Олег Сидор-Гібелінда. "Не-Ми": розмови про тишу

ОЛЕГ СИДОР-ГІБЕЛІНДА
"НЕ-МИ":
РОЗМОВИ ПРО ТИШУ

SILENTIUM
Пригадую: він зайшов якось до редакції. Сидів мовчки, незворушно. В його безгомінні не відчувалося зверхності, а скорше певна відкритість і незахищеність. Потім, коли довго видзвонював когось по телефону, – не покривався корою непот¬рібних слів, а навпаки, наче звільнявся від них, од самої вимушеної бесіди. Щоб наостанку одягтися звичною відстороненістю. А на прощання потиснути руку. А згодом – раптом! – приніс цей рукопис...
"Всього надійніші шляхи мовчання...", мовив (колись) давньогрецький філософ-торохтій... Роман "Не-Ми" – роман мовчання, великий літопис недовіри до словес¬них облуд. (Починаючи вже з самого підзаголовка: книга видінь і щезнень). Жанр його визначити нелегко: односкладова частка заперечення переслідуватиме вас на кожному кроці. Ось і вибирайте: "спроба антироману", "простір зруйнованої мови", "роман з романом", "текст... хворий на булімію", "повість без назви". Сюжет його вишиковується не одразу – і це при всій прозорості, врівноваженості періодів, спонукуваних прихованою ворожістю до "потоків свідомості". Здається, роль влас¬не історії, яку хтось комусь намагається розповісти є тут не тільки визначальною, але і просто вартісною. Та повністю сюжетну нитку не випорено, не витравлено з романного тла. Кожен фрагмент "Не-Ми" виблискує чітким, кристалічним уламком оповіді-сповіді". Тому викажемо автору "ведмежу послугу", кинувшись його пере¬казувати і зашпортаємося на "штучках-дрючках у дусі пізнього Вітгенштайна" в юнацький "Трактат" якого, втім, автор вперто, до втрати свідомості, вчитується посеред людського юрмища, на залізничній платформі...)
Простіше за все було б "навішати собак" на рідний радянський спадок, завдяки якому слово у нас збанкрутувало, як ніде і ніколи, утворивши "змертвілий колоні¬зований жаргон". Але "мовчання" автора – це і своєрідність його поетики, його сіленціографій, в яких "слово стишується любов’ю, наближається до ейдетичної невимовності", – пише Ольга Різниченко в своїй рецензії на книгу поезій Юрка Ґудзя "Боротьба з хворим янголом" (ж-л "Сучасність". – № 4.-98 р.). Втім, коли автор перевтілюється у власний синтаксис і не лишає аркуш недоторканим, то для своїх слів він створює особливі конвенції художнього побутування, де інтонація вагоміша за сам використаний матеріал, а павзи межи слів і рядків (три крапки, тире, двокрапки – не менш важливі, аніж саме письмо, зафіксовані рядки, "які ніхто не заперечує, тим паче, що їхній "подих" вільнішає з "кожним прожитим днем". Отже, слово як "аu bout dе souffle" (фр. – "на останньому подиху"), – на спалах сумнівів у доцільності власне літератури? В цьому просторі мерехтять привиди слів зі зруйнованими складами, чи з’явлених із самих голосних (пам’ятаєте "невимов¬ного" Велимира?), слів, схожих на знетямлений стогін чи безгучний крик. В іншому місці записаний текст відверто порівнюється з "прихованим вбивцею". Зате – як нашорошено й уважно вслухається автор у незграбні оповіді сільського дивака Зінька... Чи в іншому місці, де чогось варті не промовлені слова, а те, як "ворушаться її уста, підіймаються її груди, набираючи повітря, аби озвучити" те все... Опозиція слова до поруху, торкання пронизує все тло любовної історії Люки-Йолі, майже позбавленої діалогів (див. розділ "Дотик").
Слова тягнуть за собою неймовірну плутанину – навіть в називаннях імен, (баба Якилина кличе батька свого іншим іменем; власного наймення уникає Йоля – Іоланта; не може власного імені пригадати Оксентій Вава). Час од часу сам автор завмирає поруч окремого слова (так протягом трьох рядків він розбирає феномен побутування популярних синонімів дієслова "кохатись", котре "втратило свій... струс емоційності"), роздивляється його з усіх боків, пробує на зуб, зважує на долоні, вишукуючи можливість спільного повернення до первісної цілісності, – попри всі знеможливлення того пошуку... (Зате, як коштовні намистини, ворушить він імена волхвів: Мельхіор... Гаспар... Бальтазар...)
Абетку – "розсипано, розвіяно". Справжній словник – втрачено чи забуто. Поміж слів вкраплюється тиша. Мовчанням вражено пейзаж, дерева, кожне з яких – "таємний і правдивий свідок Твого мовчання в темряві Гетсиманського саду"...
"... То не може бути роман, ачи повість, новела чи оповідання – скоріше один нерозірваний текст, складений із обірваних і відновленних діалогів найчастіше двох голосів – чоловічого й жіночого..." В кінці роману-повісті – новели-оповідання ця ідея реалізується в почергових монологах чоловіка й жінки про "спізнану нероздільність". Справжні слова – не мертвотні абстракції, а конкретні означення на зразок низки пахучих сушених грибів; вони "шурхотять", як всохле листя"; пахнуть як "вмерле попід вікнами зілля", "смарагдові, блискучі", як оживлена весняним теплом комаш¬ня...

