Юрій ҐУДЗЬ
ПЕНТАГОН АНАТОЛІЯ СІРИКА
Сірик А. Terra incognita (міфологеми), Житомир, „Вісник”, 1993, [1]; Трава з довгою волоттю. Ж. „Вісник”, 1993, [2]; Без назви (поезії). Ж. „Вісник”, 1993, [3]; Астральний біль (поема). Ж., вид-во „Сі-еН-еС”, 1993, [4]; „Вглядання в узвичаєні кольори” (за М.-К. Чурльонісом). Ж., вид-во „Сі-еН-еС”, 1993, [5].
П’ять тоненьких, ошатно і зі смаком виданих збірок власних поезій, японський папір, комп’ютерна графіка і спільний рік з’яви в читацький світ – 1993-й, в часи друкарської й поліграфічниї скрути роблять поетично-видавничий прецендент Анатолія Сірика гідним подивування... Маємо рідкісний випадок, коли витонченість і шляхетність форми гармонійно поєднується з глибиною змісту, силою художнього осягнення реалій останньої декади епохи Риб... Оточуючий світ і простір власної душі цікавлять автора найбільше в моменти своїх межових ситуацій, граничної своєї напруги, коли долається бар’єр відчуження скриптора, його письма – від потенційного читальника, коли виявляється єдина архітектоніка поетичного тексту і, як результат, з’являється можливість медитаційного зосередження й бодай короткочасного звільнення з плину немовленого:
„приснилася, одснилася... й – нема,
неначе не було Тебе ніколи –
безсилий дощ сумує вже відколи,
заславши сірим голубі околи, –
й журу веде за руку крадькома...
приснилася, одснилася... й – нема:
зоставлений, мов човен на приколі,
не одійду й на крок від ції долі,
бо Ти перед очима. Й мимоволі
молитву прошепчу із багатьма...”
(3 – с. 33)
Але звільнення в цьому випадку не ототожнюється з колективними формами забуття, власне – історією. Гірка пам’ять, особисті архіви душі дають змогу (і право) вибудувати свою, незалежну від будь-яких ідеологій, парадигму сприймання дійсності:
„ще мить –
і невизнані кольори
невизнаної світом нації
одлетять як випар
за горизонт відчаю
а в порожнечі думання
то з’явиться, а то зникне
страховитий нептунів тризуб –
поглибшає
розбурхана зорями ніч
у її дикім нетрищі
ще водяться літери
вкрадених і обікрадених імен
мов осінні яблуневі садки
із збайдужілим поглядом”
(4 – с. 5)
Реальність втрачає ознаки здорового глузду, й осмислення свого часу, себе в ньому дається поету не легко, коштує неймовірних зусиль, моментів зневіри й відчаю:
І зрадили, і прокляли –
злосну не одігнали від очей,
жагучий подих волі на поталу
повіддавали, пропили... Ачей
дізнаєм таїну толєдських сталей,
намаєм райковецьких городищ
і заживем – величні та зухвалі –
під бандуровий рокіт ярмарчищ...
(3 – с. 18)
Але не тільки так – через омовлення навколишнього світу, через пізнання його (і власного) внутрішнього сенсу, через привнесення того ж таки смислу в зруйнований простір Дому буття – поетичної мови, – тільки так можна врятувати від тавтології, котру прагне накинути поету наша „зсучена” сучасність, вирватися поза межі недолугих установлень на т.з. „актуальність”, „карнавальність”, „народність”. Поезія – то є можливість авторської і людської самоідентифікації, можливість прожити не чуже, а своє життя, то є спосіб особистого приреченого порятунку... Можливо, тоді й стають доречними слова пустельника: „Врятуйся сам і біля тебе спасуться тисячі...”. Хай не тисячі – одна-єдина жива душа, вбережена від прижиттєвого омертвіння силою врятованих слів... Ось тут поезійний контекст Анатолія Сірика дозволяє відчути й усвідомити свою потаємну особливість: виявляється, наші слова зберігаються не на папері, не в пам’яті минулих чи прийдешніх поколінь, а саме в тому приреченому промовлянні... Адже скільки багатотомних „нєтлєнок”, написаних лауреатами державно-людожерських премій, канули і кануть в забуття тільки тому, шо живій людині властива органічна відраза до мертвих слів.
