Сторінки

пʼятниця, 27 травня 2011 р.

Віка Дудченко. Земне життя липневого янгола

Віка ДУДЧЕНКО

Земне життя липневого янгола


Загадковий, ніби постійно чимось засмучений, трохи втомлені очі, вони бачили більше за інших, проникливий погляд… цілком нетутешній, небесний. Здається, що знав він більше, йому постійно боліло. Біль Юрка Ґудзя ще довго і невтомно пектиме в його творах, там біль кричить і на шмаття рветься і душа, і серце…

Сказати, що Юрій Петрович Ґудзь був талановитим письменником – це не сказати майже нічого. Юрій Ґудзь славиться не лише своєї прозою, есе та віршами, під цим ім’ям криється драматург, художник, філософ, талановитий вчитель і, я не побоюсь цього слова, - пророк. Уродженець Новоград-Волинського району, що на Житомирщині, має досить тернистий життєвий шлях. Життя відкрилось йому всією своєю правдою, несправедливістю, жорстокістю. Земний досвід важких буднів, осмислення кожного дня покликали на папір пекучі рядки, вірші, обрамлені правдою, деякою щирістю, що прагнуть донести істину і висловити біль.

Юрко Ґудзь ще за життя залишався постаттю дуже цікавою і загадковою. В його біографії багато про що замовчується, періодично він кудись зникав і про це ні слова нікому, навіть сестрі, ні слова в своїй біографії. Будучи учнем Немильнянської школи, вже тоді Юрко нафантазував собі світ уявних пригод, змалював для себе досяжні та недосяжні речі, що пізніше склали тематичну основу багатьох його оповідань. З Юрком поруч завжди була самотність, він ніби був окремо, сам з собою, наодинці. Свою самотність і відчуженість Юрко топив у лісі. Саме після закінчення школи підліток-Юрко захоплюється лісом, ліс для нього – це його особиста стихія, спілкування з якою дає йому можливість вийти на контакт з власною сутністю. Тому вибір подальшого навчання випав саме на Лісотехнікум, який, до речі, так він і не закінчив, бо захопився романтикою геологічних мандрів. Та все своє життя Юрій був, ніби одне ціле зі світом природи, не раз знаходив відраду у зосередженому спілкуванні з природою, як можливістю відновити внутрішню тишу, можливістю сходження до вершин самопізнання і пізнання Бога. Далі на шляху у молодого письменника навчання у Київському геологорозвідувальному технікумі, а згодом і лави Радянської Армії. Юрку дуже важко давались два роки армійської муштри. Чорні погони краяли вільного духом і серцем романтичного Юрка, ось як він згадує про довгоочікуваний кінець свого катування в армії: «Два роки, а якщо точніше – сімсот тридцять чотири дні на моїх плечах лежали майже невагомі й невблаганно тяжкі чорні крильця з літерами СА... За дерев'яними дверцятами вокзальної вбиральні я зідрав їх з парадного френча й кинув на дно унітазного сідала... Яка це насолода – одним жестом позбутися всіх ознак уставної покори, забути маячню самозгубчого присягання й знову вирватися на волю! Дембель в маю – і все по цимбалах: в синіх джинсах, в червоній футболці з написом "Ante portas", в кросах легких мене жоден патруль не дістане...

Біля виходу з підземелля, на коробці з-під марокканських помаранчів сидів зачуханий бомжик. Я зустрівся з ним поглядом і поклав йому на коліна свою, вже назавжди непотрібну парадку...» Отже, Юрко Ґудзь був людиною далекою від якихось норм і статутів, для нього важливим було не менш за кисень вдихати і вітер свободи, він продовжував служити своєму народу, своїй державі, щоправда в інший спосіб: без форми, вільний, він змінив зброю, на не менш небезпечний спосіб боротьби - слово.

