконаним... Чоловік, що задрімав на кухні, не відразу почує клацання замка вхідних дверей, голос жінки, млосні інтонації вдаваного невдоволення і прохання до когось не поспішати, не робити їй боляче, "я сама все... сама-а"... За хвилю той знеможений стогін перейде в протяжне скімлення на одній ноті: "і-і-і-і-о-о-й-й-й-й..."
 Тоді він прокинеться, почує її голос, але не встигне щезнути непомітно. На тій-таки верхній октаві пищання обірветься і до кухні ввійде інший - заросле сивою шерстю черево, захеканий, очамрілий. Брови його поповзуть вгору... Стрімким і звичним викидом правиці хлопець погасить здивування в очах незнайомця, долучить ще з лівої - в підборіддя, в хрумкіт розтрощеного в чужому горлі адамового яблука... Йому стане страшно і, водночас, весело: згадається бородатий анекдот про двох психів, які наполегливо й вперто готують втечу з божевільні - через високий паркан... Він зайде до вітальні й побачить її, що спить на канапі, обличчям до голої стіни. Обережно, щоб не розбудити жінку, приляже поруч...
Тепер він не хоче спати - змарновані в державних некрофільнях напівзабуті почування накочуються могутнім валом, відновлюючи знищений простір тієї першої ночі, її ледь чутний тут саундшафт: шурхоти, шерехи, шелести крови... Ось так притулитися й здивуватися, як повторює кожен вигин, кожну впадину чужого тіла його власна, знетямлена досвідом виживання плоть, як відлунює в ній далека присутність чогось зруйнованого, не збереженого всіма зусиллями хворої пам'яті - там... Щось обривається в ньому, падає і летить одночасно в двох протилежних напрямках їхнє соборне тіло, хтось розгойдує на його верховині важкі, наповнені згустками нерозбавленого блаженства дзвони: там-дам, дзелень-бом, дам-там, дзелень-бом... Маленькі й меткі прочани, розбуджені молитовним шалом живчики покидають свої хромосомні й хроносонні сховища, поспішають ще вдосвіта причаститися зовсім іншого часопростору, не роз'єднаного на тут і там, і вже не сила стримати перед зачиненою брамою оте зворохоблене кишло... Білий спалах перед очима, і світ, перетворений на світло, враз повертається до самого себе...
Я прокинувся в темряві. Цокав будильник. Хтось тихо плакав поряд зі мною... Але рука моя зависла в порожнечі. Місиво простирадел зберігало лиш тепле відлуння десь щезлого тіла... Відблиски повного місяця заповнювали кімнату. На столі, біля дзеркала, шурхотів крильми недомальований янгол...
З кухні почулися голоси, дзенькіт розбитого шкла, чиєсь приглушене гупання... Я рвучко відчинив двері й остовпів з несподіванки... Вздовж стіни, на дерев'яній лаві, сиділи люди: п'ятеро поважних добродіїв, зодягнених у чорні однострої й білі сорочки з однаковісінькими краватками, схожими на почорнілі язики вішальників... На грудях у них висіли рядками кольорові ромбики, квадрати, трапеції, прямокутнички... кожному було десь під шістдесят, але назвати їх старими можна було лиш умовно, без спроб означення прихованої сутности... Вгодовані з таємних розподільників, могутні, як у бульдогів, писки мали рожево-ніжний колір, а очі блищали молодечою наснагою... Двоє інших - худорляві, тонкогубі, з їжачками сірого волосся на голові, виразом пихи й легкого переляку на випещених обличчях, тримали в руках (одну на двох) червону теку й щось уважно в ній обсервували... Мене ці люди ніби й виділи, але не звертали на те видіння щонайменшої уваги. Навпроти них, майже попід ногами були зірвані дошки й крізь дірку в підлозі раз по раз хтось викидав заступом чорну землю. Щось в мені зрушилось і я вже не дивувався, звідки взялися тут, на третьому поверсі, ці сиві опездоли, чому і для чого виймають вони з розритої могили трухляву труну і ставлять її на дубовий стіл... Ще до служби в армії я чув про улюблені розваги державних десятників: ексгумації, кремації, ритуальні перепоховання, але бачити таке доводилося вперше. Один з них, крайній ліворуч, витягнув з теки аркуш паперу, піднявся і задріботів ближче до столу. Він був якийсь перекособочений і дуже нагадував піратського капітана з "Острова скарбів" - хоч і без пов'язки на оці... Говорив Сільвер дуже голосно і патетично, розмахував рукою й час від часу смикався усім тілом, використовуючи його як певний знак оклику. В тій промові було  важко щось второпати, хоча найчастіше в ній лунали знайомі й рідні всім слова: презентація, духовність, наша віра, проституція, зкацапізовані мутанти, орійські лицарі, гебрейська небезпека, виродження і відродження... Закінчивши, він рукавом витер піт з високого чола й дістав з-під лави жовтого кейса. Білим пухкеньким пальчиком вицюкав код на замкові й зі шкіряної утроби випав оберемок дерев'яних, розцяцькованих півниками й зірочками ложок... Присутні враз якось споважніли, їхні обличчя набрали урочисто-сумовитого вигляду: промовець почав роздавати всім (окрім мене) ритуальний інструментарій. Озброєні ложками й зубочистками, вони оточили стола, зняли порохняве віко й прямо звідти, з труни, почали навстоячки щось жадібно їсти... Я обережно підійшов до них - в моєму животі обурливо перемовлялися голодні кишки, вимагали й для себе якоїсь потрави. Чомусь згадалося, як ще малими, в містечку, що назвою своєю засвідчувало гоноровий чин місцевих пиворізів, удвох з сестрою ми наїлися солодкого клею на вишнях, як глуха в старості баба Ївга шпетила нас за нерозбірливу всеїдність, напувала густим і пахучим ром'янком. Той клей, що виступав з тріщин вишневих дерев, баба називала якимось дивним, неймовірно влучним словом... Бабця померли, а назва забулася й скільки потому не силувався, я не зміг її пригадати. Знайшовся тільки літературний відповідник, гуміарабік, чужий і схолоднілий посеред інших словникових в'язнів...
Через плече найближчого з їдців я спробував розгледіти, що ж то за смакоту вони споживають, що це так гарно плямкає в печерних отворах зосереджених духовидців. Побачив - і мало всі нутрощі з мене не вивернуло: в розмальованій ложці ворушилися хробаки: жовтуваті, блискучі, з білими поворозками впоперек товстих тілець. Ще мить -і вся замогильна братія щезає в пащі моєго мимовільного сусіди. Він обертається, до мене - делікатно здивований, з приязною усмішкою на масних устах, - зі дна труни черпає повну ложку й обережно, щоб не розхлюпати, підносить мені до рота... Я не витримую - зі всієї сили, обома руками, штовхаю його від себе... чоловік падає, збиває з ніг свого напарника, той - іншого, й один за одним всі вони валяться в яму, в роззявлену пельку голодного потойбіччя. Зіштовхую вслід за ними труну з хробаками й похапцем закладаю дошками отвір у підлозі...
Мабуть, досить на сьогодні... Крізь шиби вітальні пробивається бліде й тихе світло.. Я висмикую зі щелеп українізованої "Москви" надруковану сторінку, перечитую, виправляю помилки... Гірке здивування не покидає мене - я ж хотів написати зовсім про інше, а вийшла якась маячня з хробаками. І заки-поки я намагався щось комусь розповісти, живе життя обігнало мене й залишило на узбіччі вчорашнього, нікому не цікавого, відчаю. Ну що ж, пора смакувати гербатку і повертатися в звичний простір мовчання... в якому обличчям до голої стіни спить неприкрита нічим жінка й крізь її ніжну шкіру просвічується ніким не омовлений текст, ще ніким не написаний "Улісс"...

Жж
...........................................................................................................
P.S.
Оксентій Вава: з невідправлених листів до V.V.
         ...Вибач, будь ласка, що так переінакшив Твоє ім'я, - просто сьогодні знайшов Твій давній лист з "Описом зимового ранку в Montebello della Battaqhia", а слідом за ним - Твою Великодню поштівку 1992 року, відновив у собі давнішню радість від їхнього першого прочитання... й здивувався, що вся моя сіленціографія задовго до її "читабельної" з'яви на світ була присутня в твоєму хресті розмови, хресті бесідування... Пам'ятаєш?

chi nel silenzio parła con me?
Con chi parlonel silenzio?

Х
т
о

п
р
о
м
До кого я промовляю?
в
л
я
є

д
о

м
е
н
е?

"Італійський варіант в дивний спосіб додав до хреста розмови ("промовляю-промовляє") nel silenzio, зробивши silenzio домінуючою силою в цій розмові" - цитую Твоє зауваження з тієї листівки
Ось бачиш, аж коли випірнуло в мені Твоє промовляння й твоє мовчання...
Бо ж завше було так, жаль, що з всіх наших розмов літа 92-го, 93-го, 94-го майже нічого не зосталося зафіксованим... Найчіткіше запам'яталося дивовижне відчуття болючої повноти існування, втиснуте в часопростір теплої темряви нашого догутенбергівського спілкування...
Тепер я знаю: найважливіше ніколи не піддається "записуванню", лінійній фіксації. Про нього можна лиш свідчити знаками, символами, паузами тиші поміж збережених (позбавлених берегів і оберегів) слів... Але це слабка втіха для власного зрадництва й дезертирства: маю на увазі всі свої спроби написати ("справдити?") "HE-МИ" -книгу про близьких і рідних мені людей, котрі пам'ятали мене зовсім іншим, біля них і я мав змогу бути іншим, про людей, які говорили до мене, з якими і я говорив!.. Але осінь й зима знищуються виживанням у чужих містах, а прийде літо - навалюється стільки непід'ємних робіт на землі, що й годі думати про якесь писання... Весни ж в цьому просторі не буває зовсім...
         Ось батько каже мені: "Взавтра треба пшеницю біля Хоми викосити", - й говорить з такою втомою в голосі, з якоюсь приреченою рішучістю в голосі, що це звучить як "завтра треба буде померти..." Й справді з тотальних робіт на землі (жнива, косовиця отави, копання картоплі, сівба) перебуває на межі двох світів, є самодостатньою. Для людей, через яких здійснюються всі ці "труди та дні", вони тeпeр мають більше ритуальний характер, триб неусвідомленого спілкування з невидимим, аніж практичну потребу... Хіба ж нам треба стільки отого зерна, яке немає де змолоти, немає кому з тієї невидимої муки випекти теплого хліба? Все згодується курам, переточиться на горищі мишами. Моя задіяність в цих ритуалах є неминучою. Для письма не зостається ні часу, ні сил. І все ж, є надія що десь під осінь з’явиться просвіток, можливість хоча б зібрати до купи, передрукувати на українізованій "Москві" вже готові розділи "Не-Ми".
...Ми не відповідаємо іменам, які вибирають нам батьки. Хіба я Той, хто працює на землі? Чи - який стосунок до мене має друга (православна) частина цього імені - Побідоносець? Ми не є переможцями в цьому житті. Це наше найбільше досягнення. Тому й мусимо придумати, нажити, наворожити самі собі нові наймення... Я колись говорив Тобі, чому мені більше подобається називати Тебе не "Вікторія", a Vita... Й не лише, що це Vita Nova, й Віта Поштова, і Аqua vitae, - що це всі інші, ще не омовлені, не озвучені значення...
В цьому часі, в цій історії ідей замість запитання "що?" (що є істина?) постає запитання "хто?" (хто говорить до мене? хто поруч нас, поза нами знає, хто є Vita, хто є ця мова, цей часопростір болю, в якому і за допомогою якого можемо бути іншими, можемо жити в Не ми... Я дуже вдячний Тобі за цю можливість...

17 червня, Немильня.
За цих кілька днів зі мною, в мені відбулося стільки подій, що й годі їх увібгати в один-два листи-листки... Але спробую бодай контур якийсь накидати, щоб мати орієнтир для майбутньої безпосередньої розмови...
В четвер я зі Святошино, на попутці, рушив на Житомир, звідти дизель-потягом до станції Звягель-другий, й вже пізно ввечері пішки прийшов додому... Батько і Толік, мій брат, вже спали, натомившись за цілий день, не став їх будити, пішов у свою хату... Цілу ніч мені снилися різнокольорові дивовижі, але жодної з них не вдалося запам’ятати...
На ранок ми втрьох вже косили траву біля річки Гаркуші. Гарна назва для річки: "гаркуша" - недорікувата людина: намагається, поспішає щось розповісти і захлинається сама власною розповіддю, вимовляє задньоязичне "р" замість передньоязичного (етим. слов.), гуркоче, торохтить, щось лепече - після повені, злив, наприкінці ще теплого літа... Й потроху, сама в собі запам’ятовує, забуває власні розповіді... Отож, 12-го - похід на Батиєву гору, 13-го - обморок, 14-го - Маковія, повернення додому, 15-го - викосили отаву й тоді ж, три дні поспіль – 15-го, 16-го, 17-го серпня – дні "фаворського" ( якщо мені так дозволено це назвати) світла...
Ось що встиг  записати на чистій сторінці "Боротьби з хворим янголом”.
"Всі ці дні таке дивовижне світло стоїть над селом, над річкою, пастовнем - між землею і небом... Густе, навкісне, низьке, вже холодне... й неймовірно прозоре! Як глибоко й притишено висвітлена ним трава, - пір'я зеленого холодного полум'я під ногами... Така повнота й стереоскопічність з'явленого перед очима! За такого освітлення всі наші жести і дії, порухи й роботи починають відбуватися ніби в кількох вимірах одночасно... Косимо втрьох отаву, а поруч невидимо, але відчутно з'являється дід Кость, теж з кіскою в руках... Вертаємось по ячній стерні до хати, а за нами поволі дибають баба Якилина й тітка Олька, моя хрещена мати, нахиляються низько до землі - визбирують у пелену хвартухів ячмінні колоски... В самій хаті давно не білені стіни відлунюють інтонаціями голосу баби Софії: "Юрику, де це ти довго так був? Не їдеш, не пишеш... Що ти забув у тому Києві? Він душу тобі вже виїв... Кидай той город зблеску, вертайся додому, біля семні буде легше..." - останні її слова приглушуються, раннім присмерком стираються клаптями темно-синього сутінкового туску... й вже не розібрати, чий то насправді був голос, чиї слова обережно торкалися моїх тілесних оболонок...
...Напевно, таке світло - глибоке, надвечірнє, прдзоре - буває саме в цю пору - за кілька днів до Яблукового Спаса... Й саме тут, вдома, в Немильні... відкривається невидима небесна брама... й навкісними стежками (парусами густого світла з-за хмар) на землю вертаються мої давно померлі, мої найближчі люди... То не є тільки гра художньої уяви, стилістичний обертон... я й справді в ці дні майже на фізичному рівні відчував поруч себе присутність моїх рідних людей, біля яких  колись і я був нечужим і вони, мабуть, відчули там мою поцейбічну здичавілість й прийшли, щоб хоч якось і чимось допомогти... Тільки от надто відкритим я виявився для тієї допомоги... надто безпорадним... Вчорашні й більш давні події переплутались із сьогоднішнім часом, кудись щезли реальні орієнтири, клубок безпричинного плачу не давав дихати... Я не міг поєднати в собі пам'ять про час, де я був зовсім іншим - з часом теперішнім... Це ж не просто відчуття, - прямо на моїх очах розвалюється, дичавіє, заростає кропивою колись такими величезними зусиллями впорядковане існування. Батько сокирою позрубував яблуні-солов'ї, - спершу на дідовому городі напроти Домєїної хати, тоді - вдома, коло пошти, нинішньої церкви... мовляв, і дерева заважали орати поле, заглушували посаджену картоплю. Засихають й гінші яблуні - папірівки, білий налив, антонівки, осінні, джонатан, прищеплені, посаджені колись мамою... їх обплітає якесь дике зілля з колючими зеленими шишками, в'їдається в кору й помалу висмоктує всі соки... Я вчора південь заступом обрубував те плетиво, виполював кропиву... Бо ж ще трохи, й ніхто не повірить, що і я колись був не один, був захищений, поруч матері й діда... Таке світло, глибоке й густе, - напередодні Яблукового Спаса, такі видіння в ньому... Якось зненацька це світло застало мене, що з ним робити, як бути в ньому, кому розповісти про все? Й саме тієї (вже минулої) неділі до мене прийшли мої колишні учні (Василь П., Оля Ч.) й запросили мене на зустріч свого класу, в якому я два роки поспіль (п'ятому-шостому класі, 1985-86 pp.) був класним керівником... Й ця зустріч, по суті, врятувала мене - відгородила, затулила від поглинання неперетвореним світом... Мої дорослі діти допомогли мені зрозуміти одну просту й, водночас, надзвичайну річ... Один з можливих сенсів цього життя - в преображенні: свого досвіду, своєї пам'яті, внутрішнього світу, цього ранньоосіннього світла... Як там промовлено у апостола: "Не всі ми помремо, але всі преобразимося..." Досить загадкові слова, щоб їх витлумачити однозначно... Це навіть не пророцтво, а якесь дивне передчуття,  передбачення потаємне...
...Виявляється, для того неможливого стану, який дуже умовно й приблизно означується словом "щастя", треба не так вже й багато... Не варто лиш виводити його з обставин "тутешнього" виживання... Дійсний світ не вміщається в наші образи й образи. Єдина справжня умова тут - це здатність й спроможність вбирати в себе світло пізнього ЛІТА і ТІЛА...
Не варто вірить "вченим шнобелям", що, мовляв, і небо, і синь небесна, і купол безмежної храмини над головою - то лиш фікція, з'явища атмосферні... Не варто про це навіть сперечатися з ними... Треба навчитися довіряти власним очам і чуттям. І мій власний випадок (коли вміст цього світла на якийсь час перевершив спромогу його преображення) - ще не доказ... Світ довкола переповнений божествами, чудесами і янголами. Не так вже й складно їх побачити й відчути... Ось у видіннях пророка Ісаї серафими оточують престол Господній: вони мають людський образ, але при цьому в кожного з них - шестеро крил: двома вони закривають свої лиця, бо недостойні споглядати Господа Саваота, двома - ноги, бо негідні, щоб і Господь споглядав їх, і двома - літають непрестанно, щоб невтомно виконувати небесні повеління свого Царя і Господаря, і не вмовкаючи співають Йому хвалу:

"Свят, Свят, Свят, Господь Саваот!
Вся земля повна слави Його!"

Й відразу ж звідти - ще один янгольський постскриптум: алюзія до поеми Алена Гінзберга "Зойк" (1956 p.), фінального рефрену, зверненого до всього, що повзає і літає по сих світах, а найперше -до його хворого (божевільного) брата:
"святий, святий, святий, святий, святий ... Світ цей - святий... Я є з тобою в Рокленд..."

Рокленд - то місце для "дітей зозулі", лікарня для душевнохворих. Я згадав, як у передпокої четвертого відділення психлікарні над річкою Гуйвою, я побачив на стіні видряпане кимось слово з трьох літер: "ніч", і вибудовану з тих слів вертикаль (драбину Іакова?):
ніч
ніч
ніч
ніч
ніч
А трохи збоку, на тій же стіні, напівстерта горизонталь: "жди жди жди жди жди..." Туди минулого літа я приходив на побачення зі своїм молодшим братом... Його виводили до мене двоє санітарів, у білих (умовно) халатах, двоє здичавілих у довжелезних коридорах херу­вимів, підтримуючи пацієнта майже обпатраними кістяками крил...

30 червня, середа.
...Й ось тепер... давнішній батьків докір: "Що ти все ходиш, як душа без тіла?", врешті-решт набуває свого реального змісту...
          Таке відчуття, ніби я вмер нещодавно... перейшов невидимий бар'єр який заважав, не дозволяв з'єднатися в одне ціле шматкам і частинам розколошканого життя... Про той незаконний, заборонений перехід неможливо бодай кому-небудь, хоча б самому собі, розповісти... Але душа тут якимось незбагненним чином дістає змогу пригадати все, що діялося колись з моїм і нашим тілом... що відбувається з ним на всіх поцейбічних гонах, відокремлених, як і годиться, від потойбіччя рятівним щонічним забуттям... Відчуття, що тут, зі мною звичні й непорушні закони несподівано зрушилися, зламалися, й відкрилась можливість безпосереднього споглядання і свідчення... Але, знову ж таки, для того, щоб я, невидимий і безшелесний маніяк, зміг пригадати, зібрати не лише самого себе, - мізерну частку, в якій відлунює, відбивається величезне життя людського мовчання... Для цього я мушу повернути собі своє тіло, вернутися у кимось збережений від знетямлення текст...

         10 липня, четвер - День народження батька, але святкувати будемо в суботу, 12 липня, в день апостолів Павла і Петра... Два дні тому вернувся з міста Вія, а вчора їздив у Житомир, на 60-літній ювілей Валентина Болеславовича, поета, незмінного протягом кількох десятиліть керівника літстудії ім. Бориса Тена, завдяки якій я зустрівся з кількома назавжди близькими й дорогими мені людьми... А сьогодні півночі й полудні, аж поки сонце не зайшло, чамрів над (під?..) "Ротондою..." Тодося Осьмачки. За своєю силою і виразністю, зі своїми вмістилищами особистого і колективного болю, ця проза місцями переростає рівень власне літератури й піднімається до безпосереднього свідчення про свій час, надлюдські зусилля "малих" людей вижити в часопросторі країни У, рокованої до страти рябим і божевільним душогубцем... й здійснення останнього Суду над злом, - бодай (поки що) в межах авторського синтаксису... Але готувати до друку цей роман, і не мати під рукою оригінального тексту, а лише давнє, з безліччю помилок і перекручень видання, то для мене - мука неймовірна... А тут ще дивні (майже містичні) співпадіння окремих розділів роману з подіями власного життя. Колись спробую більш детально Тобі про це все розказати...

         11 липня. Цілий день сьогодні воювали з колюхами на картопляній плантації... Тільки надвечір всі четверо, з сестрою й двома її дівчатками, моїми небожатами (ті, що зостались після небесних обжинків?) - Марійкою і хрещеницею Асею, вирвалися до Ягоденського лісу, нанюхатися, покуштувати останніх суниць ("синичок" - Марійка каже) цього літа, послухати й притулитися до лісового шуму... Таке густе, медове світло падало на суничне листя, так заспокійливо хилиталося зелене марево перед очима, що раптом я зрозумів одну дуже важливу річ для себе... Під час ось таких лісових мандрівок несподівано починають згадуватись страшенно давні, здавалося б уже назавжди забуті... навіть не події, не люди, а якісь невиразні відчуття, пов'язані не стільки з часом, скільки з назавжди втраченим простором... Бо ж часу, як такого, тоді ще не існувало... Часу, про який звично кажуть: "мені малому здавалося, що я ніколи не помру..." в мене ніколи не було... Мабуть, надто рано, в надвечірних померках й літній задусі дідової хати, коли баба Софія пошепки проказувала "Отченаша", а попід вікнами густішав листяний шум темних примар, і в шибу, час од часу, шкрябалися розтривожені передчуттям нічної грози пальці сліпого гілля, - ще тоді, трьохлітнім німаком, притулившись до бабиного ліктя, дослухаючись притишених і озвучених темрявою слів, я вже знав, що баба Софія колись помре, помре дід Кость, вони стануть невидимими і невідомими, й заховаються десь глибоко в моїй пам'яті, й щоб не зрадити їх, не зостатися одному тут, посеред безпам'ятного світу, не відцуратися їхнього непоказного співчуття, я мушу теж відійти, поступитися стежкою, долучитися їхніх, тепер назавше невимовних, молитов і прохань про найзвичніші й найпотаємніші речі земного (домашнього) вжитку...
         Так от... Ці відчуття у мене виникали мимовільно й щезали так швидко, що навіть не вдалося зафіксувати, який саме подразник їх викликав... Й ось саме вчора, в Ягоденському лісі, мені вперше вдалося затримати на довший час цього вісника надсловесного (дитячого) досвіду, побути віч-на-віч з ним... Я уявив собі якийсь простір, обмежений переважно словом "неділя", "вихідний день" (бо є вихід, є вихід там), батько везе мене на велосипеді через ліс, ми їдемо з Кам'яного Броду, сусіднього селища, куди батько возив мене підстригати в місцеву перукарню, а в магазині "КУЛЬТТОВАРИ" купити літні вихідні сандалети... Ми їдемо довго, від сидіння на рамі, хоч і обв'язаній шерстяною бабиною хусткою, в мене вже болюче ниють сідниці, минаємо Батіг, поле за ним і зупиняємось напроти переїзду через (ще не зриту бульдозерами) річку Немильнянку... Батько скидає з себе спітнілу теніску, допомагає роздягнутися малому й обережно, тримаючи за руку, веде мене через річковий пісок на мілину... Відтак, поруч з "неділею" треба уявити, перед очима, шмат світу залитого, заповненого густим бурштиновим світлом, липовим медом, викачаним з важких підрамників за допомогою центрифуги... Світло густішає, набирає якихось нечітких обрисів, що поволі виразнішають, чіткішають... ще трохи (лише не зупиняй зусиль на мить отямленої пам'яті, не поспішай вертатися з того ШУМУ (і десь на Горбах, поміж старезних сосен, висвітлених парусами раньолітнього сяйва крізь хмару, ти побачиш свою матір, тітку Ольку й десь поруч неї, неподалік, хлопчика й дівчинку, що завмерли, забули про суниці, побачивши на сухій гілці дивовижного птаха - блакитну сойку... Звідти, з глибини оживленого, видимого майже до дна Ягоденського лісу, один за одним виходять поволі твої рідняки, твої народичі, твої найближчі і найдальші захисники і рятувальники...
Вони будили мене щоранку...
Вони годували мене своїм втомленим тілом...
Вони затуляли мені своїми долонями очі: щоб я востаннє не злякався...
Вони називали мене потаємними іменами...
Вони за моєї відсутності сідали за стіл празниковий - поруч живих і мертвих.
Вони перебирали на себе мої дитячі й дорослі хворощі ...
Вони зодягали мене - голого в хащах мовчання...
Вони дивувались мені... Вони дивували мене...
Вони єдиним дотиком, єдиним словом "вертали мене до тями... Ніяк не згадаю тепер того слова...
Вони пам'ятали мене зовсім іншим...
Вони забували мене щоночі, наприкінці нечутної молитви, в теплій темряві згаслого літа...
Вони були добрими до мене...
P.S. Вони - це Не-ми в безпритульному просторі...






ЧАСТИНА ДРУГА
"ОБІРВАНІ ҐУДЗИКИ"
...Людина, добродій К., поволі втрачає тіло своє і пам'ять. Світ, в якому випало бути, в якому хотілося жити, стає незрозумілим і чужим. Одного разу він знаходить жмуток своїх давніх нотаток: вражіння від побаченого, щонічники щоденних розмов і зустрічей, уривки невідправлених листів. Ніяк не може пригадати, для чого й для кого було зроблено ті записи. Напевне ж, існував якийсь задум... Перша година ночі. Запахи дощу й мокрого листя. Виразнішає усвідомлення: прожите належало не йому. Механічна повторюваність, накинута обставинами й часом. Навіть коротке ім'я тобі обирають інші... Але ще залишається остання можливість: віднайти свою смерть, своє дійсне народження, пережити за допомогою власного тексту мить справжнього часу...
Світ не завершено, в ньому ще все можливо. В просторі одночасовости всіх подій триває звільнення і впізнавання - не спіть, побудьте зі мною, і я не покину вас..."
(Хома Брус. Логомахія)

1 9.ХІ.95. Вже тиждень я вдома, в Немильні. Вчора був у Житомирі. Надвечір, зі станції Звягель-другий прийшов пішки...
День першого снігу, найперший день зими я зустрів, як годиться: поміж небом і полем. Вночі, у своїй хаті, сидів напроти живого вогню, читав маніфести Тадеуша Кантора... Ось так, досить гарно І тихо, починається зима - моя улюблена пора року. В ній є щось від життя після смерті. Уповільнене проживання дитячих і дорослих спогадів. Можливість бачити вдруге і втретє забуті сновидіння. Зустрічатися там з незнайомими жінками. Вертатися хоча б ненадовго до напівстертих означень шкільної пам'яті: Der Winter ist da... Es ist Kalt... Überall liegt Schnee... Вицюкувати двома пальцями на українізованій "москві" свої ісихастичні вірші... Цікаво, що при такому способі друкування оригіналом стає лише другий екземпляр машинопису - на ньому (відсутність копірки обов'язкова) залишаються лише білі знаки, відтиснуті крізь першу сторінку з чорними літерами... Оце і є автентичний і автохтонний "білий-білий" вірш... Не знаю ще, яке означення матимуть ці тексти. В них основними засобами вислову є мовні маргіналії, знаки мовчання - крапки, коми, апострофи, титли, дво- і трикрапки, вертикальні (мої улюблені) двокрапки... Слова в сілентивних (або ж - сіленціографічних) тихотворіннях відіграють лиш допоміжну роль.. Може, це все так і назвати - сіленціографія?
................................................................................................
2 23.XII.95, "Фоліо", ніч.,
Зима - то якась неймовірна одночасовість тексту: написаного і замовчаного, прожитого і нез'явленого на папері, але збереженого в Твоєму тілі, в Твоїх теплих і темних сховищах невимовного...
..........................................................................................................
Тіло - оселенний біль (то лиш здається, що інколи - непосильний)... в ньому дрімають зародки божевілля., хованки сонного смутку.. Равлик поволі розкручує хатку-спіраль, лабіринти віку, відпущеного захованій людині, їхні спільні намагання доторкнутися небокрайньої вертикалі...
..........................................................................................................
"Син (сон), знятий зі свастики сонця..." - так записано (сховано) у С.В. ...
..........................................................................................................
3 7.1.95, субота, Немильня. Різдво...
Ранок - ліс далекий, невагомий і теплий сніг... Вчора: свічка - на підвіконні, а здавалося - за вікном, на снігу, біля підніжжя чорних яблунь: в подвійних шибах зимового вікна холоне світло відображення потойбічного...
Сніданнє празникове: Льонька і син його Ярик прийшли, статечно й соромливо водночас сиділи за столом, щось говорили до Толіка.. Мама - на ліжку, дивилася звідти на нас, мовчала... Свічка в чарці з житом... "Дай Боже за рік діждать", - голос діда, тоді... Тепер, батько, - "Ну, берем, хай буде всім добре..."
Колядники в Ольчиній хаті: Лєна і Галя Домєїні? "Бігла теличка з-під бережничка..." Я тільки-но встиг у плиті затопити... Виніс їм сливових карамельок, печива, одне яблуко на двох... Трохи пізніше прийшли Люба і Надя Ліксандрини - співали давніх, мною забутих, колядок дитячих...
І весь день з неба сипався сухий сніг.. Тихо і гарно - кращої погоди на Різдво годі й бажати.. Згадав слова Івана Андрійовича, поета Лаврської школи - про захищеність нашого світу хмарами... Замкнув хату і через городи і через Гаркушу замерзлу пішов у Ягоденку, - повз садибу Павла Женьчиного й Степана Халана, який завше на мій "добридень" відповідає: "здрастуй, синок..", щось запитує, йде далі, залишаючи в мені спалах миттєвої вдячности за його нібито й звичні слова.. Вдома - це значить там, де навіть чужі люди звертаються до тебе - "сину.."
..........................................................................................................
4 7.1.95. - субота, Немильня, Різдво (про-довження)..
Зимовий ліс - для мене - то і є рай: простір життя після смерті... Все збулося, все сталося (хай І не завжди - зі мною, але в мені, для мене), все відбулося: через віднімання додалось, долучилося невидимого сховища цілісного буття.. Все збулося, все сталося., і от я тут, вдома, на Різдво, посеред урочистої зими.. З неба сиплеться тихий сніг., шурхотить білий попіл згорілих слів.. Їх вже ніхто не прочитає.. Хіба що - побачить, почує увісні.. Й забуде, прокинувшись.. Забування - то не є тут щось зле, примусове - звичайна (обов'язкова) умова рівноваги поміж цих двох світів..
Зима (ліс) - то і є жива смерть, живчик Улісс, знетямлений неминучим поверненням до чорно-білої Пенелопи.. Зимовий ліс схожий на тіло жінки, яку ще любиш, котра ще впускає тебе в свої потаємні сховища..
..........................................................................................................
5 ...йшов через городи, засипані снігом, де минулого року всю осінь і зиму стояло батьком споруджене (з маринаток старих баби Якилини, його покійної матері, та хусток, вилинялих на сонці, спокійної (тепер назавжди) тітки Ольки, найменшої його сестри) опудало - чомусь він його не розібрав тоді, як викопали й зібрали все, що було на городі, залишив стояти, - мабуть, дуже втомився (бо в мене самого було таке відчуття, коли визбирали, вже надвечір, виорану плужком картоплю - ніби я вмер на тій плантації по завершенню всіх напіврабських робіт), покинув його там нікому не потрібним охоронцем - опальним кронпринцем невидимого, але збереженого під снігом (збережений - тобто звільнений від берегів, від непотребних оберегів-  від обережности перед безмежністю) тіла згорілого літа, - себто... -
Опудало - то і є архі-рей, то і є панта-рей, - таємний кондукатор щоденного літургійного дійства посеред зими - царства живої смерті, щонічного чатування доконаного чину - бути причетним до часу здитинілої під старість чужої (власної) пам'яті...
..........................................................................................................
6 10.01.96. Неможливо більш-менш послідовно, логічно передати все те, що відчувалось в ці дні, снилося, з'являлося в думках і поза ними...
А біля й навпроти всього щоденне вимагає жити так, ніби й нічого не сталося, вимагає повного підпорядкування своїм потребам... Інколи це допомагає, найчастіше - викликає страх: невже навіть це зберегти неможливо?
Тому й намагаюся хоч зрідка вирватися з-під гіпнотизуючого погляду великої зими, наперекір (чи може - завдяки?) її льодяному скрипторію: "немов й нічого не було... немов і нічого.." Тільки холодний, блискучий і білий світ, відокремлений од кімнати з малими дітьми хрестовиною новорічних вікон..

Не шукай, бо не знайдеш в цих записах якогось поміркованого викладу тих невимовних речей, яких ми ледь торкалися в наших немиленських розмовах. Живий світ не піддається тотальній фіксації... Мені лиш хочеться вберегти від щоденного руйнування, від забування щонічного бодай його контури, - розмиті зимовим присмерком абриси часопростору, де ми всі, старі й малі, залишаємось разом, зостаємося так, як це було і буде, а не тільки, як є, звільнені від примусового служіння й виживання в чужих містах і місцях, - зберегти, щоб хоч зрідка можна було вертатися, наздоганяти, озиватися на чийсь голос, зустрічатися вдома з самим собою, з людьми, що пам'ятають нас зовсім іншими..
Сьогодні середа, рівно тиждень, як померла мама.. Зранку ми з Толіком заходилися возити гній, але батько нас зупинив - "підождіть, он саме баби ходять, колядують по хатах.." Справді, це ж третій день по Різдві.. Вони зайшли гуртом в двір і спершу запитали дозволу колядувати.. "Дозволяють, дозволяють", - радісно заголосила Мартинчиха, й всі зібралися біля дверей, навпроти вікон.. Як гарно, з якими дивовижними словами й мелодією лунали їхні голоси  в ранковому затишші (мороз вже трохи попустив), в повітрі, наповненому передчуттям снігопаду... В тому співі була така злагодженість, урочистість, така неймовірна єдність живих і мертвих, де поруч з народженням нового світу, нового світла відчутна й невидима присутність тих, що давно і недавно перейшла за межу.. Тепер я зрозумів, Що означають слова про "вічну пам'ять".. Це зовсім інша вічність, аніж уявлялося раніше.. Й чому слово "ніколи" іноді звучить як "назавжди”.
Весь цей тиждень в хаті й надворі майже на кожному кроці трапляються мовчазні свідки маминої присутності: якісь вузлики з насінням і зіллям, чорний корінь дев'ясилу - серед червоних ягід шипшини, відваром з яких вона лікувала батькову простуду, слоїки з цвітом липи й нагідок, сушених чорниць, пучок татарського зілля, збережений ще з Трійці..
Батько й Толік не бачать й не чують тих вісників, а я не знаю, що мені робити з їхніми з'явами. З кожним тим свідком треба було б говорити окремо, а вони до мене звертаються всі разом.. Їхній німий хор повільно йде на дно вечірньої темряви.. А вдень я знову відчуваю їхній страх зостатися непочутими. Посеред ночі мене будить їхня німа настороженість. А я не знаю, як їх (і себе поруч них) примирити з ще більшим мовчанням великої зими..

Я помітив, що батько боїться тих свідків.. Він потихеньку намагається їх позбутися... Я не встиг запримітити, куди він викинув надтріснуту шкляну чарку з житом, у якій всі три дні біля мами горіли жовті свічки..
Я не знаю, де він подів стрічку колись білого ситцю, колись празникової маминої сукні.. не розумію, чому він боїться брати мед зі слоїка, що стояв у мами під ліжком.. Але дещо я встиг врятувати...
Вчора якраз було Дев'ять днів... Я йшов від Ольчиної хати, по вулиці, якою ми колись ходили колядувати до баби Якилини, - тепер я йшов у зворотньому напрямку й раптом піймав себе на відчутті, яке часто зринало в ці дні.. Я відчув, що в мене зовсім інше обличчя..

Це й раніше траплялося: уподібнення мимовільні й миттєві, коли тягар внутрішньої темряви от-от, здавалося, задушить й витіснить останні залишки світла, та раптом з'являлося несподіване: в мене змінюється лице - воно стає на якусь мить не моїм, чужим, не втомленим, не самотнім: у мене тепер обличчя моєї матері...

В кімнаті, де я пишу тобі цей лист, поволі густішає надвечірній присмерк. День вже трохи побільшав: скоро перейде на п'яту годину, а за вікном ще видно.. Вдома цієї пори батько починає порати худобу. Я теж за минулий тиждень був призвичаївся до того вечірнього ритуалу. Вже й забув, скільки втіхи може ховатися в простому годуванні мешканців домашнього зимового ковчега. Спершу принести їм по оберемку сіна, згодом - води, підстелити долівку хліва житньою соломою.. Рузька має скоро телитися, тому більше двох відер їй не можна давати - п'є жадібно, важко зітхає, коли висмокче останні краплі зі дна.. Бичок вже наївся й тепер намагається вирватися з хліва надвір, - побрикати, поганятися за голодним Барбосом.. Але найбільше мені подобається годувати Сірка.. Я відчиняю двері конюшні, а він вже чекає на мене. Теплі запахи сіна, гною, соломи, вівса; кінського поту на якусь мить перетворюють хлів на різдвяний вертеп. Сірко нетерпляче розхитує згори донизу сивою головою, запитально дивиться на мене своїм великим сферичним оком - різнобарвним, вологим, схожим на тьмяне дзеркало з моїм відображенням. Я ставлю перед ним відро з водою, він п'є довго, без поспіху, смакуючи кожен ковток.. Тоді піднімає голову й мокрі волохаті губи торкаються моєї руки: Сірко просить у мене шматок хліба. На цей раз у кишенях куфайки порожньо, лиш крихти вчорашні, він обережно визбирує їх з моєї долоні, потім знову нахиляється до відра. П'є, а вуха ворушаться сторожко, щось вловлюють нечутне й невидиме для мене.. Згадуються дідові слова, що діти й коні бачать іноді покійників нещодавніх.. Я забираю відро й намагаюся повільно, не відриваючи погляду від ока з відображенням людської постаті на повен зріст, зачинити двері.. Сутінь густішає, і в ній сивий кінь з розпущеною довгою гривою, з оком, схожим на дно глибокого колодязя теж стає і н ш и м .. з якогось незбагненного виміру.. Колись, посеред нетутешньої зими, але одно­часної з цією, саме так і майже поруч, відбувається мовчазна зустріч взутої в розчовгані кирзаки, зодягненої в діряву куфайку людини й настороженого, з опущеними до землі блідими крильми, тихо здиво­ваного янгола.. Вони встигли повідати одне одному найважливіше.. Тепер ти розумієш, чому час від часу, крізь наші обличчя простукають, проявляються й щезають ніким не помічені зовсім інші лиця? Й чому саме кожна зима - відлік нового часу...
..........................................................................................................
7 Десь тиждень тому з Петрівців, од Н.С. прийшов лист, написаний ще 26 грудня, де вона всіх немиленців (і Віру Костянтинівну) поздоровляє з Новим роком, бажає здоров'я і щастя, пише про свої болі, хвору ногу, про Миколу Олександровича, на якому тепер тримається все.. Нічого вельми втішного в тому листі ніби й нема, але є якась дивовижно щира інтонація, готовність все витримати і витер­піти, намагання навіть з такого стану допомогти близьким людям. Ось, цієї витримки мені останнім часом вже не вистачає. Якась темрява накочується хвилями. Щось душить зсередини. А ззовні – ця нескінченна холоднеча. Тоді несподівано з'являється якийсь нетутешній захист: під - а скоріше над -свідома можливість побути трохи з іншим обличчям. Це виходить помимо власної волі й зусиль, само по собі, з себе - до когось близького. Я раптом бачу себе з обличчям діда Костя, з лицем баби Софії - на якусь тільки мить, але цього достатньо, щоб не заступитися за межу відчаю. Ввечері, коли сідаю, як скіф з пекторалі, доїти Рузьку й вона притуляється до мого вуха своїм волохатим великим животом, я відчуваю, що в мене їхнє лице, вираз спокійного суму на ньому, їхній погляд, звернений вглиб неспішних і невеселих думок.. Це й дозволяє "переключитися" на інший  ритм, на якусь невидиму вібрацію щезлого тіла, перебути хвилину небуття... Це тільки здається, що поруч нас немає наших найближчих... Стільки любові, стільки доброти вони вклали в нас, перетворили свої натомлені й зболені тіла на тихе світло, що навіть звідти, з могили, йде від них ненадокучлива допомога...
Сьогодні, в неділю, 11 лютого, рівно сорок днів по мамі. Зранку з Толіком ходили на мамину могилу.. Сніг, мороз, вітер палючий.. Але свічка, запалена у шклянці з житом, не гасла, горіла, біле полум'я нахилялося вбік хреста.. Не вберегли, не врятували.. На сніг, на кожну могилку  по коржику пшеничному й дешевій карамельці: дідові Рибакові, бабі Софії, бабі Якилині, тітці Олі, моїй хрещеній, Федьові, батьковій сестрі Настуні..
...Це вчора Мар'я Омелькова прийшла, напекла на плиті коржів з білої муки.. Деякі трохи пригоріли, але вийшли смачні. Бо зранку якось важко було думати: завтра обід сороковий і немає жодної жінки, яка б допомогла його зготувати. А Мар'я (на додаток до коржиків) кучу історій всіляких розповіла, наспівала з півдесятка дивовижно красивих колядок, і якось той морок всей розійшовся, розвіявся, заховався.. І ще одну річ я вчора від Марії почув.. Вона розповідала про свого батька - Омелька Капустюка. Той в першу світову війну чотири роки був у полоні австрійському. За кілька днів до своєї смерті він якось сказав: "Бач, дочко, як далеко моїй душі вертатися дове­деться.. аж куди було доля мене занесла.."
Виявляється, є повір'я: душа померлої людини за цих сорок днів, упродовж яких вона ще залишається на землі, повинна облетіти, провідати, попрощатися з усіма місцями, де була за життя ця людина. Я подумав, що мамина душа сьогодні повернулась з-під Сивашу, з Попілака, - місця висилки всієї сім'ї - за небажання дідове вступати до колгоспу..
Мені видається інколи, що той світ - це лиш якесь суттєве (сутніснодійсне) відображення нашого земного життя.. Щось схоже на перехід од геометрії трьох вимірів до більш складної системи - може, стереометрії багатовимірностей.. Але щось найхарактерніше, найсуттєвіше з цього світу зберігається й в тамтешньому просторі., Щось залишається без змін.. В ньому мама пояснює комусь, що рай - це місце, де ніколи не гасять світло, не вимикають його, - як в камері безсмертників, а при світлі вона не може заснути, от і приходиться, щоб якось згаяти даровану вічність, писати-переписувати конспекти з історії СРСР, - готувати відкритий урок (для інспектури з підземельного світу), який ніколи вже не відбудеться.. Згодом приходить дід Кость (її батько), приносить ножиці й просить зрізати йому нігті на пальцях й, щоб в очі й на вуха не лізло, підстригти сиві коси. Мама ставить на вогонь відро з водою, дістає зі скрині чисту сорочку для діда й слухає, як той, в передчутті приємних процедур тілесного оновлення, розповідає замурзаним й непосидючим янголятам свої хармани про Йосифа Прекрасного й Робінзона Крузо, Варвару Великомученицю.. Я відчуваю, як мамина рука крізь мою власну долоню торкається дідової голови, обережно гладить його біле волосся; а тоді, під жовтий гребінець, починають цокати ножиці.. Дід замовкає, я заплющую очі й одразу ж, в простір спільного бачення входять чорні яблуні, обперезані віхтями житньої соломи, заячі сліди на снігу, чиясь постать з коромислом на плечі поволі наближається від Бридунової криниці..
Мати миє дідові голову, а я згадую, як в той день, коли в Києві мені принесли телеграму про її смерть й посеред ночі я пішки йшов зі станції Звягель-другий до свого села.. Було холодно й темно, ноги грузли в снігу, й раптом мені уявилося, що це не тепер і зовсім не я йду додому, в Немильню. а мій батько, ще не спрацьований, молодий та дужий повертається з військової частини десь з-під Корця, куди його на кілька тижнів забрали в "партізани", вертається додому й знає, що сьогодні субота, ще не зовсім пізно, й десь саме цієї пори його Віра в дерев'яній, добре натопленій хаті, купає малих дітей, хмари теплої пари піднімаються над ночвами, пахне розпареним татарським зіллям й ром'янком, матері допомагає баба Софія, а дід з печі, як з престолу небесного, дивиться на те все й нічого не бачить..
...Малий з лежанки видить - замість старого: відчиняються сінешні двері, морозне дихання облизує поріг, глиняну долівку..
Дід з печі гарно поставленим голосом заводять свій улюблений псалом: "Всякое диханіє да хвалить Господа..."
..Так зримо і виразно та все уявлилося, так чітко, до найменших подробиць, і це допомогло мені тієї ночі - дійти додому, притулитися обличчям до маминого ліктя на згині нерухомої руки.. перебути в нетопленій хаті до ранку.. Так тоді все зійшлося, що десь глибоко ворухнувся непідвладний розумовим очевидностям здогад: світло й тепло, яке ти отримав там, захищеність і непокинутість тодішня нікуди не щезли, не пропали.. Вони лиш перейшли на той бік пам'яті.. Можливо, саме вона зрідка означується як вічна...
Адже найбільші події людського життя: народження, любов, смерть - відбуваються поза і над часом... Й найголовніша заповідь "не убий" тут звучить як "не забувай... не забувай..." Може, тут, у цій пам'яті, ми найближче підходимо до Всевишнього - на відстань короткого й розхристаного троєперстя: першого весняного тепла після немилосердних морозів..
..........................................................................................................
8 14.ІХ.94, середа, (Севастополь) - за вікном ще було темно, коли я відчув, що по мені хтось ходить, й прокинувся.. Сей хтось сів мені на живіт і запитав: "Татусь, чому ти вчора мене підманув? Сказав, що знаєш, таке замовляння, після якого з'явиться цукерка на паличці.. Цукерку я знайшов під подушкою, а замовляння так і не почув.. Така цукерка, без примовлення таємного, мені не потрібна.. Зрозумів? Тоді давай, проспівай заклинання, поки ще люди сплять.."
..........................................................................................................
9 6.1.95, п'ятниця: ранок в блідому присмерку, центральний автовокзал, довжелезна черга до каси... і, врешті-решт, автобус Київ-Рівне-Ковель, до Звягля родимого, тихий сніг за стіною зі шкла - вікном "Ікаруса".. На руках у мого сусіди, худющого чоловіка літ під сорок, лекції Мераба М. - про Марселя Пруста.. Небо, хворе на булімію..