Чітко організовані некрофілічні ювілеї тут вже нічим не зарадять. Жива література – то не щось дане раз і назавжди, щось установлене „горішніми” директивами. Вона вимагає повсякчасної акцентації, зусиль особистого промовляння. То є більше шлях, аніж досягнутий результат, те, до чого, ми лиш намагаємося наблизитись. І приреченість тут береться не в сенсі якоїсь фатальної неминучості, безвиході, а як людська необхідність в реченні, в особистому промовлянні, в називанні невидимих сутностей. Саме в просторі взаємно авторської й читацької приреченості словам повертається таємна сила і відкривається споконвічна незавершеність світотворення, в якому людина лиш розпочинає здійснюватись в своїй подобизні Творцеві:
втрачаєм все, що мали дотепера.
Одна лиш Доля – віриться – втаїться
в Душі – душа з прозрінням Бодлера
та, сховані в задуму, зниклі лиця.
Не маючи вже людської подоби,
притишені, неначе візитери,
впокорені добою, стійкі сноби,
пантомімічні, неубувні кхмери.
(3 – с. 30)
Ось так, наперекір і завдяки зруйнованій сьогосвітності вибудовує поет власне сховище, свій Пентагон, котрий може одночасно бути і відкритим, і незахищеним, й прихованим, потаємним, вибудовує свій дім буття. Саме тут, поміж неомовленим і невимовним, уможливлюється здатність автора (скриптора) за допомогою вже з’явленого тексту відновлювати в речах і явищах їхню невидиму сутність, – в тому сенсі, як про це говорено в одному з листів Р.М.Рільке: „Ми, тутешні й нинішні, ні на мить не задовольняємося часовим світом (...) ми невпинно йдемо і йдемо до тих, хто жив раніше, до наших предків і до тих, хто очевидно, прийде після нас (...) Ще для наших дідів та бабусь був „дім”, був „колодязь”, знайома їм вежа, нарешті їхнє власне убрання, їхнє пальто; майже кожна річ правила за посудину з котрої вони брали людське прозапас (...) Оживлені, пережиті ними речі, речі – наші співучасники, – сходять нанівець і не можуть бути чимось замінені. Ми, можливо, останні, хто ще знав такі речі. На нас лежить відповідальність не лише зберегти пам’ять про них (це було б мало й ненадійно, а й їхню людську цінність як ларів (ларів – у значенні домашніх божеств). У землі немає іншого виходу аніж ставати невидимою: і в нас, бо ж ми якоюсь частиною свого єства причетні до невидимого (...) у нас лише може відбуватися ця глибока внутрішня й тривала метаморфоза видимого в невидиме, вже не залежна від видимого й відчутного буття, – як наша власна доля в нас постійно присутня й постійно невидима” .
Ось так і здійснюється в поезіях Анатолія Сірика перетворення й витворення раз і назавжди обраної долі, де поряд з власною приреченістю на промовляння незримо присутня сила ісихастичного раньозимового мовчальництва... На останок хотілося б привести невеличку, але дуже істотну щодо згаданого поетичного Пентагону, цитацію – зі статті Анатолія Макарова „Польоти вві сні та наяву”: „Я знаю поетів, це М.Воробйов, С.Вишенський, А.Сірик, М.Рачук, які багато років писали нікому не потрібні вірші. Писали й страждали, бо так, „як треба”, писати не вміли і не могли. А потім з’ясувалося, що вони творили нове слово в поезії. Тепер їхній художній досвід вивчають учорашні гонителі й опоненти і намагаються писати в їхньому стилі. Це свідчить про те, що запланувати чи скасувати хужожнє мислення неможливо” .
І, врешті решт, – те, що мало бути наприпочатку цієї рецензії, короткий біографічний додаток:
Сірик Анатолій Силович, народжений 1939 року в райцентрі Чуднові на Житомирщині. Вивчав філологію в Київському Шевченківському університеті. Від 1959 року мешкав у Черкасах, був головою літературної студії імені Василя Симоненка.
Опісля (1981-1991) жив у Литві, перекладав поезії литовських поетів: Майроніса, Саломеї Неріс, Едуардаса Межялайтіса, Вітауса-Пятраса Бложе, Міколаса Карчяускаса, Юстінаса Марцінкявічюса, Пауліни Жямгуліте, Юлії Скянтайте та ін.
Віднедавна мешкає в Житомирі. Член Спілки українських письменників.
Ґудзь Ю. Пентагон Анатолія Сірика // Слово і час. 1994. №3. – С.85-87
Немає коментарів:
Дописати коментар