Потім Юрко відправився до Києва здобувати освіту у стінах НПУ ім. Драгоманова на історичному факультеті. Юрій продовжив династію вчителів-істориків у своїй родині, щоб "писати-переписувати конспекти з історії СРСР, – готувати відкритий урок (для інспектури з підземельного світу), який ніколи вже не відбудеться.." Чи справді вабило Юрка Ґудзя вивчати зашорену радянською ідеологією історію, судити важко. Юрко у своїх текстах ніде не пояснює цей свій вибір. Але залишається фактом, що Юрко завжди душею тяжів до матері, яка була вчителько історії та географії, та і сам Юрко ніколи не був байдужим до своєї історії. Сестра Раїса у відповідь на питання про те, що цікавило Юрка, коли він обрав шлях вчителя історії, написала: "Важко сказати, що більше приваблювало Юрка педагогіка чи історія. Мабуть, і те і інше. Мама була вчителькою історії. З дитинства ми були оточені книгами з картинками про древній Єгипет, античну Грецію, первісний світ... Був період, коли, не без впливу Юрка, я вважала, що зрозуміти сенс життя окремої людини без знання історії людства неможливо". Викладаючи в своїй сільський школі, Юрій Ґудзь висвітлював історію не такою, як тоді хотіли бачити її владні кола. Розповідав своїм учням так, як воно було, а не так, як наказують говорити. За «не таку» історію Юрій добряче натерпівся і його майже змусили «Гоги і Магогоми райосвіти» (так саркастично він називав педагогів і вчителів, що служили радянській системі) піти. Та головне, що діти чули ЙОГО. Любили. Певно, тому в шкільному повітрі – висока повага і шана. Добра ненадумана, незаплямована пам’ять про нього.

Вже тоді молодий історик ніяк не хотів миритися з тим, що відбувається і в його житті, і в його країні, жити і боротись за правду, справедливість, в ньому вже тоді, здається, кипіла непримиренність з єством, підростав дух революціонера, пророка. Ще довгий час життя його кидало зі сторони в сторону. Він уникав будь-яких колективів, що, на його думку, поглинали кожну нову окрему якість, тому й шукав якоїсь посади за межами будь-яких дружніх колективів: сторожа, наприклад, чи двірника. І знову Юрко самотній…

Все ж, усвідомлення себе як письменника відбулося саме в роки вчителювання, бо далі Юрко описує своє життя так: "Два роки пропрацювавши у своєму селі вчителем історії й географії, я втік до Києва, щоб мати змогу в історичній бібліотеці (у відділі рідкісних книг) читати Рамачараку, вірші й поеми Ахматової, забороненого тоді Набокова й "Воронежські зошити" О.М., – щоб мати змогу бачитися й розмовляти про те все з цікавими людьми, з таємничо-красивими жінками. Тоді вже й почався творчий шлях Юрія Ґудзя. Звичайно, спочатку були безкінечні пошуки тієї «сродної праці», оббивання порогів всіляких установ і видавництв. Та намагання його не пройшли марно і у 1986 році в альманахові "Вітрила-86" опубліковано першу підбірку поезій автора: "Зимовий ранок…", "Пасу з дідом череду…", "Я жінку знав з очима пійманого птаха…", "Жіночий портрет", "Застане ніч в дорозі…", "З глибокої криниці…". Далі Юрій розривається між своїм рідним селом Немильнею та перспективним Києвом. Для нього весь час поставав вибір, де залишитись. І хоча чимало років Юрій провів саме в Києві, все ж джерелом його літературного натхнення залишається рідне село Немильня, саме в тому рідному клаптику житомирської землі письменник черпав нові образи, там на нього чекала його муза.

Варто сказати, що спочатку Юрко Ґудзь ішов до читача як поет, але в той же час творилось оповідання "Скажи нам про любов…" , з яким автор і дебютував як прозаїк. Далі ж автор продовжує розвиватися в двох літературних жанрах: прозі та поезії.

Щодо особистого життя, то Юрко був одружений, у нього залишився син Богдан. Та подружнє життя з Жанною Хоменко тривало недовго. Юрко не витримав сімейної рутини і знову обирає самотність…