         ..Ось тоді, на вокзалі, в зсудомлених обіймах передранкової темряви, я відчув себе (точніше - своє знетямлене хронічним недосипанням тіло) лиш засобом переміщення чогось зовсім іншого: я відчув, як в мені (вірніше - в ньому), десь майже поруч, повертаються цього дня додому десятки моїх родичів, невпізнаних і неназваних мною, вертаються і бояться, що не встигнуть на Різдвяну вечерю, до престольного столу з кутею.. не відчують смак пшеничних варених зерен з солодким товченим маком: їжа живих і їдло мертвих (померлих, але не щезлих назавше), змішана в одній поминальній страві, в одній череп'яній мисці..
         ..Можливо, то я вперше так зримо відчув себе як вмістилище (сховище) для невидимих пращурів., що попри все треба не запізнитися на вечерю, хай і пішки через білу замерзлу Случ, через ліс Ягоденський, а встигнути до першої надвечірньої зирки (так її дід омовляв) прийти додому, в чорно-білий простір недописаного роману "Не-ми"...
...................................................................................................................
10 16.III.95, ранок, вже розвиднилось - видно крізь шиби: хтось сіє поміж чорних дерев білий попіл сухого снігу..
Дорога на Гоголівську, в сховище-фоліо - крізь алею зимову й передвесняну..
         Десь в цих ранкових пахощах зберігається й повертається вся безпритульність шкільних зим.. Не тільки школярська, коли ще так-сяк міг і вмів сховатися від завіконної темряви в оберемок тонких і товстих книжок (серія "В світі пригод", принесених з сільської бібліотеки чи від Валентини Зінов'ївни), але й дотепер - вертається так і не збута тут безпритульність мого зимового вчителювання..
         Перша "Не-ма" - рік 1982-й.. с. Велика Деражня, дівчатка зі старших класів приходили на мої уроки неіснуючої географії без ліфчиків, й перед моїми очима, в їхніх пахучих пазухах розмахували крильми неприручені й голодні янголи й замість шкільного хліба обов'язкових тем я розкришував їм таємні слова невимовного й прямо з рук годував, відчуваючи, як вони обережно торкаються своїми дзьобами поверхні моїх долонь.
         Посеред пізньої осени (вже після безпросвітніх жовтневих "празднічків") - звістка про смерть Леоніда Ілліча, якась дика радість серед учнів - гасали по коридору й горланили: "Брежнєв помер. Брежнєв помер, ура - завтра уроків не буде!".. Вираз переляку на обличчі завуча..
..........................................................................................................
11 24.IV. 95, понеділок Великодний: Сорок днів, як померла баба Софія - день, коли душа покійниці покидає близьких своїх, біля яких ще була в цей день за поминальним столом., так виразно відчувалася її присутність і голос..
         Зранку всі разом (мамо, батько, Толік і я) ходили туди: підсипали білим піском могили, випололи бур'ян, пофарбували синім дерев'яні зжовклі хрести..
         Вчора: вечірня розмова з мамою.. надворі, біля криниці.. За дверима ґанку стояв батько й (ніби непомітно) дослуховувався, про що ми говоримо..
         Вчора - у Волошків.. Галина Петрівна розповідає: "..Ніхто так не вмів, як баба Харита відбілювати полотно.. Як це робилося?.. Ось слухайте, скоро про це вам ніхто не розкаже.. Беруть жлукто - кадуб такий дерев'яний, без днища., вимощують його соломою, тоді кладуть туди мокру білизну, наверх - знову солому.. сиплють попіл, кладуть розпечене каміння і ллють воду гарячу.. А потім той кадуб везуть на річку..
         ..Пам'ятаю, як баба Ярина розказували: "Посеред зими поперла я жлукто на річку.. На пузо важке заголила спідницю й прала отак.. А вночі Надька в мене вродилася..
         ...Якось везли на річку праннє й загубили мішок з білизною, випав з воза, на Уманцях, біля Митриків.. А діти знайшли той мішок, витягли з нього начиння й зразу ж догадалися, чия то білизна - баби Харити!. Бо в селі ні в кого не було білішого полотна..
Отакі були великі хазяйки!.."
..........................................................................................................
12 9.ІІ.95. Позавчора: світіння бань Софії на тлі сірого й спокійного неба...
         Буд. кіно: фільм про Казимира Малевича - "Казимир Селянський.."
         "Іконопис - найвищий вияв селянського мистецтва.. Лики простоти й святости.. Тут не діють закони просторово-повітряної перспективи.. іконописець, як і селянин, йде шляхом серця й молитви..."
..Й опісля цих слів - на екрані малюнки й картини К.М. кінця 20-х років: люди без облич - з чорними хрестами, серпами і молотами, з проваллями темряви - там, де мали бути очі, вуста, омовлені диханням почуття..
         Який приречений ритм і відчай в тих постатях!. А мадам Г.С. (критикеса з породи "общечєловєков") докоряє Дм. Горбачову, од­ному з авторів фільму, що він модерніста зі світовим ім'ям засунув у селянську піч.. Як на мене, то всі супрематичні мудрощі, теоретичні й практичні їхні викладки про точку, крапку, площини, що переходять в чорний квадрат, видаються лиш артистичною розвагою, - поруч трагічного осмислення й передчуття страшної долі мільйонів носіїв селянського іконопису (внутрішніх носіїв - навіть без вияву мистець­кого) ... Радянська влада забрала в них найостанніше й прирекла на голодну смерть, позбавила сенсу їхню віру й довіру, їхню простоту й святість, ніким і ніде не збережену - бодай кольором на полотні.. Малевич зумів це донести через відсутність кольору - там, де людська душа відбивається всіма барвами - на обличчі людини -чорніє діра...
.......................................
13 1.V. 95, понеділок, - офіс "Хуліо".. Я сидів на кухні, додруковував свої "Щаблі (не шаблі) до горішньої хованки" і раптом за вікном побачив двох людей, чоловіка і жінку - престарілих: тих, що вже отримують пенсію, але все ще десь працюють..
Вони, очевидячки, поверталися з першотравневої демонстрації - важко сказати з якої: комуністичної чи націоналістичної - руки в них були порожні, без прапорців певного кольору.. Найбільше, що вразило в моєму мимовільному підгляданні - мить, коли на людському обличчі проступає (нічим не заховане, ніким не захищене) прожите життя.. Така неймовірна втома була на їхніх лицях, такий спокійний, майже дитячий сум, що я забув про свій власний недописаний текст, недоконаний тут, але звершений десь там, за шибами, за межами назавжди незбагненного туску.. Ті двоє на хвилю якусь видалися мені батьками моїми й дітьми водночас. З'явилися й щезли.. Мерехтіння сонячних плям на стіні...    Відлуння шкільного свята..
..........................................................................................................
14  14.Х.95. Ліс Ягоденський - вчора йшов з Кикови, через  посадку Дубову, де колись з батьком пізньої осени, в неділю, (якого року це було? 63-го? 64-го? - в газетах якраз писали про вбивство Кеннеді..) вишукували (глибоко під листям опалим) білі пахучі гриби - в чорній, вже холодній, землі.. Непорушно німі стояли молоді дуби.. Батько ногою розгрібав листя, а я сідав навпочіпки й руками нишпорив у ньому, знаходив невеличких істот, що так гарно і холодно пахли.. боявся, щоб їх не роздушити.. Від тієї неділі (куди? до кого?) пройшло ціле життя.. Ніби все й зосталося - як було..
Тепер ранок - жовте й дрібне листя сиплеться зі сливки під вікном Ольчиної хати - від одного погляду мого, дотику невидимого.. Сьогодні - Покрова, празник немиленський.. А поза тим - хто так дивиться на несвяткового Тебе?
.. Спомин про перше читання роману "Батько-Ліс" Анатолія Кіма...
..........................................................................................................
15 28.XІ.93, неділя, Житомир, к. 911 - вечірня молитва наприкінці  падолисту: громада (коло) єкуменів - розарій в напівтемряві.. голос жіночий..
..........................................................................................................
*...снився нещодавно Твій найперший лист до мене - що читаю його і дивуюся, бо вдруге прийшов.. й ще ж такої глухої пори.. Фотознімок Твій випадає звідти - на підвіконня.. Беру його й вставляю замість розбитої шиби - він прозорий, наскрізь просвітлений густим над­вечірнім світлом.. На ньому Ти стоїш поруч з чужим, незнайомим мені, чоловіком.. Твій погляд звідти - як докір.. Він обнімає Тебе за плечі, а Ти горнешся до його грудей всім тілом.. Ви стоїте на якомусь паромі чи то мостикові, бо за спинами вашими - темніє горизонтально нахилене дзеркало річки, даленіє берег.. І несподівано я впізнаю його: то ж я сам, тільки з новим   обличчям..

...Найгіршого не сталося. Ми залишилися жити, хоча й не змогли бути разом. Ми не збожеволіли, не здичавіли, не потрапили в будинок, означений складним словом, перший додаток якого був "рай": райлікарня, райсуд, райтрупарня.. Ми залишилися жити.. Кожен окремо - найгірше відбувається не з нами. Тільки от пам'ять, - незалежно від нас, понад нами.. Щоразу, кожної ранньої весни над головою густішає пошум крил..
..........................................................................................................
16 28.ХІ.93, неділя, Житомир (продовження)..
...Одного разу Дмитро К. у відповідь на якесь моє запитання, несподівано мовив:
"Ти ж подавав стільки надій, так вдало приручив чуже обличчя.. жінку, теж чужу в цьому світі, зробив своєю.. вмів добирати для неї єдино можливі з усіх слова, шурхоти, колір.. Чому ж ти й досі живий?" Я розгубився.. Що мав йому відповісти?.. Замість моєї відповіді він взяв грудку білого "єрусалиму" й в лівім кутку брудної класної дошки почав щось швидко писати.. Крейда скришилася до останку й Дімко ганчіркою щезнув написане.. Я встиг запам'ятати лиш наприкінцеве речення:
"Ось так і живемо, любителі шампанського марки "ich sterbe.."

Тепер, майже через два роки, перечитуючи цей запис, я зрозумів, що зустріч з Дімком відбулася уві сні..
Тепер (і ще тут) я знаю, якої відповіді він чекав од мене..
..........................................................................................................
17 10.VIII.94, середа
І. Смоктуновський: "Жити хотілося, от і підняв руки".. (відповідь на запитання, чому він здався німцям у полон)..
Тепер його нема, він "помер" і комусь іншому (тобі?) сняться його сновидіння про втечу з чорно-білого полону.. Зимове кіно - серед літа..

Вчора: театр Сергія Проскурні - день ритуальних акцій.. відніс до них свою картину - "гаряче полотнище" Друже Лі Бо, брате Ду Фу..." -  як декорацію для спектаклю підземного, за п'єсою Олега Лишеги..
- "Ти б її краще в Глеваху привіз би.. Хай поруч сосен трохи побуде.."
"...Богоматір квітів" Жана Жене перетворюється на махоона й летить прямо на вії заплющених очей жінки,  що спить неподалік сміттєзвалища..
Поруч неї спить старий волоцюга й намагається запустити в роз­тулену малимоницю зелену волохату стокротку...
..........................................................................................................
18 15.VIII.94, ранок, Богдан: "Татусь, мені сон сьогодні приснився: ми заходимо з тобою в хату.. - (останнє слово звучить зовсім по-іншому: протяжно, з уповільненим подовженням першої голосної й очі на сухому місці розширюються - відновлюють простір невидимого тепер видіння).. - це в Немильні відбувається... відчиняємо двері, а там чарівник лежить отруєний..
-  Хто ж його отруїв?
-  Не знаю... Хтось до нього приходив, поки нас не було... Трохи згодом: "Що, що, як, як... Ти мене зовсім не розумієш..."
3.VIII.94
"... Тату, тату, а куди поділося те, що крутиться, світиться і співає? Не знаєш?"
...А мені чомусь з голови не йде отой чарівник, що так і не діждався нас в порожній хаті... Чомусь згадалася назва ніде ще не друкованого роману Валери Ляхевича "Мандрівний домовик..."
..........................................................................................................
19 14.VII.94, четвер, "Календар стихій": Сестру з дітьми провели на севастопольський потяг, ледве встигли - непід'ємні "чумуданчики" вкидали вже в останній вагон... Так і не встигли поговорити...
"Імператор континентальної мрії":
Виставка І.М. в Українському музеї - нежива, механістична гра­фіка, продукована конвеєрним способом... Але яка пам'ять - його "Дарований блаженству день", "У полі мудреці дрімали", його "Цвітіння"-  потойбічні маки на безлюдних пустелищах, червоні спалахи яблук на присмерковому снігу - більше десяти літ тому, одна з його перших виставок на Банківській,  2...
Тоді навіть та вулиця звалася інакше... Й було відчуття несподівано прочинених до іншого (невідомого) світу дверей...
Фуршетні здибанки: Галя Д'ягольченко, голодний Брус - великий поглинатель канапок, волохатий Волощук, чомусь зажурена Г.Г...
Вечір: десь подівся другий розділ начисто переписаних "Прогулянок вглиб саундшафту", - спроба ото-біо-гео-графії... Прийдеться заново скрипіти...
................................................................................................
20 16.IV.94, квітень! - Київ: суцільна голова Олоферна на золотій, наповненій світлом Софії, тарелі.. Неба синя глибінь - його очі.. Відтята голова.. Люди бігають, схожі на літери розсипаного набору, що складав колись його, Києва, тіло..

...І людину, й культуру, насамкінець ("день Суду не буде страш­ним"?) оберігає не слово, не мовчання, а слово на межі мовчання.. Слово як свідчення про невимовне..

Найцікавіше - на межах..
Про чоловіка: який все свідоме своє життя збирається написати Книгу - книжку щонічного і щоденного проживання, жування, переживання, збування і забування відпущеного терміну існування, в межах (і поза ними) власної й чужої самоти..
На одне те збирання, на одні підступи хоча б до початків отого письма, на з'явлення його чорно-білої температури пішла більша половина свідомого життя..
Й несподівано він зустрічає жінку, що вміє обертатися на черепаху.. вона відкриває йому можливість безмовности: виявляється, її тіло - то і є написана ним (вже давно!), (всіма дотиками нервових пальців-богомольців) Книга-книжка щонічного і щоденного.. Тоді він відважується скласти нову абетку-дзеркало-абецадло - своїх зустрічей з нею..
..........................................................................................................
21 10.ХІІ.94, субота - тихий сніг з самого ранку... Богдан у довгій білій футболці (він іноді називає її "янгольська сорочка") стоїть на підвіконні, висунув голову крізь віконну кватирку й розповідає мені про все, що діється в білім світі:
...О, бачу, якась людинка йде, птиця кудись летить, мабуть -ворона, і ще когось бачу - там, де ми спускалися до хатини діда Оха, одна птиця туди полетіла, а гінша - сюди, і сніг на них всіх знай собі падає... - знай мені, знай тобі, знай ще комусь.."
Вчора: ганяли навпроти будинку (вдвох з Богданом) м'яча.. Вискочив звідкілясь чорний дог і схопив його в пащу.. Господиня заголосила фальцетом: "Шерри, а ну сейчас же выплюнь мячик!.."А той втікає від неї, не хоче випускати з рота оранжеву кулю..
..........................................................................................................
22 23. XII. 94, п'ятниця.
...Зима - точка (дичка - твоя ненароджена дочка) в просторі, де дуже зримо й майже фізично відчутно перетинаються виміри життя й смерті... Сніг на золотих і зелених банях Софії, зимовий сад навпроти замурованої брами Рафаїла Заборовського...
...Ось тут побути кілька хвилин (на півдорозі від шеф-редактора "Хуліо", пана Сільвера - до здичавілого в потойбічних вимірах власних текстів (приреченого прирученими домочадцями), повелителя симфор і метафор, короля знавіснілого полювання на самого себе Стаха В.) - побути тут кілька хвилин й відчути мить, що дорівнює вічности - простір звільнення від страху перед майбутнім небуттям, не-існуванням... Що значить твоє власне прийдешнє щезнення поруч з цим білим, нерівномірно розстеленим на золотій округлости світлом? - ти був біля Неї, був у Ній... і, значить, десь там залишишся, десь там сховаєшся - поруч незнищимої миттєвості раз і назавше побаченої краси..
..........................................................................................................
23 І6.ІІІ.95, четвер
...Йшов з дому ще в темряві (десь біля шостої) й раптова свіжість, чистий дух вночі з'явленого снігу нараз вернули (кинули) мене в назавжди, як здавалося, втрачений хронотоп влаштування власного дітвацтва посеред білого й чужого світу. Чи, може, навпаки: спершу забутий, а згодом - втрачений... Й найдивовижніше те, що я повернувся звідти весь: з пам'яттю запахів, звуків, дотиків (язиком до зшерхлого інею на чорній гілці)..
...Прожитий "я сам" - тоді, звідти, невідомо для чого, для кого, нащо? - з'являється тут - в знетямлених щоденним виживанням щонічних спробах зберегти ненаписане і невимовне..

Свідомість, очищена шаром (палом) позавчорашньої температурної простуди і пахощі чистого, ще не затоптаного снігу...

...Відлуння нещодавньої хвороби в дорослому тілі й несподіване звільнення (впізнавання) дитячої пам'яті про самого себе, малого й зимового... на возі, вимощеному ячною соломою, через охоплений забуттям ліс, везуть тебе до лікарні в сусіднє селище, в Кикову..
..........................................................................................................
24 28.IV.95, п'ятниця розквітлих вишень попід вікнами "Хуліо"...
...пані Лорхен: "Все цвіте, пахне, а поміж нами ходить вишня жива - пан С. В-ський..."
...Дідова приказка: "...пани, пани - на двох одні штани..."
Оксентій Вава: перетворення тіла в текст і несподівана зворотня метаморфоза: написане повільно, але неухильно набуває ознак тіла: сторінки набухають вологою, поміж друкованих слів, окремих літер, складених з них рядків з'являються чиїсь очі, вуста, чиїсь нашорошені в ніч вуха..
...роман "Не-ми" - це не тільки анамнез, історія хвороби літера­турного тексту, який поглинає в собі свого автора... це й спостере­ження за перебігом зміни типів культур...

Поруч зі щезлими людьми - реєстрик слів зруйнованого світу. Спостереження, що спромоглися перейти на межу свідчення...
..........................................................................................................
25 4.Х.95. - А. Брус - художник з підземельного переходу. Разом з ним - до конси, ледве прорвалися: виступ джаз-квартету Мішеля Порталя.. Партер - переповнений, навстоячки слухали..
Сам М.П. схожий на старого воїна, що пестить в руках свою довгу фузею - як продовження своєї підупалої чоловічої моці: обережно торкає її губами, пальцями, підтримує коліном - і добуває звідти неймовірні по силі й красі звуки... щось потойбічне відлунює в них.. Сріблястий сакс у його руках поволі втрачає раз і назавше набуті контури музичного інструмента (контури матеріальні) й перетво­рюється на крило янгола... мить звільнення й впізнавання зовсім іншого часопростору, лиш побіжно зачепленого (поруч музики) мов­чазними словами: "на світі немає смерті"...
Тоді маестро Порталь відкладає сакса й бере кларнета - потік золотого сяйва, прикладений до вуст - п'є, п'є й не може вгамувати - тут, на землі - свою небесну спрагу: не відірватися від солодкого і болючого трунку.. Чи, навпаки - музика ніяк не вп'ється озвученим диханням - шелестінням бронхіального дерева, на виріст захованого в напівзношене людське тіло..
..........................................................................................................
26 21.ХІ.95. Вчора: вул. Княжий Затон, муляри на останньому поверсі.. Здавалося, вони добудовують не сьомий поверх кабмінівського вулика - сьоме небо неземного блаженства... І що цеглу свою вони беруть прямо з хмар, з невимовно синього тла... Це було вдень.. А ввечері я знову проходив повз них.. Висвітлені прожекто­рами, вони були схожі на янголів.. На янголів - будівничих сьомого неба.. їм мерзли руки, хотілося зігрітися горілкою, в матюках своїх вони час від часу згадували Божу матір... Якби їм хто відкрив, на кого саме вони були схожі в цей вечір, можливо, їхня робота була б хай не легшою, то хоча б трохи   і н ш о ю..
................................................................................................
19.ХІІ.95. Немильня: тоді я ще не знав, чому найпотаємніші дивовижні, неймовірні прояви живого життя - незаховані, відкриті для загального споглядання, все ж залишаються ніде і ніким не збереже­ними, швидко переходять межу поміж споминами і забуттям.. Коли моєму малому було два-три роки, я так жалів, що немає відеокамери; щоб зафіксувати ті неймовірно багатющі вирази гри почуттів на його лиці, найтонші відтінки радости й смутку, які в дорослих зберігаються хіба що на обличчях геніальних акторів, всесвітньовідомих кіноактрис. Малий інколи несвідомо витворював таку міміку, такого діапазону, що згодом я знаходив лиш її відблиски на лицях Джульєтти Мадзіні у фільмі "La Strada", Ізабель Аджані у "Вбивчому літі".. Трохи пізніше додалися до всього інтонації й зовсім інші слова - з його розповідей про відчуті й побачені сновидіння, придумані ним історії.. Мабуть, сини людські до п'яти років (і трохи згодом) володіють світлом чудесного не меншою мірою, аніж їхній небесний ровесник з апокри­фічної Євангелії Дитинства.. Мимоволі вони встигають, заки-поки подорослішають назавжди, повторити Його (єдиний у трьох проявах) жест: прикласти до губ кавалок обпаленої вогнем глини і видобути з тієї пташки (душі) тонкий і безсмертний посвист...

21.ХІ.95. Софіївський майдан - "око бурі" посеред хмар, над самою дзвіницею... Тут - місце, де я почуваюся, ніби в лісі, - як вдома: час од часу тут відбуваються з'яви неймовірної, неможливої краси... Нема кому розповісти про них, самому собі - нецікаво...
Софія - око всепам'ятне...
Опівдні: когось шукав на узвозі Андріївському... Зайшов у "Триптих" - погортати, поторкатися до акварелей Іванова-Ахметова, Юсупова, їхньої графіки.. І. Гальба - фотознімки щезлих людей. Північ - літо Білого моря... Людські обличчя, в яких нічого не заховано, все відкрито - ціле життя, вся доля, майбутнє й минуле, виносяться в світ, як шмат житнього черствого, ще теплого нещодавно, хліба, - з довірою й здивуванням дитячим...
Альбом Рити Островської "Євреї України" - Шаргород, Могилев-Подільський, Коростень... Люди посеред зруйнованої вічности..
Краса - простір спільної пам'яті?..
..........................................................................................................
27 17.III.96, неділя, сон про житомирських катахуменів: дівчатка з розфарбованими (різноколірними) головами - Віка, Сабіна, Зося... Хтось їх переконує (я?), що "малювання" оце - то спроба взяти їх під контроль ГБ, а вони не вірять, сміються, за руки ведуть мене кудись понад і над зруйнованими трибунами розгородженого стаді­ону..
Вчора; рівно рік виповнився від дня смерті баби Софії.. Якийсь (з самого ранку) був день розколошканий, ніщо не ладилося, не писалося й книгарня на Володимирській, куди я ходив за "Мандрівкою край ночі" Луї Селіна, виявилася зачиненою.. Згодом, в бібліотеці мистецтв переписав на чистовик сторінку для "He-ми" й звідти поїхав у обллікарню, до Колі Біденка.. Тепле сонце таке, повітря пахне нагрітим пилом.. В лікарняному закапелку - тінь короля Стаха: переді мною до Миколи приходив.. Тінь білої вишні, складеної з чорних літер.. А трохи пізніше прийшов мандрівний і сивобородий філософ Вольдемар Теплуха, жалівся: на його останню публікацію в ж-лі "НІФ" не прийшло жодного відгуку; розповідав про свої стражденні зарібки на службі в А. М-ка, члена еспе й екс-провідника залізничного, який третій рік поспіль живе з того, що продає на вокзалах і автостанціях свою, 50-тисячним накладом видану, книжку про 33-й рік на Україні, годує з того всю свою сімейку й мандрівному філософові дає заробити на пляшку густого кримського "порто", - альбо ж на який-небудь езотеричний трактат Гурджієва чи Успенського.. Та останнім часом комерція книжкова зійшла на пси, ціни на гарні (червоні й пахучі) вина скочили за шестизначну межу, Теплуха п'є горілку-вапняківку, заїдає цибулею й розкладає на лікарняному ліжкові таблиці своїх пророчих літозчислень.. За їхньою допомогою Вольдемар заздалегідь "відправив" на той світ трьох генсеків і ще наприкінці сімдесятих "розвалив" совдепівський Союз.. Дуже потерпав за свої "відкриття" - боявся гебешних рецензентів.. Тому і оприлюднив свої "таблиці" тільки тепер, коли вони навіть тарганів не цікавлять..
..І так все переплуталося в той день, що я лиш під вечір згадав про бабу Софію, прийшов до Трапезної (Іоанна Богослова) церкви, затеплив свічку поруч Розп'яття й мовчки помолився за упокій душі, - однієї з небагатьох мені найближчих..
Вийшов з церкви, підняв голову до неба й над темінню незворушних дерев зустрівся поглядом з великою і волохатою Вечірньою зиркою.. подумав, що десь певно там і знайшла свій притулок бабина душа..
..........................................................................................................
28 3.11.94, дизель на Коростень, щезлий Іскоростень.
Голос жінки в мене за спиною: "Він хотів своїм шпиніком дістати меду мого... А я дівка шталтавита була, мені хотілося чогось більшого.. От і зосталася безименкою.."
Кілька слів, а в них захована людська доля.. Як підтвердження живого промовляння: Панас Силович Лисенко, Словник поліських говорів.. І назви місць (сіл), де вони з'явлені: Уздиця, Муравня, Ушомир, Словечне.. Назви залишились, а люди щезли - потрапили під чорнобильські переселення..
P.S.  шпинік - хоботок у бджоли
шталтавита - ставна
безименка - жінка, що розлучилась з чоловіком..
..........................................................................................................
29 7.IV.96, неділя - Надії, в Лучин:
"Ніяк не вдається додзвонитися, догукатися до Тебе, чи хоч писульку якусь отримати.. Певно, Ти у "декрет" якийсь мовчазний пішла - когось чи щось збираєшся з'явити-зродити на Божий світ.. Я вже третій день в Ірпіні, в Будинку творчости: маю кімнату (окрему (!!), а не одну на трьох, як це є тепер у моїх київських "приймах"), балкон виходить прямо під сосни й сузір'я весняні...

...Щось мені тут не дуже весело... В голові весь час крутиться віршик, почутий від В.К., поета безпритульного:
"Ірпінь, осінні холоди.
Курей наївшись і вареників,
Сидять і плямкають жиди
В будинку творчости  "пісьменніків.."
Як на мене, під означенням "жиди" тут мається на увазі не приналежність етнічна (по крови), а певний соціальний статус - їхня колишня і теперішня хитрозробленість, вірна служба (протягом десятиліть) людожерній владі.. запроданість їй прижиттєва й посмертна. Можна зрозуміти якого-небудь Соломона Величка чи Олійника-Маслобойщикова.. Вони ж думали: "совдепія - це навічно, а хочеться і їсти смачно, і спати гарно, й лавреатом побути".. Часи змінилися, "пісьменніки" швиденько повикидали партійні квиточки, - ніхто ж не збирався повертати отримані за співпрацю з режимом державні ("ленінські") премії, квартири на Хрещатику, дачі в Кончі-Озерній.. Певно, на них ще знайдеться майбутній Люстратор-пекельник.. Але ж і моє київське "немає куди подітися" теж не виправдання, - для спілки однієї з "величками"..
Єдиний мій притулок - це письмо, текст.. Десь мушу, як сука вагітна чи кицька Марфа, шукати місце, щоб потайки (невідомо що і для кого) зродити, зригнути в цей світ кілька сторінок друкованого відчаю.. Хоч в людей і без нього хватає гіркого клопоту.. Якось інакше жити? Тоді ці невимовні голоси зжеруть мене зсередини.. Надіє, пошли мені свого янгола, хай хоч уві сні допоможе мені зустрітися з моїми дитячими захисниками, не дасть знетямитися в цій немилосердній країні.."
..........................................................................................................
30 21.ХІІ.95. (з листа до сестри)... Тут гарно... Вчора всю ніч і цілий ранок падав густющий сніг, а сьогодні вітер обтрушує з сосен убрання білих примар...
Сьогодні вранці на стежці, з обох сторін оточеній молодим сосняком, так виразно згадалася шкільна, напівзабута, зима в Немильні, неділя, коли ми вчотирьох - ти, я, Вовка Тимошенко, хтось ще четвертий - не пам'ятаю, їздили крізь ліс Ягоденський до Случі, на Десяту... Вже майже біля самої Гори проходили засніжений тунель, утворений зімкнутими верховіттями невисоких (тоді) сосонок... Один помах лижною палицею викликав згори суцільний білий зсув! Навіть тепер, через прірву зруйнованого часу, звідти вчуваються холодні й чисті пахощі зимового снігу...
Мабуть, найбільше, що дають мої вправляння в чорно-білому (зимовому) письмі - це можливість відновити в пам'яті втрачений простір, де був і зостаєшся (т а м) зовсім іншим - несамотнім, нечужим, незахищеним досвідом непотребного виживання, т а м, де нашою рівнею була навіть трава вздовж стежки-межі від дідової хати - подорожник, шпориш, кровавник, біла конюшинка... Поміж них і я був малим безсмертником.. Там не було ніяких ієрархій.. Звідти - сюди з'являються час від часу їхні глухонімі вісники..
Вони приходять, коли мені стає зовсім погано. Незворушно сидять по кутках просторої казенної кімнати, спокійно чекають на когось.. Чи - на якийсь певний знак од мене. Згодом їм уривається терпець, вони починають самі розмовляти з собою: швидко-швидко махають руками, снують у повітрі прозорими пальцями, човниками дерев'яни­ми розпускають тканину моїх недописаних текстів на окремі нитки й вплітають їх у незбагненний візерунок невидимого килима.. їхні вуста в цей час безгучно ворушаться - я пробую теж, вслід за ними, навчитися безмовно омовлювати невимовні дивні речі... Наша спільна вечірня молитва - ловитва невидимих риб - промовляння наймень темно-синього деспота - десь залишиться в пам'яті Господа...
...Бачиш, але - ці з'яви відбуваються тільки тоді, коли пишеш - найчастіше про якісь сторонні речі, зовсім не дотичні всіх тих появ.. Пишеш про щось одне, а з'являється (водночас - поміж рядків і в уяві) щось інше, зовсім не те, що шукав. Ось саме це, найцінніше, зостається, як правило, незаписаним, - швидко щезає, вивітрюється зі свідомости, ніби сон раптово розбудженого самовидця... Бо ж тут згадуєш себе не лише на рівні власного життя. Самота - зима - текст дають змогу віднайти в собі давнішню, розшматовану в метушні, спільність з іншими людьми, речами, сновидіннями - з найближчими й найдаль­шими, незалежно від того, де вони є в цю хвилю: тут чи потойбіч нашого світу..
Подумалось: навіть наше з Тобою спілкування найповніше, найістот­ніше відбувається через текст, - часопростір письма, в якому певний час живеш зовсім по-іншому. Ця, навіть дуже короткочасна, "іншість" згодом допомагає витримати виміри (й обміри) "позаписьмового" існування... Десь звідти мені привиділась назва неіснуючого в реальности фільму - "Ходіння замерзлими водами"... Пам'ятаєш, - святкове відчуття першого льоду на ставку - свято першої ковзанки?  Тут тільки умовна назва сімейної саги про українське село - на очах зникаючої метафори" й міфу Великої Культури, яку пожерла брутальна й примітивна імперська цивілізація.. Це міг би бути й роман, але на нього треба ціле життя, не таке розколошкане, як моє...
Спробую зібрати хоча б те, що є... (заявку на сценарій?)

"село: коло розіпну те коло розімкнуте - відчай солодкого колива: хто до кого вертається потайки?.."

Дід Кость: "Сьогодні - по всьому світові Проводи..."
..Які родини відійшли в небуття, викошені людожерницькою державою, які постаті канули в темінь вилюднілого безпам'ятства! Сім'ї сільських священиків, лікарів, учителів... Нерідко в таких родинах було по десять-дванадцять дітей... Село їх всіх ставило на ноги, виводило в люди... Порепаною й шорсткою долонею востаннє тор­калося їхньої голови й відправляло до міста - вчитися чужому й не цуратися свого... І якби не свідоме винищення селян радянською владою, не тотальне перетворення залишених в живих хліборобів на рабів шматка чорного колгоспного хліба, ми вже давно могли б мати не тільки Село - як осердя національної душі, але й повнокровне тіло українського Міста.. Ось саме цього окупаційна влада боялася най­більше. Тому - така страшна різанина свідомої людности, такий, скерований московськими (й запопадливо реалізований тубільними) вождями, геноцид. Місто - російське, а село - для українства, як територія етнографічно-колгоспної резервації.
...Фільм має засвідчити (допомогти підняти з небуття) чин існу­вання зовсім інших людей. Українське село не завжди животіло на рівні жертви. На дні його несвідомої пам'яти, засипаної попелом невідсвяткованих свят і безпросвітніх буднів, ще й дотепер тліє вогонь зовсім іншого часу...
...Через ритуали життя, народження й смерти тут має відновитися літургійна модель втраченої культури...
Родини, хрестини, весілля, похорони.. Окремі деталі - фактурний (візуальний) і пасіонарний (світло - крізь людські лиця) ряди.. Епізоди магії й кохання.. Сцени похоронів - останньої охорони жіночої - проводів на той світ, у вирій..
Стара Вовчиха (Явдоха): шестеро її синів: Саливон, Купер'ян, Хвалімон, Митропан, Гриць, Хведір,
        троє дочок: Марта, Марія, Оляна...
         ..У фільмі внутрішня літургійність має бути присутньою не тільки у згаданих епізодах.. Поруч ритуалів життя мусить з'явитися й ритуал помсти ворогам і зрадникам.. Мене ще давно, коли вперше почув спів Георгія Ткаченка, вразила кобзарська пісня про Саву Чалого, її (нечувана мною до тих пір) неспішна урочистість звершення спра­ведливої кари для зрадника, якісь неймовірні інтонаційні регістри, жести й порухи величного суму, страченого життя, загубленої в самій людині божої долі:
■>"
"Ой, кинеться Сава Чалий
До свойого меча.,.
Покотилась голівонька
Од самого плеча...

Оце ж тобі, Сава Чалий,
Сукні й адамашки,
Що нажив ти, вражий сину,
Із панської ласки.. "
- 1919-1920 pp. Український селянин нутром відчував хижацьку сутність нової влади й боровся з нею, як тільки міг.. Скільки селянсь­ких республік повстало проти більшовиків на Сході й Півдні України! Здавалося б, що могло вдіяти окреме село проти залізних лав вершників червоної апокаліпси.. Тим більший подив викликає феномен Холодно-Ярської республіки, яка поспіль чотирьох років (!) чинила відчайдушний і героїчний опір військам Совдепії...
Один з "червоних" вождів, Лев Троцький, у своїй відозві до армійських агітаторів пояснював їм, що "тимчасові" поразки більшовиків на Україні пов'язані найперше не з Денікіним, не з німцями, а з шаленим опором селянства, в якому ожив козацький дух, котре не бажає ніяких московських комуній..
..........................................................................................................
31 12.1.96. Немильня. Мама, її ранкові порання: біля плити, в схолоднілій за ніч кімнаті, в зголоднілому за людським теплом просторі цегляної ("нової") хати.. Ще темно за вікнами, дерева мовчать. Лиш чути гупання в цегляну стінку й брязкіт чавунних кружків на плиті... Баняки з картоплинням для свиней вже поставлені, залиті водою... Тепер вибрати попіл, накласти в плиту дров і можна розпалювати.. Діти ще сплять, притулившись до ледь теплої груби.. Тепер з горища можна випустити котів: Руслана, Івана, Мурчика, Дідову кицьку, щось дати їм з'їсти.. Тепер - час доїти корову, бичкові якесь пиття налагодити, внести в хату води, налупити картоплі й починати готувати сніданнє..
Я лиш частково протягом кількох днів пройшов ці ритуали нічного й занімілого сходження до ймовірно можливого тепла і вранішнього світла (разом з батьком, бо Толік приходить посеред ночі й спить майже до полудня) - навіть не через всі його сходинки, та й цього досить було, щоб відчути: скільки фізичних і душевних зусиль треба мати було протягом всих нескінченно довгих зим, цих ранків холодної темряви, - щоб не втратити душевної рівноваги й здатності щоразу відновлювати осередок хатнього тепла, щоб не збожеволіти від одноманітних буденних справ (і страв), од болю в глибинах зношеного тіла, від чорних проріх у безсонній свідомости.. На жаль, в цім реєстрику маминого терпіння (її ходи через зимові ночі) частка "не" схожа на знак нашої відсутности.. Не встигли, не допомогли, не врятували.. Частка "не" - як тонка перегородка між існуванням і потойбіччям, котра не витримала жахливого крику здичавілого Т-ка, - рухнула, зламалася.. Тепер заново мусиш приручати власну здатність опира­тися темряві.. Не вистачало якогось незначного поруху - щоб захи­стити найріднішу людину.. Зостається лиш мить уподібнення  кругова порука безсмертя...
..........................................................................................................
12.IV.96. - Ірпінь: навпроти залізничного вокзалу, опівдні Страсної п'ятниці.. Не міг зрозуміти, звідки лягає на душу несподівано непо­мірний туск.. звідки це відчуття повного випадіння з приналежного людям ритму, - ніби йдеш, продираєшся навпроти густого потоку злютованих єдиним прагненням тіл.. А сам - поза ними, осторонь рятівного (їм чутного) поклику.. Чи це надсвідома пам'ять про місте­рійне призначення цієї години пополудневої - тоді, на тридцять третьому році від Різдва Христового, і тепер, на Богом забутій станції, дає так знати про себе?..
         Віра моя, певно, дуже слабка, якщо навіть такої хвилини під рукою немає хоча б сторінки, бодай рядка, переписаного з Євангелії.. Потроху втрачав розуміння, для чого я тут і чому.. В свідомості кружляють одні лиш імперативні заперечення: ніколи, ніхто, нізвідки.. Щоб не знетямитись зовсім, не впасти на запльовану залізничну платформу, почав пошепки вибирати з "T.L.P." Вітгенштайна окремі речення й повторювати їх крізь себе, крізь світло холодне, - заучував їх напам'ять - щоб не знетямитися, не впасти на запльований бетон:
"Як я пізнаю, що цей колір червоний?
- відповідь була б така: Я навчився вашої мови".
"Спостерігання" не створює предмета спостереження". "Поняття "біль" ви засвоїли разом із мовою.."
..Ще дев'ять літ тому, коли мені вперше потрапили на очі сторінки "Traktatus logico-philosophicus" (виданий російською - чужою, хоч і зрозумілою мовою) я подумав: ось колись ця книжечка з'явиться й українською, тоді в довколишньому світі, в існуючій літературі, в мові самій щось обов'язково переміниться, стане іншим - не таким, як було раніше.. Видали, вийшов - майже ніхто не помітив..
"Коли я подумки проказую абетку, то де мірило того, що я роблю те саме, що й інший, який тихо проказує її? Могло б виявитися, що тоді і в його горлянці, і в моїй діється те саме. Але (...) хіба не могло бути, що уявлення про звук А відповідало б у мене і в нього різним... .... ......?" Ось і тепер, побудований на межі математичної логіки й лінгвістичного абсурду, "Трактат.." допомагає комусь (мені?) відновити в собі здатність німої мови.. Хіба ж цього мало?..
..........................................................................................................
         13.IV. 96 -
...Субота: вчора надвечір повернувся в Ір.(ію?): бо треба ж було кудись їхати: Страсної п'ятниці сидіти одному, в кімнаті напівпорожній якось моторошно.. Безліч людей - над коліями залізничними, чекають на потяг.. Всі їдуть додому.. А я мушу вертатися у зворотньому напрямку.. Говірка (поліська) олевських жіночок - у коростенській електричці.. А я - в той Київ, що душу мені повиїв..
Колись твердо знав - на Великдень, хай там гад сичить, хай там що - я мушу бути вдома: навчання, робота, жінки, примусові паради й суботники, відсутність грошей на квиток - все відкидалося, долалося, залишалося, "зайцем" у електричках і дизелях, через Фастів, Житомир, до станції Звягель-другий, звідки - пішки, повз Рудню й Тальки, - ближнії села, переповнені неймовірними пахощами великодніх пасок - додому, в Немильню..
Тепер - стовбичу тут.. Повз мене - переповнена електричка иа Коростень. Навіть у тамбурі - не протиснутися.. Якась бабця собі на спину висадила малого (на "барана"), в обох руках клунки тримає, хоче й собі влізти: "..ой, людочки, поступіться хоч трохи, хоч дитину не задушіть - нам до Ушомира треба.."
Всі їдуть додому, я - в Київ.. Ось такої пори й дістає повною мірою непотребне знання - що то значить: жити далеко від найближчих людей і бути поруч з людьми чужими..
..........................................................................................................
         21.IV.96. Проводи в Немильні...

Завше запізніле знання: за власне переконання... щоб переконатися в найпростіших речах.. такою непомірною ціною мусиш розплачуватися...

... Колись давно (здається, в Костомарова) я знайшов означення найбільшого нещастя для українця: це жити на чужині, далеко від рідних місць. Тоді це видалося мені за певну фольклорну гіперболу, сентиментальне перебільшення.. Адже на той час я мав чимало друзів і знайомих, яких анітрохи не турбувало відчуття відірваности від місця свого народження.. Вони жили впевнено, зі смаком: читали найцікавіші книжки, дивилися елітарні фільми, подорожували по всьому світові.. Мені теж так хотілося.. Два роки пропрацювавши у своєму селі вчителем історії й географії, я втік до Києва  щоб мати змогу в історичній бібліотеці  (у відділі рідкісних книг) читати Рамачараку, вірші й поеми Ахматової, забороненого тоді Набокова й "Воронежські зошити" О.М., - щоб мати змогу бачитися й розмовляти про те все з цікавими людьми, з таємничо-красивими жінками.. Жив у якихось підвальних майстернях, щодень харчувався на п'ятдесят копійок, оббивав пороги всіляких установ (щоб отримати прописку), довго шукав хоч яку-небудь роботу.. Вдома, коли приїжджав, мати з батьком дивувалися, чого я такий худющий, баба Софія плакала, просила хоч писати частіше ("Юрику, я вже всі очі видивилась, тебе виглядаючи.."), а дід всіх заспокоював й щонеділі, за дев'ять кілометрів ходив до Черницької церкви - молитися за всіх, живих і померлих...
                                                                                     
Десь аж навпроти зими вдалося влаштуватися на роботу – сторожем у кардіологічний санаторій Ворзель". Попри всі поневіряння між чужими людьми, я не хотів вертатися додому. Жив так, ніби найближчі мої люди будуть зі мною завше...

Тепер дивно і сумно - з самого себе: заради непрочитаних книжок і ненаписаних ще (тоді й тепер) власних "тихотворінь" я покинув людей, які любили мене, як ніхто в цьому світі - не за якісь мої чесноти чи заслуги, не за таємні здібності й потуги, а просто так, лиш за те,що я є в цьому світі...
Баба Софія, дід Кость, тітка Олька (моя хрещена), баба Якилина, моя найперша навчителька й захисниця - Віра Костянтинівна, моя мама.. - зиму і весну пробувши у Ворзелі, на осінь 84-го року я знову повернувся в Немильню, у восьмирічну школу, до черствого й гіркого шкільного хліба...
..........................................................................................................
22.IV.96. - понеділок: ранок опісля Проводів. Прокинувся - за вікнами було ще темно.. Лиш потім згадав: снилися баба Софія.. Але не старою і немічною, а дужою, коли сама ще ходила в ліс (у Ягоденку й Дуброву) по гриби, ягоди червоні й чорні, коли брала з собою й мене, малого. Ті  походи були далекі, довгі.. Я втомлювався дуже, сідав під кущем і хникав - просився додому.. Баба насипала мені в жменю пахучих суниць, заспокоювала: "Підожди, Юрику, трохи, ось доберу літрового слоїчка, дей підемо.."
В цім сновидінні баба Софія щось довго розповідала мені, просила не забути... а я на ранок з усієї розповіді не міг пригадати жодного слова.. Вранці зайшов до Марії Омелькової - розказувала, як вчора ходила в Тальки, на поминки.. Там дядько Тодось - матері Ониськи брат рідний, там похований.. Колись прийде до нас, посидить з батьком, і я біля них, потім каже до мене: "Я з тобою, Маріє, як побалакаю - то як з рідною сестрою".
Десь пообіді (саме з батьком і Толіком посіяли ячмінь біля Рублі) згадався один рядок із бабиної нічної розповіді:
"..коли б це хто хату підмів, коли б це хто вікна помив, очі мої протер.." Під вечір я взяв віника й ключа, відімкнув дідову хату й добру годину змітав на купи опалу зі стелі й стін глину, чорну землю, яку нарили кроти по кутках - крізь гнилу підлогу., виносив те все надвір, за хлів під солом’яним дахом..
..Така пустка в хаті, де ми колись всі втрьох - Рая, Толік і я, малими, навпроти вогню, у плиті грілися й слухали дідові "хармани" про Робінзона Крузо, Варвару Великомученицю, Юрія Змієборця.. з хвилюванням і нетерпінням очікували празникових гостей на Покрову, їхніх гостинців... На покуті потемнілі від пилу образи, Асіні квіти з паперу, пришпилені до стіни, над ліжком - пейзаж зі ставком, лебедем і рибалкою, намальований на шматку полотна Ригором Літвінцем, давно щезлим із села немиленцем... З його дочкою Людою я один рік вчився у шостому класі... Потім вони, всією сім’єю, виїхали у приморський край.. Її книжка, мені подарована 23 лютого 1969 року, в день Рад. Армії, - "Троянди цвітуть червоним" десь згубилася поміж інших. Нікому не потрібних, книг, - у покинутій всіма дідовій хаті...
Колись давно я намагався розповісти про те все своєму однокласникові - Сашкові Т. - про дівчинку, яка відкрила мені не знані до тих пір силу і сум недитячого почуття. Згодом спробував щось записати з тієї розповіді, а ще пізніше перечитав написане й спалив той зошит... Тепер пам'ятаю лише початок: "До першої любові треба готуватися так само старанно, як і до сповіді останньої перед смертю.. Були малі й не знали нічого про те.. Ніхто й з дорослих не зміг би нам пояснити, як треба жити, щоб не загубити одне одного назавжди.." Я навіть не встиг попрощатися з Л. перед їхнім від'їздом...
..........................................................................................................
         22.IV.96, понеділок. Немильня - вже другий вечір поспіль крізь вікна літньої веранди споглядаю кольори присмеркового неба: за чорно-зубчасту стіну Ягоденського лісу повільно ховається черлена (з відтінками неймовірними) вечірня писанка ...
        ..Колись, саме в цей день: шкільний актовий (він же - спортивний) зал, урочиста лінійка - першокласників (?) приймають у жовтенята.. (А в піонери - коли? Вже забув...)

Тепер у календарі, на цьому ж листку, зовсім інше число (не тільки за кольором). І надпис літерами прописними "ДЕНЬ ЗЕМЛІ". Що це за свято таке? Нове? Старе? Чи, може, то лиш інша назва для проводів? І наступний понеділок буде оголошено ДНЕМ НЕБА? Десь в уяві моїй загубився сюжет для невеликої повісті: зустрічі й розмови колишнього піонервожатого (Вожатого!), тепер зістареного самітника зі своїми шкільними янголами - загиблими у війні дітьми и через десятки літ причисленими до чину піонерів-героїв...
Пам’ ятаєш, чиє ім'я спершу носила піонерська дружина Немильнянської восьмилітньої школи?  Імені Валі Котика..  Які розкішні (містично-трансцендентні) ритуали  здійснювалися в її надрах! З барабанами, горнами, прапорами, вогнищами на День Птахів.. Щось було в тому середньовічне, сакральне.. Дітей ніби готували заздалегідь до новітнього хрестового походу - на штурм і визволення Нового Єрусалиму.. Кінцева мета була визначена теж наперед.. Це мав бути похід без повернення.. Світле майбутнє проголошувалося неминучим.. Воно було майже поруч.. У моєму підручнику з історії (для четвертого класу) чорним по білому, червоним по чорному значилось: "Партія урочисто заявляє: нинішнє покоління радянських людей буде жити при ОУМ-АУМ-НІЗ-МОВІ.." - підозрюю, що та урочиста обіцянка наперекір (чи завдяки?) всім наступним руїнам дивовижним чином здійснилася.. Недаремно ж до кожного піонерського загону був приставлений свій янгол-хранитель - вічно живий герой-смертник.. Дитяча віра, дитячі сподівання, мрії й очікування шкільних свят - чисте й прозоре палахкотіння сухого спирту їхніх (тодішніх!) сердець не підлягають законам лінійного часу, над ними не владні канони струхлих ідеологій, дорослий досвід прижиттєвого зкам'яніння.. Це - піонерські ейдоси зовсім іншого чину.. Десь поруч, на відстані короткого забуття і збування нічного безпам'ятства існує ціла невидима планета шкільної віри у світле майбутнє - Валгала і Вирій дітей-героїв.. Вони потрапили туди не з власної волі.. Дорослі швидко забули в собі всі дитячі обіцянки й обітниці.. Ніхто й справді не повернувся з того походу.. Та час від часу звідти ще долинає клич Голови Ради дружини (дівчинки в білій блюзці, яка так гарно окреслює вже недитячі перса):
"Піонери! До штурму Нового Єрусалиму - будьте готові!" - "А пішла ти на хутір!" - подумки відповідають їй безименні герої й весело, з неприхованим задоволенням, горлають: "Завжди готові!"..
..........................................................................................................
23.IV.96 ..Ранок: сонячне мерехтіння крізь липу (ще чорну, без листя), крізь шиби причілкових вікон.. Вчора, ввечері, коли йшов до Галини Петрівни, над нею (липою) завис молодий яскравий місяць, а трохи праворуч - велика й волохата (пульсари холодного сяйва) Венера.. Тепер я розумію, чому древні цивілізації Сходу поклонялися саме їй ...Вчора: з батьком і Толіком посіяли ячмінь біля Рублі.. Батько - за плужком, Толік водив коня, а я за ними граблями скидав у борозну підсохлий перегній.. Тепло, сонячно, ще присвяток, але, як дід казав, - робити ніколи не гріх.. Батько перших три борозни починав з короткої молитви, Господи Боже, поможи й повстрічай.. З цими ж словами почав сіяти.. Сірко - простуджений сильно, кашляє, важко дихає, відпочиває біля воза - після кожних двох-трьох відва­лених чорних скиб вже теплої землі... Я скинув чоботи й пішов за конем босоніж.. Такий дотик м'який і лагідний.. Батько зі жмені, широким і красивим помахом розсівав ячмінні (яшні) зерна й здалеку здавалося (може, саме так і було) - його права рука торкається невидимого повітряного потоку й на мить він стає видимим, розсипається урізнобіч краплями золотистого світла... Я йшов позаду, з віжками у руках, скеровував Сірка й дві борони за ним вже по засіяному.. Подумав: жаль, немає змоги стороннім поглядом зафіксувати мою величну ходу - в момент найбільшої відповідности власному найменню: Юрій - Георгій - Той, що працює на землі: саме так, а не лише "хлібороб" - раб хліба..
..........................................................................................................
27.V.96. Зима сьогорічна - її зористе, морозне марево в пам'яті раннього літа... Такий раптовий перехід, оминаючи весну.. А зима була дійсно, - ВЕЛИКА... І не лише тому, що рік високосний, з якимось містичним дзеркальним відображенням останніх двох цифр: з такими снігами й морозами, яких ніхто з поцейбічних мешканців не пам'ятає...
Крізь вікна автобусу - замерзла Случ, сліди чиїсь на застиглій воді... Срібляста трапеція вулиці, обсадженої тополями й осокорами... Вглиб тієї перспективи йде жінка в старому пальті з сірим коміром - в обох руках важкі сумки.. Навскіс до її руху, густий потік холодного світла і підживлений сніговим мерехтінням, захоплює у свій плин дерева, сріблясту вулицю, втомлену жінку й повертає їм всим їхню справжню (і незбагненну) сутність миттєвої вічности, їхнє недоконане тут людське, надто людське безсмертя...
Ніяк не забувається оте зимове світло, високі дими крізь бовдури немиленських хат, годування (пораннє) занімілих взимі, кимось при­ручених поруч людей, німих янголів...

