Сторінки
▼
неділя, 8 березня 2009 р.
Юрко Ґудзь. Рай і вирій розіпнутих крил. Слідами втраченого ритуалу і знищеної книги [Рецензія на кн. Ніли Зборовської "Моя Леся Українка"]
Юрко ҐУДЗЬ
РАЙ І ВИРІЙ РОЗІПНУТИХ КРИЛ
Слідами втраченого ритуалу
і знищеної книги
“Ой, зелене жито, зелене...” – звучать жіночі голоси з якимось дивним акцентом на останньому складі кожного слова... Звучать так, ніби голосні літери, протяжно видовжені поміж їхніх розтулених уст, на моїх очах проростають кущами трави... Трави ще вологої, високої, болючої... Чому ж так?.. Бо ж ті стебла ростуть крізь живе тіло... Ось так і з цією книгою... Попри її відкритість, читабельність, не покидало відчуття чогось глибоко захованого, зачаєного в ній десь поміж найперших і останніх сторінок... І тільки згодом я збагнув дивну річ... Мені раптом відкрилося те, чого я марно вишукував у інших книгах... "Пришестя вічності" Ніли Зборовської* – то книга не лише про життєву і творчу драму Лесі Українки. Чи не вперше у вітчизняному літературознавстві маємо працю, виконану не стільки як наукове дослідження, а народжену власне як ритуальний жест, як магічне жіноче замовляння... И зрозуміти це мені допомогла пісня, в якій збережено й заховано все той же древній ритуал... "Ой, зелене жиго, зелене... " А нам ніколи не спадало на думку, що ж насправді відбувається з тими женцями, божевільні вони, чи що?.. Чому вони жнуть ще недозріле зелене жито? Кого, яких гостей і звідкіль, стоячи на межі, виглядають вони із вранішнього марева? Схожі запитання виникають і тоді, коли читаєш книгу Ніли Зборовської...
*Видавництво "Факт", Київ, 2000.
"Пришестя вічності", або ж "Моя Леся Українка" – то не лише авторське висвітлення високого трагізму життєвої й творчої долі поетеси, але й відчайдушна спроба пізнати свою (нероз'єднану) сутність творця і жінки, їхній сьогоденний трагізм, пізнати свій особистий вибір, свій власний шлях... Той самий, крізь який пропускається, проходить не стільки об'єкт дослідження, а й цілий суб'єкт (вірніше б сказати – стихія) позачасового живого світла, жіночої материнської любові, відчутої, відчитаної у геніальних драмах Лесі Українки... Авторка зауважує, що в Лесиній драматургії маємо всі ознаки модерного часу як епохи розгортання феміністичної культури, в яку прийшла духовно незалежна жінка. Таке розуміння підкріплюється й поглиблюється символічно знаковими образами цих драм: це й Міріам ("Одержима"), і Долорес ("Дон Жуан"), Оксана ("Бояриня"), Касандра (з однойменного твору), і Мавка з "Лісової пісні"... Ці героїні живуть у світі, де протягом століть відбувається знеживленнія і обмеження духовного всесвіту жінки лише рисами т.з. "жіночої" психології, які примусово накидаються їй – ця покірність, безмовність, рабська залежність від "одомашненого" закутня спричиняють буттєвий параліч жіноцтва...
Тому невипадково жінки майже відсутні в офіційно зафіксованій історії західноєвропейської цивілізації, яка, таким чином, виявляється суто "чоловічою, – з усіма патологічними ознаками такого обмеження... Та й ви самі не раз чули: "жінка, але розумниця," – звучить так само, як і "єврей, але людина хороша", так само, як вираз "мужня жінка", звучить похвально, а вираз ожіночений чоловік" – зневажливо... Й напевно, важко придумати більше приниження гідності жінки, аніж практика т.з. "конкурсів краси", в яких жіноче тіло стає об'єктом суто механічних вимірів і обмірів: красою тут гендлюють, як салом, нафтою, кіньми і машинами... Тому є закономірним і те, що Ніла Зборовська в аналізі творів Лесі Українки акцентує їхні феміністичні мотиви. Однак робить істотне зауваження. Вона не погоджується з примітивною однобокістю суто феміністичного потрактування Лесиної творчості, бо ж сама Леся Українка невипадково критикувала й перші повісті Ольги Кобилянської, вважаючи головним їхнім недоліком тенденційні феміністичні переконання. Ніла Зборовська підкреслює: "Важливо те, що Лесина універсальна установка на жіночу духовність значно глибша за феміністичну ідею статевої рівності, тобто культурної рівності для чоловіків і жінок"... А в підсумкових роздумах своєї книги авторка, вслід за Міленою Рудницькою, спираючись на концепцію жіночої творчості (з її яскравими материнськими рисами) Лесі Українки, наголошує несподівано "традиційний" аспект їхніх світоглядних переконань. Вона говорить, що істинний фемінізм тотожний материнству. Йдеться про материнство не в буквальному сенсі, а в духовному розумінні. Нагадавши читачеві, що для Лесі творити означало виховувати в собі, у своєму власному житті вічну жінку, Ніла Зборовська пише: "Мені взагалі здається, що Богородиця – архетип вічної жіночої мрії. Смертна жінка бере шлюб з Богом, щоби діти не пізнали смерті... І ця вічна жіноча мрія реалізується у їхньому безсмертному творінні. Адже специфіка самого життя така: життя прагне вічності, а тому воно прагне і міфу про вічність, тобто творчості".
