Юрій Тетянич
Іван Франко про сутність марксизму
Чому офіційна ідеологія так запопадливо намагається зобразити великих українських гуманістів народних пророків Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку прихильниками “революційних доктирин»? Питання досить риторичне. Владі зручно маскувати свою антилюдську спрямованість саме іменами захисників людської свободи й незалежності. Ще з шкільної лави в незрілу дитячу свідомість втовкмачуються далекі від правди образи «ура-революційних», обов’язково соціалістичних, примусово класових письменників, у яких воли не просто ремигають, а ревуть підтекстом «Інтернаціонал».
Давайте розглянемо, що саме розумів Іван Франко під поняттям «соціалізм». Протягом 1896-1907 років Франко опублікував ряд статей, у яких ґрунтовно пояснив антигуманний характер ідей Маркса й Енгельса, зробивши наголос на тоталітарних тенденціях комуністичного маніфесту. Погляди, викладені там, він обстоював і в пізніших своїх працях аж до самої смерті. Зміст цих статей, негативний у відношенні до марксівського «соціалізму», не дає змоги радянським редакторам і видавцям передрукувати їх у своїх виданнях. Тому певні праці Франкової літературної й наукової спадщини замовчуються або ж виходять з купюрами.
Зовсім не передруковують у радянських виданнях надзвичайно важливої для висвітлення суспільно-політичних поглядів Івана Франка статті «Соціалізм і соціал-демократизм», що була опублікована у видаваному ним журналі «Життє і слово» (т. 4. 1897, стор. 265-292). У цій доповіді Іван Франко висловлює, – ґрунтовну критику «наукового соціалізму» Маркса й Енгельса, показує ненауковість, а то й абсурдність самого поняття «науковий соціалізм», заперечує такі уявні «відкриття» Маркса й Енгельса, як застосування ними діалектичної методи до соціологічних послідів виявлення т. зв. Надлишків вартості, «закону» про концентрацію капіталу, їхні теорії про «матеріалістичну концепцію історії» та «всевладність держави».
Згадуючи тільки коротко назву цього Франкового трактату, автори колективної статті про І. Франка в «Українській Радянській Енциклопедії» пишуть, що Франко виявив у цій праці… «непослідовність і національну обмеженість». Справжню «діалектичну» еквілібристику виявила в короткій згадці про цю Франкову статтю М. Климась («Світогляд Івана Франка», стор. 231), кажучи, що в ній «І. Франко визначив соціалізм, як такий лад, що знищуючи привілеї і поневолення, і визиск, забезпечили одиницям і цілим народам якнайкращий розвиток», і не згадуючи ні словом, що Франко категорично заперечував таке визначення соціалізму стосовно соціал-доктрини Маркса й Енгельса. Бо саме їхнє вчення Франко у передмові до своєї збірки «Ми ізмарагд» (Львів, 1898) визначав як «релігію, основану на догмах ненависті й класової боротьби». А всей викреслений радянською цензурою текст з цієї передмови звучить так:
«Жорстокі наші часи» Так багато недовір’я, ненависті, антагонізмів намножилося серед людей, і не довго гадати, що будемо мати (а властиво вже й маємо!) формальну релігію, основану на догмах ненависті й класової боротьби. Признаюся, я ніколи не належав до вірних тої релігії, і мав відвагу серед насміхів і наруги її адептів нести сміло свій стяг старого щиролюдського соціалізму, опертого на етичне, широко гуманне виховання мас народних, на поступі й загальнім розповсюдженні освіти, науки, критики, людської й національної свободи, а не на партійнім догматизмі, не на деспотизмі проводирів, не на бюрократичній регламентації всеї людської будучини, не на парламентарнім шахрайстві, що має вести до тої «світлої» будучини.
