Юрко ҐУДЗЬ
ПОЕТИЧНИЙ ПРОСТІР
ПОЕТИ ЛАВРСЬКОЇ ШКОЛИ:
Микола ВОРОБЙОВ, Олег ЛИШЕГА, Іван СЕМЕНЕНКО
(вступне слово до зустрічі з поетами Лаврської школи 1993 року в Будинку вчителя)
Сьогодні, 28 жовтня, в четвер, за сім зим до початку третього тисячоліття, ви матимете нагоду почути і побачити трьох поетів. Остання можливість — побачити ще на вчорашній вечір була проблематичною: я не був впевнений, що зможу зібрати їх разом, всіх трьох — гадав, прийдеться використати магнітофонний запис їхніх голосів й засвідчити хоч таким робом їхню невидиму присутність в цій залі... В чому ж тут виникла складність? Поети Лаврської школи Микола Воробйов, Іван Семененко, Олег Лишега — це не просто поети і не просто люди. То є різновид щезників... Ось мені говорили, де можна знайти Олега Лишегу... Я прибігав на вокзал, десь з хвилин сорок їхав у напрямку Фастова, виходив на станції з якоюсь напівдитячою назвою, — Малютянка, кілометрів зо три йшов лісом — до вказаного місця... Й нікого там не знаходив. Потім, вже вдома, я раптом пригадував чийсь обережний шурхіт в кущах, насторожений погляд з гущавини, пригадував, як в надвечірньому просторі золотисто відсвічував на сучку жмут рудої шерсті...
Мені говорили, що на Чорториї можна піймати Миколу Воробйова. Я їхав туди, наживлював черв'яка на гачок, десь з півдня споглядав нерухомого поплавця, але ніхто не приходив. Й лиш згодом мені пригадувався шум дощу, чийсь мокрий слід на траві, жовте латаття вздовж берега...
Мене сповіщали, що в день апос¬толів Петра й Павла, на території Печерської Лаври, чергувати¬ме в пожежній охороні кінофакультету Іван Семененко, — я прихо¬див туди надвечір, але знаходив на кам'яній стіні тільки шмат об¬горілої рибальської сіті...
Поети Лаврської школи — це істоти, що досягли такого рівня перевтілення у власні тексти, що зараз перед вами постануть не стільки людські тіла й приторочені до них невидимі душі, скільки природні стихії: вітер, дощ, сніг, вогонь і вода, туман і падолист... їхні вірші не обмежуються власне літературою, то є більше погляд і жест птаха чи звіра, їхньої абсо¬лютної незахищености перед світом людей, в якому кожен їхній вірш — то відчайдушна спроба знай¬ти якийсь сховок навпроти зими...
Чому ж поети саме Лаврської школи? Може, що протягом багатьох літ місцем їхньої роботи була Лавра — всі троє працювали де¬кораторами й пожежниками на місцевому кінофакультеті, а Іван Андрійович працює там і посейдень... Але то було не тільки місце роботи, не тільки порятунок від насильства і метушливих спокус цього світу, то був своєрідний хронотоп особистої долі, місце її вростання в навколишній пейзаж, перетворення його в простір живої душі...
Вчора, в Будинку кіно, сталася одна подія, котра, як на мене, має певний зв'язок з учасниками нашої зустрічі: відбулась демонстрація фільму французької режесерки Лілії Олів'є «Незаконні діти Антона Веберна» — французький фільм про музику й життя двох сучасних композиторів зі світовим ім'ям: киянина Валентина Сільвестрова й Софії Губайдуліної, росіянки, котра вже не живе в Росії. То є фільм про те, яку ціну доводилося плати¬ти за можливість внутрішньої таємної свободи, як при найменшій підозрі, при найпершій нагоді влада перекривала цим людям дихання... Поети Лаврської школи – то теж, як на мене, незаконні діти української літератури, — тієї літератури, яка ніколи не була ні радянською, ні антирадянською, ні патріотично-перебудовчою, а завжди мала свій європейський рівень, свій універсальний контекст, свою відкритість загальнолюдській культурі. Ось за це, за їхню внутрішню непідлеглість обов'язково дозволеним канонам, за їхнє небажання брати участь у колективних «творчих» навприсядках їх замовчували, не друкували протягом десятиліть — саме за те, що це поети дійсно світового рівня...
Своїм промовлянням поети Лаврської школи витворюють простір, в якому словам повертається втрачена сила, де з'являється надія на відновлення зруйнованого ідеологічним новоязом дому буття — поетичної мови, за означенням Гайдеггера... Прислухайтесь до них... Це люди, котрі знають таємницю живого життя... Придивіться до них, до цих резонаторів невимовного... Можливо, такими як сьогодні, ви їх ніколи більше не побачите...
Ґудзь Ю. Рівень перевтілення. Поети Лаврської школи: Микола Воробйов, Олег Лишега, Іван Семененко (вступне слово до зустрічі з поетами Лаврської школи 1993 року в Будинку вчителя) // Артанія: Альманах. – №1, 1995. – С.29-33
Немає коментарів:
Дописати коментар