Сторінки

неділя, 1 лютого 2009 р.

Григорій Цимбалюк. Ми-не?..

Григорій ЦИМБАЛЮК

МИ-НЕ?..

Ґудзя не стало.
Можливо, з-поміж усіх безглуздих слів, що визначають відхід у вічність, саме це поняття найближче підходить до розкриття суті його трагічного зникнення: він стільки разів несподівано з’являвся в нашому житті і раптово, підчас надовго, щезав, губився, пропадав із поля зору, що й наостанку міг лише непомітно розтанути. Як видіння. Тільки не відійти чи там (цілковита нісенітниця!) упокоїтись.
Його просто не стало.
Одвічний неприкаяний мандрівник.
Мимоволі.
Зараз уже достеменно відома адреса перебування його зболеного тіла: Немильня, цвинтар...
Душа ж...
Юрко не був бунтарем. Його дух не рвався на барикади, хоча, траплялося, він і брався будити власників штанів.
Допікало.
Він прагнув тиші.
Великої.
Щасливої.
Аби під ноги повільно падали вавілонські вежі світових премудростей і народжувалися картини дивних прозрінь незвіданих сутностей.
Позамежжя лишало сну.
І спокою.
У вистуджених стінах дідівської хати, мерзлякувато щулячись від земного холоду, народжувалися слова... завмирали сиротинно на папері, зігріті захуканими руками.
До часу чаїлися, принишклі, несміливі, а там заходилися безмовним криком до збайдужілого світу. Відчайдушно гамселили в наглухо зачинені двері душ.
І все дарма.
І голос волаючого – неодмінний підсумок возвеличення рабів німих.
На пси зійшло сторожке слово.
Далебі.
Мела світами завірюха, тихо покривав людське паскудство сніг.
Понад усі пори Юрко любив зиму. Вона застеляла непривітну юдоль незайманим білим саваном.
Табула раса сподівань.
Примарний сельний крин будення.
Ось-ось мала прийти весна.
Його таки не стало...
І що є істина без Ґудзя?
Жуйка!!!

Цимбалюк Г. Ми-не?.. // Світло спілкування. – Ж.: ЖОГОЛІ, листопад 2005. – С.18

Немає коментарів:

Дописати коментар