Не передруковують редактори і упорядники сьогоднішніх видань Франкових творів, також статті-рецензії І. Франка на критику А. Ферасова «Народники и марксисты», видану в Петербурзі 1899 року, надрукованої у редагуванні Іваном Франком «Літературно-науковому віснику» (Львів, 1899, кн. 6, стор. 186-188). Причин чому викреслюють цю критичну працю із Франкової публіцистичної спадщини, треба шукати теж у її змісті. Бо саме в цій статті Франко ще раз осуджує марксистську «безглузду й антигуманну доктрину і марксистів за пропагований ними «конечний і єдиноспасительний (за марксовим рецептом) процес пролетаризації селянських мас, котрі мовляв, тільки тоді будуть дозрілі для поступу і для соціалізму, коли цілком щезнуть з лиця землі як самостійні господарі, а всі поробляться наймитами, фабричними робітниками і пролетарями»…
Тільки тепер ми можемо осягнути в повній мірі трагічну правоту Франкових застережень, осягнути, як страшно й безжально була втілена в життя послідовниками Маркса в нашій країні ідея пролетаризації селянства, втілена поряд з іншими людиноненависницькими ідеями «класової боротьби» й «диктарури пролетаріату».
Варто пригадати ще одне попередження Франка щодо «геніального вчення». В своїй широковідомій праці «Що таке поступ?» Іван Франко піддає нищівній критиці ідеал комуністичної «держави Маркса й Енгельса» і ще тоді з тривогою передбачає, що в такій державі «власна думка кожного чоловіка мусила б щезнути, занидіти, бо держава признає її шкідливою, не потрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свободних людей, а лише пожиточних членів держави зробилось би мертвою духовною муштрою, казенною. Люди виростали б, жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою».
Зайве, мабуть, говорити, що великий шмат тексту з вищенаведеною цитато був вилучений у всіх радянських публікаціях праці «Що таке поступ?»
Й пізніше, в своїй критичній праці «До історії соціалістичного руху» Франко, торкаючись програмових позицій Маркса й Енгельса, встановлених у «Комуністичному маніфесті», каже, що «оброблена ними програма державного соціалізму аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом…»
На жаль, ці передбачення збуті, і не тільки в нашій країні – до цього часу там стоїть густий трупний запах від комуністичного маніфесту. Скрізь, де до влади доривалися комуністичні партії, вони перетворювали своє правління в геноцид власних народів. Варто пригадати імена Пол Пота, Чеушеску, Мао Дзе Дуна, не кажучи вже про наших вождів і керманичів. Ніхто з них не уник людського суду, тим паче – суду історії. Тепер можна сперечатися, кого раніше спіткає доля Чеушеску: Фіделя Кастро чи Кім Ір Сена, чи ще когось іншого. Суті справи це вже не міняє. В сфері людського духу й Божого промислу ніякі злочини проти совісті й моралі народу не лишаються невідплаченими.
Завершуючи цей невеличкий екскурс до Франкової спадщини, звернемося до його статті «Поза межами можливого» («Літературно-науковий вісник», 1900, кн.10), в якій Іван Франко виразно формулює ідеал незалежної України, разом з тим, відкидаючи рішуче марксистський економічний матеріалізм і фаталізм, «виплоджений матеріалістичним світоглядом». Кінцевій частині цієї праці, що була викреслена радянською цензурою в силу своєї визначальності для всієї статті, виразно звучить надія на прийдешній поступ України – наперекір всім марксистським догматам.
«Ідеал національної самостійності в усякому погляді, культурнім і політичнім, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого. Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його здійснення, лежать просто таки під ногами і що тільки від нашої свідомості цього ідеалу, від нашої згоди на нього, чи може звернемо на зовсім інші стежки. Виплоджений так званим матеріалістичним світоглядом фаталізм, який твердив, що певні (соціальні, а разом і політичні) ідеали мусять бути осягнені самою іманентною силою розвою продукційних відносин, без огляду на те, чи ми схочемо задля цього кинути пальцем, чи ні, належить сьогодні до категорії таких самих забобонів, як віра у відьом, нечисте місце і феральні дні».
Ці слова були написані Франком у жовтні 1900 року…
Тетянич Ю. Іван Франко про сутність марксизму // Голос громадянина. – №5 (36), 1991.
Немає коментарів:
Дописати коментар