..Той, хто працює на Ній... Щось дійсно еротичне, творче було в тих взаєминах торканнях.. Нараз я побачив: батько зачерпує й розсіває ячмінь не з почорнілої дойнички, а прямо з власного тіла, скривленого болями в поясниці, у лівій, ще в шахті перебитій, нозі... Десь нижче серця в нього з такої ритуальної нагоди (перша сівба весняна!) розверзнувся просторий отвір - безболісно, урочисто, як вхід до сховища пашні посівної, збереженої в голодний рік од недремного ока чужинців...
..Тим широким і щедрим жестом споконвічного сіяча володів дід Кость.. Як він красиво йшов за кіньми, за плужком і боронами, сповнений патріаршої гідности, з виразом і відчуттям свята на обличчі.. Куди там мені, навіть батькові! Ось що треба було фіксувати й зберігати кожен кадр, як реліквію історичну.. На очах щезає, відхо­дить за межу непочутим, непобаченим, неомовленим останнє покоління людей, що вміли інтимно (ритуально!) спілкуватися із землею - покоління селян українських.. Власне, на мені й обривається рід і - оріїв - тисячолітня культура сакрального спілкування людини й землі - не освоєна мною навіть на третину метафізика їхніх таємних стосунків. Зі своїм сином я вже ніколи так не зможу сіяти ячмінь і овес, як це пощастило мені з моїм батьком цієї весни, в Немильні на другий  і третій день після Проводів...
..........................................................................................................
         23.IV.96 - Немильня, вівторок, пополудні: з батьком овес посіяли в Батозі - двадцять соток, що видалися мені спершу двома гектарами непід'ємними.. Згодом все легше пішло: батько сіяв, я з Сірком скородив за ним.. Гарний день такий - вітер теплий, хоч і рвучкий, над головою заходиться співом жайвір; Барбос азартно хропе, - засунув голову в землю, розгрібає лапами нори, - мишкує, хоче м'яса доскочитись.. Сірко втомлюється, зупиняю його на перепочинок й прямо з моїх долонь вологі й волохаті губи визбирують золотистий овес. Далеко видніється Золотьок, старі поодинокі груші серед зораного поля - знаки давнішніх обійсть, селянських хуторів, насильно звезених пізніше до колгоспного кишла, в одну кучу - для більш зручнішого нагляду й примусу..
Недовгий перекур, можна лягти на возі: розслабитись, заплющити очі.. Відчуття блаженної втоми - ніби тіло й душа розташовані десь на нейтральній смузі - хоч на мить, а звільнені від життя (кома), від смерті (крапка).. Летиш, на обличчі відчуваєш сонячне тепло, крізь вуха (як у печері порожній) гуде весняний вітер.. На возі - як на сузір'ї нічному... На Великому Возі, звільнений од тягарів земних, од небесних допитувань.. Колись, пізнього вечора, задерши д'горі голову - до нічного неба, я відчув (не як здогад, а достеменну звістку): десь там, на одній із семи видимих зірок Великого Воза, знайшли свій післясмертний притулок Баба Якилина та її дочка (моя хрещена мати) - тітка Олька.. Це сталося позаминулого літа, на подвір'ї Ольчиної хати.. Тепер я думаю: де, на якій з планет, у якому пра-Вирію, дід Кость починає весняне поминання земного життя: запрягає пару коней, гнідого й білого (тих самих, за яких і потрапив на висилку в степ - як одноосібник, що не захотів йти до колгоспу), виїжджає у поле небесне й під спів "Діво Богородице, радуйся!" починає першу весняну оранку,  скородить невидиму ріллю й засіває її золотим зерном.. В такий день і земна, грішна людина може відчути себе богорівною.. Тіло - блаженна втома викованого ритуалу.. Без дідового (небесного) виїзду це було б неможливим.. А тепер вже й недосяжним для моєї, хай і спізнілої, вдячности...
..........................................................................................................
9.II.95, Гоголівська, 29. Стах В. - про астрологічний календар Пітера Брайгеля Старшого:
"Мені найбільше його зима подобається.. Січень, їдуть пани - багаті, вишукані, гарно зодягнені, - але всі якісь знетямлені, ошелешені чимось невидимим, чимось білим і нерухомим.. Вже пізніше, у Фройда, я прочитав, що народжені в січні - майже без винятку - схильні до божевілля й розщеплення поміж двома світами, до зачарованості власною темрявою.. Навколо - біло, а всередині, у нутрі - чорно... від неробства, переситу, гріховного зневажання дару життя.. Бо ж ніщо не дається задарма.. без власних зусиль на межі відчаю.. Ось вони й сунуться - ніби сплять, неживі, але й не мертві, ніби вовтузяться у густому місиві знерухомлених сновидінь..
..Коні їхні хочуть напитися, а вода замерзла, сховалась під кригою.." Далі, з якимсь сумним подивом у голосі: "Люди - гарно зодягнені, ситі, вдоволені... й знетямлені, зачаровані небуттям..."
..........................................................................................................
14.II.94+1: вівторок, Стах В.: "Юрко, не гарячкуй, не будь, як жидівський борщ.. Ось ти мені все про молоде покоління... А глянь на своїх ровесників, поетів-чиновників споконвічних, Z і S. В них і у віршах їхніх все зрозуміло, все дозволено.. Як тоді, так і тепер.. Можна все життя протупцяти довкола "калин", "колиб", "соловейків", й отим банальним називанням гарно влаштуватися, і слово "Поет" найчастіше писати з великої літери, й бути впевненим, що черга на отримання Енківської премії дійде й до тебе.. Бо ж старші за віком й посадами давно все одержали.. A S.- то ж взагалі Абай теперішній, завше п'яненький, в міру запущений... Почнеш їх читати - і жити не хочеться... В них немає нічого захованого, закритого, забороненого.. Все - якесь неживе..."
..........................................................................................................
5.VI.96, середа (з листа до сестри). Вчора Шура К. передала мені по телефону запрошення на церемонію вінчання наших спільних знайомих: Пантелія (Пантелеймона - канонічне звучання його най­мення мені більше подобається), абсольвента духовної академії ман­дрівного (в минулому) філозофа й Олени М., художниці, майстра петриківського розпису, які в одному з місцевих "ашрамів" практи­кують сахаджі-йогу..

На вінчання я запізнився - ходив найматися на роботу - в редакцію майбутньої газети "Зарубіжна література".. Весь гурт празниковий я зустрів по дорозі - вони вже поверталися з церкви і мій букетик ромашок (хай і запізно трохи) додався гарно до двох жмутків синіх волошок...
(Шура потім розповіла, що не тільки я, всі спізнилися на призначену (другу) годину й священик вже хотів без нікого вінчати молодих, взявши у свідки двох півчих із хору.. Та обійшлося.. все відбулось, як годиться..).

А згодом, вдома у молодої, - невелика весільна вечірка.. Невелика за кількістю гостей: поруч пари молодят було дев'ятеро гостей..
Надзвичайна й велика - за тим, що саме я побачив і відчув там, за глибиною й значущістю відкритого й прихованого (потаємного) буття, що сталося - здійснилося у тім невеличкім помешканні на Виноградарі..
Я вперше став не лише свідком, а й співучасником древньої містерії, що зветься українським весіллям.. Гурт автентичного співу (троє жінок і двоє чоловіків) виконали й виспівали (за один вечір) весь тисячолітній ритуал: від розплітання коси нареченої до сороміцьких пісень після "комори" й останньої пісні всього священнодійства - "Горіла сосна: палала..", коли молода помінялася з дружкою своєю короною, пов'язалася хусткою й під той урочисто-сумовитий спів по черзі танцювала з всіма, хто був за весільним столом - із молодим аж насамкінець.. А гості, взявшись за руки, стояли довкола пари, що кружляла прощальний вальс. Вираз тихого щастя на обличчі молодої, і трохи печальна посмішка, якась дивовижна природність і справжність всієї постави нагадали мені нашу тітку Ольку, мою хрещену.. Пам'ятаєш, як малими колись ми мріяли про її весілля - ти будеш дружкою, а я - старшим боярином, і які неймовірно красиві - зі сріблястого, золотого, лискучо-зеленого паперу нам причеплять квітки на груди! Війна винищила цьотчиних женихів, безпросвітні й нескінченно рабські (колгоспні й домашні) роботи забрали здоров'я й силу.. й ніщо не збулося з тих марень дитячих... За великим рахунком ми й самі посеред міського комфортного виживання, прогавили, знехтували своїми власними весіллями.. Так пізно, так болюче відкриваються найпростіші речі.. З домашніх ритуальних дійств перед очима стоять одні похорони: спершу баба Якилина, тоді, в один рік, Олька і дід Кость, минулої весни - баба Софія, тепер от - мама.. Навіть і в таких умовах була якась підтримка, що ти - не один, серед своїх, і яка могутня сила й допомога йшла від жінок, що готували поминальний обід, од неспішного сумного повагу гінших людей, котрі допомогли все здійснити по- людські...
..Тут (навіть так) ти не чужий, - відчуваєш, бачиш, що ці спрацьовані жінки, спокійно (смертельно) втомлені чоловіки люблять й жаліють тебе, бо пам’ятають нас зовсім іншими, щось говорять, про щось розпитують, чиєсь зітхання тане, як дим: "Юрику, так і не довелося на весіллі твоєму потанцювати", хтось згадує, як "Віра Костянтин­івна, ваша мати, на уроках домоводства вчила ліпити вареники з сиром, як на Андрія їх варили всім класом, а директорші (Кардашисі) потрапив вареник, напханий газетним папером, як напередодні Свята Птахів майстрували з нею географічний майданчик та вчилися виши­вати  хрестиком..".

..Так пізно відкривається, скільки потужного, неймовірно гарного, незбагненно самодостатнього життя ховалося за межами всіх написа­них і недописаних текстів, попід білими й незворушними стінами яких (так далеко від найближчих людей) я просидів ці роки...

Подумалось: якби я у свій час мав змогу побути хоч раз (по-справжньому) на справжньому весіллі, - можливо, б моє власне життя (шиття і вишивання чорними й червоними хрестиками) склалося б зовсім інакше? Куди, до кого, посадовивши на колгоспну підводу, запряжену парою коней, мене і мого однокласника, Сашка Т., двох "учительських" дітей, яким і по п'ятнадцять літ ще не сповнилось, відразу ж по закінченні восьмого класу, повезли вчитися - до чужих назавжди міст, од батьків, менших братів і сестер, од людей, у яких влада назавше вбила віру й довіру до рідних місць, - що тут, біля них, можуть і їхні діти жити... й не мучитись так, як вони..

7.VI.96 (п'ятниця, продовження листа). Ще один гість (найваж­ливіший) серед вже згаданих дев'яти був у той вечір за столом весільним на Виноградарі: йому саме сьогодні виповнюється рівно місяць. Сьомого травня цей гість народжений, без лікарів і медсестер, без бабці-пупогризки - лиш батьками двома, у себе вдома, в запов­неній водою лазничці. Він спав на колінах у батька і весь вечір ні разу не заплакав.. уві сні смоктав батьків палець.. ледь ворушилися повіки заплющених очей. Виходить, що всіх гостей було не одинадцять, як то спершу здалося, а 12-ть - разом із немовлям.. виходить, що це не тільки весільна вечірка, а й таємна (євхаристична) вечеря водночас...
Життя саме зверталося до нас: їжте Тіло моє.. Будьте в мені й зі мною.. Світло на лицях молодого й нареченої.. Сон новонародженого -  про щось своє, невидиме й незнане для гінших.. А хто ж тоді був там за Юду? Ним і був саме ти.. той, хто намагається втиснути живе життя, споконвічну його невимовність і невмістимість поміж знеживлених слів і мертвих літер...

H.S. До мене вперше так гостро дійшло, чого саме позбавили ми наших батьків своєю багатолітньою відсутністю, віддаленістю міською - нашим унеможливленням для них побути на весіллі своїх дітей, понянчитись з новонародженими.. Пам'ятаєш, одне з побажань баби Оксани, старої жебрачки на житомирському автовокзалі, - у відповідь на подану їй копійчину: "дітей одружити і радість велику зазнати"?.. Тижневі наїзди влітку - з онуками, вже певною мірою відчуженими від раз на рік бачених діда й баби, від їхньої майже незрозумілої мови -  цього було зовсім не досить, щоб перейти без відчутних втрат нескінченну зиму, гнітючу втому, безпросвітність марного дожидання.. Баба Софія ще якось змогла (своєю віковою молитовною устаткованістю) зберегти в собі те живе світло.. Мама ж не витримала, надірвалася... Ти ж, певно, помітила, як з року в рік повільно згасала, щезала кудись (у прірву темних робіт) її здатність радіти нашим приїздам.. минулого (її останнього) літа, коли я приїхав з Богданом, крізь вираз непід'ємних турбот, глибокого туску на її лиці не пробивалося більш нічого.. Який сум відлунював у її словах, коли (десять років тому) в четвертий клас, де я викладав історію СРСР, прийшла нова дівчинка - дочка моєї колишньої однокласниці: "Це б і я, Юрику, могла  б мати таку онуку.."
         Мушу тепер сам складати ціну власному визначенню: "Текст - то є відлучення від тіла поминального хліба".. Мова - смак солодкого колива..
..........................................................................................................                                                                       
"..Найбільше я вдячний містові за місце, де зміг усвідомити повною мірою - я житель села, тобто вкраїнець, відкраєність, окремішність, майже нелегальний стан серед міського люду - поруч з майже щоденними іспитами на виживання.. Такий триб, як не дивно, мав і свої переваги: можливість бічного (незашореного комфортом) бачення...

Найчастіше допомагало інстинктивне відчуття таємної приналежності до зовсім інших людей, аніж ті, що були поруч - своєї прихильности і належности до краю (і вирію) живих і мертвих односельців... Адже у ті часи в "нашому" Місті, серед "акающих" і "штокающих", розмовляти своєю мовою наважувалися лише десяток-другий інтелі­гентів-дисидентів, яких і хлібом не годуй, а дай постраждати за "уярмлений нарід", дай поборотися проти "викривлень ленінської національної політики", сотня студентів-філологів та кілька гебешників, надрочених для роботи з "туземцями"... І все? На щастя, дійсний стан речей цим переліком не вичерпувався.. Міста, ці зрусифіковавані осередки державної влади, оточував океан селянської стихії - непідконтрольний і непідвладний (у всіх своїх незбагненних проявах) нікому, окрім землі... й неба.. Могутні хвилі "націоналістич­ної" мови - через базари, вокзали, автостанції, гуртожитки, райлікарні накочувалися на міських "носітєлєй общепонятного язика", розбива­лися, дивувалися, поверталися... щоб з року в рік відправляти з дому в ненажерливу пельку столичного Молоха свій найдорожчий скарб - дітей: на пошуки легшого, ніж у батьків, життя і хліба..
         Державне місто як могло боронилося від селянських напливів. Воно боялося цих тубільців, небезпечно затятих на своїх, незрозумілих для інших, підвалинах віри й відчаю. Місто вбачало в них загрозу своєму комфортно устаткованому, знеживлено впорядкованому існуванню. Спершу цих людей спробували зламати фізично - відібрали у них все, що ті мали, що надбали тяжкою працею. Згодом ті ж владарі спокійно споглядали з високих трибун, як вимирали з голоду мільйони вчо­рашніх годувальників цілої країни. Але винищити селян повністю було неможливо.. Вони йшли в землю й крізь мокру траву, торішнє зопріле листя виходили з неї - верталися до своїх зруйнованих осель, заш­карублими важкими руками душили в темряві своїх кривдників, розпорювали чужинцям їхні драглисті, оброслі рудою шерстю, животи й сипали туди зерна своїх кревних образ..
Тоді за село взялися гіншим робом - перевели у повну кріпосну залежність від міської радвлади. Не видавали ні паспортів, ані будь-яких посвідчень, з якими можна було вирватися з колгоспного пекла...
Ось і думаю; завжди на цій землі, коли ми говоримо про Голокост, неможливо й неприпустимо не згадувати про Голодомор... Винищення євреїв - фашистами,  й знищення українських селян -  комуністами мають рівнозначно боліти світовій совісті, щоб не виникало спокуси (вміло підживленої імперською пропагандою) звинувачувати останніх в антисемітизмові... Бо ж є чимало спільного між ними.. Ті й ті ніколи не визнавали над собою ніякої влади, окрім землі й Бога. Не хотіли коритися нікому, опріч сих двох.. їх боялися й нищили саме за це.. Можна було б провести й інші паралелі (ставлення до віковічних родових ритуалів, культ сім'ї). Але всі вони обриваються в одному місці: гебреї врешті-решт спромоглися на власну державність. Україн­ське село вже ніколи не матиме своєї (утопічної) держави, вимріяної степовими отаманами й філософами-мандрівниками.. Найбільше, на що спроможна реальна міська держава (та, що була, й та, що є) - це перетворити вимираюче село на резервацію етнографічних реліктів (за неможливістю тримати його як постійне джерело дешевої рабсили).
         ..Та як би там не було, як там не буде, тут для всіх (мертвих-живих - ще не зроджених, ще не зраджених) - ще для всіх залишається ВИРІЙ...
..........................................................................................................
         28.VIII.96, середа.

..Сьогодні день і справді неймовірно гарний: сонячний, теплий, і вже без спеки.. Світло прохолодне, глибоке - ніби чиясь невидима рука поволі розкручує, розгортає, розгладжує прозорий (майже невидимий) пергамент блакиті для загального прочитання.. Так відкри­вається нам хроніка ранньої осени.. В ній записано все, що було, все, що буде.. Лиш читати немає кому..

Сьогодні - Перша Пречиста, храмовий празник у Кикові, на дідовій батьківщині.. Запах грушок-гнилиць на подвір'ї Палажчиної хати, найменшої дідової сестри.. Протяжний голос (вже покійної) тітки Савети, в якому стільки хвилювання, радісного тремтіння - прийшли гості, можна буде про всіх розпитати, про всіх розповісти і в с е буде, як у людей, як і годиться.. Бо найгірше, коли готуєшся, ждеш, а ніхто не приходить. Добре це пам'ятаю, по давній немиленській Покрові (наш празник), одній-єдиній без празникових - і все ж... Батько, мабуть, цього року не піде до киковських родичів.. Болить нога, праве око погано бачить.. "Мати померла, чого мені тепер туди їхати?.. Це ж не мої родичі..."
Може, хоч Толік вирветься.. Бо ж так сумно бачити і відчувати, як помалу (за час нашої відсутности) зійшли нанівець, відійшли разом з найріднішими празниковими, наші найкращі дитячі свята...
Так виразно пам'ятається, як з бабою Софією ходили вдвох на празник киковський, до сестри дідової, як у їхньому дворі я вперше побачив і покуштував, що то за диво таке - шовковиця, як ворушилися в сітці килимні зелені раки, спіймані Йваном, хлопцем з притишеною посмішкою й однією справною рукою.. Ліву руку майже по лікоть відірвало вибухом, коли він, разом з іншими школярами, розбирав знайдений в річковому піску артилерійський снаряд.. Як поверталися крізь призахідне, багряно-присмеркове небо додому, і вже коли переходили Случ (через розхитану кладку), над річкою, над темні­ючим лісом раптом зависла червона ракета... Чи як з мамою гостювали у Савети, розглядали фотокарточки її дітей - Василя й Марусі... а з покуті (вже на нас) дивилися зосереджені й незворушні лики богів і святих..

На День незалежности вдалося вирватися додому, в Немильню.. Три дні там був -  у суботу, якраз на свято, відпасли череду - навпроти Скали, поруч груші старої. Цілий день поміж небом і полем: батько вдома порався, Толік ще з вчора "святкував" безпросвітньо, я один зостався біля череди.. Лежав у траві, спостерігав, як високо-високо пара лелек вчать (останній екзамен) літати своє бусленя, описують над ним широкі охоронні кола, до себе, до неба піднімають.. А ще вище - цілий гурт лелечий кружляє: перед тим, як летіти у вирій, вибудовують на прощання невидиме небесне гніздо - сховище й притулок останній.. Для померлих пращурів? Для нащадків ще ненароджених? Для мого відокремленого на мить од тіла, погляду?
"Небо нас всіх пам'ятає..."
..........................................................................................................
Перша Пречиста.

..Небо, а під ним уполовинені копи зруділого на дощі жита - посеред ще не зораного поля, попід спокійним, крізь сірі хмари, просіяним світлом... Сім полукіпків скошеного, пов'язаного у снопи, руками роздертими до крові гострими стерниськами (без мене посіяного, без мене вижатого) жита - тепер схожі на пригнуті втомою до землі постаті баби Якилини, тітки Ольки, діда Костя, баби Софії, нашої матері -Віри Костянтинівни (так її звали в школі), втомлені, а все ж диво­вижно спокійні, умиротворені вчасно здійсненим ритуалом одживленого поминання захованих на цім полі, під небом оцим близької й далекої (невидимої) рідні... Вони рухаються - через стернисько, вже схолоднілу отаву, по кладці через річку Гаркушу - йдуть поволі, не поспішаючи, спираючись одне на одного, щоб не спіткнутися, щоб не впасти - сім уполовинених зшерхлим світлом й ледь чутним присмер­ком (п'ятеро незваних і безіменних двоє) постатей скошеного жита...
Через отаву і кладку відходять вони на ранньоосіннє небо - до чорного на столі поминального хліба - до спільного, вже нетлінного, тіла - їхнього (і мого водночас)...
..........................................................................................................
         29.VIII.96 - (з листа до сестри, в Севастополь).
...Три дні вихідні вдома - й справді: там є вихід до іншого, до себе самого... А тут - Київ, місто Вія, якась безвихідь суцільна.. Є, правда, окремі просвітки, проблиски (Софія, Княжий Затон, Гончарка)... Це неймовірні місця. Але ними всіма (поруч, крізь, біля, над) можна лиш ненадовго відновити втрачену рівновагу, трохи душу підлікувати.. І   край...
Порятуватися можна лиш вдома. Там кожна мить - вихід і вхід одночасний, без роз'єднання примусового на те, що було, те, що є, на те, яке лиш буде колись.
Кожен порух там, кожен доторк - вхід і вихід до зеленого, мокрого і пахучого світу..
Там - ночі й дні на глибокому дні спокою й відчаю.. Лиш вдома починаєш розуміти, що рай - це часопростір, де можеш бути поруч і поряд з найближчими, найріднішими людьми, - живими й помер­лими..
Я пас череду й думав, що тут, на цьому величезному полі (навпроти невимовного неба з душами пелазгів у височині) немає, певно, жодного квадратного метра його поверхні, якої б не торкалися б дідові босі ноги, де мої малі галензи не пробігали б по хвощах, сплетіннях шпоришу... Тут я поруч з всіма... й всі, найближчі й найдальші, тут поруч зі мною... Одна розмова з Мар'єю Омельковою відкриває мені (в мені) більше, аніж всі бесіди з "київськими мудрецями".. Не знаю, якщо ви не переберетесь ближче до Києва, я тут, мабуть, довго не витримаю...

Велике вітання від мене О. й Д. з Миколаєва -  спомини про наше спільне минулорічне гостювання у Севастополі, про підводні полюван­ня на мідій й крабів, світіння нічного моря ще й дотепер мене гріють...
..........................................................................................................
27. ХІІ.95 р.  повернення до "Не-ми..."

         Сніг (з самого ранку) прямовисний, густющий сиплеться за вікном - крізь занімілі сосни, на жовтий будиночок навпроти...

 Немильня й зима, якась ціла процесія святкових днів - з тихим снігом вночі, з місяцем молодиком у вікні, з дітьми-колядниками, що хрест-навхрест перев'язані бабиними хустками поверх  старих  (на виріст куплених) пальт, йдуть, йдуть - дорогою між високих білих курганів, наметених за ніч, в хурделицю...

Пам'ятаєш дідову розповідь про те, як він малим хлопчиком посеред великої зими - з копійкою у жмені, ходив до лавки жидівської, щоб купити якихось ласощів? Й поки дійшов туди, пальці так замерзли, а тут ще й зашпори зайшли, що стояв перед лавочником і не міг розтулити жменю, стояв і плакав, аж поки люди не побачили, не почули, не відігріли йому руки, не поклали в них дешеву (й таку найдорожчу) цукерку..

Знаєш, я дуже виразно можу собі уявити діда Рибака малим - схожим на Корбиних дітей: Андрійка й Володьку (Вовчика) з нашої вулиці, які щозими приходили до нас колядувати... Тепер вони виросли й залишилися самі... Цього літа померла їхня мати, а батько - Паша Корбин - згорів од самогону ще літ п'ять тому... Тепер їх доглядає старший (від іншого батька) брат Мишко... Вже школу покинув Андрійко, влітку ходив на цегельню, тепер - не знаю де...

Володька перейшов (на цю осінь) у п'ятий клас, а на обличчі у нього досвід десь втричі старшої людини...

Чому я саме про них згадав? Для мене протягом всих останніх років можливість взимі повернутися додому була пов'язана саме з цими хлопчиками - з їхньою з'явою в нашій хаті - як Білих Вісників Різдва...
Ніяк не міг пригадати їхню коляду, лиш перші рядки пам'яталися:
"Бігла теличка з-під бережничка,
 та й на порозі стала..."
Цієї спадкової колядки мене вчила ще тітка Олька... Я ніяк не міг зрозуміти, що за місце таке таємниче отой "бережничок"? Чомусь уявлялася річка, захована під снігом і льодом, з-під високого білого берега до мене біжить руда теличка... Й тільки нещодавно знайшов у Воропая дійсний текст цієї колядки.. В ній немає ніякого "бережничка.. Та хай все лишиться, як почулось тоді, коли ще не був глухим - не заглушеним знечуленістю міського виживання...
"..як не дасте пирога,
візьму вола за рога,
та виведу на поріг,
та викручу правий ріг.."
В їхньому колядуванні, поруч власне дитячих прохань ("коляд-коляд-колядниця, добра з маком паляниця") були завжди якісь невимовно святкові обіцянки - нового року, нового щастя, нового чуда... Невже з тих побажань і обіцянок нічого не збулося - ні для них, ні нас? Десь я вже говорив про схоже відчуття: "...а в тих обіцяних світах ніщо не щезло, не пропало, лиш непомітно перейшло на той бік ніким не названого світу..." Це лиш слова і в них мало втіхи... Не втішитися -  але можна втишитися: відновити в собі зимову святкову тишу, хоч ненадовго віднайти зруйнований саундшафт Різдвяного мовчання...
..........................................................................................................
Сьогодні стояв навпроти золотих і зелених бань Софії, низьке сонце з-за нерухомого чорно-білого вершника світило прямо у вічі й так це було гарно - білий сніг на зеленому й золотому, що в мене від захвату на голові ворушилося волосся... А дзвіниця Софіївська вже кілька літ і зим уявляється мені Мотроною Кочубеївною, але вже не дівчиною, а зрілою молодицею, з повним пишнот і принад білим тілом, до якого опівночі, крізь розчахнуту браму, входить високий і сивий гетьман... Тоді всередині дзвіниці зринає ледь чутне бриніння, схоже на при­тишений стогін: "він-н-н,  він-н-н..!"

1.ІІ.96, четвер, Немильня - перший день останнього місяця зими.. Сьогодні в Нью-Йорку: похорони Йосифа Бродського: ховають його тіло, нещодавнє вмістилище (сховище) осіннього крику яструба.. Й ось тепер: зимова труба невимовного знову торкається вуст невидимого шестикрила.. Біле вуст порожнечі звучить відлунням його голосу на хвилях нічної "Свободи"...

.. Те місце з його есею "Less Than One", де він пише про візуальний спільний знаменник для всієї країни: горизонтальну непевно зелена­вого кольору лінію на рівні очей, що тяглася нескінченно зі стіни їхнього класу, через актові й вокзальні зали: райлікарні, казарми, тюрми, фабрики, коридори комунальних квартир.. Спільний знаменник для всіх - межа між світами, поміж сірою мазаниною і білим (умовно) вапном.. Та був і виняток.. "Єдино, де я цього не бачив - це в селянських хатах", - додає поет.. Ось про це варто хоча б іноді згадувати.. Поруч з іменами героїв Крут, бійців українського анти­більшовицького резистансу - десятки тисяч безіменних сільських бабусь, спрацьованих завчасно жінок, похмурих і мовчазних дядьків, самотніх дідів, що всі ці роки під комунією наперекір їхнім "празднікам" святкували свої селянські свята, ходили до церкви, потайки хрестили своїх дітей і онуків, навчали їх вечірнім та вранішнім молитвам, і, попри всі знущання і здирства над ними влади (тодішньої і теперішньої), зберегли в собі, в лицях своїх тихе незгасне світло... Можливо, саме завдяки їхній збережености маєм змогу хоч зрідка бачити в натовпі сучасних гомоснікерсів живі й ще людські обличчя, тепле випромінення карих, все ще не схолоднілих, очей...
..........................................................................................................
         23.І.95. понеділок, Звягель, залізничний вокзал.
Біля вікна - жінка, замотана до пояса у велику квітчасту хустку: рожеві, червоні та жовті ружі по чорному полю...
Вона розповідає й розповідає щось напівсліпому чоловікові, що сидить поруч неї, майже незупинно розказує, а він - ніби й не слухає дивиться кудись в глиб потойбічний, лиш час од часу, як луна на узліссі, повторює за нею останні слова з її коротких розповідних речень:
"... від криниці моєї вкрали відро позавчора. Сусідка й каже: я тобі позичу... бери, в мене є ще дойничка.."
"... дойничка ще є, вам каже, а вам відро позичить.."
"Такі відра тепер по двісті тисяч, а пенсія в мене - триста... Де ж його накупляєшся?"
"Двісті тисяч оддай за відро, а тут куфайку нову не можеш купити, щоб хоч було в чомусь чистому помеж люди вийти.."
"Ось як окотиться коза, я вам привезу молока того, дуже смачне, а дехто - гидує, каже - смердить.. Я люблю, щоб у хаті було чисто-чисто, щоб і цідилка завше чистою була, біля духовки просушеною..."
         "..щоб чисто було любите, а відро вкрали, і молоко те козяче вам смачне.."
         А за вікном сиплеться з неба білий попіл - сухий сніг, розкришене тіло знемовлених слів...
..........................................................................................................
23.1.95, понеділок, Звягель, вокзал (продовження):
         ..голос жінки (обличчя її не бачу, до мене спиною сидить):
         "...вона йому й каже: ти дарма мій хліб їси.. Визвала міліцію й здала його як анкоголіка.. Заплатила там щось участковому.. то й допомогли чоловіка спровадити.. Бо він теї зими не так вже й щоб і пив багато.. Не більше за гінших.. А хату - собі забрала.. Він там раніше без неї жив - разом із матір'ю.. Шуриком його звали.. Інвалід другої групи.. Щось з ногами у нього сталося.. Ще в школі, як малим був.. Розбив, коли з хлопцями гралися, вікно в учительській - м'ячем, дуже злякався.. Втік до річки й там, у черемусі, цілу ніч просидів.. Простудився сильно, - весна була пізня, холодна, підморожувало на ранок.. Його там стара Гарйониха знайшла, почула- хтось плаче.. З тих пір і відняло йому ноги.. Поки мати жила, цілу зиму сиділи у хаті теплій.. Раз на тиждень стара ходила в сусіднє село за хлібом.." Через поле йде стежкою до лісу, там - кладкою через річку, до станції Звягель-другий.. Чверть на дванадцяту прибуває житомирський дизель, й з останнього вагону продають хліб - твердий, закам'янілий на морозі.. Жінки й діти простягують у темний отвір, до неба, затиснуті в жмені папірці, а звідти хтось мовчазний, зодягнений (зверху куфай­ки) у білу одіж, подає їм чорні паляниці.. А ще хтось третій, окремо  голодний, бачить те все й не може вловити, де кінчається чужа  розповідь, а де починаються його власні видіння...
         P.S. ..жовтий будинок під снігом - районний колоніальний стиль - ДК  залізничників і дорожників - вікна забиті дошками: вимерлий кінозавр часів Великої Епохи... Поруч – їдальня: шніцель зі снігом – 24 тисячі, зовсім ще свіжий...
..........................................................................................................
         14.VІІ.95. Стах В. ( продовження):
         "Колись Z, на якійсь презентації, як визвіриться на мене: "Пане Станіславе, ви, здається, мене якось іронічно сприймаєте?" А я йому: "Ваню, та боронь Боже... хто тобі таке сказав? Ти дуже серйозний чоловік і дуже серйозний поет, а я хто? Просто - Вишенський..." А собі думаю: "Цур тобі й пек, це ж ще й побити може, як нап’ється.." Колись, на весіллі у М., я ледве вирвався з лап цих гуцулів скажених.."
..........................................................................................................
         4.VIII.96 (з листа до сестри)
Сьогодні неділя, за шибами Ольчиної хати крізь листя густе молодої, ще зеленої сливки шумить дощ - хмара насунула з Кикови (ще до схід сонця) й з одного боку була вона темно-синьою, із сивою смугою крайнеба... а з іншого - підсвітлена рожевими сполохами... Вчора я пішки зі станції Звягель-другий прийшов додому. Спека немилосерд­на - добре, що понад стежкою можна присісти в тінь дерева -відсіпатись, відсапатись, трохи перевести дух...
Вдома вже закінчилися жнива - без нас. Батько з Толіком, зі Стьопуриком викосили жито біля Валіка, пов'язали в снопи, склали в копи.. Десь згодом, після Маковія, приїде комбайн і в залізну пельку, на гострі зубища траків полетять золоті оберемки - все те переб'ється, перенівечиться, розколошкається... а з бункера на розстелені на стерні рядна висиплеться невелика купа зерна, перемішаного з остю­ками, солом’яною трухою, мертвою комашнею.. Його не будуть перевівати, чистити, не повезуть молоти до млина - просто згребуть у запилющені лантухи, викинуть на горище - на потраву мишакам, черві, ненаситно голодним курам.. Два-три мішки зерна - все, що залишається опісля таких важких трудів, роздертих до крові ліктів, прилиплої до спини мокрої від поту сорочки, чорного сонця втоми перед очима..
Вчора вечір був такий тихий... Я пішов до Пакуля - скупатися біля кладки.. Змив з тіла порох і прах вокзальний, відчув як дихає всією поверхнею шкіра, як затихає головний біль.. Накопав ще третину відра картоплі, в сусіди (Дяченка Степана) позичив трьохлітрового слоїка кисляку на вечерю (бо Толік все молоко повиливав котам, собаці, поросятам) й з Барбосом стежкою понад Марининим городом подибали до дідової хати.. За край неба ховалося сонце, але його відблиски ще лягали на хмари, дерева (черлені колонади дубів біля Навеля), тьмяно-бліді хатні стіни... Повільно відчинилися соснові ворота, я ввійшов на подвір'я. Висока стіна кропиви біля колодязя, жовтаві корони дев'ятисилу - вище моєї голови: так, ніби я знову став малим й ще не встиг вицюкати на машинці передостанню фразу "от я і знову вдома", - ніби вернувся назавше ("назавжди") до своїх напівзабутих зелених родичів - здичавілої холодної м'яти поміж бур'янів, жовтих квіток гарбуза на плоті - з пахучим конусом-хідником, на дні якого нерухомо лежить сп'янілий джміль.. з чудом вцілілими (побіля груші-спасівки) кількома настурціями - з їхніх загнутих хвостів (пам'ятаєш?) ми любили висмоктувати солодкий сік.. Я сів на лавку під вікном і заплющив очі.. Густий зеленавий присмерк проникав крізь повіки.. Десь відійшов біль, душа урівноважилась з тілом й глибокий спокій заповнив моє єство.. Вечір і справді був незвичайний, у всій відповідності з десь вже записаним: "вечір - ворота раю.." Я відчув поруч себе (на відстані простягнутої руки) незриму присутність діда, баби Софії, тітки Ольки, баби Якилини, нашої мами, яка принесла їм щось повечеряти... відчув їх всіх так, як ніколи до цієї пори - малими дітьми, що зібралися в сутінках довкола мене, старого й втомленого людяка, щоб втішити його й втишити своїми миттєвими легкими доторками, щоб примус завтрішнього повернення у безпритульність чужого міста не видавався таким всевладним й безнадійним, - щось шептали-шепотіли мені на вухо, лоскотали ледь вловимими пахощами чистого полотна мої ніздрі й притишено сміялися над моєю неспро­можністю відгадати бодай одну з їхніх дитячих загадок.. З-за стіни вечірніх дерев, крізь присмеркову прохолоду чути голоси Домєїних; дівчаток: стара щось запитує в них, щось їм розказує, вони навперебій щось відповідають бабі, чути пищання нещодавно народжених цуце­нят..
Я розплющую очі - ніщо не щезає звідси: ті, хто любив нас, ті, кого ми любили залишаються біля нас набагато ближче, аніж це можна уявити, приходять частіше, аніж це дозволяють закони земного часу й простору.. Тільки б мати ще змогу, попри всю абсурдність, немилосердність ситуацій смертельного виживання, хоча б інколи не проґавити, не змарнувати ось такий вечір, у присмерку, взяти за руки невидимих дітей і старих, вернутися до хати, й всім разом сісти за стіл вечеряти - на дні теплої темряви, де баба Софія пошепки промовляє вечірню молитву...
Сьогодні, о 18.15, я мав виїхати зі станції Звягель-другий на Житомир.. За годину до від'їзду вирішив залишитись - допишу Тобі листа, ще раз (у сутінках) схожу до дідової хати, на лавці під вікном засмалю цигарку, ще трохи вдома побуду, а завтра вранці, вірніше вночі, піду пішки до станції, щоб на 5.20 встигнути на перший житомирський дизель-потяг... З Житомира - автостопом до Києва.. Так не хочеться ні їхати, ні йти...
..........................................................................................................
3.VIII.96, субота - додому повернення...
..приїхав батько з Батога - докошував овес, дуже втомився.. Попросив накопати відро картоплі..
Там, де були мамині грядки - тепер ознаки повного здичавіння.. Зарослі бур'яну на місці її щоденної праці..
Віко вечірньої скрині ще не зачинене зовсім - крізь щілину, через край ллється, густішає низьке світло.. Саме такої пори минулого літа з мамою вдвох ми поливали дві грядки огірків і помідорів.. Я від ставка двома відрами носив воду, а мама, півлітровим слоїком черпаючи з відра, напувала кожну зіллину окремо.. Сонце, вибите дно бочки з червоним медом, повільно ховається за верхів'я притихлих навпроти ночі дерев.. Опісля денної немилосердної спеки важко дихається не тільки людям, але й рослинам.. Вони важко зітхають і охають від несподіванки, потрапивши під потік рятівної вологи.. Вдячність свою видихають пахощами (це так сильно відчутно, коли йдеш поміж зелених рядків), і п'ють, п'ють - відчайдушно вгамовують нестерпно терплячу спрагу.. Невеликий парник під целофановим дахом - який там стояв густий живий дух! Який неймовірний хор приручених мамою істот!.. І як пізно згадується те, що без слів пам'яталося, сприймалося нами малими: мова рослин - це їхні запахи.. Тепер тут скрізь бур'яни. Десь під ними, заглушена їхньою тісною лавою, ховається дрібна картопля.. Й це все, що залишається від осягненої колись життєвої повноти кожної вечірньої миті, від урочистої нашої праці - наприкінці літа й тіла, від обіймів заспокійливої втоми - на межі засинання без сновидінь?..
Але щось переконує - це неможливо.. Неможливо, щоб речі й з’явища такої сили, повноти щезали назовсім.. їхня позірна невидимість ще не доказ нездоланної відсутности.. Бо ж і культура (як відображена частка осягненого світла вечірнього) - то є мистецтво спілкування з мертвими, змога бути разом з живими...
..........................................................................................................
         1.V.96, середа: Вчора перед сном перечитав "Дядю Ваню" А. Че­хова  -  ніби вперше..  Річ  написана  1897  року,   -  чиї п'єси,  яких драматургів теперішніх через сто літ будуть так сильно й болюче зачіпати сучасників, небачених і нечутних звідси? Чи взагалі тоді хто-небудь буде читати? Я й сам, якби не збирався переглянути фільм  Луї Маля "Дядя Ваня з 42-ї стріт" (його останній фільм), не знаю чи взявся б до того читання... Й  вдячний Малю за це спонукання... фінальний монолог Соні.. Які відлуння крізь час і простір! Приреченість людини на поразку - і вміння прийняти її, й не втратити, не стратити в собі живої душі... В цому секрет успіху чехівських п'єс наприкінці й наприпочатку часів.. А поруч з цим: як дивовижно перегукується з Сониними словами,  з її сльозами  тексти  Шури Криворучко - її замовляння ( і промовляння) болю самої мови... з книжки, що вже другий рік мандрує зі мною по всіх дизелях й електричках:
"Краю гаю
не видала"...
Можливо, це перша (в укр. літ.) вдала спроба виходу за межі власне мови, - всіх поезійних правил і установлень, літературних канонів всіляких "асоціацій", "алітерацій", збридлої метафорики.. Це - зняття карми "літературности", витворення "страстей" напряму - вимолювання мовчання.. Так і в Чехова - оминаючи всіляких посередників - вихід до болю людського серця й розчинення його в слові:
"і щастя бути не сузір 'ям смерті
          а лісом кривди
          паперових сил
          до букви вмитих місяцем без пекла, - де знімається прокляття закляття однозначности слова, його зневолення певною понятійністю, де неймовірні зустрічі слів дають надію, що й з душами найближчим така зустріч колись відбудеться:
      "і почнеться вік без моря часу і така любов
      відтане від паперу глибини, що три поети стануть
      в однині портрету рами хліба біля снів і три весни і
      понесуть три
      янголи сумні і білі портрети візьмуть мислі..."
..........................................................................................................
9.IV.96, понеділок, Ірпінь: в Миколи Будника - будди будіння чужих голосінь... і знемовлення власного голосу.. Сидів у сутінках, не запалював світла, щось навпомацки чаклував над новою лірою.. Дав і мені її потримати.. Була вона легка і тепла, як немовля: верхня дека з брунатного ясена, нижня - з соснового білого тіла, ручка - кленова. Хотілося її довго гладити, притулитися хоч на мить до живої поверхні своєю холодною щокою...
"Коли мене запитують, куди йду (біжу, їду, лечу, пливу, бреду по коліна), я відповідаю коротко: в Ір.. Саме так і ліру свою назвав.. в ній я знайшов принципово нові ходи.. невідомі раніше поєднання.. Це буде моя ліра лір.."
..Коли повертався від будинка, над залізничною колією почувся крик - у небі, над Ірпінем, аж чотири пташиних ключі! Один з ний найближчий до мене - журавлиний.. Навпроти Великодня душі пращурів вертаються з вирію.. Голос дерев'яної ліри - дім їхнього невимовного тіла..
..........................................................................................................
4.VIII.96, неділя, Немильня
...Вечір - дуже таємна пора.. Але таким для мене він може бути тільки вдома, поряд живих і померлих найближчих моїх людей.
...Вечір - тріщина, щілина поміж двох світів, найзручніша пора для їхніх взаємних здибанок.. Це відчув ще давно, коли трьохлітнім німаком сидів поруч баби Софії, на ліжку, в кімнатці-світлиці, запов­неній до самої стелі (по самі креші дерев’яної чаші обжитого старими й малими часопростору) літнім, розігрітим за день, присмерком.. Баба пошепки читала "Отче наш", мені було страшно і затишно, бо вже тоді я знав, що таке смерть, що значить вона для старого й малого, але коли так близько рідна душа, можна й не боятися неминучого, мати змогу дослухатися до неминущого, до невидимих вісників, що сидять неподалік на підвіконні й шурхотять кимось недомальованими крильми..
Я тоді багато чого чув і бачив, але слів, якими про все те можна було комусь розповісти, не знав, хоч баба Софія й вчила потроху мене молитися, підносити до чола троєперсну пучку.. Згодом більшість з тих видінь забулася, зтерлася, вивітрилася з денної пам'яті. Тепер лиш зрідка вони вертаються в мої сновидіння: прокинешся, розплю­щиш очі й ніяк не можеш пригадати, хто ж це приходив уві сні, хто знову повернув легкість душі й впевненість тілу...       
       ..Як там у "Небесній родині" Богдана Чепурка? - "Й довіку не вичерпати Божого вечора.."
..........................................................................................................
      14.Х.95, субота: Покрова в Немильні.. Колись в цей день, під Покрову, скільки дідових родичів збиралося у старій хаті! Цього року один Тома Петрович з Рогачева прийшов.. Зранку ми з Толіком прибрали в хаті - підмели, помили підлоги, простелили доріжки (давній дитячий ритуал прибирання в хатах до Празника), мама напекла ковбас - це вперше одна, після смерті баби Софії, без її порад і допомоги, дуже переживала, що не вийдуть як слід, але спеклися на славу - такий дух по хаті пішов - ще знадвору чути..
Хочу записати (поки не забув) розповідь незнайомого чоловіка, почуту в дизелі Фастів - Житомир. Незнайомим жінкам це розка­зував... Так, як він - вже не зможу, хоч своїми словами перекажу -про чудо ікони Божої Матері..
... Літо 1943 року.. Невелике селище посеред лісу.. Селяни відмовились вказати на сховище совітських диверсантів- парашутистів. Тоді германи прислали загін карателів: все доросле населення зігнали на край села (дітей замкнули в школі)... наказали викопати глибоку (рів): два метри завширшки, два метри вглиб і 20 метрів довжиною.
        ...Коли все було зроблено, перекладач сказав людям: ставайте на коліна й моліться - скоро всі будете у цій ямі.. Жінки заголосили притишено, чоловіки сполотніли, але, як і веліли, стали навколішки і почали молитися.. Есесмани вже знімали з рамен свої шмайсери... Коли раптом над лісом застрекотів мотор.. Люди підняли голови – прямо над ними з чорними хрестами на крилах, кружляв літак... схожий на кукурузника.. Тоді різко пішов на зниження і сів неподалік, на полі.. З літака вийшов німецький офіцер.. у шкіряному плащі під золотими погонами.. По тому, як витягнувся, виструнчився перед ним начальник зондеркоманди, люди зрозуміли, що то - якийсь високий чин..
 Офіцер запитав - "Was ist los?" - що тут діється, що сталось.. вислухав пояснення.. Тоді наказав: протягом двох годин - до його повернення нікого тут не чіпати, не стріляти.. Велів перекласти свої слова людям - щоб ніхто не смів кричати, плакати, втікати, інакше - німець рукою у білій рукавичці показав на дно ями..