Залишившись знову один, поет вкотре повертається до Києва і вже остаточно вирішує реалізовувати свої творчі ідеї. Так з’являться добірка Юркових віршів у журналі "Авжеж!", а згодом, почавши працювати в музеї, поет-Юрко почав малювати. Юркові картини були не менш поетичними, не менш романтичними за його твори. Ось як описують одне з Юрієвих полотен: "Одна з намальованих олією картин Юрія Петровича запам’яталася особливо. На ній було зображено дівчину на гойдалці, що трималася на гірляндах з яскравих різнобарвних квітів. Від цієї поетичної картини наче віяло весняним теплом, якоюсь світлою радістю». Так потроху життя Юрка Ґудзя обертається в мистецько-поетичному вимірі. Скуштувавши перед цим вчительського хліба та попрацювавши мистецтвознавцем (робота в музеях), він береться за роботу літературного редактора, і згодом вона стає його єдиною "сродною працею". Починає Юрко Ґудзь з посади заступника редактора журналу "Авжеж!" й у Всеукраїнській газеті "Голос громадянина" (біографічна довідка збірки "Маленький концерт для самотнього хронопа" подає це як роботу в газеті "Голос"), що виходила в Житомирі, а також в газетах "Житомирський вісник", "Вільне слово", став членом Національної спілки письменників України, а там вже пішло-поїхало… Виходять багацько робіт і критичних матеріалів з-під його пера, та не всіх їх Юрко бажав підписувати власним прізвищем. Він підписувався псевдонімами: Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома Брус. Чому? Можливо, не хотів аби про нього говорили і знали, можливо, чогось боявся…

Прославилися літературні шедеври Юрка не тільки на теренах України. Талант українського письменника оцінили далеко за кордоном. В Італії на Міжнародному конкурсі м. Тріуджіо він отримує ІІІ премію. Ось що писали про українського переможця: “Італійці, що прочитали у перекладі його поезію, назвали її діамантом української сучасної літератури, видали збірку”. За океаном також знали про нашого майстра-слова. Яра Мистецька група експериментального театру Ля Мама в Нью-Йорку театралізовувала творчість Юрка Ґудзя. Поеми були вибрані як приклади творчого розквітаючого хаосу України, зі слів Юрія українці в Америці черпали правду про ситуацію в їхній країні, йому вдалося описати це якнайточніше, якнайкраще… його читали, йому вірили. Далі творчість Юрія виливається прозою, частіше пишуться повісті та романи: «Ісихія. Книга щастя» (сюжет створений зі спогадів рідного брата Анатолія, який пройшов війну в Афганістані), "Не-ми. Книга видінь і щезнень".

Переймався Юрко долею України, весь час йому болів той московський тиск та русифікація, що віками обтяжує плечі нашої держави. На початку дев’яностих Юрко Ґудзь носився з просвітницькою ідеєю грандіозного видавничого проекту “Українська реконкіста”, на який його надихнув досвід Іспанії, що після семисотлітнього арабського іга провела відвоювання своєї території. “Українська реконкіста” передбачала таке ж відвоювання українського простору від російського культурного іга. Але, як завжди буває в подібних випадках, все закінчилося великим пшиком. Видавець, якому патріотично налаштовані люди виділили кругленьку суму на видання серії, вкрав гроші і нахабно використав їх для своїх тривіальних потреб.

Не останню роль в постаті цього таємничого митця відіграє поема "Барикади на Хресті" (в перекладі з київського сленгу - на Хрещатику), в якій він і напророчив нам майдан, революцію і все те, що спіткатиме долю України вже через рік. Пам’ятаючи з дитинства історичні факти та спогади односельчан про винищення вщент рідного села Немильні в часи Другої Світової війни, маючи погляд історика на долю нації і кожної людини в умовах тоталітарного режиму та в часи великих суспільних змін, Юрко Ґудзь часто звертався до суспільно-політичної тематики в поезії, експериментальній драматургії, прозі, мистецьких роботах протягом всього свого життя. Але кожного разу ці громадсько-політичні теми наче в призмі заломлювалися в душі автора, в образах його спогадів, дитинства, близьких йому людей. Напевно, багато що не встиг написати Юрко. В цьогорічний перший липневий день нашому митцеві мало б виповнитись 53 літа… та не судилось. В 2002 році в глухому Житомирському дворику життя від Юрка забрали, йому було тоді повних 45 років, коли він от-от стояв на олімпі своїх можливостей, коли ще так багато було про що написати…

Офіційна версія смерті – удар об асфальт під час припадку епілепсії. Але в приватній розмові один із лікарів сказав, що так провалити черепа можна було тільки сильним ударом. Особисто я не вірю в такі нещасливі випадки… Існує також здогадка, що його смерть могла бути справою рук когось із ветеранів афганської авантюри. В житомирській пресі друкували уривки Юркового антивоєнного роману "Ісихія" і це могло когось роздратувати. Так як і саме життя нашого липневого янгола (Юрко Ґудзь народився 1 липня), так і його смерть залишається для нас все ж загадковою…

Юрко Ґудзь закарбувався в українській літературі як один з найтаємничіших найзагадковіших постатей. Про нашого липневого поета ще довго будуть говорити, ще не один міф йому буде присвячено, до його рядків ще повертатимуться…Український Дон Кіхот, який боровся за правду, за неї ж і постраждав.