Ось так витворюється спільний часопростір звільнення і впізнавання, невипадкове свідчення про Рай і Вирій розіпнутих крил, місце майбутньої зустрічі Христа і Діоніса, епохи Нового Відродження культури живого життя... Бо ж на межі вони стоять, на межі...
А поміж весняних ланів і дикого поля росте й цвіте молоде жито...
Троє жінок різного віку йдугь крізь те квітування... Ось та, що найближче від мене, нахиляється, гострим серпом зрізає жмут зеленого жита, й неймовірно красивим порухом, описавши зрізаними стеблами сферичну дугу, простягає його іншій жінці... Вона бере той жмут і вже своїм серпом долучає до нього ще одну жменю щойно стятих зелених стеблин... І знову передає їх своїй сусідці...
Отак ці жінки в себе вдома навпроти дня Юрія Змієборця викликають Опівнічного Межника. Він з'являється на вороному огирі, об'їжджає людські поля, пильнує, чи не порушені, не зневажені ним встановлені межі. А вдень його викликати дозволено тим, кому вкрай необхідно зустрітися з найріднішими кревняками – померлими, живими ще ненародженими рятувальниками... Бо ж Опівнічний Вершник тільки наглядає, він пильно вартує станню межу, що відокремлює світ потойбічний од нашого світу... Й по весні сьогосвітні женці не жнивами перейняті: вони шляхом дійства вимолюють побачення з тими, хто є часткою Спільного Тіла з ними...
Зеленеє жито на межі,
Хорошії гості – до душі...
Сього ж дня Душа Роду, її вісники й посильні вертаються до своїх покинутих дітей, – щоб допомогти їм вберегти власні душі від омертвіння… Тільки не варто зловживати тими побаченнями. Ніхто не знає правил потойбіччя... Й позаритуальна спроба зустрітися з рідною людиною може завершитися досить сумно...
Ось так "Пришестя вічності" перетинається, доповнюється пісенним замовлянням... Таке переплетіння й витворює з цієї книги рідкісне явище в сучасному літературознавстві. Зборовська сама виходить на межу, дістає, не боячись порізатись, серпа й, не чекаючи сезонних жнив, зрізає ще зелені стебла... У цьому просторі час втратив свій звичний плин, у ньому самотньо і страшно, і щоб не збожеволіти від усіх потуг конвеєрного продукування, мусиш бодай раз на рік згадувати свою приналежність до Спільного Тіла, й за допомогою невипадкових слів і ритуалів дочекатись повернення миттєвої вічності и бодай хвилину поспілкуватися, поговорити з рідною душею... Й так само, як Мавка з "Лісової пісні", не пожаліти для тієї душі краплю живої крові...
Р.S. Дописуючи свій есей, я дізнався, що весь наклад книги Ніли Зборовськоі вилучено з продажу – не для прочитання, для знищення. Хотілося б вірити що то лиш чутки, й “Пришестя вічності" все ж дійде до свого читача.
с. Немильня,
Новоград-Волинський р-н,
Житомирська обл.
Ґудзь Ю. Рай і вирій розіпнутих крил. Слідами втраченого ритуалу і знищеної книги [Рецензія на кн. Ніли Зборовської "Моя Леся Українка"] // Кур’єр Кривбасу. – №143, жовтень 2001, С.206-209
Немає коментарів:
Дописати коментар