Ті дві години були як два віки... Декотрі з людей на краю ями сивіли  прямо на очах - хоч перед цим вже ніби й готові були померти. Нудилися есесівці, гралися у "жучка"..
    Рівно через прірву обіцяного часу літак знову з’явився.. Офіцер чимось був дуже схвильований, перекладач ледь встигав за ним тлумачити людям його слова:
         "Всі - вільні, nach Haus, можете йти, своїх дітей заберете у сусідньому селі, ваші хати горять, але ви будете жити.. Дякуйте Божій матері - на небі, над вашим селом.." Трохи згодом саме той німець  привіз у їхнє село ікону Богородиці й залишив її в сільській церкві...
         По війні совдепи кілька разів намагались забрати, викрасти ту ікону, бо ж знали її історію.. Але люди не дали, вночі з вилами і сокирами вартували від них свою церкву..
..........................................................................................................
         Вранці, 29 січня, в понеділок, тієї самої хвилі, коли я дізнався про це, рука машинально записала на межі друкованої сторінки:
         "..звістка по "Бі-Бі-Сі" про сон Йосифа Бродського". Так само написалося - замість слова, котре завше звучить як вирок, як текст наперед заготовленого вердикту, - від імені підкупленого суду.. А сьогодні дізнався: все сталося так, як написалося - він помер легкою смертю, уві сні, в ніч з суботи на неділю - на п’ятдесят п’ятому році життя..
В цьому є щось від невипадкового, свідомо здійсненого жесту.. По-перше, вибір пори року: зима, часопростір, що найбільше відповідає найпотаємнішим сутностям людської душі, відповідає майже на всі  запитання з своїх чорно-білих глибин невимовного... пора, в якій найчастіше відбувається щезнення меж поміж сьогосвітнім і потойбічним ним світом і, якщо не забракне уваги й трохи відваги, то можна застерегти видимі й ледь чутні контрапункти їхнього взаємопроникнення - на поверхні його віршів останнього десятиліття.. До того ж, "в этой стране все рассчитано на зиму..", - в цій країні, що зветься  моїм життям, незалежно від прив'язки до реальної географії.
По-друге, - він безперечно відчував, що не гоже Поету, народженому в похереній імперії, якою десятиліттями нескінченних зим правили - заправляли обезхерені геронтократи (пристрасть євнухів - потяг до влади), не гоже йому доживати сакраментального віку "вічно молодих" шістдесятників, цих невтомних і натхненних "шестьор" при будь-якій заново змаразматілій владі - віку комсомольських мітинго­вих поетів, що не гоже навіть умовно туди наближатись..
По-третє: треба було поспішати, щоб не піддатися спокусі виконати власну обіцянку:
"Ни земли, ни погоста
 Не хочу выбирать. –
На Васильевский остров
Я приду умирать..", -
         він дійсно там помирав: не раз і не два.. А от жити, - в сенсі творити, як заманеться, як на душу ляже, а не так, як захоче народ чи який-небудь партійний супервайзер, він дістав змогу в зовсім іншій країні.. Й за це був їй щиро вдячний - навіть на рівні приручення (приречення) чужої мови.. На додаткові запитання, чи не збирається він бодай ненадовго приїхати на "родіну", відповідав: можна повернутися на місце злочину, але вернутися на місце, де тебе принижували - неможливо.. В країні вигнанців і чужоземців знайшов і для себе притулок.. Поки що цього було досить.. А допитливим, як міг, пояснював: коли мова обирає тебе своїм інструментом, коли стаєш голосом щезлого хору, то неможливість уникнути саме такого вибору перетворює тебе на мутанта, на монстра, чужинця серед найрідніших, вигнанця поруч найближчих.. Тоді вже треба йти одинцем, - далі мусиш йти тільки за текстом..
По-четверте: він помер, як хотів - без каяття і причастя.. Його ніколи не турбувала власна конфесійна приналежність. Мав особисту, кишенькову, ближчу до серця (як кульки нітрогліцерину) теологію, скорше апофатичну, аніж будь-яку гіншу.. Відчував себе перш за все провідником мови, на якій писав тієї хвилини свої елегії й есеї..
Поети-державники, поети-посадовці, любителі розцяцьковувати свої віршики хрестиками, зірочками, надщербленими тризубчиками завше з великою підозрою ставились до подібної невизначености й, користуючись своїм становищем приближених підніжків, намагалися підвести чужий досвід приватного (не-колективного) існування під карну статтю безглуздих звинувачень в космополітизмові, схилянні перед Заходом, неробстві (в сенсі - не-рабства)* .. Бо ж істинний (справжній) поет - то завжди тунеядець, - істота, яка бажає їсти свій хліб вигнання втунє, тобто в тайні, окремо від інших, на самоті.. Хоче цього чи не хоче...

* Ось чому – й посейдень їм так кортить приписати Поетові який-небудь шовіністичний опус, недолуго зліплений посадовими "знатоками"...
         Йому подобалося жити поруч власного шкільного усвідомлення, що вислів (вислід) волохатого класика "буття визначає свідомість" вірний -  правильний лише до тих пір,  заки-поки Свідомість не оволодіє мистецтвом відчуження й очуднення дійсности.. таким чином ігноруючи обов'язкове й примусове "буття", не навчиться трансформувати його за власним розсудом, наповнювати казенний "стройовий" саун-дшафт розхристаним синкопованим звучанням, а занудство держав­них "празднічків" - живим мерехтінням з'явлених рядків, слів, окре­мих літер, яке не дозволяє зосередитись на одній (панівній) догмі...
Моє власне сприймання поезії Бродського чимось схоже на споглядання рухомого пейзажу за вікнами ранкового дизель-потягу.. Кожне з тих небокрайніх видінь: небо - поле - самотнє дерево - даленіючий ліс - чиясь хатина на узліссі - мало в собі зриму гієрархічну відповідність віковим періодам власного життя.. Народження, дитинство, юність зрілість, старість.. І те все давалося одночасно, в одному нескінченному тревелінгу за вікном.. Без логічної (лінійної) послідовности, якої дотримується звичне людське життя.. Зрідка те все так неймовірно співпадало: пейзаж з густо чорніючим крайобрієм, порожнім полем, бездонним і бездомним небом раптом відлунював відчуттям принизливого переживання майбутньої старості, ніби й недосяжної нині.. а далі плавно, прямо на очах, переходив у краєвид, означений словом "Дітвацтво".. потяг судомно дьоргається, щось нерозбірливе белькоче в репродуктор сонний машиніст, коротка зупинка на півтори хвилини.. Станція з дивною (серед зими) назвою - Лотос, будинок обшарпаний дощем і вітром, впритул до лісу - якісь перекошені прибудови: повітка з сіном, дровітник, клуня, зруб колодязя.. дорога повз них веде вглиб лісу, на ній - підвода, запряжена гнідим коником, старий візниця втягнув голову в плечі, холодно, з потягу сходять жінка й хлопчик, вона підсаджує його на віз, замотує темною шерстяною хусткою, і сніг падає, падає, густішає й уповільнюється тим (нам - з ним) своє падіння-сходження з небес на голови безпритульних під ними людей - старого, жінки й хлопчика, потяг рушає, смикаючись туди-сюди всім тілом зголоднілої за небокраєм стокротки, ти проводжаєш очима на мить знерухомлений пристанційний стоп-кадр, той зимовий сюжет з невідомим продовженням й не розумієш, для чого, для кого маєш запам'ятати те все назавжди, чому саме тебе взято в свідки чужої втечі в зимовий Єгипет, в захований десь посеред лісу осередок   тепла й світла, куди самому тобі вже ніколи не втрапити....
м.  Київ




ІСИХІЯ

Книга щастя

АРРЕNDIСЕS (додаток перший)

VII
"Дивись, он там ще тліє пізній вечір наприпочатку літа... Щойно відшуміла гроза, переповнила своїм диханням завіконну сутінь, глибини зелені - шемранням сонного листя... А тут, у великому будинку, ніхто не спить, скрізь горить світло, ходять туди-сюди чоловіки й жінки - п'ють, розмовляють, їдять, плачуть, сваряться, погрожують одне одному самогубством, збираються кудись їхати, місця собі не знаходять..."
"Так.., але в кімнатці на останньому поверсі ніхто не запалює світла. Навпроти прочиненого в ніч вікна сидить жінка... Я й собі невидимо, безшелесно прилаштуюсь десь там, у кутку... Тут добре: ніхто не чує, не бачить, як Ліля Коровкіна пошепки розмовляє зі своєю ще ненародженою дитиною... Тут можна сховатися в глибокому кріслі, згорнутися в клубок, притулитися щокою до власного ліктя (крила?)... Повільно зануритися в дрімоту, прокинутися й більше вже не спати: дерева покидають збожеволілий сад... Але гроза (кимось викликана на "біс") скоро вщухне, втихне й над Княжим Затоном підніметься жовтаве око місяця-повновида... Сюрчання цвіркунів переповнить вуха сіменем обіцяної тиші... Жінка ще раз прокинеться, вип'є шклянку води й зачне (потемки, пошепки, потайки) розказувати своєму дитяті про себе, про світ, у якому випало жити, в якому ще треба вмерти, приклавши до того стільки трудів і зусиль... Вмирати буде вона, Ліля Коровкіна, а дитина в неї народиться здоровою, красивою й, обов'язково, безсмертною... Хоча б на відстані мого дотику, мого невидимого крила..."

"Маєш рацію, старий... І я колись знав про те... Ми як боги приходимо в цей світ, і приводять сюди нас жінки, тримаючи за руку над урвищами відчаю і страху, виводять звідти стежками своїх потаєм­них марень і мрій, через пустоші смертельно втомленої плоті... Завдяки їхній непоказній любові ми живемо вічно, тільки надто швидко забу­ваємо це й все гінше, що вони встигли відкрити нам... Знетямлення і змертвіння живого дару відбувається майже непомітно для стороннь­ого ока... Вранці, в уламку розбитого дзеркала, ти бачиш своє него­лене, запухле відображення й не знаходиш жодної зачіпки для того, щоб прожити ще один день... Раптом згадуєш сьогодні ж Покрова, храмовий празник в Не-ми... Рівно два роки тому сюди в кімнатку на сьомому поверсі (насправді ж - в нору її справжнього господаря - старого лиса, загнаного молодими хортицями) прийшов твій молодший брат, якась світлокоса дівчина в червоному легкому пуловері. Вона висипала на стіл охристі помаранчі, брат дістав із пакета фугас деше­вого червого вина, до всього в холоднику знайшлася пляшка пашучої "Ізабелли"...
Й поволі відігріється в тілі душа, тепла хвиля давнішніх розмов наблизить мить звільнення й пізнавання, чому ж тоді навіть сьогодні ми не вдома, не в хаті своїй, а тут, у місті Вія, святкуємо наш улюблений немиленський празник, звідки цей непід'ємний туск на дні веселих очей твого наймолодшого кревняка, й куди йти поривається він - щоразу навпроти ночі, й чому всі мої запитання тут можна озвучити лише поглядом? Ти майже весь час мовчиш... Добре, тоді хай говорить він, слухай, а спершу - легкий дотик важкої руки до плеча:
"Брате, налий і мені вина, хай і я ще трохи з тобою побуду... Давай вип'ємо - за те, що я звідти живий вернувся... Тіло моє вже тут давно - ходить, їсть, п'є  любить жінок, а душу з нього хтось ніби вийняв... Чи я сам кинув, згубив її на одному з тих перевалів?..
...Не можна, кажеш, вбивати живих людей... А там навіть мертві не мали впокоєння, навіть над ними чинили глум... Вояка один, з Фер­ганської десантної дивізії, в своєму заплечнику носив цілу колекцію відрізаних вух, мені показував - малі й більші, різного кольору, деякі з ще не вирваними сережками... Вони теж так робили: зрізали з наших убитих офіцерів погони, до них прикладали відчахнуті вуха, як останній доказ своєї "звитяги", можливости обміняти здобуті трофеї на жмут зелених папірців з ликами мерців-президентів... Та й з рядовими не церемонились. Не хочеться навіть згадувати... Але й з пам'яті те все не зітреш назовсім...
От і в Біблії - не вбий, не вкради... Але ж хіба це гріх - убити того, хто намагається вбити тебе? Вбити першим, щоб самому зостатися живим... Я, певно, до самої могили не зможу забути чотирьох моїх найперших "духів", їхніх лиць, спотворених болем...
Того дня наша автоколона ще зранку втрапила під обстріл... Заго­рівся передній "камаз", за ним спалахнув той, що замикав колону, офіцери сховалися під скелю, звідти кричать до нас: "Обходи их! Быстрее, вперед, обходи!.." Ми довго повзли, як вужі... Двоє хлопців з нашої роти загинули на замінованій стежці, а мені поталанило: видряпався нагору, виглянув, - нижче по схилу четверо душманів око­палися, поливають вогнем автоколону. Я зручно сперся об високий валун... Не хотілося стріляти їм в спину, щось крикнув до них...
Яка то була страшна насолода: бачити, як свинець з мого ручного кулемета вириває з їхніх тіл шматки м'яса, розпотрошує на клапті рудої вати їхні поношені халати... Як вони корчились, вимахували руками, ніби зі смертю своєю танцювали... всіх чотирьох я зняв однією чер­гою... Той, що встиг оглянутися - високий, старий, з білою бородою, в сірій чалмі... Він впав останнім, на зовсім молодого "духа", немов обійняв і затулив його собою..."

...Поволі мене покидає відчуття реальності всього, що діється, чую довкруги... Я на мить заплющую очі й до братової розповіді додається чийсь дуже знайомий голос:
"Ось і літо пройшло, а ти все білий..." Минулої суботи, позавчора, сюди приходила Шура Криворучко і мій син-шестиліток... Вони за­були на підвіконні двійко равликів, пійманих у траві, на Затоні... Тепер один з них повзе вгору по прозорій шибі, залишаючи ледь видимий вологий слід за собою... Дівчина перепиняє його рух своєю долонею, равлик зупиняється, принюхується й обережно переповзає на її вказів­ний палець...
"Я у Афган по дурості своїй втрапив... Перших два місяці служив при штабі ТУРКВО* в Ташкенті. До армії в мене вже був розряд по плаванню й боксу, непогано і зі штангою вправлявся... А відтак я весь курс молодого бійця пройшов на "ура", без якихось труднощів... Тримався там, де гінші падали, видихалися... Й "діди" це зауважили, не припахували мене - любили слухати мої хармани про всілякі амурні пригоди, про чудеса, що творилися на Подолі й Шулявці, про те, як у ресторані "Краків" ми слухали циганський хор, і за одним столиком з красунями-чавелами співали "Пару гнєдих"... Та коли з'явився новий сержант-"замок" (на посаді замкомвзводу) й почалися нічні підйоми, - виховна робота з "оборзєвшим" молодняком, я відчув, що пахне смаленим. Той кацапура (десь з-під Пермі родом, Єгоров було його прізвище) на пару зі своїм помічником, теж сержантиком, вже без найменших поблажок взялися за нас... Вишикують роту в коридорі, висмикнуть з шеренги кількох "салаг" й починають "отрабатывать" на них прийоми карате - удари ногою по корпусу, в голову... Добре, що я міг виставляти так-сяк захисні блоки. Це навіть подобалося сержан­тові: тренувальний "снаряд" проявляє здорову ініціативу. Та все ж якось не витримав: замість того, щоб лише захищатися, щосили врізав "помічникові" коліном під живіт, приліпив п'яну харю до підвіконня... Опісля цього випадку за мене взялися всерйоз... Думав - усе, буде мені тут гаплик. Й саме тоді познайомився зі стройбатівцями-земляками. Вони вже мали йти на "дембель", завершували якусь акордну будову... Почали допитуватися, чому весь час ходжу з синцями. Розказав їм про все... Й ветерани "королівських військ" вирішили захистити "зьому"... Однієї суботи взяли мене з собою в "самоволку", на танцплощадці підловили моїх сержантів і вивели їх тихцем до найближчого смітника... Там наказали мені зірвати з них жовті "соплі" - сержантські лички з погонів, а тоді пустили переляканих кацапчуків по колу... Спершу їх гасили руками, не даючи впасти, вже на землі почали місити кованими чобітьми.. Я вже кричу на них, - мужики, що ви робите, ви ж їх насмерть заб'єте, - ледь відтягнув, зупинив своїх, обкурених анашею, захисників... А на ранок Єгорова з проломленим черепом, його напар­ника з вибитим оком привезли в медсанбат...
А в понеділок, вже надвечір, мене викликав до себе замполіт. Він у Києві народився, все збирався колись вернутися додому... Каже мені: "Завтра матимеш розмову з генерал-штабістом... Вислухай все уважно, добре подумай над його словами... Не хочеться віддавати тебе під трибунал із-за тих виродків. Один з них зостанеться калікою на все життя... Так що, хлопче, шануйся, слухайся старших... Й бережи власну голову на плечах..."
*Туркестанський військовий округ
Наступного дня, в просторому кабінеті, я стояв перед генералом. З подвійним підборіддям, з маленькими очицями, схожий на вгодо­ваного кнурця, він поплескав мене по плечу й запитав: "Ну, что, сынок, хочешь хорошей службы?.. Дадим тебе звание прапорщика, после всего получишь квартиру в Москве..." Я ствердно хитнув головою і сказав: "Да"... А він продовжує: "Будешь в роте охраны - сопровождать спецгрузы с Афгана... Что там увидишь, чем будешь занят - об этом никому ни слова... Ты меня понял, сынок?.." Й знову я відповів - "да"... Навіть не підозрював, яким пеклом обернуться ті слова для мене найближчим часом..."

В кімнаті густішають вечірні померки... Цілоденна втома навалюєть­ся на повіки... А за вікном вже мерехтить, грає міріадами вогнів, пульсує ритмічними сполохами реклам величезне й безжурне Місто... Переливаються, горять, ваблять до себе, щедро сповнюють свої нехитрі обіцянки його невсипущі багаття, - потойбіч вже сонного Борисфену...
Але я знаю: то мертве світло...
Вперше я побачив це минулорічної ранньої осени, - напередодні всенародних святкувань Дня Ритуальної Смерти Великого Кондукатора Грободара Чучмеску, чомусь тоді дуже рано я приїхав до центру Міста... Вже розвиднилось, але скрізь у підземельних переходах горіли жовті стенди з портретами вождя, нагорі прохолодний вітер байдуже ворушив червоно-чорні хоругви державних знамен...
Неподалік метушаться двійко автоматичних сміттєзбирачів, схожих на великих жуків, що загубили свою здобич... На зачинених брамах урядових установ блимають очисті жерла камер зовнішнього спосте­реження... Й ніде жодної живої душі... Тут, на головному майдані Міста, має відбутися (сьогодні?) репетиція стихійного мітингу на підтримку антизахідних ініціатив наших сенаторів... А завершиться все невеликим, але потужним військовим парадом.. Куди ж вони всі подівалися?.. Невже я щось переплутав? Спеціально ж приїхав ра­ніше, щоб вибрати найзручніше місце на трибунах для публіки... Чи, може, з міркувань безпеки все дійство переноситься в підземний лабіринт під Липками? Вгору, по авеню Іоанна Вишенського піднімаюся до будинку Ради Старійшин - можливо, там вивісили якесь роз'яснювальне оголошення, й на кручах вже шикуються святкові колони демонстрантів...
Навпроти самого рейхстагу манячіє гурт чорних постатей: бронзові сталевари підштовхують до печі замріяних прапороносців, дебелі кол­госпниці полюють на космонавтів, заарканюючи їх вінками цибулі й часнику, бурякоголові раціоналізатори вживлюють один одному за­пасні геніталії й заплечні пропелери, а кілька біснуватих пасіонаріїв, обмотаних кулеметними стрічками, з маузерами в руках готуються до штурму Маріїнського палацу... Весь меморіальний комплекс аж лучиться, дихає незнищенною впевненістю у правильности обраного шляху й кінцевої спільної мети... Тепер все інакше: кожен Іван має свій план, от і мені звідси, щоб не видіти рукотворних монстрів, чорти його батька знають куди податися?.. Де шукати Великого Кондукатора, що лише раз на рік, зі всією своєю челяддю, виходить з підземельного Лабіринту, відкриває військовий парад, а згодом на тому Майдані - свято Ритуальної Смерти?.. Я ж бо вже другий місяць готуюсь передати йому свій проект Імперії Досконалого Тексту... Може, він у Раді Старійшин по-батьківські напучує схаризматілих у постійному дбанні про державу, ним особисто призначених (а не всенародно задрочених шляхом таємного голосування та всіма гіншими збоченськими способами часів сумноминулого парламентарного лібералізму) сенаторів... Треба постукати в браму й запитати в охоронця, де сьо­годні шукати вождя..."

Говори, говори, говори, - нагоди такої в тебе більше не буде й невідомо, коли вдасться ще раз пройти крізь мур чужого й власного страху, хай всім вже набридли твої знетямлені оповідки, навіть братуха твій потроху дрімає, натомлений гонитвою за примарними редакційними гонорарами, очамрілий від нескінченної писанини, а нещодавно віднайдена в пристанційній кафешці половина (третина - четвертина - частка нероз'єднаного, колись спільного тіла) пересуває в стані звичної відсутности серед світу, байдуже підпилює ножиком свої кігтики, терпляче очікуючи години голодної темряви, коли можна ще раз, бодай ненадовго, відновити невідомо для чого втрачену цілокупність... Говори, не зважай ні на що, не переймайся нечулістю слухачів, порожнечею їхніх поглядів, бо залишиться в них не сама розповідь, а притишене дихання Твоїх слів, інтонації спокійного відчаю, чоловічого туску, несподівано вчасні хованки серед гіркого диму зо­тлілих означень, відблиски й тепло гуртових самоспалень Твоєї мови..."

"Опісля штабної бесіди з генералом, вже наступного ранку мене перевели в "судимий стройбат". Але там я був лише записаний, тільки на ніч приходив туди і падав, часто не роздягаючись, на свою койку біля вікна. Насправді ж, у складі спецпідрозділу, нас цілими днями дресирували для майбутніх рейдів... Чортове колесо мого нового життя крутилося майже незупинно...
Приходить вранці інструктор, їдемо в поле, а тоді перед нами, за принципом "роби, як я", він з двох рук, з двох автоматів, настоячки, валить в один ряд виставлені мішені... Й днів три-чотири займаємося лише на стрільбищі... Згодом з'являється інший наставник - вузько­окий, чорнявий, майстер з бойового самбо... Й кілька днів під його керівництвом вивчаємо, відпрацьовуємо прийоми рукопашного бою. А ще прийдуть специ по встановленню й знешкодженню мін, по вижи­ванню в надзвичайних умовах, з інструктором по нічних парашутних стрибках нас погрузять в транспортний "АН"... Й поруч всього - фізпідготовка на всю катушку: тобі на плечі сідає боєць, встаєш, притискаєш його ноги своїми ліктями і марш, бігом у спеку за сорок градусів...
Здавалося, нас готують як диверсантів, хоча все було значно про­стіше... Велика здобич вимагала надійного прикриття... Рядові вояки знімали з убитих електронні годинники, цупили з розбитих дувалів японські "шарпи", при нагоді громили навіть невеликі пересувні мага­зинчики - дукани, й вимітали з них геть усе... Високі ж чини орга­нізовували свій грабунок професійно, з розмахом - відповідно до тих можливостей, що відкривалися на їхніх посадах... Це вже я згодом зрозумів, який довжелезний ланцюг поетапного дерибану1 тягнувся через Кабул, Кушку, Ташкент - і аж до Москви...

Того разу звичне забезпечення супроводу автоколони було підсиле­не особливо... До наших двох БМП-ешок додали ще одну БМД (бойову машину десанту), а за тими, хто вантажив у кузови "мазів" чорні контейнери, пильно наглядали незнайомі офіцери... Попереду нас з відривом у кілька годин, пустили вдвоє більшу, з півтора десятка машин, колону з термезького автобату... Вони рушили ще у вранішніх сутінках... Капітан, що стояв поруч, каже мені: "Дивись, Колян, повз нас їдуть майбутні гроби...". Спершу я не второпав, про що саме йдеться... Й лише тоді, коли позаду зостався перевал, коли вже виїхали на долину, я побачив, як страшно здійснилися почуті від капітана слова... Вздовж дороги палахкотіли перекинуті грузовики, з їхніх кабін, крізь розбиті віконця, виривалися язики чорного полум'я, не­подалік валялися обгорілі трупи солдатів.. Отож, їх невипадково пу­стили першими, свідомо підставили душманській засаді цих нещас­них... І тільки для того, щоб невеликі чорні скриньки без перешкод потрапили до мародерів у генеральських мундирах... На той день я не знав, що саме так ретельно ховається в металевих контейнерах... Вже згодом таки ж дізнався, на свою голову... Під час обстрілу кулеметна черга продірявила один з тих ящиків... Я переносив його на вцілілу машину... Крізь отвір у стінці мені в долоню випало кілька невеликих камінців. Їхня тверда поверхня так гарно виблискувала, що закортіло з ними трохи побавитись, розглянути ближче... Та до мене вже біг старлей, щось люто вигукував, розмахував руками... Заки-поки в мене забрали той ящик і сонячні цяцьки зі жмені, все ж я встиг один з тих камінців сховати в рукав своєї хабешки... Ось так відбулося моє перше знайомство з алмазами Паншерської долини, так я дізнався заради чого нас підставляли під кулі... Розплата за те знання не змусила себе довго чекати...
Через якийсь місяць нашого капітана в Термезі "зняли" пострілом у потилицю... Невідомо куди щезло кілька офіцерів, що супроводжу­вали колону... Невдовзі добралися й до рядових... Та я вже ні з чого не дивувався, все сприймав, як належне, навіть страху за власну шкуру вже не було... Йшлося не тільки про генеральську контрабанду, чиїсь спроби заховати всі кінці... Чужа смерть поволі вбиває твоє власне бажання жити...
Ось дивись - на мені й посейдень солдатський ремінь, а на ньому десятка з півтора зарубок... Думаєш, то місяці служби підраховані, щоб знати, скільки до весняного "дембеля" зосталося? Ні хрена по­дібного... То кількість мною грохнутих "духів". Вже не прибавити, ні відняти... Але, клянусь тобі - жінок і дітей я не вбивав... Хоча на власні очі бачив, як це робили гінші... Досить і того... Як все було насправді? - Йде бій... Моджахеди помалу відходять в гори... їхні селища зали­шаються без прикриття. Тоді в небо піднімаються "вертушки" - військові гелікоптери МІ-8, луплять по глиняних хижах, з кулеметів - по людях і тваринах... По всьому, що рухається, що намагається вижити серед вогню... Й тільки після цього до зруйнованого аулу входить спецпідрозділ для зачистки... Грабують, ґвалтують збожеволілих од страху жінок, убивають їхніх дітей... Наша колона проходила через ці селища - порожні, чорні, з неприбраними трупами вздовж шляху... То вже згодом "героїв" цієї порожнечі нагородять медалями "От благодарного афганского народа", й ті,  хто посилав їх на смерть, на вбивство, збудують чужими руками помпезні меморіали... Бо добре знають: найкращий спосіб забути про загиблих - це поставити їм спільний пам'ятник, перетворити живих колись хлопців на бронзових упирів, що вилазять з-під землі й сліпнуть від сяйва лаврських куполів навпроти...
Мій друг, Ольшевський Генка, загинув безглуздо,- саме на свій день народження... Не було в нього ні медалів, ні жодної лички на чорних погонах... Ось уяви собі: кілька годин суцільна стрілянина - з обох сторін, голову не підняти... Раптом - пронизливий крик, і з окопчика вискакує до нестями обкурений "дух", без будь-якої зброї в руках - викликає когось із "шураві" на поєдинок... І ніхто вже не стріляє, всі ждуть "зрєліща", бажаного навіть сильніше, аніж відваль­на доза чарсу*...
Хтось із наших обов'язково вийде - не менш обкурений, не менш знетямлений... Відкине вбік свого "акаема" й розпочнеться гладіа­торська вистава... Того разу першим не витримав Генка: щось закри­чав страшне, встав на повен зріст і попер на душманські позиції... Звідти вже не стріляли... Та до рукопашної не дійшло, зупинили свої -  хтось з його командирів смалянув Генці в спину..."
*Чарс – гашиш (жарг.)

"Ніби у відповідь моїм думкам залізна брама головного входу до Ради Старійшин відчиняється й звідти... Ні, спершу чути якийсь глухий тупіт, утробне наростання гуркоту зірваної з місця гірської лавини, гейби в розпалі урочистого засідання Ради, згідно указу Кондукатора про стан підвищеної бойової готовности через аварійні сирени й репродуктори надійшов сигнал навчального алярму з цивіль­ної оборони й тепер майже півтисячний сенаторський табун підтюпцем, риссю, вчвал - як хто ще здатний - мчить по довжелезному коридору, похапцем собі на голови натягуючи протигазові маски, хтось попереду спотикається, падає, його топчуть ногами, бо всі добре знають: хоч і учбову піднято тривогу, але солодкуватий газ, який впускається до зали, є бойовим, - підбадьорливо нервовим, патріотично-паралітичним, і хто зна, чи захистять від нього ці засмерджені тривалим зберіганням (часів війни гетьмана Дмухановського з кайзером Вільгельмом) хоботоподібні личини, чи встигнеш добігти до бомбосховища, чи вже за ноги тебе потягнуть до колумбарію, де професійні дбайливці спецвідділу державного бальзамування швиденько препарують зношене самотнє тіло в довговічну й привселюдну мумію, - під однією з сотень шкляних вітрин Національного Пантеону...
Й ще одне моє "ні"... Ти радив перетворити натомлених сесійними змаганнями лобістів, цих натхненних страждальців за права уярмле­ного чужим капіталом народу (бо власні набутки на ниві того "страдания", в надійно-шестизначних сумах твердої валюти, вже давно переведені на таємні рахунки в банки забугорних гоблінів), усих без винятку посадовців з цієї Ради - на стадо біснуватих свиней й скинути їх преч і вшистко із дніпровської кручі... Дев'ятий вал потужного тупотіння вже зовсім близько й така зручна мить для згаданої мета­морфози... Й справді, може, варто ще раз проілюструвати євангель­ський сюжет новітнім штабом? Та все ж не будемо цього робити, - поки є ще надія зустріти серед тих старців, отих змаразматілих харизматиків, бодай одного живого чоловіка, поговорити з ним по-людські й розпитати, як його бути далі, як жити, куди мені йти, щоб ще до ночі здибатись з Грободаром Чучмеску (чи хоч з якимось його рад­ником-двійником) і передати свій проект всесвітньої й непереможної Імперії?.."
-
"Брате, не спи, побудь трохи зі мною... Нам ще ж на Правий берег треба добиратися... Й хочу встигнути тобі розповісти... Бо хто зна, коли знову побачимось.. Окрім тебе, я нікому цього не розказував... Не хочеться те все ворушити, але й забути його мені одному не під силу... Може, в тебе це вийде краще... Й тоді ти допоможеш мені...
Восени весь наш підрозділ, який супроводжував таємні спецгрузи з Афгану, було розформовано... Кого в окопи під Кандагар відпра­вили, кого ще далі - за межу цього світу, ближче до херувимів, а мене запроторили в ташкентську "дев'ятку" - військову психлікарню... Хто там був, кого там я бачив, за що і як вони туди втрапили - це окрема історія. Шансів звідти вирватися при пам'яті й здоровому глузді майже не було: кололи мало не до смерті - сіркою, аміназином... Ледь випростаєшся, до тями прийдеш, як знову впечуть конячу дозу, й все тіло судоми скрутять, мізки затуманяться так, що забудеш, як і звали тебе колись... Допомогла мені жінка - молода лікарка з тієї "дев'ят­ки"... Зібрала необхідні документи, вписала "правильний" діагноз, із начальством своїм якось домовилась й наприпочатку зими мене пере­вели в київську лікарню, з вікнами навпроти зелених бань Кирилівської церкви... І лише навесні мене почали випускати на короткі прогулян­ки...
Десь у кінці квітня в палату зайшов прилизаний гебіст, назвав мені своє звання та прізвище, розіклав на стільчику якісь папірці з синьої теки... Почав делікатно розпитувати, як мене тут лікують-годують, від кого я почув слово "комуняки", яким постійно, в поєднанні з нецен­зурними додатками, ображаю передовий "отряд" всього людства, чи навідується до мене хтось з однокурсників, родичів, що думаю робити після виписки з лікарні... Дивлюсь на нього, слухаю, щось відповідаю, нас тільки двоє в палаті (всіх інших "дурнів" санітари витурили в коридор) й ледь втримуюся від спокуси рубонути йому по горлянці, зламати карк й рвонути звідси в його костюмчику, з його посвідченням, з туго напханим вчорашньою зарплатою портмоне... Якось Бог милу­вав, не кинув мене на нього, вберіг од прощального "армагеддону"... Під кінець нашої бесіди я підписався в кутку службової "бумаги", що не буду лаяти комунавтів, верзти всілякі глупства, на зразок того, що в Афгані більшість солдатів готова повернути зброю в протилежний бік, що їм бракує лише небоягузливих командирів, й буду мовчати про все, що бачив і чув там... Через тиждень після тієї розмови мене привезли додому... Й так хитро, гниди, зробили - ніде жодного слова, що я був у Афгані, не написано. В білеті воєнному - тільки номери ташкентських в/ч... І все. Дали, правда, групу інвалідності й пенсію в кільканадцять "дерев'яників", а згодом на медкомісії, я й від них одхрестився. Світ не зійшовся клином на їхніх подачках, щось заро­бимо й самотужки... Мене лиш дратують ці ситі базікання про "воїнів-інтернаціоналістів", про їхні героїчні подвиги... Самі "афганці" мов­чать, за них просторікують чинушні рилачі, вгодовані на чужій крові, - ті, хто й нині готовий кинути вчорашніх школярів на каліцтво і смерть в яку-небудь Сербію - захищати чужі марення про "всесловянское единство"... Колись ветерани війни у В'єтнамі зривали з себе військові нагороди й кидали їх на східці Капітолію... Наші ж тихенько сидять по своїх пільгових офісах і з вдячністю приймають все, що їм кинуть на чергову "річницю", - від все тієї ж влади... Та хай живуть, як знають, несені їх судити...
Й останнє - з моїх обіцяних колись "неразглашений"... Розкажу, братуха, як ми наприкінці олімпійського літа здибалися в горах із "дикими гусьми", - найманцями, що злетілися в Афган воювати з нами...
Того разу нас двічі за один день обстріляли... А тут ще під вечір "афганець" задув - сухий палючий вітер... Таку пилюгу здійняв, - за п'ять кроків нічого не видно... Ніби якась звірюка на тебе дихає чорним полум'ям...
От і довелося автоколоні заночувати на перевалі, не встигли дійти до Мазарі-Шарифа... Вітер потроху вщух, офіцери виставили варто­вих, добряче повечеряли, курнули анаші й відкинулись з виряченими, вже невидющими очима... А нам, хто в караул не потрапив, що робити? Теж хочеться розслабитися, відтягнутись хоч трохи... Й нема ніякої наркоти під рукою, і весь спирт ще під обстрілом, ховаючись за колесами БМД-шок, вицмулили... Взяли ми свої автомати, боєкомп­лекти - до найближчого кишлака вирішили прогулятися... Бо знали: у "духів" за наші припаси до "акаемів" можна виміняти чого душа забажає... Кілька доз чарсу нам вистачило б на всю ніч...
Пішли вчотирьох, з собою взяли пристрій нічного бачення, - його танкісти нам подарували, хлопці зі "школи гладіаторів", - танкової учебки в Кушці... Що ж, треба спускатися вниз, у долину... Йдемо собі помалу, злі й тверезі... Раптом з гори чийсь голос: "Эй, руськие! Не стреляйте!..". Ми, як підкошені, рухнули на землю... А той голос (з сильним акцентом) ще раз до нас звертається: "Не стреляйте, русские! Мы хотим с вами поговорить..." Вмикаємо свій пристрій, бачимо - над нами, на гребені гори, четверо високих постатей... Стоять на повен зріст, не ховаючись... Вони нас першими засікли, вже давно могли переколошматити... Але не захотіли...                                     
"Русские, не бойтесь... Давайте помахаемся... Один на один...". Й крайній з них виходить вперед, відкидає вбік свій кинжал... і жестами підкликає когось із нас... Вийшов хлопець, його з Черчика в армію забрали - накачаний, бритоголовий... Вірив у Будду, ходив у Бурятію, десь з півроку жив у одному з тамтешніх монастирів... Ці двоє красиво билися, показували все, що могли і вміли... Як у кіно, весь арсенал рукопашної "мочилки"... Бачимо: "гамериканець" більше блокує чужі удари, аніж б'є сам... Згодом йому, видно, набридла ця показуха... Зімітував падіння, тоді різко підскочив угору й легко торкнувся ногою горла нашого вояки... Той захитався, з рота в нього потекла кров... їхній старший наказав припинити бій... Ми сіли разом, американці пустили по колу великий термос з гарячим вином... У того, що бився з нашим хлопцем, була на передпліччі розідрана футболка. Звідти виглядала кольорова наколка. Він помітив мій погляд, ледь скривив губи в посмішці й одним порухом відірвав весь рукав... Я побачив на його руці майстерно виконану багатоповерхову татуїровку: вгорі птах із розкинутими сірими крильми, під ним - якісь ініціали, нижче - розкритій парашут, червоно-чорний череп, а поруч - розіпнутий на хресті Йсус і надпис латинськими літерами: "Аgо te absolvo"...*
*"Відпускаю гріхи твої..." – лат.

Коли допили вино, нам сипонули кожному на долоню білого порош­ку... Занюхали ми той кокаїновий дар, і нещодавній страх смерті кудись щез, вивітрився, захотілося сміятися й плакати водночас... Найманці помітили нашу розімлілість... Старший примружив очі й повільно процідив крізь зуби: "Вы щенки... Вас пожалели, не убили... Но помните: это не вы, русские, а мы, мы - боги войны...". Й раптом своєю лапищею зідрав у мене з грудей, разом зі шматком хабешки, значок - гвардійський прапор... Я підскочив, хапнувся за штик-ніж... і мої корефани до мене кинулись.. Та куди там! У груди нам вперлися стволи автоматів... До речі, ті "гусаки" були озброєні саме "акаемами" й один із них признався тоді, що дав би золоту медаль тому, хто винайшов таку безвідмовну зброю...
"Снимайте ваши майки!" - коротко скомандував їхній вожак... Ну, все, думаю, зараз нас будуть катувати: виріжуть на спинах п'ятикутні зірки й зачнуть посипати сіллю... Та ні, щось не схоже, щоб нас брали на муки... Янкі вже натягли наші смугасті тєльники, нам кинули свої зелені футболки... В кожного з них на грудях висів металевий блис­кучий медальйон, певно - казенний номерний талісман, запаєний так, що зняти його можна лише з головою... Й було видно, - найманці задоволені своїми трофеями надзвичайно... Здоровенні такі амбали, руки як у ведмедів, і всім - десь літ під сорок... А кожному з моїх напарників ледь по дев'ятнадцять виповнилось... Я на рік був старший за них, до армії встиг закінчити будівельний технікум...
Прощаючись, вони тицьнули нам у руки кілька красивих пачок сигарет "данхіл", якісь ручки-самописки, білі пластинки, схожі на жвачку - для вгамування спраги, й коли їхній "старшина" ще раз повторив (звук "ща" він виговорював на свій лад, з глухим присвис­том): "Живите, щенки!", мені почулося він мовив "сынки"... А ще за хвилю їхні постаті проковтнула темрява безпритульної ночі...

Ти гарно слухаєш, мовчки... Тільки не пиши ніде, що ми їм віддали свої тєльники... Бо мені западло тоді буде... Знаєш, чому ті "лосі" забрали саме тєльняшки? Для них - то найкраща здобич, їм не потрібні ні наші боєкомплекти, ні гранати-ердегешки, ні автомати... Бо в Афгані було так заведено: десантура з Вітебської й Ферганської дивізій навіть перед смертю не віддавала свої тєльники: рвали їх, різали ножами - вже в останню мить, з розпанаханим кулею животом, з кишками виваленими... Бачиш, як вони не вмирали там, але тєльник на грудях встигали розірвати, - щоб не дістався ні моджахедам, ні їхнім найманим інструкторам... Я не хочу, щоб там, на небі, їм було за нас соромно... Бо десь звідти, час од часу, мені кричить Генка Ольшевський: "Колян, наши души в тельняшках! По голубым полоскам нас узнает Петруха-ключник и отворит для нас врата рая!..
Хай буде так, бо ж у пеклі, ще за життя, ми набулися вдосталь...
Й ще таке... Юрко, ти написав, що "гамериканці" щезли в темряві... Насправді ж, ми з ними до самого ранку сиділи... Один з їхніх воїнів  (той, що мовчав увесь час) зняв зі своїх грудей цейсівського далекогляда й рукою показав у бік сусіднього пагорба... Мовляв, глянь туди, салага... Я приклав до очей бінокля й завмер від здивування... В долині, біля підніжжя гори, над водою піднімалося біле марево, ледь підфарбоване в рожевий колір... Крізь нього в арик, обережно торка­ючи ногою поверхню води, входила молоденька й зовсім гола "звірюч­ка" (так наші звали афганських жінок)... Вона поспішала скупатися ще до схід сонця, в тихій і теплій воді, поки знову не почалася стрілянина... Мовчун зауважив мій подив, штовхнув мене ліктем і неголосно запи­тав: "Шерше ля фам, камераде?". Я не зрозумів його слів, але вловив їхню інтонацію... Й хитнув головою - на знак обопільної, чоловічої згоди..."

"От і розійшлися всі... Що ж, за тиждень-другий впаде перший сніг, непомітно повернеться зима - найтихіша, наймилосердніша пора року, настане час вертатися додому... Я ще встигну на багату вечерю, разом зі всіма, в дідовій хаті, сяду за стіл, і ще раз поруч живих і мертвих згадаю своє справжнє ім'я. Ще встигну наприпочатку чистої сторінки вивести троє найперших слів: неділя, Немильня, велика зима.

...небо призахідне і дорога до нього, сніг, темрява, очікування ди­зель-потягу на Житомир - навпроти довічно зачинених дверей станції Звягель-другий, холодна темрява від мовчазної присутности ліхтаря-самовидця (закреслено - самогубця) густішає, липне до рук, неупинно повторюється досвід минулої безпритульности - ніби з майбутнього повертається, йде вздовж дерев'яних лавок вузьким коридорчиком поміж людей старий прошак, вояка (колишній) батальйону "Нахтігаль", розтягує потерті міхи колись дешевої "Бєларусі", музика неви­димого (тепер - майже повністю) небесного "Нахтігалю" посеред ранньої зими, витворює в моїй уяві прогулянку до зовсім іншого саундшафту, але соловей з перерізаним горлом, зцілений з чужої щедрої руки гранчаком бурякової сивухи не дає мені на ній зосереди­тись, в передчутті ранкового похмільного синдрому розтягує міхи, - крізь затерті, занікотинені легені колись могутнього й вільного дихан­ня, крізь сухотні синкопи виспівує щось Христа ради, наприкінці життя прогадуючи слова почутого ще малим старосвітського канту: про чоловіка з містечка Любеч, який заробляв на життя ремеслом стельмаха, й вози, ним споряджені, котилися по всьому світові й додому верталися Чумацьким Шляхом, і мав той чоловік молоду дружину і двох синів-малоліток... Одного разу, коли він поїхав на базар за дьогтем, а жінка його була в полі, старший хлопчик ненав­мисне зіштовхнув меншого у колодязь, а сам зі страху заховався в піч... А мати прийшла з поля, й, нічого не підозрюючи, розтопила в печі, й хлопчик у ній задихнувся...
От вертається з ярмарку батько і, дізнавшись про смерть обох своїх синів, потьмарений таким лихом, вбиває свою дружину... І щось його немов повело з хати: прийшов, хитаючись, на берег Дніпра, сів у човен, викинув весла і поплив униз, по річці, за течією... Вода його довго несла, аж поки він не заснув.. Увісні йому з'явилася Божа Мати і каже: "Візьми з собою Мене, і все твоє буде з тобою..." Прокинувшись, він побачив у човні ікону Божої Матері, а сам човен стояв біля берега, на тому ж місці, звідки він рушив, де ліг на просмолене дно... Взяв чоловік цю ікону й з нею прийшов до своєї доми... Відчинив дубові ворота у двір, і з хати до нього вибігло двійко дітей, вийшла жива й здорова дружина...
Прошак вмовкає на мить, посміхається винувато, з його невидющих очей течуть сльози, дзенькають-бренькають дрібні монети в засмаль­цьованій шапці-вушанці, він зупиняється поруч мене, витрушую з кишені жменю невагомих мідяків, і несподівано гострий позір з-під сивих брів, крізь напіврозплющені повіки ковзне по мені, викреше якийсь підсвідомий здогад, спалах миттєвого впізнавання, й відразу ж згасне, пірне в глиб старечого відсторонення, звичної непідлеглости цьому світові, здобутої хоч і запізно, болючою й посейдень ціною, та все ж це краще, ніж ваш нахапаний добробут, опертий на добровільний глум над собою, над своєю душею, на її знетямлення й зневажання; йде собі далі безпритульний музика, затримується перекурити в там­бурі, переходить в сусідній вагон, і лиш тепер бачу аркуш в клітину, зі шкільного зошита, складений вчетверо, на моїй лавці лежить, ма­буть, випав з дірявої кишені прошака, що любить розповідати випад­ковим попутчикам, як його двічі розстрілювали: спершу - есесмани, згодом - енкаведисти, як він потрапив до "Нахтігалю", говорить поспішливо, затинаючись, майже без пауз, гублячи наприкінці речення завершальні слова, немов боїться, що вам набридне його слухати, бачити, відвертатися од перегарного амбре, люди тепер мають інші турботи, їм вистачає й щоденних страхіть, чому ж тоді у розпалі гарячкового монологу його захоплює напад раптового й тривалого мовчання, зостаються без відповіді запізнілі допитування, старий дивиться крізь вас і дивується: ось прожито таке наймовірне життя, він ще пам'ятає, зберігає в собі грандіозні речі, взірці найвищого жертовного служіння й приклади ганебної ницости, душа готова свідчити про пережиті з'яви божественного світла й пекельного вогню, як жили і вмирали його найближчі люди, - ті, кому їхнє зачаєне, затамоване (не нинішнє - дармове, знетямлене) "вкраїнство" боліло, як рана на серці... Й тепер це все нікому не потрібно?.. Вас дратують мої балачки? Чужа старість, чужа пам'ять заважає вам розважатись? Звісно, те все для вас як марсіанські хроніки, й хто схоче длубатись в їхніх, тепер назавжди непрочитаних ієрогліфах? Не переймайся, старий... Дай спокій всім геморойно-гамбургерним довгоносикам, не заважай їм пакуватися конвеєрним їдлом, хай,.. Рано чи пізно вони щезнуть з цієї землі, а в тебе ще зостанеться твій останній слухач: нашорошене ВУХО НОЧІ, притулене до вагонної шиби, ВУХО тихого відчаю, що легенько торкається твоїх уст, - всечуйна й найтихіша спромога бути почутим, перемовитися зі всіма, кому смерть затулила вуста, - потайки, потемки, пошепки розкажи ЙОМУ все, що довелося пережити тут, за крок од ненаситного урвища, навпроти високих небес, розкажи, не мовчи, і слова твої не згинуть марно, їхнє живе сім'я вдарить в нечулі загати, прорве барабанні перетинки глухоти, й ВУХО, цей віх до таємного сховища, збереже в собі випадкове зачаття, й сліпий, але теплий зародок ще визріє, ще просяє серед темряви й порожнечі, й троє волхвів не заблудяться, не розгублять дарів, не впадуть у зне­віру... Тієї миті, посеред цієї тиші, вони лиш виходять на шлях... Вже розвиднюється помалу... Скоро і нам рушати...

Я знаю: старий не повернеться сюди більше... Підіймаю з лавки той аркуш, великі напівдитячі літери відразу ж впадають у вічі, лише кілька слів: "ЦЕ ТОБІ. НЕ БІЙСЯ" - і все... Тоді поволі розгортаю його...