ДОТИК
В системі художньо-комунікативних засобів роману більш, аніж слова, є вшано¬ваним довірою ДОТИК – поряд зі "спонукою... порухом, окликом" (Вербальний сигнал жорстко охоплений двома соматичними, які не полишають першому аніякого шансу). Дотики змінюють світ звироднілих, збанкрутілих слів... Через торкання у роман приходить відчуття реальності, реєстри якої обмежені, але виразні...
Герої роману мало рухаються, частіше – сіпаються, зовсім, здається, не жестику¬люють, іноді доторкаються один до одного, рідше – навколишніх речей. Проблема дотику – це проблема тіла, отже, проблема тексту ("Дано мне тело. Что мне делать с ним..." і т.і.), куди природньо трансплантується питання: Що мені робити з текстом? (який сам по собі є словесним тілом). Адже мовлене встигло не раз розписатися в своїй облуді; справжні слова обмежуються у нашого сучасника колом "простих, ще недавно зневажених", "дотичних" речей: бляшана кружка Зінька, слоїки, гранчаки, яблука; їх можна торкнутися, помацати, потримати в долонях. І, однак – не густо! Натомість словник з’явлених дотиків вражає розмаїттям. -
Дотик "теплої крихти від тіла свяченої просфори".
Погладжування "шорсткою долонею по обличчю". "Дотик теплого пахучого волосся".
Дотики дитинства. – Очі, протерті руками зі сну. Ніс, притиснутий до шиби.
Дотик ефемерної любові. – Випадкові торкання до жіночих колін (поїздка в автобусі, а далі – сидячи на лісовій галявині). У відповідь: "доторк теплих пальців до підборіддя".
Дотики "увісні: мацання дідової "жилавої руки", "твердих рухливих горбиків під шкірою" – мінних осколків, залишених там війною...
Дотики мрії – "Я видав би всю мудрість... за єдиний дотик до твого сумного..."
Дотики елементарного братання: двоє, що "спинами притулились один до одного".
Дотики хворобливих надмірностей: "плями від пролежнів" у баби Якилини.
Дотики помпезно брутальні: забивання цвяхів у шпари гранітного постмоменту.
Дотики макабричні: сцена поїдання хробаків...
Дотики сакральні: – "Ще можна встигнути... торкнутися рукою плеча і не закри¬чати... але згадати твоє давнішнє (вже потаємне) ім’я..."
Нарешті (знову!) – "чийсь обережний дотик до чола". – Ознака Зими?

ЗИМА, СНІГ
Всупереч природньо-настроєвим усталеностям, біла пора в романі в’яжеться не з завмиранням довкілля, а з парадоксальним пробудженням внутрішнього світу інди¬віда; в прізвищі одного з персонажів – "За-зим-ко" – зима є присутньою безпосередньо. ("Сніг одразу повертає мені... спроможність дихати на повні гру¬ди..."). Водночас – це пора, яка закликає істинні слова ("Зима – повернення давнього відчуття, в якому ще лишаються люди, що пам’ятають мої дитячі потаємні назви...")
Зима – "самотнє свято", "позірна зимова вічність", що "входить у сонні артерії". Простоволосим вибігає надвір хлопець – аби відчути на собі падіння снігу (яке сліпий відчуває дотиком: "не розкриваючи очей"). Взимку, "в засипаному снігом містечку", відбувається відчайдушний роман Люки і Йолі. "По коліна в снігу" тікає жінка від переслідувача. Наприкінці зими Ваві починають снитися дивовижні слова...
Але тоді ж пробує накласти на себе руки Йоля. Герої – "відморожені крейзюки"; коло "пустелиськ безсніжної зими" стоїть лікарня – один з просторових вузлів роману – на грані між сумарним селом та божевільним містом, з його підземками і потоками людей: тріщина поміж двох світів. Можливо, справа в тому, що сніг – знак особливої благодаті, і, навпаки, обезсніженість (як у випадку з лікарнею) – пейзаж після гріхопадіння, знетямлення?
Але перший снігопад виступає і утвердженням Нового Світу – "нового, чистого, несамотнього...", по-есхатологічному прозорого і величного у своїй тотальності: "і раптом за одну ніч – сніг і біле світло"...
Але зима – це і потенційна спромога творчості – "пейзажу чистої сторінки, де... слово ще не відокремилося від мовчання".
Бо ж і ковзання пера по аркушу нагадує падіння снігу – візуалізацію сніжно-духовного. Завдяки дотику і снігу слово долає свою обмеженість. Та загалом це лишається мрією: "...як би отак легко й безнадійно перетворити світ тексту в завіконний снігопад..." Зв’язок зими і слова, зими і письма – безсумнівний і навіть емблематичний ("людина перетворена в ієрогліф очікування зими").
Зима, мовчання, дотик. Зима мовчить, мовчання торкається. Дотик сніжний і зимний, мовчання дотичне і благальне. Зима – безгомінна і холодна... як ідеальний текст. (А що може бути його ліпшою парадигмою, як не кілька найголовніших, відібраних самим життям слів – згодом нашкрябаних пальцем поверх зашерхлої окравки снігу – тут-бо немає місця для літредакторів, коректорів, невидимих і знайомих цензорів, вимушено необхідних меценатів... – так що нікому угледіти "відлітальний" наслідок в останньому рядку:
1. МАМА МИЛА РАМУ
2. ВНОЧІ ВИПАВ СНІГ
3. РАМА ПОВІСИВСЯ...
Слова ці невимушено перетікають на полотно, між іншим, один з експонатів минулорічної виставки "Прощання з кометою", яка відбулася у напівпідвальному приміщенні музею ім. І. Гончара, де було – в розпалі літа – зимно, мовчазно, дотично. Так власне слово стає мірою власного ж образотворення...

