Тетяна Пишнюк. Ті, кого любимо, не вмирають...

Тетяна ПИШНЮК
ТІ, КОГО ЛЮБИМО, НЕ ВМИРАЮТЬ...

«Ті, кого любимо, не вмирають. Щовесни приходять вони до моєї хати і стоять попід вікнами, поміж цвітіння дерев і янголів молодого саду. Вони вже ніколи не залишать мене».
(Юрко Ґудзь)

Впадати в спогади – це як впадати в дитинство. Приємно. Навіть коли спогади не завжди веселі. Бо таки невесело згадувати людину, яку сьогодні чи завтра, чи хоч коли, не зможеш зустріти. Він не кине своє сумно-веселе «Привіт!»; не покладе на долоню холодний блискучий каштан з Андріївського узвозу, не піднесе натхненно червонобоке яблуко, наче небачений досі скарб, не намалює чергового равлика, так схожого на вухо малої Лоліти, не скаже, прижмуривши хитро очі, що запах герані – це запах вічності, просто ми ще цього не знаємо. Його протоптані до неможливого кросівки не збиратимуть на Житомирському асфальті усіх дощів, він не втягуватиме кумедно голову за комір синьої куртки, не носитиме своєї смішної волохатої шапки, що наче чорне звірятко причаювалася на його великій непокірній голові. Ще багато чого, що міг би зробити тільки Юрко Ґудзь, він уже не зробить.
Смерть не дає шансів. Якщо вона кого вибрала – відкупитися зась! Того холодного лютневого дня вона вибрала Юрка, сповненого планами, намірами, сподіваннями. В нього тільки-но вийшла книжка «Замовляння невидимих крил». Видання, слід сказати, дуже вдале. Глибокі життєві новели й оповідання доповнюють старі чорно-білі світлини, на яких дивовижної вроди люди. Де Юрко відкопав ті знімки?! Де на них взялися такі люди, сповнені самоповаги, якоїсь несподіваної осяйності, що майже через століття не щезла, не стерлася часом і пальцями розглядаючих. І ця потужна енергетика незнайомих людей просочується крізь палітурку, крізь листки такої ж справжньої, як життя, Юркової прози, що відчуваєш її на дотик, тільки-но візьмеш до рук цю книжку. Із сумом думається – скільки ще міг написати цей дивний і такий незбагненний чоловік. Скільки радощів читачу могла доставити його творчість. Але...
Його відспівували у Михайлівській церкві, його відплакували сотні свічок і сотні людей, що почергово заходили проститися. Не варто згадувати про те, як деякі чиновники зі страху аби не зчинилося (не дай Боже) масового некерованого зібрання молоді (а чи ще з якої причини), хотіли відправити тіло Юрка на Немильню тихо, без зайвого розголосу і, звичайно, без прощань і перешіптувань про загадкову його гибель. Юркові друзі зробили все для того, аби його останній шлях до Неба був достойний життєвого шляху на Землі.
Те, що відбувалося по його смерті, пов’язано з якоюсь дивною містикою. Всі Юркові друзі говорили про постійне відчуття незримої його присутності. Ми з колегами зіштовхнулися з фактом, який ні пояснити, ні збагнути ніхто не зміг. На дев’ятий день, коли поминають покійних, у моєму кабінеті накрили стіл аби згадати добрим словом людину, яку любили всі мої колеги. Юрко частенько забігав до нас на каву. Приносив яблука, гарний настрій і купу всіляких новин зі столиці. А ще дуже любив герань, що стояла в кутку на тумбочці біля мого столу. І чи місце їй так підійшло, а чи була така невибаглива, – розрослася розкішним пахучим кущем. Юрко забігав у кабінет, вітався зі мною і відразу ж прямував до герані, також привітатися. Здавалося вони розуміли одне одного – вона з радощів тремтіла своїми листочками-витинанками, а Юрко розминав між пальцями ті листочки і тулив до них свого носа, вдихаючи міцні пахощі й казав, що так пахне вічність. Коли ж ми стали згадувати про таку їхню взаємну любов, звичайно ж у цей час усі дивилися на герань, – вона, на наших очах, зігнулася посередині, наче зламав її хто невидимою рукою.
Кілька хвилин ми сиділи непорушно, втупившись у вазон і від несподіванки ніхто не міг озватися. Не пам’ятаю хто зрештою сказав, що це Юрко подав знак, натякнув про свою присутність.
Пагінці герані ми розібрали собі і кожен посадив удома. Ось уже шість років розходиться по Житомиру (передають друзям, родичам) і називають його Юрків вазон.
До сорока днів Юрко нагадував про себе. Щодня траплялася якась несподівана оказія, що примушувала попри всі настрої чи клопоти реально перед себе побачити Юркову постать.
Тієї ночі (то була сорокова ніч по його смерті) наснився мені сон. Наче сиджу на березі якоїсь гарної річки, навколо зелений верболіз, наді мною блакитне небо і по ньому летить журавлиний ключ. Останнім у тому ключі летить Юрко. Я побачила його, схопилася на ноги, щось хотіла гукнути, але він помахав мені рукою, наче крилом і щез у блакиті. Отак відлетів у Ирій, наче Білий птах, залишивши білий слід.
Після того сну не подав жодного знаку, який би нагадав про нього. Ми самі його ніколи не забуваємо. Бо він лишив гарний слід у пам’яті друзів, у творчості своїм безкорисливим життям, своїм світлим розумом і непересічним талантом.
1 липня у Юрка День народження. Друзі зберуться біля його могили у селі Немильня Новоград-Волинського району, почитають вірші, згадають його дивакуваті вчинки, його безкомпромісний характер, його несподіваних янголів на картинах, його безконечних равликів на сторінках рукописів. І хай буде світла пам’ять його світлій Постаті.

Ти любив малювати
равликів і янголів
тяжко було знайти
схожість між ними
лише тепер
коли їх ніхто не малює
розумію
ти просто
малював усіх нас

Пишнюк Т. Ті, кого любимо, не вмирають... // Архів автора, 2008