Жовте світло від ліхтаря - зі стелі, навпроти вагонних дверей, хитається, тьмяно блимає, згасає поволі - напіврозплющене око Цик­лопа зборює важка дрімота, пульсуюча темрява довкруги нього гус­тішає, він ще пробує розібрати кілька найперших рядків, прочитати виведені нетвердою рукою звертання й змовляння людської біди, заговорювання неминущого болю, хоч... окремі літери відриваються тіла слів, їхні суфікси, префікси, корені розповзаються, заповнюють собою весь вільний простір межи ними, і, врешті-решт, перетворюють­ся на звуки, на - об'ємні гієрогліфи нечужого туску: крізь хащі знетямленої плоті, крізь звалища божевільно прожитих днів, не вря­тованих, не означених бодай дотиком, бодай проблиском невипадкового називання - голос з давноминулого, вщент зруйнованого тут, але дивним чином збереженого там часу, голос баби Софії заспокоює, втихомирює опівнічний розпач і плач дитини, її внука-трьохлітка, його раптовий крик жаху розверзнутої над головою безодні темного полу­м'я, глибокої прірви, що намагається поглинути все живе, голос, який рятує й вертає до тями:
...чорний чоловік у чорній сорочці, у чорнім кожусі, у чорній шапці, у чорних постолах, у чорних волоках, у чорних гачах... Узяв чорні воли, чорного плуга запряг, а в плузі - чорний ніж, чорні колеса...
Оре чорну землю, посіяв чорну пшеницю, чорними боронами зашкородив, - пріч до чорного моря, до чорного дуба... Там візьме чорний топір,- не буда стинати, а чорні уроки одпірати... Уроки, урочища, підіть собі на яри, на ліси дрімучі, де глас чоловічий не  заходить, де пагані очища свою силу гублять, ходи собі..."
 - голос баби Софії то затихає, віддаляється, перетворюється на  нерозбірливе шемрання, то знову виринає на поверхню розбудженої свідомости, торкається легенько мого ВУХА, проникає вглиб лабі­ринтів хворої пам'яті й, несподівано, до нього долучається там чийсь притишений спів: інтонації обережного дотику, немов хтось навпомацки рухається крізь власне сновидіння... Це голос Лілі Коровкіної, вона співає про час, який тягнеться надто вільно і повільно, немає відповіді, чи, може, я не чую Тебе - в теплій темряві пізнього літа, все довкруги тягнеться надто повільно, й немає поруч нікого, чи це лише я не бачу, не чую Тебе - в теплій темряві мого тіла?..":
"Sometimes it seems to me things move too slowly, is there no answer or I cannot hear? Sometimes slowly, nothing is near...", - це Ліля Коровкіна співає колискову своїй ще не народженій дитині, колискову, переписану від руки з обкладинки чужої платівки й завчену тоді ж напам'ять, - слова і мелодію тих літ обіцяного щастя, - хоч з усіх обіцянок нічого не збулось, хоч все в цій країні тягнеться безпросвітньо довго, не відбуваються лиш найважливіші, найнеобхідніші речі, та все ж - над безчассям епохи будівництво пірамід, крізь гупання командорських чобіт і гуркотіння бойових тулумбасів, крізь волання бісну­ватих пророків - епігонів гнівного пошуку й дешевої нестями, над божевіллям столичного юрмища, знетямленого очікуванням кульмі­нації влаштованого Кондукатором "празднічка", над людьми, що ска­зали "да", що сказали "так" всьому, що діється навкруги й тим уможливили зворотнє, вже не людське, прочитання і збування їхньої власної долі, над усім тлумом і безладом цього світу ще звучить і тихішає з кожним словом змовляння біди й неправди покійною Риба­чихою, ще звучить колисковий спів, і я (ще теж - не народжений, не чужий, не смертельний) намагаюся зберегти й сховати вглиб надсвідомого бодай відлуння тих давніх промовлянь, жіночих голосів і голосінь:
"...ходи собі, болість очная, чоловічая і жіночая, парубочая і дівочая, чи вітряная, водяная ж супротивная; чи ти гнетуча, чи ти трясуча, чи ти надумана, чи ти нагадана, чи ти наслана, чи ти найдена, чи ти напита, чи ти місцева, чи ти притчова, чи ти призірна, чи ти присилана, чи ти в часі, чи ти в безчассі, чи в дні, чи в полудні, чи в ночі,  чи в півночі..
Поки я тебе знала, доти си тут стояла, доти си і буяла. Стала тебе з костей виганяти, стала Божим іменем усіх вас на щез заклинати, з віри християнської пріч висилати. Йдіть собі, де собаки не брешуть, де півні не піють й куди не ходять, де християнського голосу ніц не  чувати.
Слово мє  тверде.  Амінь!"
- "Give me an answer and I want to hear...", - "Дай мені відповідь і я вислухаю Тебе", - переплітається з ним, благає невидимого співроз­мовника Ліля Коровкіна й поволі переходить межу її спільного з майбутнім дитям сновидіння...

ТОМУС ПЕРШИЙ. Замовляння невидимих крил.

* * *

...ось відсилаю Тобі колись обіцяну нам Книгу щастя... Пам'ятаєш, свого часу по різних адресах блукали дивні листи - без підпису, без жодних зворотніх координат, а в тих листах усім, хто прийме запропоновані умови - перепише се послання в кількох екземплярах і надішле ті списки знайомим своїм і близьким, собі залишивши "оригінал", - таким ентузіастам у найближчому майбутньому обіцялися нечувані удачі й неймовірні щедроти... Всі ті, що не захочуть цього зробити, спізнають не менші лиха та напасті... Нижче йшли окремі приклади здійснення тих обіцянок, як зі знаком "плюс", так і "мінусові" з'яви, підкріплені конкретними іменами, датами, починаючи ще з минулого тисячоліття... І називалися ті пересилання "листами щастя"...
Минулої осені, в Ахтіярі, я несподівано зрозумів, що така Книга, чимось дуже подібна до згаданих листів, нами давно вже написана... Й не лише на шкільних зшитках, на чистих сторінках, у просторі, заповненому рукописними й друкарськими знаками... Виявляється, поруч усіх спроб допомогти їй оприсутнитися в цьому світі (так чи інакше виявити свою приховану сутність), поруч власних намагань жити поміж рядків письма і виживати поза ними існувала зовсім інша Книга, складена зі спільних окликів, подихів, невипадкових торкань, неминучих повернень додому - навпроти полум'я (вогню і світла) поминальних свічок...
Пам'ятаєш той день, те літо, коли ми втрьох піднялися на Чембало й малий (восьмилітній - тоді) Богдан, зауваживши, як у дорослих од відкритої з Гори небесної й морської далечини перехопило подих і сам те все побачивши новими очима, несподівано "видав" дуже точну фразу... В його словах на якусь мить відбилося наше спільне переживання зримої метаморфози: перетворення води, гір, морських скель і птахів - у світло, зберігся наш стан мимовільних свідків невипадкового Преображення... Згодом я забув той вислів, а коли запитав про нього, Богданський згадав лише троє останніх слів:
"...сила краси невмирущої".
Тоді засміявся й додав: "А може, там було навпаки: краса невмирущої сили? Вибирай, що більше подобається... Навіщо Ти все записуєш? Дивись, ось я закреслюю одну літеру, й ще раз поміняю слова місцями... Бачиш, яка чудасія вийшла: сила невмирущої раси... Ні, давай залишимо так, як було... Не треба ї х більше смикати... Й записувати теж... А краще завтра сюди знову прийдемо... Я вже не забуду про хліб... Як для чого?.. Будемо крихтами годувати птахів... Той хліб вириватимуть з наших рук білі чайки, мартини... Ти ж сам казав, - то душі загиблих моряків. Бачиш, скільки їх сюди прилетіло..."
Наше наступне сходження на Чембало так і не відбулося... Поки збиралися, верталися, відкладали, то й літо минуло...

А ще за якийсь час до нашого віку з відривних (вибухово-розривних) календарів хто[сь] невидимий докинув ще одне тисячоніччя, й тоді я вперше потрапив на Мангуп... Це сталося завдяки Сергієві С., Твоєму однокашникові по гідромету... Кожної осени він ходив туди сам, одинцем, щоб ніхто не заважав чути й слухати ісихію, та раптом згодився взяти й мене з собою... Саме там, уночі, під сузір'ями Оріона й Великого Воза, крізь пахощі сухого полину й святоянського зілля, ще якихось невідомих мені, невидимих у темряві зів'ялих трав, я, знову ж таки уперше, відчув цю землю як продовження власного тіла, як середохрестя наших свідомих і надсвідомих почувань, і тіло моє - своєрідний пуп цієї ще теплої і майже голої під покривалом неба кам’янистої поверхні. Раптом відкрилася вся дивовижна й незбагненна ритуальність нашого спільного часопростору... Й тоді, в мовчазній столиці православного князівства Тео-Доро, щезлого в навалі знетямлених століть, до мене прийшли Він і Вона, чоловік і жінка, ще безіменні й незахищені перед світом...
Того літа над нами висіла руда й хвостата комета...

Мені ж тієї ночі снився густющий снігопад, запорошені чорні кущі й засипані східці біля церковної брами...
В храмі так було холодно, що в чаші для причастя замерзло вино. Отець Хрисанф розігрів його своїм диханням, надломив хліб, торкнувся ним тьмяної поверхні і простягнув до жіночих уст...
...В цьому світі ще є місця, де відбуваються останні дива, призначені лише для нас з Тобою... Місця, де обіцяне Воскресіння проривається миттєвим відчуттям нового життя, нового тіла і спільної душі з усіма, хто любив Тебе, хто вірив Тобі...
Я хочу розповісти Тобі про Мангуп...
Та спершу мушу вислухати людей, що живуть поруч мене, запам'ятати й зберегти їхні розповіді, їхні свідчення надвечірні...
Ось до братових апокрифів про перевал Саланг і алмази з Паншерської долини, про невдалий замах на кондукатора Чучмеску долучається голос жінки, що розмовляє уві сні зі своїми ненародженими дітьми, голос її чоловіка, що вперше з'явився в моїй хаті наприпочатку ранньої зими, вже минулого року, притишені замовляння старої Марти...

1
"...Юрок, давай поїдемо в Джигітомир... Будемо їхати, пити домашнє вино (ще півканістри зосталося), буду розказувати, як я жив у своїй Інгушетії¹... Навпроти піднебесних гір стояв наш білий будинок, а в ньому жили мої батько з матір'ю, троє братів і сестра..."
"Муса, ти ще молодий, і дружина в тебе красива. Дасть Бог, у вас буде ще все..."
"Так, напевно... Але вже ніколи не буде так гарно, як було в нашім домі... Коли народився Сафар, мій наймолодший брат, ми зарізали п'ятьох баранів, і весь аул прийшов до нас на свято..."
Він замовкає на хвилю, долонею проводить по своєму обличчю - від чола до підборіддя, ніби затуляє перед очима пелену все ще болючої пам'яті...
Муса живе в сусідньому селі, до мене, в Не-ми, приходить в гості. Це його перша зима в Україні... За вікном починає падати сніг, удвох виходимо з хати і йдемо в напрямку все ще зачиненого (видно ще здалеку) сільмагу... Через годину мають підвезти хліб, треба зайняти чергу, бо на всіх, як і завше, не стачить.
А Мусу привезла з собою дочка тітки Савети, нашої родички (по дідовій лінії) з Киянки. Раніше Ліля жила у Владикавказі, працювала офіціанткою у ресторані. Все було добре, аж поки не пригледів її "гаспадін" Хайкін - директор місцевої "Асторії". Від однієї думки, що руки цього огризка з баб'ячим гузнищем, піднятим майже на рівень плечей, зможуть бодай торкнутися її тіла, дівчину аж пересмикувало від огиди. Цього не можна було приховати. Вже після першої спроби приручити Лілю зрозумів це й сам зальотник. Ось і зосталася дівчина без роботи, без житла. Саме тоді, в новорічну ніч 95-го, розпочалася перша чеченська війна... Так вже склалася доля: з'явилася в образі знайомого таксиста і запропонувала контракт... Дівчина не вагалася довго: ще рік тому, вдома, вона закінчила медучилище, от і "підписалася" на свою участь в тій короткочасній (як думалося) війні - як сестра милосердя... Та не в російську армію, в одне з об'єднань воїнів ісламу... Й довелося їй, нещодавній школярці, вчорашній дівчинці на побігеньках, єдиній дитині з родини сільських вчителів, стати посередницею між двома світами: земним поцейбічним пеклом і розчахнутою брамою небесної порожнечі, куди відходили зрілі чоловіки й безусі хлопчики, - ті, кому їхній Всевишній пообіцяв райське блаженство: в обмін на смерть у "священній війні"...
Муса в цей час розшукував у Чечні своїх "кровників" - так на Північному Кавказі звуть людей, яким ти мусиш відомстити за пролиту ними кров твоїх найближчих родичів... Десь за півроку до першого нападу російської армії на Грозний, в селищі, де жив зі своєю сім'єю Муса, відбулась нічна сутичка - бійка на танцях у клубі... Молодшого брата Муси принесли додому з кількома ножовими пораненнями. Одне з них виявилося смертельним. Того ж дня Муса вже знав наймення вбивць свого брата - двох осетинів із сусіднього аулу. Згідно "Канли" - неписаного закону кровної помсти, він спершу попередив їх через посередника: "Я прийду й вб'ю вас, ви мої кровники, хай не буде для вас це несподіванкою..." Та вбивці не стали чекати приходу Муси, кудись щезли з селища. Лише наприпочатку дев'яносто п'ятого року Муса дізнався, що винуватці смерті його брата воюють в одному з чеченських бойових загонів, десь в районі Грозного. Як офіцера запасу, професійного сапера-підривника з бойовим досвідом служби в Афгані, Мусу без жодних проблем зарахували в діючу російську армію...
"Хаджі, о Хаджі!
Кажуть, ти посланець Бога,
кажуть, ти спадкоємець Пророка.
Якби так це було -
чи були б ми з тобою у в'язниці закуті?
Хаджі, о
Кажуть, ти голос Божий,
кажуть, ти спадкоємець Пророка,
кажуть, ти імам для святих
і навчитель мюридів.

Якби так це було -
                                чи були б у нас на руках,
                                чи були б у нас на ногах
                                                                    ланці залізні?"²
Вперше пісню-молитву до святого Кунта-Хаджі малий Муса почув уві сні... Згодом хлопчик виріс і, вже дорослий, забув ті слова, той голос, який заколихував, замовляв нічні страхіття притишеним молитовним співом... Й лише тепер, у місті, що звалося колись Грозне, а нині серед мегаполісу мертвих, у центрі суцільних руїн до нього раптом вернулася дитяча пам'ять. Чому саме тут, у цьому пеклі? Якби подібне запитання й виникло, Муса не зміг би на нього відповісти... На вулицях валялися обгорілі трупи російських танкістів, чаділи смердючим димом перекинуті бе-ем-дешки³, поруч розпаношених гранатометами машин сновигали здичавілі пси, ворушилися руді спини здоровенних пацюків... Уночі з підвалів, зі щілин тимчасових сховищ вилазили вцілілі мешканці й грілися навпроти смолоскипів пекельного вогню, біля прострелених газопроводів... Коли вдавалося кілька годин подрімати й бодай ненадовго звільнитися від непотребних вденішніх страховидь, Муса вмить, легко і безболісно, вертався в коло родинної молитви, поруч нього вмощувався вбитий брат і пошепки, дуже тихо (майже вклавши вуста у вухо) пояснював, що саме діється на цьому небуденному зібранні, як звати кожного з сивобородих старців, кожного з мужчин у чорних черкесках, кожного з безвусих юнаків, уважних і шанобливих, - розповідав, як жили вони, як відчайдушно боронили від напасників свої житла, своїх дітей і дружин, як вмирали, - спокійно і гідно, зі зброєю в руках, з лицем, оберненим до ворога і неба; брат називав імена матерів, які народжували, виховували й благословляли на життя і смерть цих людей, імена їхніх дружин і сестер, яких ще змалку тут вчать оплакувати мертвих, - усіх жінок, невидимо присутніх в цій спільній молитві, - жінок, що заховають в темінь лона гаряче чоловіче сім'я, збережуть плід і народять цій землі нових месників і вояків...
"Ось дивись, - шепоче брат, - ліворуч од нас, шостий по колу, зі шрамом на щоці - то Мовсар, наймолодший і улюблений брат святого Кунта-Хаджі... Не знаю, якщо нам пощастить, то ми ще сьогодні, ще цього тисячоніччя, побачимо й почуємо самого Хаджі, відчуємо й на собі таємничу силу його молитви... Ти ж пам'ятаєш, - народився Хаджі в селищі Іласхам-юрт, і матір його звали Хеда4, й ще до свого народження, в небесних пущах її душа мала за подругу Фатіму, дочку самого Пророка... Навіть російський цар боявся нашого Хаджі, боявся його незрозумілого впливу на чеченців, інгушів, осетинів, - усіх інших гордих кавказців... Отож і наказав ув'язнити й закувати в кайдани Хаджі та Мовсара, й тримати двох братів у глибокій темниці... не витримав тоді Мовсар, почав докоряти старшому братові, - чому той не хоче застосувати свою могутність для їхнього звільнення:

2
"Хаджі, о Хаджі!
Кажуть, ти голос Божий,
кажуть, ти спадкоємець
                          Пророка,
кажуть, ти імам для святих
                           і навчитель мюридів.
Якби так це було –
чи терпіли б ми довго наругу
                           невірних? "
Святий відповідає нетерпеливцю, що може одним заклинанням, одним помахом невидимого меча стерти з лиця землі і Санкт-Петербург, і столицю болотяного царства - Мокву..?5 Та робити цього не буде: хай в усьому проявиться Божа воля і здійсниться справжній (істинний) хід явищ, речей... Однак, наша власна свобода залежить од сили й дієвості нашої віри:
"Мовсар, о Мовсаре!
Я молитися буду, а ти
                     в серці своєму кажи:
                     "амінь!",
і нехай на молитву нашу
                     відповість нам Всевишній!"
                           Сказав Хаджі й молився,
                           і впали, зотлівши, кайдани з їхніх рук,
                                         з їхніх ніг,
                                і відверзлися двері, й в 'язні побачили небо,
                                           і простір зелений степу... "
Поміж інших людей Кунта-Хаджі можна впізнати з першого погляду. Весь одяг святого складається з двох черкесок, зодягнутих одна на одну: спідня черкеска - замість білизни... Худюща шия і гострий борлак прикриті комірцем на застібці - дерев'яній галузці... Від селища до селища мандрує Хаджі і в кожній мечеті навчає людей круговій (миттєвій) молитві... І всі вірні, хто звернеться до Всемогутнього через цю молитву, через святого Кунта-Хаджі за допомогою і порятунком, - в належний час і належний спосіб, отримають таку поміч негайно... Бо велику жалість й непоказну любов має Хаджі до сих людей, бо ж добре він знає:
"День, коли душа розлучається з тілом,
буде нелегким для дітей моїх.
Ніч, коли чоловік вперше зостається
                               один у могилі,                       '
буде тяжкою для дітей моїх.
День Першого Допиту перед Господом
буде страшним для дітей моїх", -
Й відомо Хаджі, якою самотньою (на відміну від інших живих істот), незахищеною перед злом буває на цій землі людина; тому й прохає у Господа дарувати йому, Кунта-Хаджі, "право миттєвої допомоги дітям моїм..." Й тоді він чує відповідь, - голос, що лине з неба:
"День, коли душа розлучається з тілом,
тобі залишаю Я...
Ніч, коли чоловік вперше зостається один у могилі,
тобі залишаю Я...
Право захисту на Першому Моєму допитуванні
тобі Я дарую..."
Тиша, як глиняний дзбан, - на друзки, відлуннями густої стрілянини в пітьмі... Муса прокидається і вмить забуває все, що розповів йому вбитий брат... Ще якусь хвилю лежить з розплющеними очима, не відразу пригадуючи, хто він, де, - звідки в свідомості крутиться дивна фраза:
"...й білу грамоту на підтвердження цього права тобі принесуть четверо моїх вісників", - і, врешті-решт, цілковито розбуджений бадьорим інстинктом самозбереження, вже на марші, притискаючи зброю до тіла, Муса розгублює останні слова зі сновиддя... На межі пам'яті й забуття ще світиться, мерехтить, згасає потроху наймення першого з чотирьох янголів – Джабраїл...
А ще через місяць, наприкінці літа дев'яносто п'ятого року, Муса дізнається: у Моздоці, на території концентраційного табору знайшовся один з його кровників... Той же чоловік назве ціну, за яку начальники охорони продають живі голови полонених "бойовиків"... Необхідно було десь роздобути п'ятдесят мільйонів - у рублях, і на кілька днів, - хай там хоч гад сичить, вирватися зі свого саперного батальйону...

3
Наприкінці зими, майже щоночі, Марті починає снитися одне й теж: хтось поволі копає в її тілі глибоку криницю. Заступ безболісно входить у натруджену плоть, вздовж стінок здичавілих артерій безгучно осипається глинозем... Все глибше, глибше... Волога з'являється спершу як пахощі: так пахне коріння відмерлих на поверхні трав, спраглих ще з осени кущів і дерев. Лише згодом крізь щирець з'являються перші краплі. Але й то ще не вода...
Марта прокидається, якийсь час лежить з розплющеними очима, прислухаючись до шурхотів й шерехів на горищі, до глибокого дихання корови Рузьки в хлівці, - через вузенькі сіни від хати. За хвилю дрімотна втома, - ніби вона сама всю ніч не розгиналася з тим заступом, стулює їй повіки. Й Марта знову вертається в обірване сновидіння... Вона летить крізь викопаний колодязь, проз неї миготять лиця померлої рідні, чиїсь незнайомі обличчя, - їхні очі, вуха, розтулені в нечутних благаннях роти. Той лет відбувається так стрімко, що жінка не встигає навіть злякатися. Бачить: зі дна, всіяного блискітками слюди, панцирями розчавлених черепашок б'є струмінь потужного світла. Його потік зупиняє падіння її тіла, легенько торкається чола, лагідною хвилею пробігає по волоссю. Марта зависає в теплій порожнечі. Праворуч од неї, в бічнім закапелку того підземелля стоїть русява дівчинка. Вона посміхається й подає жінці дерев'яного гребінця: "Марто, розчеши мені коси..."
Жінка дивується й приземляється поруч малої. "Таке знайоме личико й ніяк не згадаю, коли ж раніше зустрічала цю дівчинку?"
"Мамо, куди ж це всі поділися? В хаті нема нікого, мені ж тут страшно самій..." Марта дослухається інтонацій спокійного смутку в її голосі й враз, крізь давнішнє знетямлення, впізнає в ній... себе, свої дитячі страховиддя. Вона вертається в той час, коли всі домашні - її брати, сестри, батьки, діди і прадіди хто куди розбігалися зранку, розліталися, поспішали - хто на роботу до землі-годувальниці (бо ж годувати її мусиш завше власним тілом), хто в школу, хто до в'язниці - віднести передачу кревняку, хто на війну - з хозарами, печенігами, москалями, хто - в церкву, затеплити поминальні свічки... А дівчинку залишали вдома одну. Й вітер осінній розхитував під вікном стару грушу, а малій здавалося, що хтось великий і темний заглядає крізь шиби до хати...
Найбільший страх вона пережила, коли померла баба Якилина. До неї раптом дійшло все те, що рано чи пізно спізнає кожна людина: усвідомлення тимчасовості існування найближчих і найрідніших людей.
"Мамо, скажи мені, ти ж не помреш, не покинеш мене? Я не хочу, щоб і тебе засипали землею..."
Жінка пригортає до грудей тремтливе, худе тільце дівчинки, вільною рукою гладить її волосся: "Не плач, не бійся нічого, я буду завжди з тобою. Ось і баба - так любили свою найменшу онуку. А коли любиш, то все продовжується й після смерті..."
Марта раптом ловить себе на думці, що дівчинка чимось дуже схожа на їхню з Василем найпершу й останню дитину, - таке ж, як в нього русяве волосся й вираз тихого здивування на лиці... Як і тоді, під час їхньої першої зустрічі, навесні 43-го...
Не один вже рік палахкотіла війна й, здавалося, кінця-краю не буде всім жахіттям, - убивствам, грабункам, здирствам, яких зазнавали поліщуки і від німців, і від "своїх" поліцаїв, і від різних бандюг, що звали себе партизанами.
А тут чутка пішла селом: не сьогодні-завтра будуть знову забирати людей у рабство, на підневільні роботи у Німеччину. Марті на ту весну саме виповнилось дев’ятнадцять й вона добре знала: доля багатьох дівчат і хлопців, яких ще раніше погнали на чужину, може не обминути і її. Тому й готова була до всього. Коли почула від сусідки, що поліцаї разом з німецькими жандармами зганяють молодь у центр села, до клубу, не роздумувала довго: вхопила перепічку в торбину, накинула якусь куртечину на плечі, обняла матір і кинулася до Ягоденського лісу.
Не вона одна була така мудра... Біля Маркевича, - там, де колись стояла хатина старого лісника, Марта зустріла ще кількох своїх ровесниць. Вирішили пробиратися в Кикову, сусіднє село, де в однієї з них жила рідна тітка. Не встигли ще й відхекатися, ні попити води з лісникової криниці, як зі шляху почулося гурчання мотоциклів, розлючені крики на чужій мові, собачий гавкіт. Певно, хтось виказав німоті, де ховаються втікачі, от і погоня не забарилася...
"Біжимо до Случі, але різними стежками, - крикнула подругам Марта, - бо в гурті нас усіх половлять!"
Знала вона й те, що німці панічно бояться мочар – лісових боліт, прірви яких проковтнули нещодавно кількох самовпевнених чужинців. Ближче до села, вздовж Горбів, тягнулися Білі багна, трохи далі вглиб лісу, - Жовті... Марта ж знала потаємну стежку крізь Риб’ячі багна, від яких було найближче до кладки через річку Случ. Одного лиш не врахувала дівчина: весна того року була пізня, - лиш наприпочатку квітня розлилася, вийшла з берегів Случ і розбурхана вода ще тиждень тому знесла кладку. Тепер, опісля виснажливого переходу через болото, з роздертими до крові ліктями, з покусаним комарнею лицем стояла Марта навпроти стрімкої, могутньої течії й не знала, що має робити. Плавати вона не вміла. За її спиною з надвечірнього лісу все ближчав, лунав чіткіше й загрозливіше гавкіт німецьких вівчарок. Дівчина голосно й розпачливо почала кликати невідомо кого на допомогу: "Людочки! Поможіть! Врятуйте!.."
Її крик не долинав навіть до середини ріки: дух весняної води підхоплював дівочі волання й перетворював їх на безпритульних птахів. І тоді Марта крізь сльози і відчай стала пошепки молитися до всіх святих угодників, до янголів і архангелів, про яких чула колись від баби Якилини, згадувати бабині замовляння і заклинання від сили нечистої і ворогів агарянських: "Молю і прошу я Господа Бога Всевишнього і Сина Його і святого Духа, чудотворця Миколая, і святого Юрія-Змієборця, і Покрову святу, і тебе прошу, ясний місяцю, і тебе прошу, краснеє сонце, і вас прошу, зорі-зорениці, Божі помічниці, і вас, святії архангели і янголи, Михаїл, Гавриїл, Уриїл і Сафанаїл, ізидіте на святую гору затрубіте во святую трубу, бо ж не пішком йде мій ворог, а на вовкові їде, жабою осідлався, а гадиною поганявся: не дорогою йде, а здвижжями та болотами!.. Здвижже та болото від них ми пройдем, а на вовка тюкнем, а на жабу плюнем, а гадину вб'єм: щоб так і на ворога нашого весь мир плював і тюкав, і до мене хрещеної, раби Божої, не підпускав..."
І не встигли ще втихнути останні слова її молитви, як над водою почувся ритмічний плюскіт весел, скрипіння дерев'яних уключин. З вечірньої сутіні й прозорого туману над річкою виринув човен. У ньому сидів незнайомий хлопець і швидко веслував у напрямку дівочих голосінь погибаючих на водах, він виявився надто молодим і занадто жвавим... У човні дерев'яні поперечки-сідушки були прилаштовані майже поруч. І міцно стулені коліна Марти мимоволі опинилися поміж широко розведених веслярських ніг... Хоч руки його були зайняті, та пальцями своїх босих ніг він раз по раз, ніби випадково, торкався її ступні, й кожен той дотик відлунював у ній теплим струмом. А згодом, ніби у казці про пана Коцького й лисичку, мовив: "Я - Васько Чуб, навпроти Церквища живу, а ти хто?.."
"А я Марта з Немильні..." Й ледь втрималася, щоб не додати наступну фразу з все тієї ж казки: "Давай будемо жити разом..."
І знову першим обізвався хлопець. "Чого кричала так?" - запитав співчутливо.
"Від німчури втікаю. Не хочу в Германію, на чужину їхати..."
"Й не боїшся, що впіймають?" "Ні, тепер вже не боюсь..." - і посміхнулася тихо, помітивши в його очах спалах радісного здивування.
Ось так, на воді, посеред могутнього дихання весняної повені, в старому човні відбулась їхня перша розмова - взаємне впізнавання двох голосів і перехрестя, передчуття спільної долі, що вже невидимо й непідступно, на відстані простягнутої руки, вмостилася поруч з ними. Та розмова продовжувалась біля нічного вогнища, навпроти рибальськ­ого куреня, й промовлені слова легко перетворювалися на відблиски полум'я, іскристі жмутки, що злітали й гаснули в зористій височині, на тепло і світло їхнього новонародженого кохання.
З Василевої розповіді Марта дізналася, що його батько і мати, двоє братів і сестра вже десять літ, як лежать у землі, на сільському цвинтарі - померли від голоду (в тридцять третьому році). Його ж врятував дід Оверко, знаменитий на весь куток чаклун і рибалка. Василя в сорок першому забрали на фронт, восени того ж року він потрапив у німецький полон, утік звідти з концтабору в місті Хелм і повернувся додому. Згідно тогочасних комісарських канонів хлопець мав знову рватися в бій, пробиратися на фронт, у свою військову частину. Та вийшло інакше... Селяни, яких забрали на війну, і Василь разом з ними, вчинили по-своєму: наприкінці літа сорок першого хто сам втік з полону, кого німці відпустили (за домовленістю між командуванням вермахту й керівниками ОУН), хто вибрався з оточення й всі вернулися до своїх сімейств, до своєї землі. Цього їм не забули, не простили - вже сорок четвертого року, коли прийшли "червоні визволителі". "Я не хочу вмирати за Сталіна, за його Родіну, яка по шию стоїть у людській крові, за його голодоморні колгоспи. Він такий само людожер, як і Гітлер", - говорив Василь, і Марта з острахом дослухалася його слів і сумувала подумки: куди ж діватися, де рятунку шукати звичайним людям, що втрапили поміж цих двох великих і страшних пожеж?..
Рано-вранці хлопець привів Марту до своєї хати: "Оце, діду, моя наречена..." Сивоголовий і ще досить дужий для своїх літ дідуган прискіпливо, з ніг до голови оглянув дівчину й задоволено крякнув. "Ох, ти ж і шибеник... І де ж це, на якого живця, такі русявки ловляться? Розкажи, може, і я, грішний, спробував би... Та не чер­воній, не сердься. Це ж я з радості, що диво таке ще бачу. Заходьте до хати, зараз будемо снідати", - й жестом щедрого і вельможного дарувальника виклав перед ними на лавку здоровенну й зубасту щуку. До смаженої риби знайшлася пляшка калганівки, пучок зеленої цибулі, золотиста яєшня. Перед тим, як сісти до столу, старий Оверко зняв зі стіни невелику й тьмяну ікону Божої Матері, простелив на глиняну долівку полотняного рушника, поставив поруч на коліна молодят і повагом, урочисто благословив їх на майбутній шлюб, на спільне життя, взаємну радість і поміч. І додав тихо: "Бо ж насправді, мої любі, все буде не так, як хочеться, а як Бог дасть", - і першим вихилив чарку гіркого й пахучого трунку.
Десь за тиждень до Трійці в невеличкій, але ошатній, прибраній вишитими рушниками церкві, навпроти ікони Юрія Змієборця, вогню і світла запалених свічок приїжджий священик під супровід притише­ного співу кількох жіночок-півчих, обвінчав нашу Марту й Василя.
Жінка здивовано дослухається до розповіді про її власне життя: хто там говорить у темряві, називає її своєю, нашою, кому належить той до болю знайомий голос:
"Марто, чому ж ти мовчиш, чому не розказуєш, що ж було потім?.."
Вона оглядається, хоче простягнутими в пітьму руками торкнутися, прихилити до себе кудись щезлу дівчинку. Ніде й нікого. Тиша й глибокий спокій довкруж... Не покидаючи меж сновидіння, Марта згадує раптом, скільки літ і довжелезних зим живе одна, далеко від людей, колись найближчих і найрідніших, які пам’ятали й любили її зовсім іншою. Може, то душа їхнього роду, загублена в надрах самотнього й зношеного тіла, озивається тепер до неї, відновлює в сонній пам'яті давноминулі події, поволі завершує свою розповідь?
Було літо, жнива, горіло їхнє село, підпалене з трьох сторін білого світу. Людей, що не встигли втекти і тих, що не схотіли втікати (бо ж не могли повірити: як то можна, - за одного вбитого чужими бандюгами пана раптом знищити ціле селище?), - усіх есесмани зігнали в один гурт, вивели на шлях неподалік Попової кринички й наказали копати яму. Чоловіки покірно взялися до роботи. Працювали попе­ремінно - заступів на всіх не вистачало. Й тоді одна з жінок немиленських, зрозумівши до чого йдеться, кинулася в ноги німецькому офіце­рові, - голосить, показує йому листа й фотознімок своєї дочки, на­діслані із Німеччини. До неї приєдналися й інші жінки, чиї діти втрапили до арійського "раю": плачуть, кричать - за що ж ви нас повбивать хочете, наші ж діти на ваших батьків, на вашій землі батрачать; кому, до кого вони будуть свої листи надсилати, в кого поради просити, коли ж ви нас отут постріляєте?..
Сонце вже ховалося за крайобрій, вечірнє небо кривавилося, мов суцільна відкрита рана, ще тліло чорними димами село, й щось ворух­нулося в очах знетямленого нібелунга... Він злісно вилаявся, крикнув: "Век, век!" - і наказав рушати в напрямку Звягеля, посадивши на підводу з тушами забитих свиней кількох жінок з малими дітьми. Серед тих, що йшли пішки до районної в'язниці, була й Марта. В той день вона приходила до матері, помагала зносити в клуню снопи. Ще й півтори копи не встигли перенести, як німці оточили село й піднялась стрілянина. Марту схопили на подвір'ї. Вона ще встигла побачити, як мати, поцілена чергою зі шмайсера, впала поміж розкиданих житніх снопів... А ще через тиждень змучених і голодних людей відпустили з тюрми додому.
Сусіди показали Марті, де поховали матір, - неподалік згарища їхньої хати, метрів за п'ятдесят од кам'яного козачого хреста, на Отаманах...
Навіть уві сні Марті боляче згадувати давні розлуки, прощання. Тепер вже з Василем... За кілька днів до Різдва, на зміну німецькій армії й фашистам, в село ввійшли радянські війська, з ними поверну­лись комуністи. Всіх чоловіків погнали на війну, в пекельний вир боротьби двох біснуватих вождів. Марта й просила, й молила свого коханого, щоб десь заховався, пересидів непевний час. Василь і слу­хати про те не хотів, щось зрушилось в ньому за останніх півроку. "Я ж не гірший і не кращий за інших. Мушу бути з усіма... Щоб потім чесно, без страху дивитися людям в очі..." Наостанок вона взяла його долоню й притулила до свого великого й теплого живота, в ньому вже ворушилася їхня перша дитина...
Мовчання триває цілу вічність. Крізь чорне завіконне молозиво поволі проступають білі відтінки, розвиднюється потроху. В напівсонній свідомості жінки звучить дитячий голос: зі шкільної читанки хтось озвучує короткі речення, старанно вимовляючи кожен склад, оживляючи своїм диханням літери в мертвих словах:                               
"Ва-силь пі-шов на вій-ну.
Зац-ві-ли яб-лу-ні.
Мар-та на-ро-ди-ла дів-чин-ку".

Та спершу ніж почути ті речення, Марта бачить їх написаними білого крейдою на чорній дошці:
"Василь загинув під Кенігсбергом.
Весна згоріла на очах".
Жінка пошепки перечитує ті звістки й думає. "Все написане - то неправда. Світ переповнений мертвими книгами, мертвими знаками і законами, мертвими гаслами на червоному ситчику. Все те винайшли, виписали змертвілі ще за життя істоти, що прикидаються людьми, а багатотомними збірнями власних творів лиш прикривають свою мерт­вечину Але ж земний світ і світло живі й щоразу болючі Вони не піддаються записуванню. Ось я читаю найостанніший підпис:
"Взимі голодного 47-го мала Настуня померла. Марта зосталася одна".
Так сталося, але так не було насправді. Ті, кого любимо, не вми­рають. Щовесни вони приходять до моєї хати й стоять попід вікнами, поміж цвітіння дерев і янголів молодого саду. Вони вже ніколи не покинуть мене саму..." Й спершу аніж прокинутись та розпочати свій звичний зимовий день, Марті ще сниться, хтось великий і добрий за руку виводить її з хати, нахиляється до неї, щось шепоче на вухо, дівчинка тихо сміється, знімає поношену куфайку, скидає важкезні кирзаки й одягає собі позаплечі білі крила розквітлих вишень...


КОМЕНТАРІ   Й   ПРИМІТКИ:

1 - Інгуші, або ж як вони називають себе "галга" (себто - народ) - це нащадки гірських племен кістинців, карабулаків, джерахівців - своєрідного відгалу­ження чеченського етносу, по мові, побуту, релігії, особливостям сімейних традицій вельми близькі непокірній  Чеченії...
І769 року інгуші вперше прийняли (під жерлами скерованих на їхні саклі гармат) російське підданство, по можливості то виходячи з нього, то знову підписуючи мир з Росією. Чисельні спроби царських місіонерів перетягнути в "лоно православ'я" тодішніх язичників (ще до їхнього навернення в мусульманство) успіху не мали. Ось уривок з синодальної інструкції для місцевих колонізаторів:
"...для привлечения охотников к принятию христианства среди ингушей и осетин, в рассуждении воспринятой надежды к обращению их в православие, - надлежит при таинстве св. Крещения, новообращенным в виде поощрения видавать знатным - 20 руб серебром и серебряный нательный крест, простому народу - полтину денег (50 коп), белую холстинную рубаху и медный крест для ношения на шее..."
Тоді ж Святійший Синод створює спеціальну комісію "для успешного обращения горцев в христианство". Чим же те все закінчилось? Про це дізнаюсь зі спеціального звіту архімандрита Пахомія, посланого в Інгушетію для ревізії  місіонерських потуг волохато-запойних  батюшок:
"Почти все начальники сего края и духовные отцы, имеющие дело с горцами, единогласно утверждают, что по причинам грубого состояния сих людей и неспособности их понимать христианские истины, все мероприятия власти не имеют ни малейшей прочности..." Далі отець Пахомій гірко скаржиться на те, що найголовнішим спонуканням для горців у їхньому "наверненні" в христи­янство є бажання отримати 50 копійок, полотняну сорочку і хрестика:
"Дикари сии, получая медный, начищенный ярко крестик, по неразумению своему принимают его за золотой... Есть много человек по десять и по пятнадцать раз крестившихся у   наших священников и сейчас же снова возвращавшихся к своим языческим богам и кумирням..."
(Виникає небезпідставна підозра, що більшість з отих грошей і хрестиків "духовні пастирі" проциндрили на солодке вино й ніжну молоду баранину, бо якось важко повірити, що на тверезі очі можна 15 разів (!) поспіль хрестити одного й того ж чоловіка...)
Наприпочатку XIX ст на Північному Кавказі відбувається пасіонарний вибух - повсюдне і швидке поширення мусульманства, проникнення з Дагестану на сусідні території ідей мюридизму, найпершою серед яких була і зостається ідея "священної боротьби" проти чужоземних поневолювачів, себто - російських загарбників. Скрізь лунали заклики імамів Гамзата, Гази-Мулли, а згодом - знаменитого ІІІаміля, в аулах зачитувались відозви шейхів про початок Газавату: "Від лиця істинного і всемогутнього бога, від місця, де повалено і побито каміннями мерзенного сатану, звертаємося ми до всіх правовірних братів, до всіх, що шанують Коран, в їм’я пророка Мухаммеда, звертаємося і закликаємо стати під священні зелені знамена..."
Варто зауважити, що поруч з ісламом серед інгушів та осетин мирно співіснувала (ще до перших десятиліть XX ст.) віра й жертвоприношення своїм рідним язичницьким богам... Тут був і Хурат-Хурон - бог місяця й побратим сонця; і Єлта - бог мисливства; і Сау-Дзар - чорний святий, покровитель абреків; і Аларда - бог віспи та захисту від неї; й небесний коваль Курдалагон...
Ще й посейдень інгуські жінки, заливаючи водою просіяну, споготовлену для замішування тіста муку, над старими дерев'яними ночвами шепочуть тихо ще більш старіші й таємничіші слова: "О, водяні святі, чисті водяні діви, наповніть цей дім усіма благами всього світу..."
В осетинів під новий рік відбувається свято на честь "гнівного демона". Заздалегідь приготовлені до цього дня напої й страви тримаються в льосі. Ввечері господар саклі заріже вгодоване саме для цього випадку ягня - так, щоб кров текла в спеціально викопану ямку. М'ясо зварять - частину, те, що залишиться - на шашлики... Коли все буде готово, й жінки подадуть до столу (до святкового престолу) наїдки й напої, господар підніметься й навпроти безмовного сімейства, звернувши свій погляд на схід, прокаже тиху молитву-звертання до "гнівного демона", прохаючи його і в майбутньому році не шкодити сім'ї, не губити худобу, не гніватися ні на кого з домашніх, бути милостивим і добрим... Закінчивши молитву, господар накриває все, що є на столі, білою буркою, й всі, цілим сімейством, на кілька хвилин вийдуть із саклі... Вважається, що за відсутності людей демон вигулькне зі свого сховища, хильне келих араки (саморобної горілки) й, з'ївши кращий шматок ягняти, задобрений такою шаною до нього, знову сховається - на весь рік...
2 -  Тексти пісні-молитви подаються за книгою  "Эпические сказання народов Северного Кавказа", - М.: Изд-во "Федерация", 1932.
3 - БМД - бойова машина десанту.
4 - Як перегукуються на відстані сотень літ людські наймення: чеченську дівчину,  закатовану полковником російської армії наприкінці березня 2000 року, звали Хеда Хуциєва.
5 - Згадаймо сучасного російського класика: "Моква, Моква, - как много в зтом кваке!.."

ЧАСТИНА ТРЕТЯ. Прогулянки вглиб саундшафту.

Сценарій для чотирьох сновидінь

ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ

Наприпочатку: кадри непрофесійної відеозйомки: камера скаче, тремтить, хаотично змінюються плани, учасники пікнічка на березі річки відверто позують перед націленим на них об'єктивом: корчать страшні гримаси, роблять один одному "роги", розливають по келихах шампанське, цокаються, п'ють, обнімаються, падають на коліна, демонструючи слізне і останнє прощання з "покійником, який вже спожив "ульотну" дозу і спить в старому човні, витягнутому на пісок...

Темп зйомки уповільнюється, весь гурт віддаляється на задній план: з-за дерев чиєсь стороннє око стежить тепер за ними... Змінюється і кольорова гама: різкі яскраві поєднання тьмянішають, набувають поволі охристо-золотистого відтінку...

В кадрі - ті ж самі обличчя, але тепер ми бачимо їх через сітку оптичного прицілу: червона цятка (видима лише для невидимого спог­лядальника) рухається по головах чоловіків, по лицю жінки, що відкидає вбік вже непотрібну відеокамеру, ненадовго зупиняється на грудях підлітка, що сидить на траві, притулившись спиною до старої верби...

Учасники пікніка все ще продовжують гратися в похорони: тягнуть до води човна з "покійником", прощаються, спускають "труну" на воду... Одна з жінок зриває неподалік берега кілька жовтих калюж­ниць, кидає їх у човен... З берегом його з'єднує лише мотузка, одним кінцем прив'язана до ноги "усопшого", а іншим - до кілка, забитого в пісок...

Той, що ховається за деревами, готовий натиснути на курок... І саме в цю мить його увагу відволікає величезна бабка з блискучими про­зорими крильцями. Вона сидить на гілці, майже навпроти дула... Невідомий щось підкручує в оптиці гвинтівки і, раптом, увесь екран заповнює сферично вигнуте, фасетне ОКО бабки... Воно мерехтить різними кольорами, переливається десятками відображень видимого і невидимого світів... Очі снайпера - вираз майже дитячого здивуван­ня... Комаха летить собі геть. Невідомий зосереджується, відновлює робочі параметри прицілу... Цятка зупиняється на лобі (трохи вище перенісся) опецькуватого, лисого, з подвійним підборіддям чоловіка. До нього підходить жінка і одягає йому на голову вінок з жовтих квітів. Для "курячої" голови чоловіка він завеликий, сповзає йому на шию... Снайпер зручніше притискає до плеча приклад гвинтівки, майже інтимно притуляється щокою до холодної поверхні зброї... Якийсь шурхіт, обережний шелест чується поруч нього... Миттєва реакція, тривожне очікування і вузьку лісову стежку переповзає чорна тінь... Гадюка?.. Вуж?.. - Снайпер не встигає цього розібрати: позаду нього стоїть мала дівчинка, щось простягує йому в долонці... Він заперечливо хитає головою, показує на ручний годинник, прикладає палець до вуст: мовляв, зачекай хвилю, помовчи трохи, я скоро звільнюсь... Припадає знову до прицілу... Нечутний постріл... Обри­вається, перетята кулею мотузка, течія підхоплює човна, несе його вздовж берега, зарослого татарським зіллям, осокою, верболозами...

Снайпер і дівчинка швидко, не оглядаючись, крокують крізь при­смерковий ліс... Дівчинка притуляє затиснутий кулачок до вуха, слу­хає, посміхається... Вона ледь встигає за своїм попутником. Спіткнув­шись, падає... Незнайомець підіймає малу, заспокоює, долонею об­трушує з плаття руду хвою, пісок... З-під спортивної шапки йому на очі вибивається русяве пасмо... Коротким порухом знімає з голови свою "чеченку" і хвиля густого, довгого волосся розтікається в нього на плечах. Тепер бачимо, що снайпер - це молода і досить вродлива жінка...

Дівчинка вже не плаче. Вона розтуляє кулачок, і звідти, розправив­ши хітинові крильця, з гудінням вилітає брунатний хрущ. Він стрімко підіймається вгору, над кущами ліщини, і щезає в померках раннього літа...

А човен з "покійником" пливе за течією... Чоловікові сниться щось дуже втішне і гарне: не розплющуючи очей, він по-дитячому цмокає губами, посміхається блаженно... Швидка течія виносить човна (й сновидіння в ньому) на широке плесо: червона напівсфера сонця ховається за крайобрій... Мерехтить, кривавиться на воді багряно-рожева доріжка... Вираз тихої втіхи на лиці чоловіка змінюється гримасою болючого подиву...


СНОВИДІННЯ ПЕРШЕ – НЕБО

Сніг - білий попіл на чорних куфайках: немиленські дядьки стоять навпроти зачиненого сільмагу, жреці й жертви зимового простору:
Паша Лєнін,
Стьопа Гітлер
                                                                               і Юра Гагарін, -

неопохмелені, сумні, божевільно-самотні... "Ей, хлопче... а ходи-но сюди..."

Вава повільно підходить до всевидющої трійці... Не дійшовши, зашпортавшись у невидимому під снігом корінні, падає, встає, знову падає... Дядьки сміються, допомагають йому встати... Гітлер піднімає його шапку-ушанку, шорсткою долонею змітає сніжинки з його голови - ніби крихти зі столу... Несподівано з-під поли його бушлата виглядає хвіст задушеної куниці...

"Слухай, малий... Ти йшов проз хату лавочника... Да? Не бачив, у нього вікна ще світяться?"

"Я... не знаю... Ні, за ними темно було... Та й розвиднілось вже... Для чого їм світло?.."

"Ага, добре... Значитьця, скоро він прийде... Бо вже душа до хребта примерзла... Все задубіло, немає ніде тепла..."

Юра Гагарін байдуже дослухається до тих балачок, дивиться кудись вглиб сновійного мерехтіння... Його хвора й обморожена шульга гріється під пахвою, в іншій руці дотліває самокрутка... Пальці тремтять, червона цятка майже торкається зжовтілої шкіри біля нігтів... Але Юра не відчуває болю. Він сьогодні дуже спокійний... Скоро відчи­нять сільмаг... У кишені ще є з півторбинки тютюну-самосаду й вчорашній "Прапор комунізму", - акуратно розірвана на рівні клапті звягельська райгазета...

Паша Лєнін раптом сідає на сніг й витрушує з кирзового чобота відрізану дівочу косу... Поволі сходяться до магазину мовчазні люди: старі й малі, чоловіки й жінки, видющі й з поводирями, втихомирені таємним коханням удовиці, а серед них - тітка Марта зі своєю коровою, безногий Кирел на дошчині з коліщатами, простоволосий Зінько...

Щось має статися... Тиша небесного снігосходження майже відчут­на на дотик... Ваві вже не хочеться йти до школи. Він зостається біля цих людей... Тут має відбутися щось незвичайне, ніким ще не бачене... Бо не може таке напружене чекання завершитися лиш скреготом ключа в заржавілому отворі та двома - в одні руки - буханцями мерзлого хліба...

Вава дивиться на снігопад, а губи його ворушаться, - ніби він перекладає, тлумачить невідомо для кого той лет, це нечутне, безше­лесне падіння - на свою, таку ж не зрозумілу нікому, мову...