ТЕОДИЦЕЯ ВІД ЮРКА
Безнадійність роману тим більш вражаюча, що вона не є свідомо закликаною (як, скажімо, у виданому раніше романі О. Ульяненка "Сталінка", де в одному з розділів дія також відбувається у дурці; це ж стосується й іздрикового "Воццека", песимізм якого є філософічним, прозорішим, витонченішим... і захмарним). В основі її – екзистенційний (але модерновий, а не самовдоволено-просвітницький XVIII ст.) деїзм, що, описавши карколомну дугу в часовому прошарку минувшини, відроджує квазі-еретичну ідею апокатастасису Орігени (про який у XX ст. згадав і актуалі¬зував Бердяєв, наш земляк). Позиція Бога, можливо, є віддалено співставлюваною з позицією "тварі": "бути не співучасником життя, а його... споглядальником" (викинуто прикметник "недорікуваний" – тут вельми недоречний), але позиція Божого відсторонення спричинена "мерзотністю" самої плотської субстанції влади, (що не може бути прерогативою Бога), а не його, Бога, безсиллям чи-то пак "недорікуваністю". Зате – "кінець світу – то є лише кінець для темряви й рабства..." – Христос прийшов порятувати всіх.
Треба гадати, спасіння має бути суто індивідуальним – хоча і всеохоплюючим (парадокс на кшталт шестовського), як індивідуальним є прозріння цієї думки авторським alter ego, а його власні страждання (армія, семінарія) є віхами на шляху до рятунку.
Отже і негація в тексті пов’язана передусім зі стихією знеособлення, уніфікації. Тому "найчорніші" епізоди роману не лякають, бо їх характеристичність містить у собі зернята внутрішнього опору. Потворність індивіда часто-густо є достатньою (але не необхідною) гарантією його вартісності і права на окремішнє існування; у кожного з цих недолугих, та в чомусь дуже привабливих "крейзюків" – "своя доля і свій шлях широкий". Інша річ – стихія совдепівського інкубатора, яка справді навіює жах навіть у своїй неприродній, неможливій іпостасі...
Роль медіаторів сокровенного припадає дітям. В "Обірваних ґудзиках" авторський голос часто поступається переказу синових сновидінь. Діти виявляються розваж¬ливішими за дорослих – але якою ціною?! Як правило – передчасного постаріння. "Безпричинний туск на обличчі", "утомлений спокій дорослої людини" – і це нагадує не дітей-янголяток, а трагічну крихітку Мих. Врубеля на одному з його графічних аркушів, й недитячі їхні ігри – дівчинка грається зі своєю лялькою в похорони... їхні недитячі голови – "протяжні, невеселі". І наче й майбутнього в них немає – тут, на цій землі... Й те, як відчайдушно вони чинять опір намаганням дорослих приземлити", уніфікувати їх... Надія – лиш у тому – як мовчать ці діти, коли відмовляються давати відповіді на (приставлені, як ніж до грудей) запитання дорослих... Малі мовчальники уникають однозначностей на штиб "так" чи "ні"... Бо ж "слово "кат" найчастіше ховається в слові "так"... Бо саме дітям, а не нам, відкривається найчастіше вся неможливість вмістити своє інстинктивне знання "потаємних речей" у словесну одіж... Й саме тут час згадати, що роман – це все-таки не життя. І перегорнути останню (найпершу) сторінку...

Джерело: Сидор-Гібелінда О. "Не-Ми": розмови про тишу (про творчість Юрка Ґудзя) // Кур’єр Кривбасу. – № 102. – Червень 1998. – С.16-19