Юрко Ґудзь. Пам’ять: збільшення і впізнавання

Юрко ҐУДЗЬ
ПАМ’ЯТЬ: ЗБІЛЬШЕННЯ І ВПІЗНАВАННЯ

Тернопільське книжкове видавництво “Джура” засноване порівняно нещодавно – 1998 року. Його директор Василь Ванчура надає тій назві певного символічного значення. “Джура” – то є не лише номінальний посередник між автором і читачем, а вірний помічник і соратник найперш за все національно свідомого читальника, щирий порадник того, хто прагне до пізнання й звільнення своєї сутности як вкраїнця, а значить – до звільнення й пізнання самої України...
Переді мною – три книги, видані Василем Ванчурою в його приватному видавництві “Джура”. Це: “Забути не маємо права” Богдана Савки, “Українська інтелігенція на Соловках” Семена Підгайного і “Сопигора” Богдана Бастюка. То лиш невелика частка з більш як семидесяти книжкових найменувань, що побачили світ завдяки “Джурі”. Але саме ці три книги об’єднує спільна інтонація звернення до нашої пам’яти, до Божої й людської справедливости. На тлі нинішнього знетямлення, наперекір брудній лавині базарно-ліберального мас-культу подібні звернення й звертання набувають особливої ваги.
Один зі згаданих авторів, Богдан Савка, народився в Копичинцях на Тернопільщині, в сім’ї селянина. Закінчив Чернівецький державний педуніверситет. За фахом – учитель історії. Більше 45 років пропрацював на педагогічній ниві в сільських школах і виховній колонії для неповнолітніх на Гусятинщині. Всі ці роки наполегливо й відчайдушно, часто-густо ризикуючи втрапити до лап каґебешників, збирав історичні матеріали та безпосередні свідчення учасників ОУН-УПА, їхніх симпатиків про страшні й героїчні часи боротьби за визволення Вкраїни від фашистів і комуністів, од гітлерівського і сталінського ярма, – саме на теренах колишнього Копичинецького повіту. Книга Богдана Савки не обмежується подіями ІІ Світової війни, його дослідження охоплює більш як тридцятилітній період – з початку 20-х і до 50-х років. В ньому задіяні також численні архівні матеріали Тернопільського управління СБУ та внутрішніх справ, обласного державного архіву... В цілому ж книга складається з трьох розділів: нарису з історії визвольних змагань ОУН та УПА на Копичинеччині, документальних оповідань і нарисів про найяскравіші події та найпалкіших борців... І третя частина – поіменний мартиролог учасників збройного підпілля та їхніх симпатиків.
Варто відзначити високий художній рівень всіх оповідань, зафіксованих Богданом Савкою, то, власне, результат не лише того, що написані вони на основі безпосередніх свідчень бійців Української Повстанської Армії та всього пережитого самим автором. Коли вдивляєшся в лиця молодих, ще навіть безвусих, вояків на світлинах, репродукованих у цій книзі, коли читаєш їхні наймення й псевдо, дати їхньої загибелі, з’являється раптове відчуття: вони дивляться на тебе не з книги, не з офіційно-історичної пам’яти, ув’язаної в сотнях, тисячах бездіяльних тіл, а з якогось зовсім іншого часопростору – живого, болючого, жертовного... Й щоб не змертвіти вкінець, не знетямитись вкрай ось тут, у цьому місці, давно впокореному й перетвореному в державно-некрофільський заповідник, я пишу сам, хочу того чи не хочу ввійти в той простір, увійти бодай ненадовго, і вийти звідти, чітко затямивши просту й необхідну річ... – Настає час, коли жити – для Вкраїни, для своїх дітей, стає вкрай замало... Настає час, коли мусиш вмерти – за неї, за них... І то буде солодка смерть...
Ось розповідь, записана Богданом Савкою від одного з катів Станіславської тюрми, записана під час випадкової зустрічі в 60-х роках, у желєзноводському санаторії “Побєда” (цитую за оригіналом, з невеликими скороченнями): “...Убивать я научился еще в заградотряде, под Сталинградом. Расстреливал разных. Солдат своих жалко было. А здесь, в Станиславе, убивали бандеровцев, этих не жалко было...
Однажды в тюрьму привезли молодую красивую девушку. Поймали ее, стерву бандеровскую, когда, отстреливаясь, уложила полвзвода наших солдат, расстреляв все патроны с автомата, хотела взорваться гранатой, но граната не сработала. Взяли живой...
...Как мы ее только не мучили: сначала били телефонными плетками, вся кожа на пальцах рук полопалась, когда прижимали дверью, били гвозди в пятки, за волосы подвешивали вверх и так держали, кололи грудь, подвешивали за ноги, несколько раз теряла сознание, отливали, но ничего так и не сказала. Отольем водой, станет на ноги и кровью плюет нам в лицо. Даже графином одного стукнула. Потом у наручниках допрашивали. Тройка осудила ее на смерть. Исполняли приговор я и еще несколько таких, как я. В день тогда мы убивали по десять и больше человек. Ту девку-бандеровку убыть было поручено мне. Перед тем, как шел на дело, выпивал грамм двести водки и... Навеселе то неприятное дело было легче делать...
...Побитые, порой поломанные, они шли, крестились, молились, пели гимн, кричали “Слава Украине”, но не просились. Между тем редко кто из них знал, куда мы их ведем. Просто чувствовали, что идут на смерть. Ведь мы их не ставили под стенку, а убивали так... В то время, когда вели по коридору, железнодорожным обушком били в потылочную часть головы. То получалось классно, почти без крови. Ударишь, подергается раз-два и – конец... А ее перед тем, как убить, втроем еще хотели изнасиловать. Рвалась, падла, кусалась, побили мы ее крепко, но не далась. Вылили на голову воды, очнулась. И я повел ее по коридору... Она поняла, куда веду, крикнула: “Прощайте, брати! Дзвінка іде на смерть!” Повернулась ко мне, с ненавистью что-то сказала, шла и пела... Ты знаешь, что она пела? Пела бандеровский гимн “Еще не вмерла...”
...Как только она ступила на канализационную решетку, с рукава я высунул обушок и сильно ударил ее. Ударил и не попал, куда надо, ведь опьянел уже, провозился с ней из-за этого долго. (Від удару вона опустилась на руки, але не впала. Тоді кат ногою притиснув її до бетону і став бити по голові обушком...) Дернулась несколько раз – и все. Я вытер оббрызганные кровью и мозгами сапоги, нагнулся, перевернул, чтоб снять наручники, увидел ее открытые глаза, что как-то особенно смотрели на меня. До сих пор вижу эти глаза. Снял наручники и пошел... Думаешь, мне даром капитана дали, а премий я сколько получил! Сколько их там убил, счета нет. Совесть тогда не мучила, молодой был, а вот сейчас некоторые ночью снятся. Особенно эта девка... Скажи, как мне избавиться от нее. Переследует даже днем, бывает, иду – она идет за мной, оборачиваюсь – нет. Иду – опять она идет. Что мне делать, не знаю...
Сп’янілий кат, не роздягаючись, повалився на ліжко і захропів”.
Так, трохи задовга і заважка цитація... В книзі Богдана Савки є багато й гінших, не катівських, на чужій мові оповідей про героїку збройної боротьби. Мусимо читати, пам’ятати і добре тямити, що до чого, щоб вже ніколи ветеранам заґрадотрядов, усіляким прапороносним “освободітєлям” не закортіло взяти обушок у руки і почати диктувати нам свої порядки.