"Що ти там шепчеш до себе, молишся, чи що?" - запитує в хлоп'яка Юра Гагарін...

"Ні, це я урок вчу, домашнє завдання, щоб не забути..."

Вава дістає з сумки книжку, відкриває її на потрібній сторінці, показує дядькові: "Ось, з цього місця треба напам'ять знати..."

Юра обережно тримає підручник на своїх широких, як лопата хлібна, долонях і вголос, поволі читає: "Країна У - колиска європей­ської культури. Науково встановлено, що древні укри - прапращури й засновники всіх найдавніших цивілізацій, зокрема інків, ацтеків та майя... На підложжжі..., - дядько запинається, незнайоме слово дається не відразу, - на підло...ж...жі космогонії цих трьох братніх украм народів, указом кондукатора Чучмеску в нашій країні запроваджено нове літочислення..."

Гагарін щиро дивується прочитаному, тихо і радісно матюкається й з невимовним співчуттям у погляді вертає хлопчикові книжку...

* * *

Крізь сніговійне вранішнє марево наближається-віддаляється буди­нок з великими й холодними вікнами, написом "ШКОЛА" під склом, на вивісці темно-синій...
...Вава стоїть на шкільному порозі, схиливши голову. Директор, однорукий трудовик, намагається зрозуміти, що ж це діється з нещо­давно ще зразковим учнем:
"Сенику, що ж це ти...
На уроки запізнюєшся, не слухаєш нікого, вчишся абияк... Ось брат твій старший - з нього всі брали приклад... і дуже жаль, що він так дивно і рано помер, - ти зовсім не в нього вдався..."

Вава мовчить, заплющує очі й піднімає до неба лице недитячого туску... "Сенику, а що ж то є - вічна пам'ять, мо', це назва далекої й невідомої нам країни?" - чується десь згори братів голос...

* * *

...Гуркотять по замерзлій землі, по затверділим небесам дерев'яні колеса... Малого німака посадили на віз, біля відкритого трумна. Їх обох везуть на немиленський цвинтар... Позаду - ще один віз, але запряжений не кіньми, а волами... на ньому - сивий батюшка, чорна дячиха, віко труни з буханцем житнього хліба на полотняному руш­никові...

"...По замерзлій землі - дерев'яні колеса... Так повільно і довго їдемо, немов уві сні. Брама надвечірнього вирію вже розчахнута хоругвами-крилами в руках простоволосих дядьків. Ворота цвинтарні, дубові рипи, наполягаючи грудьми на важкезний засув, відчиняє наш батько... Ще кілька кроків і вся процесія зупиняється довкруги свіжої ями...

Трумно невелике й легке... Моєму братові нещодавно виповнився найперший десяток... Ніхто не знає, від чого й од кого він вмер. Ніхто не знає, що бачив я тієї ночі... Він старший за мене на три зими... Але вродилися ми восени, в один місяць і майже в той самий день... Таких дітей чомусь остерігаються в селищі... Нас тут звуть о д н о м і с я ч н и к а м и...

Й тепер, як звелів дідо Слівець, треба зробити так, щоб старший брат не забрав на той світ меншого...

Труну вже вмостили на край порожньої могили... На протилежному боці - на дерев'яне віко - кладуть мене... Дідо Славець прив'язує до моєї правої ноги довгу вірьовку, перекидає її на той бік, через яму... Тамо вже гінший родич ловить її, в'яже міцно до руки - до правиці мертвого брата... Священник не піднімає очей, щось гугняво вичитує з розкритої над жіночими головами Євангелії, й тернові хустки жіно­чок - червоні ружі на чорному полі - схожі тепер на сторінки, вирвані зі Святого письма, кимось ще не прочитані пошепки...

Ще трохи й з того гурту вийде висока дівчина, зніме з голови свою хустку, кине її на дно ями... Світле волосся замерехтить, хвилями кинеться аж до пояса... ось вона підходить ближче й дає мені велику білу квітку, нахиляється - щось шепоче мені на вухо. Я не смію її не слухатись... Беру ту квітку, торкаюся нею своїх і дівочих губ, встаю... Поволі, обережно, щоб не зашпортатись, йду на той бік ями й кладу її брату на груди... Його лице цієї миті спокійне й безжурне, ніби підсвітлене зсередини... Я цілую його в чоло й тричі повторюю те, що почув од білявини:

"- На тобі білий цвіт, а ти мені - білий світ...
 - На тобі цвіт білий-білий, а ти мені - світ милий..."

Тоді поруч дівчини з'являється стара Мокрина й повторює голосно: "- Братове, братове, верни Богове, одкупи нам раба од темного гроба..."

"Братове, верни богове, - проказують за нею хором жіночки, - одкупи нам раба од темного гроба..." До них приєднуються й чоло­віки... Потроху їхні голоси набирають сили, вони вже не плачуть, не голосять, а могутнім і злагодженим співом омовлюють спільну душу й нероз'єднане тіло живих, померлих і ще не зроджених, захищених і збережених цією землею, цим небом, їхніми силами і престолами...

Дівчина розв'язує мотузку, відкидає її, бере мене за руку й веде геть із цвинтаря... Батюшка кропить свяченою водою трумно, - за хвилю на двох довгих рушниках четверо чоловіків опустять його у могилу, - кропить схилені голови людей, наші з білявиною сліди на жовтім піску... Ми йдемо швидко, не оглядаючись..."

* * *

Сніг все густішає... До зачиненого сільмагу сходяться люди, сповзаються ветерани оковитих баталій, що вернулися взимі з походів на Москву й Варшаву, і не знають тепер, куди подіти себе й свою зароблену "зелень", злітаються неприкаяні, невидимі душі вчорашніх і майбутніх самогубців, і дибають кілька постатей у строях вояків німецького вермахту. З дерев'яними шмайсерами на грудях, з него­леними й спраглими лицями - гінці за "пальним" від здичавілої в місцевих лісах масовки, полишеної там напризволяще режисером збанкрутілої фільми...

...Щось має статися цього дня, щось відбутися на цій Горі, попід сріблястими парусами тихого сяйва... Небо втомлюється й набли­жається до землі, притуляється до полотняних сувоїв людських видінь...

СНОВИДІННЯ ДРУГЕ - ЗЕМЛЯ

* * *

Вава розплющує очі...
...Десь з-під схилів Гарйонової гори долинає ритмічний гуркіт, якесь глухе, притишене снігопадом, гупання... Ніби там, у підземельних глибинах, оживає й виходить назовні гігантське серце самої Гори... Вона виштовхує його на поверхню власного тіла, щоб перетворити на Око і Вухо знеживленого темрявою простору...

Ще трохи ближче й крізь сніг можна розрізнити людську процесію, що рухається до головного майдану... Попереду йде чоловік з непо­критою головою, взутий у високі хромові чоботи й щосили гамселить чорним, на довгій дерев'яній ручці, бухалом у здоровенний барабан... У тому інструменті Вава раптом впізнає останній релікт їхнього шкільного духового оркестру. Навіть жовта літера "Ш" на його задубілій шкірі ще не стерлася зовсім... Відійшла назавжди епоха мідних труб, з легкої руки хапливого завклуба щезли невідомо куди їхні втілені в мідь голоси - живі гієрогліфи Божого дихання...
Епоха вогню й води, їхнього любовного й жорстокого злиття ще не настала. Щось зрушилося в світобудові, й спіраль знетямленого часу, здичавілого простору розкручується в зворотньому напрямку. Світ не завершено. Все, що було, все, що буде, зустрічається й злютовується в тому, що є... Вічність - так близько, що її можна торкнутися рукою... Наближається щось незнане, загрозливе й неймовірно цікаве...

За кілька кроків од чоловіка з барабаном, розхитуючись і притан­цьовуючи, рухається строкатий люд... Крізь барабанний бій чути, як натовп голосно, злагоджено й незупинно вигукує якесь незрозуміле наймення:
"Тлау - іскаль - панте - кутлі!..
  Тлау - іскаль - панте - кутлі!.."
Попереду того юрмища двоє довготелесих парубків попідруч ведуть опецькуватого чоловічка з відвислим черевом. На ньому лише чорний костюм з нардепським значком у лацкані, біла сорочка, чорна крават­ка... Цей суто покійницький стрій бодай частково оживлюється роз­кішним вінком кольорового пір'я, що сторчма обліплює голову чоло­віка. Довгі фарбовані пір'їни пришиті також до рукавів його піджака... Люди біля сільмагу виходять назустріч процесії й зливаються з нею... Їм роздають шматки зжовтілого паперу: короткі прес-релізики май­бутнього дійства. Одну з тих листівок Стьопа Гітлер простягує Ваві:
"Прочитай-но, малий, що там знову грамотні пишуть?.." Хлопчик, обома руками тримаючи листок перед очима, починає читати:
"Згідно розпорядження великого кондукатора, Грободара Чучмеску й результатів останнього тотального анкетування громадян країни У, з метою підняття бойового духу нації..."
Вава читає голосно, чітко й старанно вимовляючи кожен склад, оживлюючи своїм диханням літери в мертвих словах:

"... бойового духу нації й відновлення народного почуття справед­ливості запроваджується щорічне святкування Дня ритуальної смерті місцевих касиків - районних й обласних держадміністраторів. Конт­роль за неухильним проведенням народних святкувань покладається на Службу Трепанаторів Черепа..."

На сільський майдан вирулює крита брезентом вантажівка. З ку­зова прямо на сніг четверо солдатиків у засмальцьованих шинелях виносять червоні пластикові стільці, круглі столики, розкладені тен­ти...

Дочитавши листівку, Вава повертає її Гітлеру. Той акуратно роз­риває жовтий аркуш на рівні клапті й ховає їх до нагрудної кишені... Проз них двоє запухлих і неголених прапорщиків тягнуть щось схоже на похідну кухню, за ними солдатики несуть картонні ящики з помаранчами, рибними консервами, жигулівським пивом...

...Барабанний гуркіт стає чіткішим, голоснішає: до шкільного там­бурина приєднуються двоє військових тулумбасів. Юні ударники завзято й натхненно лупцюють своїми паличками шкіряне лоно холод­ної порожнечі... Могутній ритм пробуджує в натовпі щось давнє, загрозливе і рідне, перетворює розрізнених людей в єдине жертовне тіло, відбирає в них останні крихти власного глузду... Викрики "Тлау - іскаль - панте - кутлі" стають майже істеричними, танцюючі жінки роздирають нігтями собі щоки, рвуть своє розкош­лане волосся...

Чоловік у вінку з фарбованого пір'я розгублено, з якимось перестра­шеним здивуванням оглядається довкола... Він все ще не в змозі повірити в реальність того, що відбувається з ним. Двоє набурмошених молодиків допомагають йому піднятися на невеликий, з кількома східцями, подіум, знімають з нього піджак, сорочку, - і верхню, і спідню... На зарослих сивою шерстю грудях чоловіка зостається лиш чорна краватка...

Солдати майже закінчили розвантажувати машину. Один з них не втримався, посковзнувся, кирзові чоботи роз'їхались в різні боки, з ящика на сніг покотилися яскраві помаранчі... Найбільший, найкра­сивіший зупинився біля Вави. Хлопчик великими від подиву очима дивиться на пришельця. Мовчазний прапорщик на ходу ногою відфутболює те диво під колеса машини...

Поруч роздягненого чоловіка з'являється висока постать у білому балахоні, з лицем, розмальованим рудою охрою. Вава впізнає колиш­нього зоотехніка, а нині штатнього жреця з Управління Державних Ритуалів, автора трактату "Про духовне запліднення ліберійно-безплідного світу" Орія Марцельовича Трафальгарського зі своїм не­змінним жезлом у руці - трубкою штучного осіменіння рогатої бидлятини... Духовидець пристрасно, довго і плутано кричить щось до людей про злозатятих посадових трансвеститів, які привселюдно зля­гаються з іноземним капіталом й вже просодомили, прогоморили левову частку прадідівського спадку, про гнилозубих феміністок, що намагаються зруйнувати підложжя традиційно-патріархальної циві­лізації й протаранити браму аскетично-лицарської культури своїми дубовими кліторами й постмарксистськими дискурсами, волає про необхідність щоденних офір у боротьбі за повернення в рідну землю Володаря Чотирьох Стихій, Творця всього видимого і невидимого, повелителя близнюків і чудовиськ Великого Зміє-Птаха - Кецалькоатля та його найголовнішої іпостасі - божества вранішньої зорі Тлауіскальпантекутлі...
Духоборець важко дихає, витирає піт з чола, комусь з жінок дає потримати свого жезла, довго нишпорить в полотняній торбі, що висить в нього через плече й, врешті-решт, дістає звідти блискучого зеленавого ножа з обсидіану. Врочисто піднімає його над головою й набирає повні груди повітря...

На поміст виносять дерев'яного стола...

Розмахує руками чоловік у білому балахоні, щось кричить сам до себе, та його вже ніхто не слухає...

Молодики за руки й за ноги тримають розпластане на столі тіло вчорашнього касика, - екс-голови райдержадміністрації, сьогодніш­ньої жертви народного празничка...
                                                         
Оглушливий бій тулумбасів уривається раптом...
                             
Мимовільний стоп-кадр, ніби хтось невидимий на мить увіковічнив на поверхні власних зіниць найбільш відчайдушні, знерухомлені образки всього дійства:

...Божевільно самотні очі чоловіка з чорною краваткою на голих грудях;

...Обсидіановий ніж у піднятій руці жреця Трафальгарського;
 
...Засипані попелом втоми лиця сільських жінок;

...Спокійний смуток у очах їхніх дітей-перестарків;
                       
...Порожнє небо, нахилене до верхівок чорних дерев;
                   
...Велика пташка на плечі босоногого Зінька, - приручена ним лісова сойка...

Відновлюється щезлий звукоряд... Долається миттєва знерухомленість... Вава йде геть... Йому не хочеться видіти того, що буде згодом: як жрець ударом ножа розітне грудну клітку жертви, вирве звідти й кине на тацю, спритно підставлену асистентом, закривавлене людське серце і, не вмиваючи рук, накреслить ще теплою сукровати­цею на лобі кожного з присутніх рунічний знак майбутнього вогню...

Зимова панорама: хати, засніжені дерева, сиві дими з коминів - над уключинами солом'яних дахів, криниця з нахиленим до неї дерев'яним журавлем, старезна липа поруч них...

Поволі, вглиб сонного простору занурюється, віддаляється постать хлопчика зі шкільним ранцем (офіцерською планшеткою) через пле­че...

СНОВИДІННЯ ТРЕТЄ – ВОГОНЬ

* * *

...Класична перспектива зимової вулиці зі школою-восьмиліткою наприкінці впирається прямо в небо... Так давно я не приходив сюди... Хоч і встиг за цей час обійти, проїхати й облетіти безліч дивовижних країв і країн, встиг почути й побачити всілякі чудасії, а ще - торкнутися всім єством найбільшого дива - жіночого щедрого тіла, спалахнути й згоріти в ньому, ледь не стративши в тому полум'ї живу душу... Стільки змінилося, відійшло, переболіло... Щезла в безодні зруйно­ваного простору невиліковно хвора епоха... Тільки дядьки немиленські так само терпляче, ще зранку, когось ждуть біля зачиненого сільмагу:

Паша Лєнін,
Стьопа Гітлер,
Юра Гагарін, -

і я...

Вони не відразу, та все ж впізнають вже дорослого Оксентія Ваву...

"Синок, а ходи-но сюди!"

В мене аж дух перехоплює від того оклику... На цьому світі вже не зосталося нікого, хто колись так звертався до малого мовчальника... Дивно, але ці люди, про яких я ніколи не згадував на чужині, не забули мене:

"Ти ж діда Рибака онук, Петра Якилининого хлопець, Марти покійної хрещеник... Що ж так довго вдома не був?.."

Я розповідаю їм, - бодай те, що піддається словам, - де вчився і жив, де працював, згадую назви чужих міст і країн - залишаючи поза межами найпотаємніше, - те, що відбувається з людиною, коли вона живе завдяки щоденним перетворенням власного тіла в щонічний (переважно - невидимий) текст...

* * *

...Гурт людей навпроти височенного старого береста, неподалік сільмагу... Вже відчинили магазин, але хліба сьогодні так і не привез­ли... Люди не розходяться, ждуть. Їм повідомили, що з області має приїхати якесь начальство, мо', скажуть щось втішне про їхні зароб­лені, але так і не отримані кревні пеньонзи... Поміж людей ходить миршавий чоловічок - колишній парторг, Арсен (по вуличному - Арценик) Паговський, - мружить червонясті запалені очі, вмовляє почекати ще трохи, пригощає чоловіків "Біломором", хоч сам і не палить...

Майже нечутно викочується на пагорб чорне авто... Одне, друге... Зупиняються...

Приїжджі вилазять з машин, підходять ближче: кілька широкопле­чих і товстошиїх молодиків у чорних шкірянках, двоє опасистих пу­занів і простоволосий, з сивими скронями чоловік, зодягнений у довге темно-зелене пальто...

Парторг дріботить до гостей, вітається, про щось перепитує, жес­тами запрошує селян підійти, голосно кричить до них: "Товариші колгоспники!.." Пузань у жовтій дублянці невдоволено кашляє... Чоловічок знічено вмовкає й вже тихіше звертається до людей: "Громадяни! Сьогодні до нас приїхав дорогий гість: народний обранець, голова міжфракційного блоку "Дах", відомий політик Анатоль Гніденко-Куцик і його референт Едуард Мильніков!", - і натхненно, заохо­чуючи інших, плеще в долоні... Парторгові оплески самотньо зависа­ють в повітрі - люди мовчки ждуть, що ж буде далі...

Гарно вгодований, з подвійним підборіддям і кнурячими очицями, що майже запливли жиром, обранець пильно оглядає натовп, робить крок вперед: "Дорогі співвітчизники! Не хочу довго зловживати ва­шою увагою. Скажу коротко: ми знаємо, як нелегко вам живеться й робимо все, щоб ви жили краще..."

Паша Лєнін спльовує на сніг недопалок і (за спинами інших дядьків) відповідає промовцю суто чоловічим жестом: ліва рука на згині правої й стрімко вгору - стиснутий кулак...

Нардеп говорить повагом, без поспіху: "Ваше КСП збанкрутувало, ви п'ятий рік не одержуєте платні, хоч і працюєте без вихідних... Але треба, треба шукати якийсь вихід! І він у вас є... Тепер слухайте мене уважно..."

Дід Оверко нахиляється до вуха Юри Гагаріна: "Ось тут, на цьому майдані, в сорок першому році ми слухали німецького пана... Через свого тлумача він обіцяв нам новий порядок... А бувший голова сільради тримав на рушникові перед ним паляницю білого хліба..."

Парторг шикає на діда, свариться на нього пальцем...

Наробр продовжує: "Міжнародна туристична фірма "Кентавр", її московська філія "Стрєлєц" хочуть взяти в оренду ваші землі. Тут, у цій місцевості, знайдено невичерпні запаси цілющих мінеральних вод... Ми розпочинаємо спільне будівництво великої санаторійної зони. Сюди ввійдуть новітні лепрозорії для ветеранів, комфортабельні лупанарії для героїв держактиву й суперзатишний (вже для вічного відпочинку) колумбарій на тисячу місць..."

Нардеп робить глибокий вдих, ловить схвальний погляд чоловіка в зеленому пальті й ентузіастично завершує свій спіч: "Ми прагнемо вам допомогти й пропонуємо продати свої земельні сертифікати... Значні кошти фірма виділяє на переселення всіх бажаючих у сусідній район... У мене - все... Будуть якісь запитання, - будь ласка..."

Снігопад не втихає й над головою чоловіка з сивими скронями один з молодиків розкриває велику чорну парасолю... Коротка пауза, панорама селянських облич: запалі щоки, великі й насторожені очі, глибокі зморшки, в яких, ніби сіль на лустці чорного хліба, затримуються й не хочуть танути білі сніжини...

Й раптом щось зрушилося в сих людях... Спершу заголосили жінки: про своїх дітей, які всю зиму не ходять в школу, бо немає в що взутися і одягнутися, про мізерні пенсії, які приносять з тримісячним запізненням, про хвороби, нажиті на пізньоосінніх бурякових плантаціях і відсутність найнеобхідніших ліків, про світло, відключене з райцентру... Чоловіки спершу мовчать, похмуро слухають жіночий лемент. Вони не зовсім второпали, що хоче від них начальство, але відчули нутром - їх знову хочуть обдурити... Тож і їх прорвало: вийшли з-за жіночих спин і з лайкою, на відстані простягнутої руки, тісним колом оточили приїжджих... В очицях народного обранця, крізь незмінну дрімоту й поблажливість раптом проступив страх і розгубленість... Але тільки на мить... Він кивнув головою до молодиків й ті в кілька порухів розкидали зворохоблений люд, звільнили шлях до машин, прикрили відхід поважного панства... Помічник нардепа затримався, виглянув з-за плеча охоронця, крикнув до селян: "Ну, лохи, вы у меня попляшете... Чтоб до послезавтра, вот ему - тикнув пальцем вбік Арценика, - сдали все бумаги... Он и список на получение откупных составит... А будете борзеть, - лице пузаня аж пересмикнулось від люті, - мы вам быстро рога пообломаем", - і важко гепнувся на заднє сидіння авта, що рушало з місця... Арсен Паговський розгублено дивився їм вслід, потилицею відчував палючі людські погляди й не зважувався повернутись до них обличчям...

...Хата під солом'яним дахом... День наприкінці зими...

На лавці на сонечку гріється бабця. Заплющивши очі, вона насолоджується першим теплом, його дотиками...

Навпроти двору зупиняється підвода, запряжена парою коней. Візниця прив'язує віжки до стовпчика біля воріт, відчиняє хвіртку, підходить до старої... Це її син, Паша Лєнін... Матір його назвали колись Оленою, тепер звуть просто - баба Лєна... Відтак і сина, зістареного парубка, звуть за ім'ям його матері, - Лєнин Павло, пом'якшуючи це прізвисько (з огляду на великі залисини Пашиної голови) до наймення вже призабутого гаркавого вождя...

"Мамо, що ж це ви сидите, дрімаєте отуто? Скоро ж нові хазяї приїдуть, треба все з хати винести, на воза скласти..."
"Ой, Господи... Ти ж вчора казав, що вони раніше суботи не приїдуть..."
"Казав, казав... Он ті гицлі з самого ранку по селу ганяють, вже п'ять хат купили, гроші зразу ж дають..."
Стара несміливо торкається синового ліктя: "Павлику, може, трохи заждемо, не будемо продавати?.."

Роздратований Паша зривається на крик: "Скільки вам можна товкти?! Вони ж дають тисячу гривень! Тисячу - за таку халабуду! Це ж ваша пенсія за три роки вперед! Де ми ще таких покупців знайдемо?.." Паша вмовкає на мить, чухає потилицю: "А я ж позавчора і задаток з них взяв... не дай, Боже, ще передумають..."

З хати на двір, крізь шиби маленьких вікон, виглядають рожеві калачики, поруч них, на підвіконні, вмивається кицька... Ті вікна, з їхнім поглядом, зверненим на дорогу, надають хаті вигляду живої й розумної істоти, що дослухається людських голосів... Ось тільки жаль, - вона не може долучитися їхньої розмови, повідати їм те, що ці люди вже більше ніколи не почують од неї...

Стара поправляє хустку, ховає під неї пасмо білого волосся зі скроні, примирливо говорить синові: "Добре, добре, не сердься... Хай буде так... Куди вже дінешся..."

Збадьорений, та все ще непохмелений, як слід, Пашуня нетерпляче переступає з ноги на ногу, бере під руку матір: "Не переживайте, мамо... В мене ж великий будинок, у ньому на всіх місця вистачить..."

Вони йдуть до хати... Брязкає клямка, відчиняються сінешні двері...

* * *

...Сільською вулицею повільно їде блискучий "мерс"... Вулиця ніби вимерла: ніде й нікого... Лиш біля хати, що стоїть на пагорбі, крізь тин виглядає білявий хлопчик... Він з подивом дивиться на машину. Чорна, величезна, з непрозорими вікнами, котиться майже безгучно... Малому раптом стає лячно: це ж не авто - металева труна-самохід, у якій сидять мертвяки й зубами клямцають, цокочуть від замогильної холоднечі... Машина зупиняється навпроти їхнього двору, малий з криком "мамо!" біжить до дверей... З хати виходить жінка, хлопчик ховає своє лице їй в пелену. Вона гладить його по голові, заспокоює... Червонопикий лобур і добряче захмелілий Арсен Паговський вилазять з авта...

"Марусь, ти будеш свій пай продавати? - кричить Арценик... - Ось люди інтересуються, гроші на місці плотять..."

"Який пай? Що це в голову тобі стукнуло?.. Ніяких паїв я ще не брала. В мене ж і на тій землі, що є, нема кому хазяйнувати. Окочурився мій хазяїн, від горілки згорів... Та що тобі розказувать, сам все знаєш, - пиячили ж бо разом, - і витримавши коротку паузу, додає стиха - ...щоб вам смолою горлянки позаливало, - на цьому й на тому світі..."

"Ну, ну, ти не дуже... Не забувайся! Цигарки контрабандні, тютюн продаєш, а налоги не платиш... Дивись мені... А то навідаюся з участковим..." - бадьориться Арценик...

Жінка лиш посміхається презирливо, киває головою, - мовляв, навідайтесь, навідайтесь, я вас обох пригощу макогоном...

Парторг вертається до машини, його мордатий супутник йде за ним, оглядається і, підморгнувши жінці, раптом показує їй обома руками сороміцького жеста. Жінка, вхопивши з кілка жовту макітерку, зі всієї сили жбурляє нею в нахабу. Той спритно відхиляється й макітерка - в друзки, зіткнувшись на злеті з банякуватою головою вчорашнього начальника...

Арсен кидається до жінки, та молодик зупиняє його, вдоволено гигоче, запихає бідаку в чорну "труну"...

* * *

...Павло з матір'ю носять на віз хатнє начиння: смугасті ліжники, доріжки, прялку-коворотку, рогачі й коцюбу, настінні дзиґарики з трьома намальованими ведмежатами, ослінчики й довгу попідстінну лаву, дерев'яну ковану скриню, в яку молода Олена збирала колись своє гаптування, свої додільні сорочки і плахти, - щоб не соромно було перед людьми, коли буде йти заміж, а тепер у тій скрині схована її остання одіж - на смерть...

Ось ніби вже й все винесли... Баба Лєна хреститься, знімає з покуті ікону Юрія Змієборця, цілує її, щось шепоче сама до себе...

Паша вдоволено зирить на хатню пустку, глибоко затягується цигарковим димом, виходить на двір... Йому не хочеться бачити, як мати прощається зі своєю хатою: не плаче, щоб не дратувати сина, лиш нищечком притулиться до кожного одвірка, долонею змете пелюстки калачиків з підвіконня, погладить припічок і щось прошепоче до печі-годувальниці й рятувальниці, востаннє подякує їй за домашній вогонь, за все тепло посеред лютих і довжелезних зим, підніме голову і перехрестить сволока, на якому випалені цвяхом роки народження їхніх з Василем дітей...

Паші не хочеться цього видіти, бо прийдеться згадати, що він теж, як і брати його та сестри, народився в цій хаті, що тут крізь неїні вікна, напівзатулені солом'яною загатою і снігом, виглядав діда Костя з церкви, який завше разом із шматком свяченої просфорки приносив малому жменю карамельок і пряника, згадати, як гойдав у колисці молодших сестер-близнючок, і вже згодом, на тому ж самому гаку, замість колиски прилаштував собі мотузяну петлю й спробував утекти з цього світу... Добре, що на п'яні очі вибрав стару, струхлявілу вірьовку, - петля розірвалася й від всієї втечі зосталася лиш велика ґуля на лобі... Які там в дідька спомини, коли всередині все горить, від болю тріскається голова й прагнеться тільки одного - повного гранчака... Скоріше б їхали ті драби, не має вже моці терпіти...

Ось і вони, слава Богу, не забарилися...

З авта виходять люди в чорних шкірянках... Паша поспішає до них, щось пояснює, рукою вказує на воза... Червонощокий здоровань дістає з кишені пачку грошей, тонкий жмут з неї вручає Леніну... Той, послинивши пальці, швиденько перераховує, дякує, біжить до хати, виводить звідти матір... Допомагає їй вилізти на підводу, вйокає на коней...

Один з "чорношкірих" з каністрою в руках прямує до хатини, щедро хлюпає бензином на стріху, вікна, двері, на стіни... Кляцає запальничкою й кидає на дах клапоть палаючої газети...
Підвода рушає з місця, колеса підскакують на вибоїнах, скриня нахиляється, відкривається віко й звідти на шлях (у колію, між бакаїв, переповнених грязюкою) падає наволочка, - біла душа, вишита чорними ружами...

Стара оглядається, бачить охоплену полум'ям хату, в зіницях її очей розмахують крильми невидимі для світу огняні серафими, - полощеться, рветься за межі тіла вогонь і відчай змарнованої людьми, не янголами, помсти...

* * *

...Взимку я люблю споглядати, як ранкову темінь за вікнами поволі змінюють сині померки... То й справді дуже гарний і глибокий колір... І щохвилини в ньому з'являються нові відтінки... Бачиш, як неохоче відходить темрява, як обережно підкрадається ранковий присмерк, стає навшпиньки й притуляється щокою до холодної шиби... Я розпалюю грубку, але не вмикаю світла, - щоб не сполохати прибульця. Сиджу навпроти вогню, грію руки. Присмерк уважно й насторожено чатує за кожним рухом людини. Потроху він звикає до мене. А я - до нього... Вдвох нам затишніше і не страшно...

От вже й зовсім розвиднилось... Треба виходити з теплої хати - годувати мешканців зимового ковчега: коня Сірка, телицю Рузьку, півня Піночета і єдину курку - пані Крупську... Зодягаю шапку-вушанку, куфайку, підперізуюсь ремінним поясом... Моя рука торкається клямки на дверях, але відкрити їх не встигаю: несподіваний стукіт у шибу змушує мене здригнутися...

Стукають голосно і тривожно - так, ніби короткими чергами з трьох ударів, коротких і довгих, вибивають сигнал біди... Так само раптово стукіт уривається... Бачу: за вікном розхитується з боку на бік висока сіра постать... Істота глипає на мене блискучими чорними очиськами й знову стукає дубцем об віконне шкло...

Через сіни і ґанок швиденько виходжу на двір... Й мало не зіштовхуюсь з примарою, схожою водночас на живого сніговика й здичавілого янгола. Невелика кругла голова, посаджена і втиснута в тулуб, ніби зліплений з двох, неправильної форми, грудомах. А на повислих вздовж тулуба рукавах ворушиться сіре лахміття, схоже на розколошкане вітром пір'я... І на мить позаду незнайомця виникає цілий гурт людей... їхні обличчя заховані під личинами. Щось схоже на ватагу колядників... Але ж Різдво вже давно минуло... Розхитуються, тупцюють на місці, чогось терпляче ждуть... Ось Кабаняча Голова, Ведмідь, Коза... Жіночка в білому халаті поверх високих грудей, з, намальованими вусами - Лікар, або як тут кажуть - Дохтур... Розмальований сажею дід - у кожусі навиворіт, чорною шерстю назовні - Циган... Чоловічок невисокий, з підв'язаною рудою борідкою в ярмулці - Жид... Поза ними видніються ще якісь "звірі". Але здалеку їх важко впізнати... Ще за якусь хвилю все видіння щезає... Я протираю очі: це ж треба, щоб таке приверзлося, вже пора прокидатися...

Прибулець в сірих лахманах уважно дивиться на мене, не перестаючи розхитувати з боку на бік великою головою. В погляді незнайомця - ледь помітний сум, ніби він дивується, чому ж так довго я не виходив з хати, чому лише правлю витрішки, тоді як часу зостається обмаль й треба вже діяти... Щось хочу запитати в нього, бо ж дуже знайомі риси вловлюються у всій його постаті... Та незнайомець махає рукою в напрямку річки, кличе кудись... Що ж, треба йти... Там буде видко... Й лише тепер бачу, що лівий рукав у гостя порожній, заправлений у кишеню сірої хламиди, немов обпатране до кількох останніх пір'їн крило... Не знаю, як тебе звати, то ж побудеш - поки що - Сивокивом...

Провалюючись, по коліна в снігу, бредемо через поле до скрижанілої Гаркуші... Ось вже й річку минули, а прибулець не зупиняється, хутко прямує далі... Я ледве встигаю за ним... Виходимо на край села й заглиблюємось в Ягоденський ліс...

Непорушно завмерлі сосни, засніжені ялини ніби дослухаються до наших кроків... Вже проминули галявину, де колись стояла хатина лісника Маркевича... Ще трохи - і Сивокив зупиняється, рукою показує вглиб кущів ліщини. Там щось ворушиться, шурхотить... Підходимо ближче... Розгортаю ялинові лапи й за кілька кроків від себе бачу козулю - дику лісову козу... Вона теж нас почула, спробувала зірватися на ноги... Жалібний і майже дитячий стогін, - і тварина знову падає на сніг... Й чорна дротяна петля ще тісніше затягується на її шиї. Козуля вже хрипить, рожева піна з'явилася на її губах... Сивокив аж підстрибує, рукою штурхає мене в спину... Нахиляюся до бідолахи, послаблюю зашморг на шиї, відв'язую дріт, обмотаний довкола молодого дубка... Тварина деякий час лежить непорушно. Знімаю й відкидаю геть петлю, торкаюся рукою брунатної шерсті. Козуля відкриває очі й тепла крапля з її повік падає мені на долоню... Намагаюся допомогти їй звестися на ноги. Та марно: треба іще якийсь час, щоб тіло набралося сили... Що ж робити з нею? Як врятувати її від шкуродерів, що влаштували пастку? Не встигаю щось вирішити - близьке гуркотіння моторів обриває всі роздуми. Сивокив теж їх почув, завмер на мить, насторожився. Й ось знову його зліплена голова ніби в розпачі. Гойдається з боку на бік - от-от відірветься і покотиться вглиб лісу... Гурчання моторів швидко наближається до нас... Щось треба робити... Коротким штурханом вертаю сніговика до тями - жестами показую йому, що треба десь заховатися... Але куди?.. Неподалік видніється лише невисока гірка з порізаних на метри й складених дбайливо соснових дров... Біжимо туди й ледве встигаємо впасти долілиць поруч тих штабелів, як на просіку виповзає гусеничний трактор, а за ним, причеплене сталевим тросом, тягнеться чорне авто... Трактор пихкає синім димом і зупиняється... Досить дивна процесія, - саме тут, біля нещодавньої пастки... Ось з кабіни з'являється чоловічок у засмальцьованому камуфляжі й чимчикує до "Мерседеса". Відчиняє дверцята машини. Ногами в кирзових чоботях відкидає, втоптує сніг, жде... З блискучої труни на колесах поволі вилазять двоє здорованів... Щось незадоволено виказують чоловічкові... В руках вони тримають короткі рушниці... Ще трохи - й до них приєднується третій пасажир - опецькуватий, червонопикий. Він розмахує пузатою пляшкою й раз по раз щось цмулить з неї... Всі троє зодягнені в коричневі, підбиті хутром дублянки, на головах - боброві шапки... Тракторист їм щось пояснює, махає руками... На якусь хвилю він затихає й всі дивляться в один бік - там біля куща ліщини намагається встати козуля... Вона бачить людей, відчуває загрозу, але для втечі, для порятунку не має ще сил... Ошкірені вдоволено посміхаються, один з них показує чоловікові в камуфляжі піднятий вгору великий палець, мовляв, молоток, старий, недаремно сюди ми пхалися... Займають вигідну позицію, здіймають вгору свої вінчестери... Той, що з пляшкою, підходить до них, вільною рукою готується скомандувати: "Вогонь!"...

Від тварини їх відокремлює не більше півтора десятка кроків. Це все більш схоже на епізод розстрілу з якогось фільму, аніж на сцену мисливського полювання... Щось треба робити. Ще мить - і буде пізно...

"Пора пускати завірюху", - чую раптом біля себе спокійний і трохи хрипкуватий голос... Мій попутник встає на повен зріст і шматком заржавілої рури, що валялася під кущем відчайдушно грюкає по мерзлим дровенякам... Той звук лунає, як постріл! Незнайомці аж присідають від несподіванки, обертають до нас свої припухлі пики. На них виразно читається неприхований переляк... Я теж піднімаюсь зі схованки й стаю поруч Сивокива... Та шкуродери вже оговтались, презирливий подив скривлює їхні губи: що це за опудала насмілюються їх лякати? Найпихатіший з них, дурнувато посміхаючись, бабахкає в небо зі своєї "пушки"... Гінший бере на приціл мого "сніговика", їхній третій спільник, вирячивши очі, схожі на переварені яйця, двома пальцями показуючи "козу", перевальцем наближається до нас... "Ага, ти "крутий", зараз будеш "закручений", - тихо каже Сивокив, приставляє до свого лиця порожній рукав і надимає щоки...

В найближчі кілька хвилин відбувається щось неймовірне... Та я вже не дивуюся, бо знаю: моє давнє очікування святкових чудес не зостанеться марним... Реальність - то лише привід, лише тло і підґрунтя для здійснення небачених ще дивовиж... І врятуватися тут - значить відбутись як свідок і свідченням бодай одного прижиттєвого чуда...

Приставлений до лиця Сивокива рукав напружується, витягується горизонтально, помітно збільшується й починає пульсувати... Ці несподівані метаморфози та рівномірне потужне гудіння, що чується з рукава, змушують напасника призупинити свою атаку й втупитися очима у незнайомий предмет, схожий на дуло піднятої "бузуки". Відчувши раптову загрозу, він починає задкувати, - ближче до своїх... Та вже пізно... Довкруги голови й плечей Сивокива з'являється сріблясте мерехтіння, а з піднятої ним рури виривається білий смерч холодного полум'я, летить повз остовпілого здоровила, змінює траєкторію, вертається, підхоплює нападника у свій шалений вир і вмить одним порухом кидає його поміж старих ялин... Все сталося так швидко, майже блискавично... Двоє гінших шкуродерів навіть оком не встигли кліпнути, як зазнали тієї ж долі. Білий вихор, немов розлючений дракон, закружляв ними, змінив їх в одну чорну дзигу, підняв її над землею... В тій круговерті, що знялася довкруги, було важко щось розібрати. Чути лише якесь гупання, жалібне ойкання, брязкіт і стукіт невидимих бляшанок... Снігова веремія вгамувалася так само раптово, як і розпочалася... Неподалік, у високому заметі, стриміла вгору пара ніг у чорних черевиках, а тулуб і голова їхнього власника лиш ворушилися під снігом... Наді мною щось булькало й ображено шморгало носом. Я підняв голову. Поміж двох сосен був затиснутий "мерс"... Розкішне авто тепер важко впізнати: зірваний кузов, розплющений бампер, десь щезло одне з передніх колес... На задньому сидінні, зі смугами мастила на лиці, стоїть навколішки один з трьох "богатирів"... Ніби жовтопузе зозульча, в розореному ним же гнізді, він перестрашено зирить додолу й ніяк не може втямити, як це його занесло на таку верхотуру...

Козуля все ще не може звестися на ноги... Сивокив (до якого повернувся його звичний вид) притягнув брезентову накидку, що випала з "мерса"... На неї ми обережно поклали врятовану тварину...

В лісі починає сутеніти... Тракторист вже оговтався й без зайвих пояснень зрозумів, що вимагається від нього... З третьої спроби завів свою "Бєларусію", дав "задній хід", а ми двома тросиками причепили накидку з козулею до його машини...

Раптом я відчув, що хтось дивиться мені в спину...

Трактор поволі рушає з місця... Біля козулі примостився й Сивокив...

Відчуття таке, ніби мене взяли на приціл... Оглянувся різко, готуючись впасти на сніг... В глибині лісу, поміж надвечірніх сосен стояли прибульці з мого вранішнього видіння: Кабаняча Голова, Ведмідь, Коза, приземкуватий Борсук... Вони стояли непорушно, й безшелесно, ледь-ледь похитуючи (водночас - докірливо й схвально) волохатими головами, вони - занімілі свідки мого ще дитячого здивування...

* * *

...Рання весна.

...Нічне вогнище на березі річки. В казанку булькає юшка, відсвіти полум'я падають на лиця людей. Дід Оверко дерев'яною ложкою помішує пахуче варево, знімає пробу, щось досипає туди з полотняного вузанка... Навпроти і обабіч нього сидять Паша Лєнін, Стьопа Гітлер, Юра Гагарін і я...

Заворожено дивлячись на вогонь, Гагарін підгортає жар, підкидає у багаття сухе галуззя... Дід Оверко продовжує свою розповідь:

"Бач, збираються нас знову виселяти... Думалось, як не жити, то хоч вмерти на своїй землі пощастить... Вчора й до мене приїхали. Кажуть: "...Давай, старий, збирай свої манатки. Ми ж тебе по-доброму просили... Тепер маєш два дні на збори... Не послухаєш, буде гінша розмова..." Ніби я не знаю, як вони наших людей вмовляють, що роблять з тими, хто їхніх указів не прийме... Вночі прийдуть й хату підпалять, ще й двері знадвору підіпруть, щоб ніхто з того пекла не вискочив... Он старі Мусійчуки, Ониська й Роман, як на той світ подибали, хто їм поміг? То лиш записали, що від чаду, - мовляв, натопили звечора, закрили кубашку й вдушилися на ранок... А в обох на шиї сліди від пальців чужих рук... Тих, що насправді їх задушили..."

"Клопіт з тією хатою, - перебиває старого Лєнін, - у вас двоє синів у Києві, дочка... Продайте це все та й до них їдьте..."

"Я б, мо' й поїхав би... Та на кого покину тут свою Настуню, п'ятьох братів і трьох сестер, свою матір і батька? Хто без мене їх тут догляне?"

Тут вже не витримує Гітлер: "Діду, що ви таке городите? Які сестри й брати, яка матір?.. Вони вже давно всі повмирали..."

"Ну й що? Вони ж не згинули на чужині, а вмерли вдома... Мої рідняки лягли в свою землю, на якій сіяли й збирали свій, а не казенний хліб, яку поливали своїм потом і кров'ю... Ця земля няньчила їхніх дітей, а згодом давала притулок і спочинок їхнім зістареним батькам... Я теж хочу лягти біля них... З ними мені не страшно. Жито цвіте й після смерті... Жито цвіте очима моїх братів і сестер..."

Юра Гагарін штовхає мене ліктем в бік, тихо говорить на вухо: "Старий, мабуть, ще перед рибою десь смиконув гранчака... Чуєш, які хармани плете?.."

А мені вдається, що дід розмовляє не з нами, а вже давно щось розказує вогню, який палахкотить біля його ніг, виповідає щось таємне високим і світлим язикам полум'я, намагається в чомусь переконати довколишню темряву, заспокоїти, втихомирити пориви вітру... Стихії дослухаються людських слів, притишених інтонацій, їхніх переплетінь... Вони розуміють старого: той хоче встигнути, заки-поки ще палахкотить це вогнище, поки це світло ще ходить з нами, виповісти й винести до нас свої найостанніші речі:

"Ця земля була завсігди наша... Ми завше жили на своїй землі... Й коли навесні двадцять першого сюди наїхало вилицюватих кацапчуків - забирати в Московію наш хліб, грабувати труд людський, батько знали, що робити... Ще звечора разом з моїми старшими братами відкопали в садку, під старими яблунями, заховані з останньої війни "винти", ящик з патронами, кілька "лимонок"... Швидко й вправно розібрали ту зброю, почистили, довели до ладу... Вже глухої ночі зі сполохами далеких блискавок над Ягоденським лісом, навідалися ми до їхнього старшого - матросика-матюгальника... Гарний був дядько - десь з півтора центнера живої ваги наїв на людських і казенних харчах... А вибрав собі на постій окрему хату - вдовиця Мартоха йому впала в око... Вона знала, що ми прийдемо - лишила хату незамкненою... Матросик чутко спав - ще встиг схопитись за "маузера", коли рипнули сінешні двері... Та й тільки... Охрім, середній мій брат, од гвинтівки відмовився. Сказав, що йому більше до шмиги домашня зброя... Тут вона й пригодилася... Матросик лиш підняв , свою "пушку", як вила Охрімові пришпилили йому руку прямо до стіни... Він завив і так почав лаятись, що хоч святих з хати винось... Батько ж наш - церковний староста, дуже не любили кацапської лайки... Вони своїм багнетом і заткнули матросику пельку... Аж впріли, поки витягли його на двір, - хай полежить, вдень активісти закопають...

Ще п'ятьох продотрядників живими й теплими вицупили з комнезамівської халупи... В одних сподніх їх привели до нашої комори й притулили спинами до чорної стіни... Були ще молоді й дурні, мовчки стояли під націленими на них дулами гвинтівок. їм ще не вірилось в те, що мало статися за кілька хвилин...

Батько вдвох з Селестином винесли з комори здоровенного лантуха з пшеницею й поставили його перед білоштанниками...

"Що ж, хлопці... - мовив до них Селестин... - Вже повечеряли, виспались, скоро й снідати пора... Знаємо вашу біду: вам все мало свого хліба, в людей останнє забираєте, ніяк не наїстеся... От ми й рішили трохи вас підгодувати... Бачите цей мішок? - дулом обріза показав на лантух... - Маєте з'їсти все зерно в ньому... Впораєтесь - відпустимо вас... Зостанеться хоч жменя, заб'ємо ним ваші очі погані..."

Край неба вже вирізнялася бліда смуга... Починало світати...

"Мовчите, не хочете снідати... Тоді не будемо гаяти час... Ось з тебе і почнемо..." - Селестин підійшов до гурту й обрізом тицьнув у груди косоокого ходю... Та відвести вбік свого китайчука не встиг... Крайній зі схоплених, високий і плечистий, у смугастій, без коміра, натільній сорочці кинувся на Селестина, вибив з рук йому зброю... Та підняти її не встиг... Два постріли злилися в один і "братішка", заточуючись, вголос згадавши душаку й чиюсь гребану мать, впав біля лантуха... Охрім перевернув мертвяка горілиць і сипонув йому в холодні витрішкуваті очиська жменю ще теплої, запрілої в схроні, пшениці...

Молодий китаєць щось лепечучи на своїй мові, махаючи перед лицем рукавами, сам вийшов з шеренги і впав на коліна перед батьком... Старий хоч нічого не міг второпати з того цокання і сокоріння, та зрозумів, що чужинець жаліється на своє бідацьке життя, що йому дуже не хочеться вмирати... Погладив, як хлопчика, його по голові, щось сказав заспокійливе, обійняв за плечі й від вуха до вуха кривим шевським ножем обережно перерізав йому горлянку...

Рожевіло на сході... Тіло пробирала ранкова прохолода... біля перекинутого лантуха повзали навкарачки троє знетямлених кацапчуків і жменями запихали в себе закривавлену пашню... З околиці села чулися постріли, тупіт кінських копит...

Треба рушати... Брати виводили зі стайні осідланих коней, батько запрягав у бричку свого улюбленця - Гнідка, вогонь з даху клуні вже перекинувся на хату... Треба рушати... Я, наймолодший зі всіх, дивився на те великими очима, й не витирав, не соромився власних сліз... Бо знав: з цього часу вже ніколи наша велика рідня не збереться разом, не сяде гуртом за святковий стіл - на Покрову, храмовий немиленський празник, не буде кому співати про гетьмана Сагайдачного, про матір, якій радять посіяти жито на камені - зійде воно, то й син її з війни прийде... Всі пішли й ніхто не вернувся... Брати мої подалися до отамана Соколовського, мене батько відправив до своїх родичів, на далекий лісовий хутір... Ще раніше він привіз туди моїх сестер і мою покійну матір..."

"Що ж, може, і для наших столичних щурів-мінеральників подібне снідання влаштувати?.. Бодай тоді вони втихомиряться трохи...", - зауважує Юра Гагарін...

