Сторінки

субота, 31 січня 2009 р.

Несподівано, раптово, трагічно

НЕСПОДІВАНО, РАПТОВО, ТРАГІЧНО

Він думав і писав без азартного галопу, але з якоюсь особливо підкресленою чоловічою силою, напругою, темпераментом і неймовірною самовіддачею своїй потужній праці.
І – що найголовніше – без пейзанського-самовдоволення.
Своєволевиявлена емпірична біографія митця насамперед – у його творчій несхожості, і то не було його самоціллю.
З його глибокими начерками орнаментального динамізму Юрко Ґудзь був своєрідним руйнителем власнотворної, безупинно-мінливої стилістики, з бароковою вагомістю фарб і форм (не так давно він став іще дивовижно малювати). Він витвер-джував себе зусебічно, розкішно-вивільне-но од передчуву чи страху бути кимось непочутим, а чи – незрозумілим.
І свою незахищену предметно-поетичну таїну творчості Юрко Ґудзь проніс невщербно крізь усі нещадно-провально-вибоїсті дороги свого короткого життя, через свій власний космос і лоґос природної магми – гіркоту й знеболення всього пережитого.
Замкнулося коло його історико-культурних зацікавлень, його жагучо-спалююча приторканість до найгостріших проблем, власне, саме української історії.
Його ніким неприручений талант, з нероз-шифрованою нині парадоксальністю мислен-ня, і пульсуюче-знервленою настроєністю своїх творів – є сподіванням на непроминущість і незабутню значимість МИТЦЯ.
«...тихим святом стає білий світ (чор-ний хліб – моє тіло й твоє)
...в лікарняній палаті (вапном побіленій кімнаті) тебе дочекається хлопчик – там на двох вам залишили пару білих обвуглених крил...» – писав Юр-ко Ґудзь і непередчутно-провісно продовжу-вав: «...і забуттям наймень вертає мене додому в домовину, де хвора дічинка-сестра покаже стежку потаємну...»
«...я так часто хворів, коли був ма-лий, що інколи мені здається – той хлопчик не дожив сюди, в мою дорос-лу захищеність...»
І насамкінець увершував свою світлосповідь:
«...сьогодні я теж хочу мовчати (але ж сюди ти вернешся, мабуть, не скоро й нагоди такої в мене більш не буде)», бо ж і насправді Юрко Ґудзь не по-мер, а просто перестав писати, і то, наче собі і нам кинув наостанок прощально-не-забутнє: «...сьогодні я теж хочу мовчати...»
Помовчимо ж і ми...
Михайло Саченко, В’ячеслав Медвідь, Віктор Кордун, Євген Пашковський, Ігор Римарук, Олесь Ульяненко, Василь Герасим’юк, Михайло Малюк, Володимир Цибулько, Микола Семенюк, Сергій Квіт, Олексій Микитенко, Михайло Григорів, Олег Лишега, Микола Воробйов, Сергій Лавренюк, Олександр Сопронюк, Павло Вольвач, Володимир Яворівський.

Несподівано, раптово, трагічно // Українське слово. – №10, 7-13 березня 2002. – С.15
Несподівано, раптово, трагічно // Літературна Україна. – №10, 14 березня 2002. – С. 4.

Немає коментарів:

Дописати коментар