"Втихомирити їх треба назавжди... Але для цього потрібна зброя... В них-бо в кожного багатозарядний вінчестер і такого калібру, що як продірявить, то вже нічим не затулиш... А у нас одна "берданка" на всіх", - відповідає йому Стьопа Гітлер...
"Зброю можна знайти, якщо взятися за це всім гуртом, - озивається дід Оверко. - Ще мій прадід, як живий був, розказував одну історію... Ви ж всі бачили камінного хреста, що стоїть посеред вулиці на Отаманах... Під ним похований козачий бунчужний Зенон Осташ. Його і ще кілька козачих сімейств російська імператриця (та сама, про яку в нас здавна співається:
Катерино, суча німко,
Що ти наробила?
Край веселий, край багатий
Та й занапастила...)
після зруйнування Запорозької Січі вислала подалі від рідних місць, на поліські піски... Та козаки прибули туди не з порожніми руками. Вони знали: рано чи пізно, а боротьби з москалями їм не уникнути... Привезли з собою в обозі кілька розібраних гармат, мушкети, шаблюки... Та хтось з місцевих наймитів доніс про те воєводі Тишкевичу... Й все ж не всіх козаків змогли схопити, не всю зброю забрати. П'ять гарматних жерл, набитих золотими червінцями вони встигли закопати в урочищі, що й посейдень носить назву Золотьок. Опісля була ще одна спроба повстання й більшість його учасників стратили в містечку Старокосянтинові...
Та один з них все ж встиг повідати своєму синові таємні прикмети, за якими можна розшукати захований скарб... Йшлося про старий дуб, вражений блискавкою і здоровенний камінь, оброслий зеленим лишайником... Поки хлопець шукав те місце, дуба спиляли, а валуна вивезли на замкову будову... Його самого забрали в царське військо й невдовзі він загинув під час штурму божевільним фельдмаршалом турецької фортеці Ізмаїл... Мій прадід був онуком того хлопця. Від своєї бабці він дізнався, що місце з втраченими прикметами раз у рік, на свято Здвиження, сниться жінці, в лоні якої саме в цю ніч звивають гніздо птах, що зветься Опівнічний Межник, і лісова змія, котра залягає там у сплячку... Й щоб той сон жінка не забула відразу ж, як розплющить очі, поміж змією і птахом свій одинадцятий найдовший палець має вмістити чоловік і сіменем гарячим запліднити їх обох, а птаха того переселити у власне серце...

Дядьки слухають діда Оверка насторожено і уважно, і ніяк не можуть допетрати, чому ж нікому з чоловіків, які знали ту жінку, не вдалося знайти сховану зброю, закопаний скарб...
"До Здвиження осіннього ще майже півроку... За цей час вони нас усіх тут доконають... Треба раніше щось придумати," - озивається Стьопурик...
Раптом у себе за спиною я чую чиєсь глибоке зітхання, й волохаті теплі губи торкаються мого вуха, щоки... То Сірко, якого випрягли з воза ще ввечері, тепер з нічної темряви над річкою прийшов до вогнища й просить у мене чогось смачнішого за прибиту весняним недозимком траву... Я простягаю йому грудку цукру, він бере її, залишаючи на долоні вологий слід, й знову поволі тупає вглиб чорної прірви... Мо', то не лише Сірко, а невидима душа когось із дідових братів, втілена тепер у німину розсідланого коня, приходила до нашого багаття... Той дотик несподівано допомагає мені згадати: колись я теж чув і знав жінку, в лоні якої ховалися птах і змія... Правда, вона ніколи не згадувала про захований скарб... Одного разу я заснув у пахучому зіллі й траві навпроти Княжого Затону, поруч її знеможеного тіла, й мені наснилося, що я птах, якого звати Опівнічний Межник... І час од часу той птах обертався-перекидався у вершника, який опівночі мчить через людські поля: сіножаті, житні лани, городи, зелені оболоні й дивиться, чи не порушені, не зневажені ним установлені межі... Ті самі - хай і незримі людським оком, але збережені в їхніх молитвах і жестах, за допомогою яких людина, що працює на землі, має змогу спілкуватися з нею, як з живою і таємничою істотою... Й десь під ранок той Опівнічний Межник прилітає до своєї коханої й ховається в її тепле й вологе лоно, вертається в покинуте гніздо, крізь розчахнуту браму входить до зовсім іншого світу, його світла і полум'я...
Колись я знав таку жінку... Вона не любила згадувати власне ім'я, - боялася змертвіння живої душі, притлумленої тягарем камінних жорен щоденного і щомісячного називання... Тому й оберігала з такою відчайдушною ніжністю наш дім, зліплений з безсмертної глини двох нероз'єднаних тіл...
Я завше передчував: рано чи пізно моє тіло й душа повернуться до цієї жінки... Та має рацію Стьопа Гітлер - до свята Здвиження ще так довго чекати... Селянську реконкісту треба починати нині, поки ще є ті, хто не злякається взяти зброю до рук... Отож, настає і моя черга:
"Минулого літа я розмовляв, діду, з вашим старшим сином. Він розповів мені, що працює в якомусь "ящику", де розробляють і готують до випуску, а згодом на продаж у всілякі емірати серійні партії автоматичних скорострілів. Саме тоді, від нього, я вперше почув про суперпістолет, своєрідний міні-автомат, схований під умовною назвою "гном"... Селестин говорив про нього з таким захопленням, ніби про власну жінку... Вже тієї осени ця штуковина запускалася на конвеєр... Треба їхати до Києва і домовитися хоча б про десяток отих "гномів"..."
"Ось ти й поїдь, - відказує мені дід Оверко. - А ми до твого повернення знайдемо гроші..."

СНОВИДІННЯ ОСТАННЄ. ХМАРИ.

* * *

Весна згоряє прямо на очах... Трупні запахи розквітлих каштанів б'ють в мої ніздрі... Вниз по Малій Житомирській у новеньких камуфляжах крокує рота новобранців. Підковані черевики лунко гупають по бруківці й майже вовчими голосами хлопці виводять маршову пісню:
"Кохана моя... /гуп-гуп.../
не питай, не питай.../туп-туп.../
І чом я знову не твій,
чом я знову не твій.../гуп-гуп.../
Бо полковник Ібай.../трах-бах.../
Бо полковник Бабай... /бах-трах.../
Поведе нас у бій, Поведе нас у бій!.. " –

"Нас усіх на убій, нас усіх на убій," - відлунює в моїх вухах... Стіни будинків обвішані листівками і плакатами, які закликають дати рішучу відсіч погрозам агресорів з євро-атлантичного союзу "БУТО", їхнім намаганням розколоти військовий альянс південних і північних слов'ян, позбавити влади кондукатора Грободара Чучмеску... Дебелі здоровані в похідних колонах зовсім не схожі на добровольців-новобранців... Скорше на мобілізованих "биків" з місцевих рекетирських бригад. Й співають вони хоч і бадьоро, але з відчутним азіопським акцентом...
От я і знову в місті Вія... Сьогодні я йду в гості до пані О. Бо ж дідового Селестина відправили у відрядження й вдома він буде невідомо коли... А пані запросила мене на каву ще дев'ять літ тому. Але тоді я не зміг прийти. Мене забрали до війська...
Тепер я знову йду цими вулицями... Я не був тут вже цілу вічність. За цей час (сказати б вірніше - безчасся) місто Вія зазнало грандіозних метаморфоз. Суттєво перемінився не лише зовнішній вигляд будинків, людей, пам'ятників. У самому просторі, відгородженім од живого часу; з'явилося щось тягуче й безпросвітне... Змінився й сам державний устрій... Щоб згадати, як все було насправді, щоб відновити дійсний хід подій, не варто ламати голову, напружувати здичавілу пам'ять: все те давно записано в сотнях тисяч шкільних підручників, у спогадах і мемуарах біснуватих прапороносців тих вікозламних подій... Отож краще, заки-поки блакитний трамвайчик гуркотить по вулиці Нижній Вал, проминаючи Житній ринок, відкрити одне з популярних видань, - альманах "Логос і Фалос", який стоїть вже не одне десятиліття на сторожі вартостей і чеснот патріархального суспільства, й пробігти очима коротке введення до новітньої (епічно-міфологічної) історії сього часу, цієї країни, її епіграфічний розділ під назвою:
"ДІТИ П'ЯТОГО СОНЦЯ
Наприкінці задушливого літа останньої декади епохи Риб, напередодні виборів головного державного зверхника, пріснодіючий і невтомний, з обличчям лагідного євнуха й вольовим усміхом (для рівноваги) найперфектнішого друга безплідних (і ще незапліднених обіцянками) жінок президент Грободар Чучмеску з благословіння патріарха Мінарета своїм історичним і стилістично вишуканим декретом та кількома підрозділами спецбатальйону "Омега" розігнав "морально здичавілу, наскрізь скорумповану й цілковито байдужу до реальних проблем та утопічних прагнень тубільного населення Раду Наробрів"* (з декрету) й проголосив себе Верховним Кондукатором усіх Малих і Великих, Лівобережних і Правобережних, Нижніх і Верхніх теренів країни У... Народ з цілковитим розумінням сприйняв державотворчу ініціативу свого кохання керманича й з нетерпінням очікував обіцяних указів про зменшення цін на горілку, хліб та вудженину всіх сортів... Ніяких велелюдних, з тривогою очікуваних демонстрацій на захист і відновлення так званої "парляментарної демократії" не відбулось. На місцях ініціативні громади прихильників введення звичаєвого права виловлювали останніх наробрів і привселюдно, на майданах зворохоблених міст, шмагали їх канчуками. Поспільство з неприхованою насолодою споглядало порушення нещодавньої депнедоторканості. Для представників сексуальних меншин у колишньому парляменті канчуки (з гуманітарних міркувань) замінювалися березовими різками, вимоченими у розсолі...
Всі ритуали суспільного очищення супроводжувалися (на тих же майданах) оглядами художньої самодіяльності та презентацією збірника публіцистичних розмислів Спілки Красного Письменства під назвою "Чучмеску - наш де Голль"...

*народних обранців (держ. арго).
Згідно терміново проведених наукових досліджень, було встановлено, що древні укри є прапращурами й засновниками всіх найдавніших цивілізацій на Землі, зокрема інків, ацтеків та майя... Саме на підложжі космогонічної міфології цих трьох братніх украм народів за рішенням Віча Старійшин й указом Кондукатора вводилося нове літочислення... Головна вада фізично-хронометричного сприйняття часу, цього породження смертельно хворої суспільної Ліберії, ховається в перетворенні людини (як втілення божественного світла, як нероз'єднаної надчасової цілісності) в автоматизовану, позбавлену будь-яких суттєвих зв'язків істоту, в механічний придаток до відривних календарів. Людське життя уподібнюється божевільному конвеєру, на якому за одиницю часу необхідно встигнути якомога більше, якомога швидше -виробити, спожити, перетравити, спорожнитися, - й знову по колу... В отих пацючих перегонах втрачається найголовніше: можливість безпосереднього спілкування з Небом, можливість тихої розмови з дитиною і Богом, похованими в тобі...
Міфічний час звільняє людину від потуг самотнього виживання, відкриває перспективу спільної мети й спільної боротьби. В шкільних підручниках з історії буде записано, що весь шлях, який пройшло людство в своєму розвитку, поділяється на п'ять світових епох, або ж на п'ять Сонць... Залежно від характеру катастроф, якими завершувалася кожна епоха, вони звалися так:
Сонце Води
Сонце Вітру
Сонце Вогню
Сонце Землі
Сонце Здвиження.
Перше Сонце - Матлакатлі Атль (Десята Вода), тривалість - 4008 літ, епоха велетнів. Цивілізація Першого Сонця загинула від безперервного випадіння дощу. Люди перетворилися в риб. Від потопу врятувалося лише сім пар людей, які ховалися в печерах, поки вода не зійшла. їхні нащадки знову заселили землю, а їх самих шанували, як богів...
Друге Сонце - Ехекоатль, тривалість - 4010 літ. Цивілізація Другого Сонця загинула від ураганів і смерчів... її загубив Великий Змій - Вітер-Ехекоатль... Люди перетворилися на мавп. Врятувалася лише одна пара: чоловік і жінка, що видерлися на скелю.
Третє Сонце - Тлейкіяульпо, тривалість - 4081 рік. Вогонь знищив усе живе, ніхто з дорослих не врятувався. Вціліло тільки двоє дітей - хлопчик і дівчинка, яких гірський орел відніс у своє гніздо й вигодував разом зі своїми пташенятами.
Четверте Сонце - Цонтлілик, тривалість - 5026 літ. Люди загинули від голоду, який прийшов з морем крові й вогню. Дощі й підтоплення, гори щезли, хто вцілів - перетворився на риб...
П'яте Сонце - його символом є лице бога сонця Тонатіу. Замість язика в нього з рота висовується обсидіановий ніж. Це вказівка на те, що Тонатіу треба годувати людською кров'ю й живими серцями.
П'яте Сонце відоме як Сонце Здвиження: опісля відносного спокою земля приходить у рух. Землетруси, виверження вулканів можуть знищити й п'яту, нашу цивілізацію. Із календарів майя, перевівши їх на сучасний триб літочислення, дізнаємось, що П'яте Сонце має завершитись 23 грудня 2012 року...
Та пророцтво - то ще не остаточний вердикт, який не підлягає оскарженню. Правильні ритуали, правильні офіри, правильні слова - ось що необхідно, що треба затямити всім і кожному. Це дасть народу країни У спільну мету, спільні дії й спільний порятунок.
Справою честі, доблесті й гідності кожного щирого укра має стати оголошена Кондукатором Чучмеску всенародна толока: побудова Великої Піраміди Сонця й Малої Піраміди Місяця. Рано чи пізно до цієї справи, усвідомивши марнотність і безвихідь усіх інших шляхів, приєднається більшість розвинутих країн світу.
Головним Пірамі-Доном оголошеної розбудови, розпорядником і звершителем ритуальних дійств і церемоній стає (згідно наказу Кондукатора) автор проекту "Імперія Досконалого Тексту" Орій Марцельович Трафольгарський...
Воздвиження храмових Пірамід мусить бути завершено напередодні есхатологічної дати - 23 грудня 2012 року...
Для ефективної організації та масового й безперервного проведення будівництва вся країна поділяється на військово-територіальні округи -паланки:
1) Чигиринсько-Центральна (територія між Дніпром і Бугом, від району лінії Київ-Вінниця до коліна Дніпра - Січеслава - Запоріжжя, площею до 75-80 тисяч квадратних кілометрів).
2) Карпатська паланка - Галичина, Закарпаття, Буковина, Поділля, її простір складає приблизно 100 тисяч кв. кілометрів.
3) Полісько-Волинська паланка - Волинь, Полісся, територія до межі горішнього Дніпра (вище Києва) та Десни (Чернігівщина). На півдні межує з Карпатською паланкою. Простір цієї округи складає 80-90 тисяч кв. кілометрів.
4) Запорізько-Донецька паланка - території Запоріжжя, Донеччини і Харківщини, до 120-140 тисяч кв. кілометрів.
5) Кримська паланка - простір півострова Крим, нижньої течії Дніпра, Бугу і Дністра, узбережжя Чорного моря, до 100-120 тисяч кв. кілометрів.
6) Лівобережна паланка - східна частина Чернігівщини, Полтавщина та Сумщина. Простір цієї округи - 90-100 тисяч кв. кілометрів.
7) Кубанська паланка - території, що відійшли до країни У від Росії, в обмін на згоду Кондукатора Чучмеску ввійти до Слов'янського Оборонного Союзу.
В свою чергу кожна паланка поділяється на полки, очолені касиками - професійними військовими з відповідними повноваженнями. Для контролю їхньої діяльності вводиться Служба Трепанаторів Черепа. Також частковий контроль здійснюється державними жерцями, під орудою яких щоквартально проходить свято ритуальної смерти касика, - для вдоволення народного почуття справедливості".
Ледь чутно, десь майже під землею, гуркотять невидимі колеса, трамвайчик похитується з боку на бік, заспокійлива дрімота від того читання огортає мою свідомість, крізь розімліле шкло завіконного простору мерехтять, з'являються і щезають короткочасні видива, як раптом несподіваний спомин відтісняє їх, перекриває те все своїм так і не втишеним жахом:
...поснідати не дали, забрали прямо з лікарняної їдальні, а тепер квацяють чимось на лобі й скронях, що за смердота, що вони хочуть від мене, для чого стільки дротів начіпляли на мою затуркану голову, якби ж то знати, що ота заздалегідь відпрацьована гра з єдиною метою отримати довідку і звільнення від періодичних пояснень і різноманітних відповідей на одне й те саме запитання: чому ви як громадянин своєї країни так уперто відмовляєтесь від служби в наших доблесних військах, - нескладна, з простими правилами гра приведе тебе в оцю кімнату з червоними стінами й білою стелею, з оцими чужими людьми над головою, з їхніми байдужими перемовляннями:
- Шеф, что ему выставить для начала?
- Давай по мизеру: вольтаж - семьдесят, эспозиция полсекунды, а там посмотрим...
...в кімнату, де відчуття звірячої туги неймовірних і марних зусиль врятуватися всіх її пацієнтів поволі нагромаджуються в невидимі згустки й принишкло очікують по кутах часу своєї матеріалізації, отим чеканням прискорюючи плин самого часу, ще трохи - й за віконними шибами попливуть страхопудні личини небачених істот, польових мутантів людського відчаю, але...
...раптовий удар в обидві скроні, чорний спалах перед очима, миттєвий протуберанець болю і нескінченне падіння крізь вузький отвір глибокої і темної прірви...
Спочатку, здалеку: сніп світла, поволі ближчає гуркіт, залізні колеса вже поряд, легке тремтіння землі під ногами, повз будинок, хвіртку, темну постать спиною до вечірнього дерева, повз мене - суне трамвай, самохідний акваріум, наповнений вогким світлом, оранжадом таємного краю, повільно так суне, можна розгледіти кожне обличчя, чому ж вони всі такі схожі одне на одне, ці плескаті обличчя, притулені до черепів, череп - до черева, навіть пожмакані кепки однакового фасону - фасону епохи промов із трофейних панцерників; рвучкий подих холодного вітру, легкий порух руки невидимого режисера, що стоїть за лаштунками ночі, - й на кожне облисся вже натягнуто протигазну маску, а зверху на маску - пожмакану кепку, й ось один із них, той, що найближче до дверей, зненацька підхоплюється з місця, похитуючи в такт руху обрубком темно-зеленого хобота, жестом мармурового імператора викидає правицю вгору й уперед, акваріум, заскреготавши гальмами, зупиняється...
...істоти, сприйнявши, напевно, імператорський жест за команду, один за одним зривають із себе протигази, але роблять це так хитро і вправно, що пожмакані кепки залишаються там, де були, - на черепах... мене раптом проймає дрижак: розумію, що вже давно знаю всіх отих однакових людей за трамвайними вікнами: прямо переді мною, розтиражований у десятках примірників, відбитий ще на моїх дошкільних дитячих мізках зусиллями державних вихователів, до болю знайомий профіль... то профіль Великого і Простого, Геніального Кондукатора, мудрого Керманича Майбутнього, попередника (у вічності, не в часі) нашого Чучмеску, - голомозого Лукича - тепер, правда, він має кепку на лисому черепі, але вже скоро залишиться без неї, миттєвий стоп-кадр зненацька оживає, передній лукич викидає вгору поруч із правицею шуйцю (то знову, мабуть, певний знак для інших лукичів), отак, з обома горизонтально піднятими перед собою руками, виходить із трамвая, а за ним один за одним вискакують великі й прості керманичі, шикуються в шеренгу, порожній трамвай зникає за рогом вулиці Бориса Тена, я бачу, як із шеренги наперед виштовхують одного невеличкого лукичика, він дріботить до стіни будинку навпроти, стає до неї спиною, обличчям прямо до шеренги лукичів, здивовано й трохи перелякано дивиться на них, крайній із шеренги вигукує щось схоже на "товсь!", і вся шеренга рвучко викидає перед собою, мов демонструючи позицію у-шу, стрій правих рук: пальці затиснуто міцно, а кулак націлений у лукича коло стінки... останній, зрозумівши до чого йдеться, якось раптово прибадьорився, плече й голова перестали сіпатися, щосили фальцетом, крикнув "банзай", і лукичі з шеренги побачили, що він звертає до них суто чоловічий жест: одна рука на згині іншої й від ліктя стрімко вгору... "кончай єво!" - чую слова крайнього, бачу короткий помах його руки, шеренга хором вигукує "бабах", лукич біля стіни як підкошений падає на коліна, а потім повільно завалюється набік, зберігши при цьому непорушну геометрію суто чоловічого жесту... і знову наступний невеличкий лукич із шеренги дріботить до стіни і знову все повторюється в тій самій послідовності: "товсь!", "банзай!", чоловічий жест, "кончай єво!" і "бабах!" - другий... третій... дев'ятий... все меншає в шерензі лукичів, усе більше й більше охоплює мене велика печаль... "до чого ж ви, хлопці, занудні, - думаю собі, - невже не можна якось урізно­манітнити цю процедуру? Наприклад, замість "банзай!" заспівати: "ми наш, ми новий світ збудуємо, а може, й ні...", і далі "піду втоплюся у річці глибокій, шукати будуть - не скоро знайдуть..." чи піднести поставленому до стіни Великому і Простому чарку горілки й запашну цигарку? - хай він не. вживає того зілля, хай відмовиться, але ж людина до кінця свого життя буде вам вдячна за цю турботу про неї..." - ось від усієї шеренги залишається один-єдиний голомозий лукич (пожмакану кепку він допіру зірвав із лисої голови й закинув її десь далеко: чи то в майбутнє, чи в минуле), а далі все відбувається за тим самим, невідомо ким встановленим ритуалом: лукич сам собі кричить "товсь!", сам собі - "банзай!", приставляє до скроні вказівний палець, кричить "бабах!" - і падає на тротуар біля стіни, поряд із іншими лукичами. З-за рогу повільно виповзає трамвай, зупиняється навпроти мене, заскреготівши гальмами, двері відчиняються, звідти вискакує гурт істот у протигазах, схопивши за руки й за ноги, кидають на носилки тіла вічно живих мертв'яків, затягують їх до трамвая, двері зачиняються, й трамвай повзе далі вглиб осінньої ночі. Я з жахом думаю, що останній лукич пропустив із встановленого ритуалу найважливішу частину, й поки трамвай ще не за рогом, показую йому вслід чисто чоловічий жест: одна рука на згині іншої, пальці затиснуті в кулак і від ліктя рвучко вгору, - avante!
...щоб знову повернути туди, де розмова, спочатку невимушена, поволі переростає в обтяжливий для обох сторін допит:
- Що являла собою ваша кімната? Детальніше, якщо можна...
Так, так, ваша - наша, детальніше якомога, куди ж тут подінешся, за спиною кожного з нас стоїть гога и магога і якомога ясунарі з домахою в оголених руках, - але на фіг вам вперлася та кімната, якщо так можна, не треба так, так не можна, вона ж так чекала на мене... А так? Гаразд, я спробую, але майте на увазі: що воно таке, я й сам до ладу не знаю. Вірніше - що вона така. Яка вона така, там, де ніколи не заходить сонце... На жаль, саме цього я ніколи не зможу вам розповісти. Цього не можна торкатися протокольними лаписьками. Я не знаю, що це було за приміщення. Вірніше: що за ПОМЕШКАННЯ. Бо не варто ображати навіть такий обмежений простір подібним означенням. Бо все ж таки, не зважаючи на кожен запах, на кожен вечірній шелест, шерех і шепіт, незрозуміло чий, але такий схожий, зважаючи на кожен дотик, на кожен крик, на кожен знеможений стогін, - не зважаючи ні на що, це все-таки було ПОМЕШКАННЯ: я мав там свій куток. Але хоч убийте мене, я ніяк не второпаю, в чому ж полягало, так би мовити, його функціональне призначення. Спочатку мені здавалося, що звичайна кімната для побачень - неподалік, та все ж окремо від тюремного приміщення. Та зовсім недавно допитувач Функ делікатно натякнув мені, що, зважаючи на суспільну небезпеку моєї особи, я перебуваю в секторі нейтралізації. Колись це звалося простіше. Й страшніше. Тепер це звучить майже заспокійливо. Однак після його слів деякий час я відчував холодне й неприємне поколювання в кінчиках пальців на руках і ногах. Потім я заспокоївся. Не варто сприймати всерйоз виверти комітетчика. Звичайний психологічний тиск. Хоча хто його знає...
Мене втішає основний мій доказ: хто б це, скажіть, дозволив впускати до камери смертника таких неймовірних відвідувачів - жінок із відблиском божества на кожнім обличчі, в легких напівпрозорих сукнях, зітканих із найпотаємніших спогадів, я не знаю, що з ними робити всіма, я не знаю, що робити з собою посеред цих чотирьох білих стін, посеред усіх непрожитих моїх помешкань, аж поки не впізнаю в тій чорно-білій круговерті твоє обличчя: бо ж саме цієї суботи мені хотілося бачити тебе, але, мабуть, є в тому певна закономірність: чим сильніше маєш бажання, тим важче його здійснити, тим неможливіше, тим більше всіляких перешкод виникає, - може, тому, що потік часу, той плин, для якого нас визначено, який люди звикли називати "долею", не любить, не терпить, як то кажуть, "своєволія", - неузгодженої з ним особистої волі людини, саме так, я тепер згоден із цим, я не хочу сіпатися наперекір потокові, ще можна встигнути довіритись повільній незупинній течії й розплющеними очима вибрати небесний ультрамарин, його глибину й прохолоду, але чому ж так радо я віддав би всю мудрість незворушних даосів, усю просвітленість від спалених буддами бажань за єдиний дотик до твого сумного тіла, - як тоді, під час нашої зустрічі, в автобусі, що йшов із Житомира на Київ, у напіврозбитому розгвинченому ЛАЗі, страждаючи разом із ним від конвульсивного ритму шосейної лихоманки, до того ж, саме в той день я міцно недочував на ліве вухо (перегрівся у звягельській лазні), я ледь чув свій власний голос, а ти не чула зовсім, тому раз по раз перепитувала мене, ПОВТОРИ, БУДЬ ЛАСКА, ЩО ТИ СКАЗАВ, Я НЕ ЧУЮ, нахиляючись до мого обличчя так близько, так несподівано, що тисячі окремих дотиків теплого пахучого волосся одним безгучним вибухом накривали мене з головою, Я ЗОВСІМ ТЕБЕ НЕ ЧУЮ, ПОВТОРИ, БУДЬ ЛАСКА, а я вже нічого не міг повторити, голова йшла обертом од тих пахощів, відтінків голосу й сміху, дотику оголеної вище ліктя твоєї руки, - всієї твоєї неможливої присутності біля мене, я нічого вже не міг повторити, втрачаючи на мить дар людської мови, й тільки дурнувато-радісно сміявся у цілком недоречних місцях, НЕ ЧУЮ, ПОВТОРИ, БУДЬ ЛАСКА, й знову вибухова хвиля накриває мене з головою... приступ нудоти закочується вглиб, стає легше дихати, поволі затихає біль, я знову бачу над собою білу стелю, бачу чиєсь незнайоме обличчя, повільно входять у розбуджену свідомість слова чужої мови:
- Шеф, клиент всплыл, судорог не было...
- Хорошо, прибавь двадцать вольт, эспозицию увеличим на три десятых...
...Мабуть, то була кімната саме для таких процедур, для цього в лікарні існувало окреме приміщення, - щоб не хвилювати подібними (вірніше, неподобними) сценами хворих, хоч вони нічого не бачили, але могли чути крики, що виривалися звідти, могли побачити обличчя пацієнтів, яких санітари виводили звідти під руки, й цього було досить - сеанс електрооздоровлення переростав у загально-візуальну терапію, шануйтеся, мовляв, дурні, а то й вам таке буде, а сьогодні прийшла моя черга, вона стоїть наді мною в білосніжному халатику, торкається рукою мого плеча, вставай, мій хлопчику, вставай, піднімайся, вже час, не можу розліпити заплющених очей, у роті пересохло, язик має смак дохлої риби, але пити не дають, сеанс електроконвульсивної терапії проводять натщесерце, щоб тебе, голубчику, не знудило часом, щоб блювотиною не забруднив ти наші білосніжні халати, але, Господи, яка то нудота, оті ваші урочистості й паради, після яких усі учасники покірно, один за одним вишикуються у довжелезну чергу на побачення з мумією Вождя, яка ж то нудота, бачити незворушну стіну нерухомих облич ветеранів, тисячами відтиснутих за пожовклими знімками на дошках пошани, який то біль, коли найближчі тобі люди з цієї черги мертвіють просто на очах, перетворюються на незворушні маски, з'являється підозра, що основне призначення тієї ритуальної черги саме в цьому: змертвляюча сила від мумії передається кожному, хто приходить сюди на трупопоклоніння, і кожен звідти виносить у собі частинку непохованого мертв'яка, повільно, але неухильно та трупна частка знеживлює всю людську істоту, позбавляє її можливостей живого спілкування зі світом, з іншими людьми, отож мені й захотілося перевірити, чи справді це так, чи не можна хоч якось захиститися від цього, - побачивши ближче до входу в гранітну печеру свого однокласника, я попрохав його пропустити мене перед себе, бо хвіст черги ховався за червоними стінами музею, -я побачив лисий череп, обтягнутий жовтою шкірою, провалля глибоко запалих очей, із яких повільно, один за одним виповзають вусаті та чорні таргани, - виповзають, ховаються за накрохмалений комірець сорочки, але на них ніхто не звертає уваги, всі зберігають похмуро-святешний вираз на лицях, хвиля страшенної нудоти накочується на мене, підіймає, крутить на своєму гребені всі мої кишки, я з усіх сил намагаюся стриматися, затискаю долонею рота, та вже даремно: струмінь блювотини виривається прямо на прозорий саркофаг, на мундири охоронців, що стоять по обидва боки мертв'яка, а лиш устигаю нахилитися вперед, руками спертися на гранітний підмурівок, встигаю лише вжахнутися тому, що сталося, і тому, що станеться трохи пізніше, - блювотина йде косяками, заповнює приміщення печери, і той могутній потік відгороджує мене від розгублених охоронців, од переляканих відвідувачів, бачу, як на його хвилях гойдаються паперові кораблики, порожні тюбики від пасти "Колінос", зіжмакані газети, якісь посвідчення, перепустки, бланки анкет, розірваний військовий квиток, окремі сторінки щоденників, конспекти лекцій із наукового мухоїдства, екзаменаційні та лотерейні білети, портрети делегатів Великого Курултаю...
...вставай, уже пора, на тебе чекають у приміщенні "тіпальні", вже все готове до сеансу ЕКТ, до недільного ранку, коли повз мене, не поспішаючи, йдуть святково зодягнені люди, оминаючи запахи немитого тіла, мого запущеного енурезу, запахи старості й поту, проходять повз мене, фундатора "Короткого реєстру евентуальної діялогики", котрий починається так:
1. МАМА МИЛА РАМУ
2. ВНОЧІ ВИПАВ СНІГ
3. РАМА ПОВІСИВСЯ, -
але залишився жити, бо треба ж комусь добирати слова до реєстрика, укладено тільки перші три книги перших двох томів, треба комусь підбирати їх із шапки-вушанки, інколи таке попадеться, що стає моторошно від звуків державного славня про "союз нерушимий республік свобідних", під них справляти свої великі й малі потреби, чистити зуби, а зрідка, відчувши ранкову наснагу, задовольняти свою притишено розойойойкану половину, й нікого не дивує така невідповідність, усі призвичаїлись до такої звиродніло-буденної урочистості, тепер уже незалежно від долі людей оте ранкове гімнотворення програмує їхню життєдіяльність, нав'язує свій важкий державно-нелюдський ритм, - на день, на рік, до самого скону. Вже розвидняється, я встигаю вимкнути репродуктор, сьогодні його не почую, і слава Богу... Ось іще раз вдалося відбудувати за ніч зруйнований місток, місток між думкою і дією, час виходити з дому, братися до своєї безробітньої роботи...
...для початку треба знайти стіну - цегляну стіну будинку, в якому давно ніхто не живе, в якому давно хтось живе з того часу, коли там ніхто не живе, стіну з облупленою штукатуркою, з-під тиньку якої проступає нікому не потрібна креатура, а потім знайти молоток і забити цвяха в стіну, великий перший цвях; другий цвях треба забити з протилежного боку, - добре, якщо то буде інша, протилежна стіна будинку, в якому ти сам. Але в жодному разі другого цвяха не можна забивати в чорне дерево, єдине дерево посеред кам'яного подвір'я. Дерево - то є табу для цвяхів, дивне табу, якого ніхто не дотримується... бо кожне дерево в нашій імперії зберігає у своїй вогкій підсвідомості матрицю розп'яття, бо кожне дерево - то непроявлений свідок мовчання в темряві Гетсиманського саду, й кожного разу, коли ви забиваєте в тих свідків цвяхи, ви прибиваєте до них свої долоні й не помічаєте того... лиш згодом дивуєтесь, відчуваючи пекучий біль, - так нелегко було жити, а тепер так важко вмирати...вмирати без... без чого?.. без кого... на відповідь уже не лишається часу...
Отож, краще той цвях забити в шпарину гранітного постаменту, на якому вічно живий Мертв'як імітує енергійну ходу в напрямку до майбутнього; тоді до тих двох цвяхів треба прив'язати мотузку, а потім порозвішувати на ній щойно випрану білизну, вишиті сорочки, чоловічі й жіночі, полотняні білі рушники, а потім вийти на вулицю, дочекатися перехожого, й коли той запитає у вас, котра година, запросити його на подвір'я і разом із ним побачити, як крізь біле полотно проступають великі брунатні плями: сорочки набухають страшною вологою; побачити, як починає ворушитися стіна, як тіло гранітного Мертв'яка зводить судома, як корчить його простягнуту вперед правицю, як плити розвалюються у нього під ногами... Ранок, у свіжовипраній білизні гуляє вітер: махають руками полотняні сорочки, чиясь душа здалеку повертається до тебе... Й знайомий жіночий голос, його відлуння у неспішних відповідях чоловіка, так схожого на подавно у безвість канулого батька, поволі вертають мене до тями:
"Ви кажете: гріх тяжкий... Ви кажете: більше терпіння й довіри... Я вже чула колись ці слова - про терпіння і гріх... А для мене то єдина можливість була вирватися звідси... можливість звільнення і впізнавання чогось іншого... не такого обридлого... не такого безжалісного... Я, здається, і могла б повірити, що там... над нами... є щось більше за нас... щось людяніше у своїй доброті до цього світу. Тільки от пам'ять... зовсім про інше свідчить. Згадаю, як помирала баба Якилина, й самій жити не хочеться. Все життя - одна нескінченна робота: на землі, біля худоби, народження і смерть дітей, знову народження, неймовірні зусилля виходити кожну дитину... щоденні вечірні й ранішні молитви... Слова незрозумілих для мене, малої, розмов із кимось невідомим і німим... У ній, у бабуні моїй, я відчувала таку велику простоту існування... десь на межі зі справжньою святістю. Й так страшно вона помирала, в муках яких... не могла сама вже ходити, чорні плями пролежнів по всьому тілі, від болю цілими днями ячала притишено, - щоб її дочка, моя тітка Ольга, не чула, не сиділа над нею, не плакала. А в лікарні районній навіть морфію не можна було випросити, щоб хоч трохи полегшити їй те вмирання, - не той діагноз, не положено...
А дід Рибак? Окрім тієї ж усежиттєвої тяжкої праці - ще й війна, одинадцять залізних осколків залишилось у тілі, з них троє майже на поверхні, руками можна було прощупати, інші - глибше: у стінках кишечника і легенів... Дід - єдиний чоловік з усього села, хто щонеділі, не пропускаючи жодної, пішки за дев'ять кілометрів, ходив до черницької церкви, за всіх там, живих і померлих, молився... А під кінець життя, в два останніх роки, спочатку забрало зір - але міг ще ходити, і я сама його до церкви, сліпого... А згодом у нього, паралізованого, відібрало й мову. Дід знав напам'ять Новий Завіт, любив співати псальми, розповідав про прекрасного Йосифа й Робінзона Крузо... Від нього я вперше почула, що Бог - то любов... Так і помер, ніби обкрадений немилосердними гицлями, позбавлений навіть утіхи кілька слів наостанок промовити... Я потім запитала у священика, чому ж так тяжко вмирали мої найближчі люди, за ними ж я не знала ніяких неспокутаних гріхів? Той відповів, що Бог карає не лише за власні провини і що не варто своїм обмеженим розумом намагатися охопити всю таємницю Божого Промислу. Ще порадив мені перечитати Книгу Йова... Отож виходить, що людина змушена терпіти покарання навіть за несодіяне нею, мусить сама розплачуватися за гріхи невідомих їй пращурів? І чи справді так утішений був Йов, коли після жорстокого й несправедливого іспиту Всевишній повернув йому вдвоє більше, аніж той мав раніше - на відшкодування загубленого і занапащеного з Його волі? Адже людина звикає й приліплюється серцем до всіляких дрібниць, зігрітих часом і місцем спільного проживання, і що їй те нове, хай навіть більше й краще... Мабуть, серед тих давніх овець, волів і верблюдів у нього були свої улюбленці, з якими він умів розмовляти, у зруйнованому будинку були свої, окремі покої, в яких він мав найповніший притулок і захист, не кажучи вже про загублених синів і дочок... У кожному з його дітей було знищено шмат його власного серця... Що їм, дідові моєму, бабі Якилині, те обіцяне вічне блаженство, якщо тут, на землі, вони зазнали таких невмолимих знущань? І хто осягне міру печалі Йова, застиглого в спогляданні щойно одержаної Божої компенсації?
...Колись у музеї запам'яталась одна картина: жінка схилилася над водою, а по той бік річкового дзеркала хтось тримає на своїх руках її відображення... А ліворуч, у глибину зали, вишикувані в шеренгу, ще з десяток таких самих картин, на яких дедалі невиразнішим, нетривкішим стає обличчя жінки над водою - мов розпадається, щезає від того насильницького зсуву і здвигу вглиб хворого часу, й дедалі чіткішим, дедалі загрозливіше знайомим стає відображення потойбічне..."

"Я народився в неділю. Мабуть, тому поміж усіх днів мого тижня, відсутній день звільнення. Субота відразу ж переходить у понеділок. Я не встигаю звикнути до тих тунельних переходів, - не знаю чому, але той час, про який звичайно кажуть: "малому, мені здавалося, що я ніколи не помру", - у мене також відсутній. Моє сприймання себе як чогось відокремленого, зі своєю власною автономією, починалося з усвідомлення особистої смертності - як певної сили життя, його свободи. Правда, тоді я ще не міг більш-менш виразно це сформулювати для себе, але й змалку воно відчувалося саме так... Набагато складнішим усе стає і, напевно, страшнішим, коли доводиться зіткнутись зі смертю інших, близьких тобі людей. Ось тут і відбувається наша зустріч із тим неминучим і неминущим, що зветься Бог...
Мені добре знайомі ті сумніви, Льолю, про які ти говорила сьогодні. Щось подібне й мене колись мучило. У моїй голові ніяк не вміщалися віра в доброго, милосердного Господа поряд з очевидністю непомірних людських страждань у цьому світі... Теза первородної гріховності людини не могла теж всього мені пояснити. І як дивно все те перетнулося, під час моєї армійської служби! Вчорашнім підлітком, якому ледь сповнилось вісімнадцять, із домашнього затишку й атмосфери взаємної сімейної поваги я потрапив у якийсь перекинутий догори ногами світ: усе, що цінувалося вдома, тут не мало ніякої ваги, зневажалося і ганьбилося. Щоб уникнути принижень і знущань, треба було весь той домашній набуток заховати десь глибоко в собі, а натомість вчитися зовсім інших речей. Останньому навчитись я так і не зміг, а уникнути першого - не вдалося... Згодом, уже після року служби стало порівняно легше, навіть час для читання з'явився - на бойових "дєжурствах", у підземнім бункері ПВО. Й саме у війську зміцніла моя (ще шкільна) огида й ненависть до будь-якої влади людини над людиною, до незмінних попутників тої влади: насильства й жорстокості. Я потайки читав кишенькове Євангеліє, привезене мені братом, і ніяк не міг прояснити для себе одне протиріччя Нового Завіту, протиріччя, що торкалося самого духу Христового вчення... Весь земний шлях Ісуса позначений словами й діяннями любові, милосердя, всепрощення, неймовірною людяністю, котрих раніше світ не знав. Я бачив і відчував: Христос прийшов не судити, а рятувати...
Рятувати всіх... Різким дисонансом до всього того - духу Нагірної проповіді, заповідей людського блаженства - звучать окремі євангельські притчі, їхня майже садистична безжальність: ось хазяїн відправляє на вічні муки раба свого - тільки за те, що той не примножив йому залишений талант, ось цар наказує кинути до підземельної тьми, де плач і скрегіт зубовний, чоловіка - тільки за те, що той прийшов на весілля до нього без одежі весільної... Але ж тим хазяїном і царем є Бог? Саме це й боліло в мені найбільше. Я інстинктивно відчув, що не можна сприймати християнське віровчення як релігію страху й незаперечної покори. Люди довкола й так надто налякані всіма жа­хіттями цього світу... Зрозуміло, що в притчах тих голос і логос Божий видозмінені темрявою в тодішній людській свідомості. Посередній чоловік не міг сприйняти всіх об'явлень Бога, їхньої глибини без елементів постраху і загроження карою. То було певне пристосування до гріховної людської природи. Але педагогіка однієї епохи, вже прожитої людством, може виявитись негодящою й навіть шкідливою для іншого часу...
З цими сумнівами я повернувся в цивільне життя: десь із рік готувався до вступу в духовну семінарію, збирав потрібні рекомендації, розвантажував вагони і клав асфальт. І таки прийняли мене, хоч і не з першого разу. З тими самими питаннями почав я підступатися до наших викладачів. Обережно й тактовно намагався висловити те, що бачив довкола, що мучило мене самого: якщо раніше ідея пекла втримувала людей біля церкви, то нині цей догмат лише відштовхує їх. Релігія судового процесу більше не владна над людством, не годиться для нього.
...Скажіть мені, які муки пекельні можуть зрівнятися з відчаєм матері, котра змушена видіти, як гинуть від голоду її діти, коли вона, приневолена тими ж людьми, веде дітей своїх до газової камери чи на край урвища Бабиного яру? Який скрегіт зубовний перекриє біль замучених, не повинних ні в чому дітей? І якщо допустити, що Бог-Пантократор присутній у всякому злі й стражданні, в усіх війнах і нелюдських знущаннях над людиною, в пошестях і стихійних лихах, то це справді може стати основою безбожності -в такого бога не можна вірити... У відповідь я чув приблизно те саме, що вказав тобі той священик. А також звинувачення у вільнодумстві. Одного разу вже хотіли вигнати з семінарії. Якось вдалося впрохати - прийняв спокуту, покаявся... І, здається, тоді вперше зрозумів, де саме ховається основне збочення нашої ортодоксії... Не можна переносити каральність і судебність, основні прерогативи царства кесаря, на царство Боже. Господь не має над нами ніякої влади і не може мати її: така мерзотність, як влада, ніколи не була прерогативою Бога. А ми що робимо? Атрибути ницого явища, яким є держава, цієї інституції, Що по коліна стоїть у людській крові, ми переносимо на стосунки між людиною й Богом, і світом? У справжньому духовному спілкуванні не буває стосунків на рівні хазяїна-правителя і його рабів, у нього немає ніяких касмічно-йогічних ієрархій, на яких зациклені мої "реріхнуті" друзі. Вислів "раб божий" слід розуміти не буквально... Бо що є основою моєї духовної автономії, як не моя відкритість любові Божій? Якщо Його нема, то людина перетворюється на істоту, цілком залежну від суспільства й держави, від природи й світу, - коли немає Його... І мої відносини з Ним визначаються не рабською залежністю, а моєю і Його свободою. Неприпустимо тлумачити гріхопадіння як непокору верховній владі, непідлеглість вищій силі. То знову вплив первісних нашарувань. Гріхопадіння - то є, перш за все, втрата свободи, випадіння з вічності. Бо зло й гріх здійснюються як самовідчуження людини від свободи й любові, власної й Божої... Може, саме тоді до мене й дійшло, що не тільки людина не здатна жити без Бога, але й Бог не здатен жити без людини... Я поволі почав вибиратися з чагарів і пустищ чужого розуміння й сприймання стосунків Бога з людиною як безкінечно судового процесу... Відкрилося те, що завжди було на поверхні, що завжди було в глибині мого серця: діалог людини й Бога - то завше таїна любові; люблячий потребує Його любові, як і Він потребує людського найглибшого почуття. Я вперше зрозумів: треба повністю відмовитися від раціональної (й безбожної за своєю суттю) ідеї, що правителем цього світу є Бог. Так, він об'являється в нашому світі, але аж ніяк не править ним. У світі необхідності, розбрату й поневолення панує не Бог, а князь цього світу. Зло й страждання, пекло у цьому часі й цьому світі викривають його недостатність, його тимчасовість, - і поряд - неуникненну очевидність цілком іншого світу... Бо кожен наш жест милосердя, кожен учинок любові й співчуття до знедоленого відбувається наперекір сьому земному володарю, кожен той жест наближує здійснення іншого царства - Божого... Кінець цього світу - то є лиш кінець для темряви й рабства, для нашого, як ти сказала, хворого часу... І Божий Суд - то завжди суд любові, що залишає людині можливість свободи і благодаті.
Пробач, мушу вже йти... Але я скоро повернуся. Щось мав ще сказати тобі... Та поміж усіх слів невимовним залишається ціле життя..."

* * *

У палаті густішає сутінь. На лікарняному ліжку сидять двоє людей, спиною притулившись одне до одного. Холодно. Щоб трохи зігрітись, вони натягують на себе все, що мають під руками. Минає час. За віконними шибками темно, але в палаті поволі світлішає: щось сіється з невидимого джерела. Батареї опалення вже булькотять, нагріваються. На ліжку видно двійко сірих згортків. Так повивають новонароджених. Так захищають останнє. Так намагаються (чи відмовляються) заново жити...
...Десь щезли інші хворі. На тому сірому сповитті раптом з'являються тріщини. Чути шурхіт і шелест: зі згортків, долаючи опір казенного сукна, випручуються тіла і крила двох метеликів, - великих, неймовірно красивих. Скриплять прочинені двері в палату, але нікого за ними нема. Торкнувшись на мить крильми одне одного, метелики вилітають у лікарняний коридор і щезають, ховаються в теплій темряві...
Й все звучить, все триває мій оречевлении спомин, перетворений у пейзаж за вікном, складений з літер і знаків, лиш трохи підмальований прозорими акварелями й розбавлений світлом початку невпинного Преображення, Твого повернення до мене...

* * *

"...Розповів мені янгол, що коли я помер (наприкінці останнього тижня місяця падолиста) на цій самій вулиці, ближче і вниз до Брест-Литовського шосе, у двоповерховому родильному будинку (не виправляти на "пологовий"), по сусідству з в'язницею для тварин і птахів (звіринцем) народилося немовля. Третій - не співрозмовник, а тільки свідок розмови, доливаючи у філіжанки для кави залишки "житомирської ароматної", зауважив розсудливо: "Сусідство звірів для новонародженого - то гарно..." - і вмовк під докірливим поглядом янгола. Тепер не пам'ятаю точно: здається, він сказав замість "гарно" - все-таки "добре", але, як на мене, то одне й те ж. Хлопчик швидко підріс, а я в той час, у позамежних для дотику земного сферах, повільно рухався у зворотному напрямку - до віку, що найбільше відповідав моїй сутності...
Отож, рівно через три роки після свого народження ("й твоєї смерті," - байдуже докинув помітно захмелілий янгол), на ранок, коли вже помалу розвиднілось, хлопчик крізь сон відчув на своєму чолі ще теплу долоню й прокинувся. У кімнаті нікого не було. Протерти руками очі, солодко позіхнути, трохи надзюрити в залишений для цього півлітровий слоїчок - то було звично, без несподіванок. Але за вікном того ранку відбувалося щось незрозуміле - якийсь рух, густа метушня. Хлопчик поволі, долаючи опір закостенілої у незграбних формах матерії, за допомогою присунутого від протилежної стіни червоного стільця, крекчучи й попукуючи від напруги, таки виліз на підвіконня. Притулившись носом до холодної шибки, тримаючись обома руками за дерев'яну раму, хлопчик завмер від здивування. За одну ніч світ невпізнанно перемінився. Там, де ще вчора розпачливо чорніло провалля недавно знищених найдавніших на Подолі трьох вулиць, де коричневий горб Щекавиці, ґвалтовно заселений підземними жителями ПВО, похмуро і насторожено бовванів над тою нікому не потрібною руїною, нікому не потрібним гелунментом, - тепер зависла прозоро-чиста біла пелена... Вона ворушилася, розпадалася на незліченні волохаті окрушини, що падали вже не згори, а піднімалися знизу до неба, й, найголовніше - випромінювали тихе світло, в якому зруйновані житла, померлі й забиті (забуті) люди набували видимих контурів прикріплених у просторі до свого останнього місцезнаходження... Хлопчик видів те (все-все), але не мав ще слів, не мав нікого, щоб про те все комусь розповісти.
Надвечір, коли дорослі повернулися додому, хлопчик по черзі підходив до кожного з них і, заглядаючи у вічі, повторював одне й те ж слово: "бачив-бачив"... "Що бачив? Де?" - перепитували вони у нього. "Там, там," - показував рукою на вікно. "Тьотю там бачив? Дядю? Машину?" Дивуючись такій обмеженості, хлопчик наскільки міг піднімав угору брови, розширював очі, швидко-швидко розхитував головою, тремтів усім тілом, намагаючись (хоча б у такий спосіб) передати їм своє болісне здивування, намагаючись хоча б частково розділити з кимось свій перший розпач перед невимовністю світу. (...)
...Крилом занюхавши останню дозу гіркого трунку, втихомирений повільним плином надвечірньої розмови, білокрилець врешті-решт спромігся на кілька слів, чомусь складених із самих голосних і схожих на пташиний клекіт, з інтонацією легкого роздратування, мовляв, не треба нас дурити, старий; для чого власні уподобання, свою власну прихильність до ранньо-зимового простору накидати малому, приписуючи і дописуючи не властиві йому комплекси споглядання?..
А хто його знає, що властиво, а що не властиво тим дітям, і які сновидіння, які краї бачать вони, ледь з'явившись в чорно-білий наш світ?
...Вона годувала малого з чайної ложки, - після лікарні він ослаб, не міг смоктати грудей... зітхнувши, простягла його до мене: "Потримай хвилинку, я зараз...". Я взяв малого на руки й зовсім близько побачив його очі...
Обличчя дитини, якій не виповнилося й місяця, мало на собі вираз (відбиток) такого неймовірного досвіду, така спокійна й зосереджена печаль стояла в його чорних, з розширеними зіницями очах, що в мене зайшлося серце...
...хлопчик уважно й трохи здивовано дивився на мене, немов бачив щось таке, про що ніхто, крім нього, не знав, - щось не відоме ні мені, ні його матері. 6 його очах було якесь недитяче знання про цей світ, куди він потрапив, а ще - зовсім інше знання, вірніше, відблиск його - про світ, звідки приходять... вираз неймовірного, неземного досвіду, в порівнянні з яким мої тридцять три з половиною роки, мої власні переживання видалися тільки школярським начерком, малюнком третьокласника. А тут, прямо переді мною , відчувалась зовсім інша рука. Збережене на короткий час свідчення про той відрізок, означений словом земним "нескінченність", котрий мені самому ще тільки доведеться колись пройти...
...його погляд повільно ковзнув від мене до синього вечірнього вікна, а потім (я не помітив, коли саме) погляд його роздвоївся: одне око дивилося на мене, друге - десь убік, поза межі самої кімнати... Який натомлений спокій дорослої людини був на лиці малого!.. Такий вираз обличчя буває в людей, що після довгої відсутності повернулися додому. Вони ще не встигли звикнути до самих себе, до своїх двійників у глибині дзеркальної амальгами, тим більше - до колись близьких їм людей. До всього заново треба призвичаюватись, потрібно будь-що, через неймовірне зусилля, пригадати себе всього, цілого, а не розпанаханого на минуле, теперішнє й майбутнє. Найбільше, мабуть, що ми отримуємо від дітей, то можливість саме такого пригадування. Можливість пригадати себе нерозірваного, не затоптаного ще чобітьми державних парадів, можливість нагадати собі того, яким хотів і міг бути...
Подумав: а що, коли ота, настояна на тисячолітній присутності туга в чорних очах мого сина - то все, що я зміг йому дати? Навіщо і для чого до нього переходить саме те, чого я сам постійно і марно намагався позбутися, - наприклад, вираз отого безпричинного туску на обличчі, почуття самоти й невлаштованості серед людей і світу...
- Щодо згаданого комплексу... Тут я вмиваю руки, мию ноги з набухлими синіми венами і відкидаю, шановний серафиме, ваші безпідставні звинувачення, бо знаю, що трохи пізніше, у фрагментах незакінченої повісті, той постарілий хлопчик зізнається саме в цьому - намагаючись хоча б так звільнитися від того набутку, полишивши невідомо для кого свій незавершений текст...
...Текст, що нагадує перебування й збування часу двох тижнів останньої великої зими в районній лікарні, хворий всіма спробами завізувати-зафіксувати-засвідчити втрачений, але не померлий всіма стараннями й молитвами до Миколи Мерлікійського простір, - я знаю, тобі не подобається слово "лікарня", бо навіть за нашої спільно-об'єднаної пам'яті тут ніхто ні від чого й ні від кого не вилікувався, жоден ще не повернувся додому, а нас лиш переводять з палати в палату, дописуючи вставні новели в діагностичне, схоже на вирок, формулювання: тому, мабуть, так припало тобі до вподоби слово з таблички на залізній брамі перед входом сюди: "райбольница"... вірніше, поєднання саме цих слів, "рай" і "біль" їхні мовчазні надвечірні обійми, дотики, доторки: короткі жести впізнавання здичавілих у чеканні, твоє несподіване "знаю" про все, що ховалося в здогадах-спогадах твого напівдебільного дитинства - за визначенням вчительки молодших класів, недосяжно красивої Тетяни Василівни, котру два роки по тому, на випускному вечорі (ще й не стемніло добре) очамрілі від церемоній прощання десятикласники підпоїли вином, завели на географічний майданчик, оброслий по периметру густими кущами безу, й прилаштували кавалерійським способом під сонячними, непотрібними по тій порі, дзиґарями - саме тоді, неподалік, ви гралися з сусідськими дівчатками в хованки і, приваблені досі нечуваними стогонами смертельно пораненої й водночас смертельно вдоволеної тварини, стали мимовільними свідками вперше баченого обряду колективної ініціації... поєднання в одне невідомо ким двох протилежних за своїм походженням і вмістом слів "рай" і "біль" лише підтверджувало вже знане твоєю юністю саме те, що ховалося від людей, що ставилось ними тобі на карб як найбільший і невідкупний гріх, чого ти сам соромився й боявся, чого прагнув і марно намагався позбутися - твоєї пам'яті; ті слова, їх поєднання лише підтверджували універсальний закон тутешнього буття, в якому для тебе не залишилося місця: витіснений звідусюди, ти врешті-решт навчився жити поза ними, у своєму власному сховищі...
...Він уже закінчував восьмий клас, як десь наприпочатку місяця травня, в автобусі, що йшов до обласного центру, поряд із ним сіла вона, його перша вчителька, й, завмираючи від випадкових торкань до свого коліна її розігрітої весняним шалом спідниці (Т.В. вже більше року не працювала в їхній школі - перевелася у краєзнавчий музей і тепер зрідка, щоразу несподівано, з'являлася до них із лекціями й кольоровими діафільмами), у відповідь на якесь її запитання, раптом сказав: "а я вас бачив... тоді... на майданчику... під годинником сонячним..." - "ти про що це... нічого не пам'ятаю" - й, не дочекавшись пояснень, теплими пальцями торкнулася його підборіддя, ближче до себе повернула червоніюче обличчя хлопця, уважно глянула прямо у вічі: несподівано побачивши в них знайомий вираз чоловічого бажання, здивовано ворухнула бровами, злегка прикусила губу й так само несподівано для себе (для тебе також) погладила по голові вузькою долонею: "бідний мій хлопчику...", зберігаючи в інтонації притишених слів невисловлене жіноче знання про тебе, кому ще довго прийдеться бути не співучасником життя, а його недорікуватим (на межі німоти) споглядальником...

* * *

...Невдовзі, в кав'ярні "Три сходинки" на Прорізній, я розмовляв з Селестином. Земляк не змусив довго вмовляти себе, майже відразу погодився допомогти односельцям... Але попередив, що "гноми" - то не найкращий варіант: занадто дорогі й по них дуже швидко можна вийти на слід їхніх власників... "Краще я вас виведу на знайомих чехів... Ті ще до всіх перебудов і "оксамитових" революцій встигли "приватизувати" кілька совіцьких військових складів і тепер охоче торгують тією зброєю... Кілька "акаемів" із підствольними гранатометами, пару пістолетів "ТТ" - цього, я думаю, вам цілком вистачить..." Селестин п'є зі шклянки рожеву й пахучу "Ізабелу" й додає: "А щоб ваші дядьки часом не продірявили одне одного й швидко освоїли новий інструментарій, я пришлю до вас колишнього "афганця", свого друга..." Селестин встає з-за столу, ми виходимо на вулицю, й у невеликому скверику біля Золотих Воріт до нас підходить чоловік. На вигляд йому літ десь за тридцять, а скроні вже сиві... "Ось, Славко, поїдеш до людей, трохи розвієшся, а то вже знудився тут, серед оцих столичних мертв'яків, - говорить Селестин. - Може, ще й пару нових зарубок додаси на свій пояс..." Славко посміхається, запалює цигарку й раптом його увагу привертає гурт строкато зодягнених туристів, що зупиняється неподалік нас. Жінка-екскурсовод щось пояснює їм англійською мовою, розмахує руками, немов обпатраними крильми... Тепер вже посміхається мій земляк: "Що, друже, намагаєшся впізнати своїх давніх корефанів?" - звертається він до Славка. До мене спершу не доходить, про що йде мова... "Бачиш, - киває у мій бік Селестин, - чоловік не розуміє, про що ми балакаємо..." Й трохи згодом, за кілька хвилин, мені розкажуть про хлопця з Поділля, що спершу втрапив до радянських окупаційних військ у Афгані, й з часом усвідомив болючу істину: його змушують вбивати таких само селян (хай і гіншої віри), якими є його батьки, брати й односельці, що тут продовжується безжалісне винищення все тієї ж селянської культури, з її непідлеглістю будь-якій владі, окрім землі й Бога, триває все той же багатолітній геноцид, який вела заюшена, смердотна від власної блювотини Московія проти його землеробської України... Ось тоді Мирослав і вирішив перейти на бік моджахедів... Й останніх кілька літ воював проти армії вбивць, узаконених клімактерично агресивною спадкоємицею Третього Риму... Вже після поразки "непереможної і легендарної", Мирослав через Таджикистан, крізь Ічкерію повернувся додому... Окремі деталі цієї розповіді зостаються поза межами відпущених нам хвилин... Але не варто рвати на грудях сорочку... Хай не ми, та хтось невидимий і всечуйний збереже в своїх всепам'ятних архівах навіть найменші свідчення... То ж говори, говори - обіцяна мовчанням землі, тишею неба людська незмарнована помста, можливість їхньої протидії злу має здійснитися цього літа, на щонічники і щоденники, в межах тобі відпущеного тіла, майже не зостається часу...
З Селестином було домовлено: зброю вони привезуть наприпочатку серпня, прямо до Случі... Коли саме - якого дня, якої години - він повідомить окремо. Туди ж, до кладки через річку, ми маємо привезти гроші... Й незалежно від усіх домовленостей зрушені з місця події вже прискорювали свій незупинний хід...

* * *

Отож, вертаючись до теми щонічників... Ти запитувала колись, чому так приваблює мене цей різновид письма? Не знаю: справжніх, себто живих, щоденників дуже мало... Не йдеться про фіксацію лінійних подій: хто, де, коли, з ким... Хоча мені дуже жаль, що ніхто з немиленців не фіксує свої "труди і дні" , моменти дивовижних з'явищ, які завше тут, на землі в просторі селянської ритуальної праці, відбуваються вперше. Жаль, що безліч неймовірних речей, які відбувалися з ними (і з нами!), які вже ніколи не відбудуться з нашими міськими дітьми, зостаються незаписаними... Та, може, це й добре - в життя свої запаси хлорофілу й не варто все перевіряти літературою... Не можна живих людей ще за життя перетворювати в жертовний матеріал, навіть для ідеального тексту, й тим паче на глину й пісок для будівництва державних споруд... Але жертва має бути присутньою в цьому світі - особиста, усвідомлена, збережена десь на межі взаємного мовчання... Й іноді мені видається, що тіло моє з часом перетворюється на своєрідний нотатник тих щоденних офір... Але зовсім не схожих на фільм кінокласика, в якому герой спалює родинний дім, упевнивши себе, що таким робом він урятує людство від загибелі й божеволіє видимим безглуздям власного вчинку... Горить дім, у якому жили збайдужілі одне до одного мешканці, - люди, які мали можливість врятувати не світ, а окрему людину, й не використали цієї змоги, - люди, які власну нехіть, спустошеність декорують музикою Баха, фресками Мікельанджело, картинами Леонардо...

В дійсності все відбувається простіше і страшніш... Моє тіло зношується набагато швидше аніж я встигаю перевтілити його в готову друковану продукцію... Й дуже мало з того всього може комусь допомогти, тим паче - врятувати... Звідси - всі мої спроби знайти гіншу систему знаків і означень - на рівні безпосередніх дотиків і жестів, звідси - всі мої сіленціографії й ісихії... Бо ж дуже рідко вдається перетворити записане слово в прямий дотик... І саме щоденник відкриває чистий простір (крізь зруйнований і знетямлений час) для жертовних ритуалів нашого Спільного тіла, - чоловічого й жіночого, людського й Божого...

Цієї зими мені привидівся, наснився щоденник сімдесятилітнього музики, знаменитого віолончеліста... Пальці його рук скручені артритом, нічні серцеві напади, майже повна втрата зору, склероз, суха гангрена... И майже щодня він надиктовує секретарці кілька сторінок... Вона записує все, що він говорить, й не лише продиктоване. Бо видить і чує: старий чоловік розмовляє зі світом, у якому жив, з людьми, яких любив і котрі любили його - покійною матір'ю, друзями, жінками... Моменти душевного просвітлення чергуються в нього з періодами цілковитої апатії, поруч із повним збайдужінням до реалій сучасності - дивовижна цікавість до всього, що виринає на поверхню з глибин минулого... Тут не лише близькі й рідні: випадкові свідки його дитинства, юності, незнайомі попутники, лиця зі сновидінь - вони всі приходять до нього й розповідають йому дивні речі... Виходячи зі стану повного відчуження, старий не відчуває ні страху, ні розпачу... Все здійснилося, все відбулося... Він вже не боїться бути сліпим, безпомічним, самотнім, божевільним... З якимсь майже дитячим подивом він споглядає (описує, омовляє, допитується про колір свого болю) процес розпаду старечого тіла: чорні плями пролежнів, брунатні острівці змертвілого епідермісу, те, як знерухомлена кров розриває тромбозні вени на ногах... Рукою він торкається власних очей і відчуває повіками неглибокий шрам на лівій долоні...

Й тоді він починає говорити: "Коли мені було вісім років, бабця Ельжбета попросила мене занести горнятко молока для її хворої сестри. Йти до неї зовсім недалеко - в кінець нашої вулиці, а звідти -праворуч, у другий будинок з високим ґанком і ще вищою липою біля нього... Весь шлях я пройшов благополучно: ні на що не відволікався, дивився під ноги, не звертав уваги на запрошення сусідських дітей погратися в "лікаря"... А вже на самому подвір'ї, коли ліниво загавкав прив'язаний пес, двері ґанку відчинилися, й на східцях (на верхній сходинці) з'явилася дівчина... Такого дива я ще ніколи не бачив! Хвилі золотистого волосся спадали їй на відкриті плечі, крізь легку напівпрозору сукню просвічувалося засмагле тіло, з ситцевих обіймів намагалися вирватись на волю пружні перса з пуп'янками гострих сосків... Це вже тепер, з точки зору дорослого чоловіка, я відновлюю в пам'яті її образ. А тоді її з'явище відбулося в мені миттєво й пронизливо - як суцільний потік сяйва, мерехтіння, болючого світла... Від подиву я розкрив рот, забув усі обіцянки, дані бабці Ельжбеті, зашпортався і впав на кам'яні сходинки... Горнятко розбилося, одна з гострих скалок вп'ялася мені в долоню, кров струменем вдарила з ранки. Дівчина кинулася піднімати мене, чистим рушником перев'язала мою руку... Найбільше її злякало те, що я не плакав. Гарячково допитувалася, чи мені боляче, заспокоювала, цілувала... її волосся лоскотало мої ніздрі, від запаморочливих пахощів жіночого тіла, крові, молока туманилось у голові, хотілося заплющити очі й всіма дотиками впізнавати свою далеку родичку й рятівницю... Раптове відчуття чоловічого бажання вогнем пройняло моє ще дитяче єство... Я не знав, не розумів, що діється зі мною, як сховатися, захиститись од того почуття... Не відаю сього й по сей день... Ще встиг тоді (заки-поки не з'явилася на порозі сива лахудра й мене повели до темних покоїв) - ще встиг тоді притулитися, заховатися всім лицем поміж тугих і пахучих грудей незнайомки... На моїй лівій долоні зостався шрам у вигляді літери "V" -початкової літери фамільного девізу великого сімейства, могутнього роду, красивих і гордих людей, щезлих і невидимих тут, на землі, але збережених у пам'ятницях неба: "Vіtа іnсеrtа, nostrа mors certissima" - "Життя примарне, та смерть повертає йому достовірність"...

Ось такий уявний щоденник, тільки шрам на моїй долоні справжній, такий же реальний і болючий, як і колись...

* * *

Через якихось півтора тижня від початку місяця жнив ми зустрічали Селестинових посланців... Щось надто чорняві були ті чехи... Й більше схожі на якихось мігрелів, ніж на слов'янських братків... Та хто б вони не були, - Господь з ними, бо ж "калашникови" і підствольники, і заплечники, повні боєприпасів, ці люди привезли до кладки через Случ вчасно, як і було домовлено... З ними в старому джипі приїхав і Славко... Через його руки до них перекочувало кілька товстих пачок стодоларових асигнацій. А до нас у зворотному напрямку - вже з допомогою наших рук - у віз, притрушений сіном і запряжений Сірком, знаряддя майбутньої тиші... Поки їхали через Ягоденський ліс, дід Оверко розповів, звідки взялися гроші: хай і не з козацького скарбу, не з гарматних жерл, набитих золотим насінням, та в отамана Соколовського теж було дещо приховано на "чорний день"... Обміняти те дещо на "зелену капусту", стежачи за стрілкою міняйлівських терезів, було не так і складно...
Ми виїхали з лісу вже надвечір... Всі ці дні таке дивовижне світло стояло над селом, над річкою, пастовнем - між землею і небом... Густе, навскісне, ще прохолодне й неймовірно прозоре! Напевно, таке світло-золотисте й зелене, буває саме в цю пору - за кілька днів до Яблукового Спаса, й тільки вдома... Й саме тут, ти вже бачиш це, відчиняється горішня небесна брама... Звідти навскісними стежками (парусами густого світла з-за хмар, сих білих барокових храмів) на землю вертаються твої найближчі люди... Й серед них, ще живі, не прошиті чергами зі спецназівських автоматів (зараховані до терористів опісля втихомирення наробрівської охорони) немиленські дядьки, вже не прізвиськами, а справжніми найменнями озвучені й оживлені в сутінках жіночим, ледь притишеним, голосом: Павло Зазимко, Степан Кричевський, Юрій Тетянич... а поруч них - дорослий німак, якого звали колись Оксентій Вава, той самий, що все життя щось збирався Тобі розповісти... Він ще прийде на берег річки, на зустріч своїх однокашників, і засне в старому човні, втомившись од свого здичавілого тіла... Жінка, яка не любила згадувати власне ім'я, знайде спосіб, щоб не торкаючись рукою човна, спустити його  на воду, щоб сховати чоловіка з того човна (вже поміж осені й ночі) у своїй оселі навпроти лісу, поруч шкіри, скинутої змією, пришитих до настінного килима крил, заснулої щойно доньки...

А поки що дужчає вітер, гонить по небу ватаги хмар, і посеред села, на Горі, крутиться велетенське дерев'яне колесо... Ще трохи - і вітер не просто дме, а лютує - гне, ламає дерева... Чорні вихори розкручують те колесо, - здається, за якусь хвилю почне той ураган валити стіни, зривати дахи... Тоді чиясь невидима рука бере кожну хату, - так іноді мале пташеня, що випало з гнізда, беруть у жменю, - обережно так, щоб не роздушити, і підносить ті сховища до величезного колеса. І одну за одною, одну за одною, ніби чимось приліплює їх до нього. А колесо крутиться, все тріщить, скрипить, рухається і рушиться довкруги, і з цієї вершини селянські оселі зриваються прямо в небо... Поволі втихає вітер, світлішає край обрію, і поміж хмар ховаються немиленські хати, торкаючись останніх спалахів надвечірнього сяйва, вертаючись у позамежний надхмарний рай і вирій розіпнутих крил...

* * *

Десь наприкінці січня в Новоград-Волинську я мав зустрітися зі Славком і Селестином, щоб порадитися з ними про справи нашої майбутньої реконкісти...
Я виїхав раніше на кілька днів, щоб встигнути ще заїхати до батька й брата, хоча б ненадовго вернутися додому, й встигнути на чистій сторінці вивести: неділя. Немильня, велика зима... Бо ж лише в цій зимі зрідка трапляються залатані білим і чорним дні, коли весь довколишній простір звільняється (бодай миттєво) від лінійного часу, від його влади і гніту... Це відбувається так несподівано і раптово, що спершу важко збагнути свою особисту роль у тому дійстві, хоч якось дотямити, якою все ж таки має бути твоя власна відповідь, твій найперший порух на той весь дар побаченого, почутого, пережитого?.. Бо ж ця дарована непідлеглість окреслюється ніби випадковими знаками: чорними гієрогліфами непорушних дерев, химерними переміщеннями зимових птахів-аборигенів, їхніми миттєвими перевтіленнями у все ті ж розділові знаки мовчазного й потаємного письма: постаттю самотньої людини, що повільно бреде через біле поле... Тому так добре хоч іноді відчути й себе непримітною часткою цієї звільненої території...
Ось я заходжу до вагона ранкового дизель-потяга на вягель, ще встигаю знайти вільне місце біля вікна, дістаю з торби пляшку пива й детективний роман і чекаю, коли те все - перон, вокзал, кіоски, задубілий міліціянт з чорним прутнем, що виглядає з-під бушлата - коли все це зрушить з місця й щезне геть з моїх очей, а за вікнами, на видноколі, замаячіє далекий темно-синій ліс... Тоді можна буде прикластися і до пива, і до роману, поволі зануритися в дрімотні глибини запорошених незупинним з ночі снігопадом пейзажів, що рухатимуться в зворотному напрямку мого наближення до Не-ми... Та поки ще все чамріє на своїх місцях... Що ж, почекаємо, до відправлення - чверть години, можна й подрімати трохи...
Різкі й незнайомі пахощі дорогих парфумів (мускус з додатком тонкого аромату диких лілій) змушують мене розплющити очі... Навпроти вмощується на дерев'яне сидіння висока світловолоса жінка розкішного бальзаківського віку, - десь літ під сорок, не більше... Вона ніби й справді вимощує гніздо: розставляє обабіч себе шкіряні сумки, торбинки, целофанові пакети, - щось дістає з них, перекладає з одного в інший... Червоне шкіряне пальто, розстібнуте на грудях, біляве волосся, химерно викладене у високу зачіску, срібні перстеники на тонких і довгих пальцях видають у ній таку собі відчайдушну сучасну леді, для якої Стамбул і Варшава все одно, що Жмеринка і Козятин, такі ж близькі й досяжні...
За прозорою шибою вагонного вікна видно чоловіка, який непорушно стоїть на залізничній платформі. Він дивиться на жінку, посміхаєть­ся, щось говорить до неї. Вона нічого не чує - товсте шкло поглинає всі слова. Тоді махає до нього рукою й двома пальцями на поверхні лівої порожньої долоні зображує крокуючого чоловічка, - мовляв, іди вже, скоро дизель рушить, прощавай! А він лиш посміхається, невідривно дивиться на неї, щось говорить нечутне... Зодягнений в темно-зелену спортивну куртку, чорні джинси, на голові - шкіряна коричнева кепка, має вигляд якийсь невиразний, збляклий, ніби замаскований під вокзальну юрбу. Коротким порухом жінка дістає з сумки товстого зошита в рожевій обкладинці, щось швидко пише в ньому, вириває білу сторінку й притуляє її до вікна. Слова на ній написані великими літерами, вони просвічуються крізь папір, "НЕ СУМУЙ!" - виведено синім фломастером, ті слова легко розібрати навіть у зворотньому напрямку. Чоловік за вікном вже встиг їх прочитати, сміється, вказівними пальцями показує, як в нього з очей течуть сльози, як він їх збирає в жменю, кидає до розтуленого рота й ковтає на льоту... Згодом і сам зображує ходу невидимого чоловічка (двома пальцями - по розкритій долоні), - мовляв, хай щастить, а я вже піду... Тепер жінка заперечливо хитає головою, стуливши в напівколо великого й вказівного пальці, вгору піднімає долоню, немов демонструє чоловікові якийсь таємний гієрогліф, відомий лише їм двом, схожий водночас на голову примарного оленя й голівку равлика з трьома ріжками... Швидко вириває аркуш зі зшитка, швидко виводить на ньому літери, знову - двічі написане, двічі підкреслене, одне й те ж прохання: "НЕ ЗАБУВАЙ! НЕ ЗАБУВАЙ!"... Дизель весь конвульсивно смикається, здригається і поволі рушає з місця... Чоловік йде за ним по платформі, махає до жінки рукою, потроху починає відставати, а відтак прискорює власну ходу... Жінка несподівано бачить, як за спиною чоловіка з являються мовчазні незнайомці в плямистих брудно-зеленавих камуфляжах, в брунатних одностроях, коротких, з безліччю накладних кишень, френчах, довгих шинелях, кольчугах, бронежилетах... Потяг ще раз судомно здригається всім своїм тілом, зі свистом і шипінням виривається звільнене повітря і вагон зупиняється: хтось щойно зірвав стоп-крана... За вікном, на залізничній платформі, серед безлічі незнайомих личин і лиць вона все ще бачить його, видить, як чужі люди знімають з нього куртку-адідаску, немов скальпа, зривають з голови шкіряну кепку, накладають йому на плечі чорного бушлата, розмальовують його лице якимось жахливим брудом, чорними пасмугами...
Чоловік не опирається незнайомцям, все ще розпачливо посміхається, все ще дивиться на жінку... Гуркіт коліс, протяжне гудіння електровоза - і приміський потяг знову поволі сунеться вперед. На якусь мить крізь весь той пошум невідомо звідки проривається оглушливий брязкіт мечів, схарапуджене іржання коней, автоматні й кулеметні черги, стогін поранених і знетямлені крики їхніх вбивць, посвисти стріл, куль, приглушені віддаллю вибухи гранат і снарядів... Те все румовище пульсує, викидає з себе й від себе цілі сфери здичавілих обертонів, верхніх октав; жінка з останніх сил намагається чинити опір тій вбивчій чутності, тій досконалій чіткості зображення, коли на тлі зимового сірого неба, ніби на телеекрані, миготять кадри відчайдушного бойовиська: важкоозброєні грецькі піхотинці - гопліти - майже не стишуючи свій шалений біг, з розгону, довжелезними списами прохромлюють (ніби підсвинків) бородатих персів; римські легіонери короткими мечами, немов дозрілу капусту, шаткують голомозих і по-дитячому здивованих малоазійців; сиві вусані в розхристаних празниково-смертних сорочках ледь вигнутими домахами, замашними келепами січуть і глушать вшистко гонорових, закутих у сталеві панцирі, прикритих плямистими шкурами леопардів королівських гусаренят; молоді, ще безвусі січові стрільці в багнетній атаці викидають з рештаментів першої світової вилицюватих, знетямлених кацапчуків; веселі бородані зі стрічками зеленого шовку через чоло луплять з підствольних гранатометів по бетеерах федералів...
Крізь хмари пробивається вечірнє світло, жінка розпачливо хапається за чистий аркуш, вирваний зі зшитка, спішно виводить на ньому кілька слів і, двома руками тримаючи той листок, притуляє його до шкла:
"НЕ ВМИРАЙ! НЕ ВМИРАЙ! НЕ ВБИВАЙ!", -
волають накреслені нею літери, знаки, складені з них слова... Та вже ніколи й нікому їх читати... Потяг набрав максимальної швидкості, й весь завіконний простір - од втомленої землі й до неба, хворого на булімію, заповнений, поглинутий кишлом знавіснілої, вкрай божевільної різанини... Де вже шукати там знайоме лице, рідну і ледь сумовиту посмішку, з ким розмовляти останніми, хай і не озвученими вголос, хай лиш написаними словами?..
Щось нескінченно довго ми їдемо, падає сніг на дахи пристанційних будинків, на хлопчика й дівчинку, що самотужки ліплять на залізничній платформі великого й спокійного сніговика; машиніст оголошує назву зупинки, - станція Стрибіж, потаємне наймення звільненої території, яким ніхто не встигне скористатись, бо ж потяг вже швидко набирає хід, світловолоса жінка стоїть біля відчиненого вікна, вириває з рожевого зшитка чисті листки, згортає їх вдвоє і кидає у завіконний простір, - один, другий, третій... немов відпускає на волю душі неназваних, ще не народжених нею дітей...
Я знову заплющую очі: ще мить, і на внутрішній поверхні моїх повік з'являться невидимі на папері знаки: гієрогліфи, літери, незнайомі слова... Я мушу встигнути їх прочитати... Бо ж кожна зима - то відлік нового часу, що починається й завершується теплим дотиком Твоїх долонь...
м. Житомир




Б А Р И К А Д И   Н А   Х Р Е С Т І

(поема)

“Д а в а й з у с т р і н е м о с я
з а в т р а    н а   Х р е с т і *”...
(з розмови)

... А … Інтродукція

Ти запитуєш в мене, чи ще зосталася на підвіконні нашої кімнати (“нашої” — на кілька днів останньої зими минулого тисячоліття) глиняна пташка, що так терпляче крізь біле марево замерзлого вікна очікувала нашого приходу...
Не знаю... Я там давно не був... У тій кімнаті живуть вже зовсім інші люди... Твоє пророцтво про “наше тисячоліття” так і не збулося... Але завдяки йому я все ж пережив ту зиму і перейшов по замерзлій воді з Лівого берега — на Правий берег, до відчинених Царських Воріт немиленської церкви.
Добре, що Ти нагадала мені про той глиняний свищик... Від нього збереглася лише округла, дерев’яна клітка, схожа на маківку дитячої церкви... Цю клітку я придбав на Сінному ринку — разом із веселим розхристаним щигликом до дня п’ятиліття мого сина. Того щиглика згодом з’їв кіт Мордехай, —  а може, його з’їв не кіт, а господар кота, який так вміло прикидався людиною, хоч все життя носив ім’я на честь кликухи найбільшого у світі Людожера — В і л є н **... Не знаю... А клітку, опісля розлучення, я забрав з собою на Зимовий Затон...
Отож, завдяки Твоєму запитанню я сьогодні вранці згадав дивний (точніше — дивовижний) уривок з апокрифічної Євангелії від Томи... Уривок, у якому йдеться про п’ятилітнього сина Марії, який грався біля струмка, збираючи у викопані ямки джерельну воду... Й ось він виліпив із синюватої глини дванадцятьох горобців, і поставив, розіклав їх поруч поди, щоб вони трохи просохли на сонці... Й була субота,  коли він зробив це... Якийсь правовірний іудей, побачивши ті з’яви, почав кричати до батька малого Ісуса: “Дивись,
_________________
* Хрест — (київський сленг) — Хрещатик.
** В-і-лєн: Владімір Ілліч Лєнін.
дивись, твоя дитина взяла глину й виліпила птахів, і осквернила день суботи!...” І Йосип починає дорікати синові, мовляв, що ж це ти порушуєш священні заборони?! Тоді Ісус вдарив у долоньки і вигукнув: “Летіть! Летіть! Летіть!” Й горобці, щебечучи, радісно співаючи, злетіли в небо...
Найважливішим у цім апокрифі є спів отих із глини зліплених пташок...

Б... …З  у  с  т  р  і  ч
* * *

... Ми так довго не бачилися з Тобою,
      немов без Тебе я прожив
ціле життя, подовжене на безпритульному
вічність...
   Я так давно не чув, як відлунюють
   у надчасових сферах душі і тіла,
   в часопросторі таємних звільнень —
                й впізнавань
   Твої глосалії та замовляння... Там
голос мій  вплітається
до їхнього звучання...

* * *

Отож, як і домовлено, ми зустрінемося на Хресті,
надвечір, неподалік Прорізної...
Навпроти входу в підземелля стоятиме старий —
простоволосий, у зеленавій “адідасці”,
     на сонці вицвілій до краю...
Зустрівшися з Тобою поглядом, він підніме
                   до неба свою мідну трубу,
свій довжелезний, з охристим відблиском
тромбон,
і видме кілька тактів —
пронизливо-протяжних фраз
                    із “Сомер-тайм”...
Обірвавши той вступ, старий відставляє
        вбік
свою натомлену знетямленим воланням
      трубу,
дістає з торби якусь табличку,
вішає її на свої груди і починає
сам собі щось голосно розповідати...

Візьму тоді Тебе за руку:
“Ходімо звідси, вже скоро вечір,
зайдемо в “Шельтер” —
давнішнє сховище для безпритульних,
й замовимо щось екзотичне...”
“...Не поспішай. я хочу знати
про що ж говорить цей музика, —
до кого, звідки оцей суцільний квамперфект
     з додатком неодмінним “плюс”?..”
“А-а, та не звертай уваги:
                  місцевий божевільний, Парамон,
                  щоп’ятниці, отут, всіх закликає
         до повстання...
Бачиш, розірваний плакат
                                висить на грудях:
             “ВСІ НА СПОРУДЖЕННЯ...”, — а далі —
                                                  порожнеча...
Ну добре... Давай послухаєм хвилину...

“Колись,    ще    за    життя,
Я    був    високим    і    струнким,
І    вепра   легко    закидав    на    плечі...
Тепер    я    лиш    прогірклий    дим
Із    нашими    кістьми    розтопленої    печі...

Колись    я    вільно    й    радісно    ходив
Із    ратищем    на    тура    і    на    пана...
  Мене    цей    світ    ніколи    не    любив,
Та    моя    доля,    завше    гнана,
Ніколи    не    була    серед    повій...

Ну,   що    ж:
                         к о х а й т е с я,
        п л о д і т е с ь,
    н а ї д а й т е с ь,
як    знаєте,
як    можете —  
    ж и в і т е,
                ж и в і т е,
заслинивши,
забувши  —  вже    не    заповіт:

“... і    в р а ж о ю     з л о ю 
                          к р о в ’ ю
     в о л ю     о к р о п і т е !” —
— не заповіт, не заповіт,
               лиш стогін замордованого краю...

— Ну, що ж... Хай буде вам Господь суддя!
   Живіте тут як можете,
                             живіте...
Та знайте лиш одне:
Колись    ми    встанемо    з    могил,
насипаних    довкруж    Базару,
постріляні,    порубані    там    впень…
Й    своєю    невідомщеною    кров’ю
Окропимо    й    освятимо
Останній Судний і весняний
               День!..”

“Ходімо, люба... не хочу слухать
тої маячні...
Ми ж тут удвох —
останні дні,
Ти ж скоро відлітаєш
до Торонто...

Ти ж бачиш:
старий відчув, що бодай хтось
прислухався
                 до нього
і вже попер щось несусвітнє:


“...в о ж д і,  з а с л і п л е н і
м і р а ж а м и   в л а д и,
        в л а д а,  з а с л і п л е н а
м і р а ж а м и   д е р ж а в и,
    д е р ж а в а,   з а с л і п л е н а
м і р а ж а м и   в о ж д і в...

Засліплені    розпинають
людину,
Засліплені   розпинають
людину...
Повстаньте,    мешканці
штанів!
Повстаньте,    жителі    змертвілих
Воскресенок!
Повстаньте,    поки    ще живі!

Хоч    раз    отут,    усі    разом,
на    цім    затоптанім    Х р е с т і,
упеперек    всієї    К у р в а ш т р а с с е,
у    цій     задовбаній    с т о л и ц і
спорудимо   весняну
барикаду!
— з    громів,    димів,
миттєвих    спалахів    пронизливого    щастя,
коли    навиліт    куля    б’є
крізь    дощ    простягнуту
долоню...
Не    бійтеся    загинуть
молодими!
Страшніше — прижиттєво    вмерти
У    місті,   де    володар    Вій
Вже    сотню   літ   не   опускає
вії...
Не   бійтесь    владних
      трупоїдів,
Не   бійтесь    їхніх
       водометів!
— На    поміч    нам    вогонь
прийде
                з-під    Крут,
Базару,
        Берестечка...
І   як    обіцяно, —   повіє
холодноярське   полум’я
живе. –
— Повстаньте, поки ще живі!”
.........................................................................................................................
Божевільний вмовкає, дістає сигарету, запалює сірника...
........................................................................................................................
........................................................................................................................
На якусь мить наші погляди,
перетинаючись,
витворюють безмовний контрапункт...
Старий посміхається, вішає
на плече
свого тромбона, висипає з шапки
в кишеню дрібні срібняки,
йде геть...
  Поволі відділяється...

Н а  т л і   п р и з а х і д н ь о г о   н е б а
Т р у б а   й о г о   с т а є    к р и л о м
О б п а т р а н о г о   я н г о л а  — з  в и д і н ь
і  о д к р о в е н ь   І в а н а   Б о г о с л о в а...
...................................................................................................................
Неначе    крізь    дрімоту
Я    знову    чую    голос    Твій:
“Що ж, гарний клич —
“Не бійтеся загинуть
    молодими!”
Боюсь, це гасло вловить скорше Вій,
Його    пикаті    генерали,
Вмостивши    товстелезні    гепи
В    комфортних    кріслах,
Пошлють    моїх    дорослих   вже
дітей
Заради    параноїдних    ідей
До    прірви    “в с е с л о в я н с к о г о
               е д и н с т в а”...

Я знаю: тут відповідь
потрібна несловесна...

Та    все    ж:

невже    розіпнутий    Христос
— остання    ваша    барикада
навпроти    легіонів    тьми,
навпроти    трупного    прогресу,
коли   до    столу    владарям
підносять
повз    їхній     награбований
добробут
і    геморойно - гамбургерний
рай
            відтяті    голови    козачі?..”
....................................................................................................................
І   щ е   о с т а н н і х    к і л ь к а
з а у в а г :

— Ворожа кров — то не сукровиця,
не рідина із перерізаного
горла...

Ворожа злая кров — то марево
змертвілої душі...

Ворожа кров — це страх і нехіть
в собі самому боронить
людину...

Ворожа    кров  —  це   ж   наші 
з   Тобою ненародженії   діти...
.......................................................................................................................
... Така була у нас (чи буде)
зустріч.
Вертаюсь    знову    до    свого    листа...

В. … С в я т о

...Твій    голос    потойбіч    земної    кулі,
на    відстані    двох    океанів,
на    межі    короткого    жесту    руки, —
мого    неможливого    дотику   до
Твого   передпліччя,
— відстані,   об   яку    розбиваються
всі    слова,
знеживлені    в    емейлівських
посланнях...
Дивлюсь    і    слухаю:    крізь    оречевлене
мовчання,
крізь    вікна    лікарняної    палати,
під    звуки    роялю   Білла    Еванса
(із   49-ти   з    половиною    хвилин
радіомузики)
сиплються,    осипаються    білі
  пелюстки
з    розквітлої    яблуні, —  дивне    таке
співпадіння:    звуки    дотиків
ще    теплих    пучок   давно померлого
джазмена
до    чорно-білих    клавішів,    мій
погляд
і    невагомі    пелюстки,  що    поруч
слів    “падіння”   й   “спів”
наперекір    існуючим    законам
і   завдяки    збереженим    канонам
витворюють,    виліплюють   зі   свого
лету
невидимий    нікому    контрапункт
усіх    побачень    наших,
таємних    зустрічей    зимових,
                    а   поруч них — нечутний   сміх                
весняних    янголів,   захований   назавше  в   тих
пелюстках...”

Пора вже йти... Цього листа я згодом
допишу...
Бо    ж    на    Х р е с т і    триває
всенародне    свято:
Там шанувальники “ВВ” і старшокурсники
місцевої Сорбони
вже встигли розтрощити кілька
           “м е р с і в”
і спецавто для кондукатора
       Чучмеску,
та ще з кількох фургонів
міліцейських
розкішну    спорудили    барикаду!
Яка весна!    “Збулися    мрії
    ідіотів!” — це радники шиплять
із урядових дзотів, — “У нас ще
вистачить державних ешафотів”, —
та хай шиплять, це лиш
заспів...

Пора,    пора...    Вже    в    наступ
йдуть
Злютовані,    стрункі    ряди,
Держптахофабрики    колони —
— всілякі    “беркути”,    “омони”,
із Павлівки, на вихідні
   на волю спущені “грифони”
      у сірих шоломах...
Похмуро сунуть, дрючками
       луплять у щити:
мовляв:    іду на ви
                              іду на “ти”...

Все ближче, ближче...
З кацапським матом,
криками “банзай”...
Ну, що ж... Давай, давай, давай...
Не бійтесь! Зброї в нас
         нема:
Лише стара козача гаківниця
Без пороху і жодного ядра,
Дарованая паном Яворницьким...
А ще — каміння з Кандагару,
Цеглини обгорілі із руїн
       чеченської столиці
В заплечниках привезені колись
в Москву — для президентських
    вікон...
Там не згодилось? Пригодиться тут...
Ото ж, почнемо дійство...
... як велить статут
повстанського і внутрішнього
війська...

А заки-поки ще живі
напасники й захисники —
один-єдиний кадр, панове,
зупинений з чиєїсь легкої
руки:

На мить завмирають істоти
в спецназівських строях,
з перекошеними від люті лицями,
з піднятими киями
(аякже, місто ж Кия),
завмирають на барикадах діти
з піднятими до неба
         кулаками...

Між двома станами, між двома таборами
на вільній території
з’являється    старий    музика...
Він нахиляється, дістає з торби
       шматок білої крейди
й на чорному хіднику,
ще не затоптаному,
не закривавленому,
записує    поволі    свій    давній,
нікому    не    потрібний,    білий
вірш:

ЯКІ НЕБЕСА ЦЬОГО ЛІТА: г о р і л и,  л е т і л и,
в о л а л и,  п а л а л и,  з г а с а л и , д и м і л и...
ТАК. О с і н ь   ї х   щ е з л а.  І  я  з а б у в, ЩО
я   з а б у в.  І  т и   з а б у л а,  щ о   Я   з а б у в...
Т і л ь к и    н е б о   н а с   н е   з а б у л о. Тільки
г о л о с   (без тіла) малої  Л о л і т и   к р і з ь   ВУХО
с т а р о г о    г л о с о л а л і й н и к а    в с е    п о в -
т о р ю є,   з у б р и т ь   н а п а м ‘ я т ь
д о м а ш н є   з а в д а н н я   з е м н о г о  Т І Л А :

я к і    н е б е с а   ц ь о г о   л і т а
я к і    н е б е с а   ц ь о г о   л і т а
я к і 
н е б е с а 
  ц ь о г о 
л і т а...



P. S.     І    той    стоп-кадр    триває,   допоки    пишуться
слова...
             Густий    туман    спускається    на    Хрест...


P.S. (другий):

Ти запитуєш мене,
коли я закінчу картину,
яка збереже
хоч кілька прикмет
нашого покоління,
розтоптаного підковами
нескінечних парадів.
Більше про це
не питай.
Ти сама добре знаєш,
як ми живем
і чим доводиться
платити
за хліб і молоко,
яка ціна
врятованим словам,
збереженим картинам,
і скільки черепів
уважних
нам дивиться
у збайдужілі
спини.
Ми тільки відгомін
майбутніх партитур,
німих оркестрів,
німих оркестрів
початкові ноти, —
та треба йти,
дорога мусить жити
і після нас…
Відходить день,
і так поволі
навколо чорної тополі
все ходить, ходить
довга тінь…


F  i  n



ВІДЛІК НОВОГО ЧАСУ

Знову повернутись до загадкових текстів Юрка Ґудзя, які живуть у часопросторі знаків і символів «Не-Ми» та «Ісихії». Повернутись, щоб осягнути початки Українського відродження. Повернутись до родинних першооснов, щоб пізнати і не втратити самих себе...
Саме тому сьогодні приходить до читача ця довгоочікувана книга, до якої увійшли тексти Книги видінь і щезнень «Не-Ми», Книги щастя «Ісихія», а також не друкована раніше поема «Барикади на Хресті», написана із початком нового тисячоліття. Тоді ж і відбулось наше знайомство з Юрком Ґудзем та започатковано видавничий проект «Українська Реконкіста» з метою зібрати в єдиний видавничий потік все найкраще, що реально існує в українській літературі.
Які ж підстави застосування цього поняття для номінації видавничої серії? За Ю. Ґудзем: це, по-перше, — те, що «на сьогодні дієвим і ефективним способом звільнення від усіляких комплексів і упереджень постколоніального існування є шлях «української реконкісти»* — відвойовування втрачених часопросторів цілісного буття, переосмислення свого власного і національного досвіду, проживання минулих і теперішніх катастроф, пошуки шляхів (нових парадигм) подолання цієї катастрофічності, усвідомлення самодостатності й унікальності такого досвіду...
По-друге, йдучи цим шляхом, українська література зможе вийти на рівень повноправного діалогу зі світовою культурою і літературою, буде, врешті-решт, почутою у світі, — відповідно до власної спромоги ставити і вирішувати найскладніші, глибинно-суттєві питання сучасного і майбутнього життя...
У більш вузькому сенсі необхідність авторської (індивідуальної) реконкісти обумовлюється неможливістю вберегтися від щоденних втрат і щезнень, на тлі згасання останніх проблисків надсвідомої пам'яті... Ми втрачаємо не лише найближчих людей, не тільки власну спромогу бути поруч їхнього щиросердя і непоказної любові... На наших очах відходить у небуття цілий тип зовсім іншого світосприймання — епоха тисячолітньої селянської культури. Збереження українського села від

*  Походить від іспанського слова «гекопциізіаг» — «відвойовувати».

остаточного руйнування — це збереження не лише тіла етносу, але й духу та душі всієї нації...
«Українська Реконкіста» — то не є проблема стилю. Це перш за все спосіб буття, власне збування своїх пошуків свободи й істинності, повсякчасна готовність сприйняти їхній поклик. Урешті-решт, це частка загальнонаціональної справи осмислення всього підґрунтя, на якому тримається і буде триматися український світ. Внутрішня сутність і зовнішній простір усієї видавничої серії, визначеної саме так, надають можливість об'єднати реальні зусилля й спромоги всіх поколінь, які витворюють сучасну вкраїнську літературу.
Невипадково й те, що «Українська Реконкіста» відкривається книгою учасника визвольної боротьби 40-х років, довголітнього в'язня сталінських тюрем і концтаборів, талановитого поета і прозаїка Івана Гнатюка «Стежки-дороги». То є не просто книга споминів одного з багатьох, а унікальні свідчення людини, яка змогла власний досвід боротьби з есесерівською імперією зла піднести на рівень трагічного осмислення всієї епохи, у якій здатність людського протистояння неправді (наперекір усіляким прапороносним колаборантам і гімнотворцям) —   неправді  будь-якій:  державній,  історичній, глобально-ліберальній —  набуває сенсу реального наближення майбутнього».
У цій же серії побачила світ перша книга прозових творів Ю. Ґудзя «Замовляння невидимих крил», де у кожнім оповіданні, в усіх новелах «присутнє болюче і гостре відчуття розірваного часу, його роз'єднаносте, що пролягає через людські серця, душу й тіла...» Це відчуття —  і в авторському підході до ілюстрування світлинами з родинного архіву, які з'єднуються з внутрішньою сутністю цих оповідань, з їхньою «вертикальною»   направленістю до  небесної, Божої справедливості, людської надії на це.
За цим принципом будувалися і наші з Юрком особисті й творчі взаємини. Давши згоду на працю редактора видавництва, він планував до видання нові оригінальні проекти. І дуже поспішав. Провів зустріч у Тернопільській спілці письменників, де презентував свою книгу «Замовляння невидимих крил», запланував ще кілька зі студентами міста, а також у Житомирі, Києві. Але не встиг. Захопивши зі собою авторські примірники, пішов у засніжений ранок, щоб «повернутись до давнього відчуття, вернутись у втрачений саундшафт, в якому ще залишаються люди...» А нам залишивши тексти, які мусимо встигнути прочитати ще до зими. «Бо ж кожна зима — то відлік нового часу...»

Василь Ванчура




Зміст

ЮРКО ҐУДЗЬ (психометафізичний портрет)
(Передмова Ніли Зборовської)..........................5

НЕ-МИ. Книга видінь і щезнень.......................20

ІСИХІЯ. Книга щастя......................................132

БАРИКАДИ НА ХРЕСТІ. Поема....................230

ВІДЛІК НОВОГО ЧАСУ
(Від видавництва)............................................245



Вихавництво складає сердечну подяку всім, хто долучився
до видання книги Юрка Ґудзя "Барикади на Хресті"
Марії Рудак, Світлані Штатській, Тетяні Пишнюк, Олегу Левченку,
Григорію Цимбалюку за надані тексти в електронному варіанті
та доброзичливу підтримку. Нілі Зборовській - за надану можливість
використати для оформлення обкладинки світлину родинної ікони
із особистого архіву, а також за цінні поради при укладанні книги.


Фото Юрка Ґудзя із архіву видавництва "Джура"

Літературно-художнє видання
Юрко Ґудзь
Барикади на Хресті

Редактори: Петро Ктитор, Уляна Ванчура
Комп'ютерний набір Григорія Цимбалюка
Комп'ютерна верстка Ольги Семенчук
Дизайн обкладинки Наталі Луцишин
Технічний редактор Надія Гураль
Відповідальний за випуск Василь Ванчура

Здано в набір 04.04.2009. Підписано до друку 07.09.2009 Формат 60х84 1\16
Папір офсетний. Гарнітура Academy. Друк офсетний.
Умовн. друк. арк. 14.42. Зам. №2009-0907