Віка Дудченко. Земне життя липневого янгола (Про Юрка Ґудзя). - Київ, 2009 р.

Роман Кухарук. Спогадуючи Юрка Ґудзя

Роман КУХАРУК

СПОГАДУЮЧИ ЮРКА ҐУДЗЯ

Вперше я побачив його у «Вітрилах». Дуже гарна світла добірка поезій.

Потім вийшла його перша книжка в касеті разом з Бориспольцем, Стах, Винничуком, Ребриком, Ільченком. Оскільки ми товаришували з Вікторією Стах, я не міг не надряпати реценжку на сесю книжку. А оскільки то була касета, той реценжка мала характер касетної бомби. Проблема для критика – де друкувати? Надіслав у житомирський АВЖЕЖ і там вона і вийшла.

Про Юрка писалося так:

Дорога мусить жити

Юрко Ґудзь причисляє себе до українського авангарду, і має до того підстави. Про це свідчать сміливі експерименти над словом - "Немов", "Сонячний день", "Одного разу", "Хо", "Мантра першого зимового тижня". Гудзь у цих творах послуговується іронією та гротеском, при чому позбавляє слова зв'язку між собою і дивиться, що з ними буде. А з ними є новизна і свіжість пошуку.

"Жіночий портрет(1)" дає знати, що Ґудзь має глибокий ліричний талант. Ця лірика, як злива, захоплює зненацька. Ось так:

На кого схоже

обличчя річки,

Закуте льодом,

прикрите снігом?

- На сон, що сниться

мені самому

про сон, що снився

мені малому...

"Урок історії" та "Коли не буде влади" торкаються - оригінально, і інакше, ніж Винничук, теми застою. З цієї теми виростає інша, трагічніша, ближча автору - тема втраченого покоління. Про нього йдеться у вірші "Він довго йшов". В іншому творі поет говорить:

...ми -

лиш відгомін

майбутніх партитур.

Це відкриття народжене у тривалій душевній боротьбі з самим собою. В результаті цієї боротьби маємо думку, варту справжнього поета:

Та треба йти -

дорога мусить жити

і після нас.

То правда. Правда справжнього мистецтва. Власне, книжка Ґудзя - тільки заявка на щось більше, на розвиток кращого. Я відзначив все краще, що мені в ній відкрилось. Все гірше - за кадром. Бажалось би, щоб так було й надалі.

А вже потім при якійсь оказії ми з Юрком познайомились.

Найпам’ятнішою є наша з Бедриком поїздка до Житомира спеціально на круглий стіл по радянській класиці. Врублевський, Ґудзь, Сірик, а також перекладач сатиричного роману Геллера «Пастка 22» Микола Мещеряк, що страшно ненавидів Гончара… Розмова вийшла гарна – на березі Тетерева. Але так і не вийшла друком, чи вийшла уривком – не тямлю.

Потім всі зустрічі відбувались у Києві.

З ним було легко спілкуватись і було про кого: від Клименка до Кортасара.

А ще, що архіважливо для мене – він цікавився иншими. Кожна зустріч – це подарована ним збірка – Анатолія Шевчука, Анжели Рюмшиної... Та найбільше він переймався доробком Олександра Рихлюка – поета цікавого, талановитого, небуденного, автора двох книжок, який загинув ув автокатастрофі в Житомирі. Я ніколи його не бачив, мав тільки дві книжки, подаровані Ґудзем. Але поезія Рихлюка вартувала того, аби бути відзначеною у літпортреті поряд з Петром Шевченком-Біливодою, Іваном Козаченком, Василем Левицьким та иншими, що з волі Божої так рано відійшли у свій одвічний ирій.

В останні свої творчі роки він захоплювався малярством як складовою частиною прози. Я доволі скептично до того ставився.

Його смерть прийшла як грім серед ясного неба.

Коли вбивають поета, це завжди прикро і сумно.

Але як можна вбити поета?

Є його поезія, а в ній – його теплий погляд і гаряча кров його серця.

Без доробку Юрка ҐУДЗЯ українська література неповна.

Кухарук Р. Спогадуючи Юрка Ґудзя, 2011 р.

четвер, 12 травня 2011 р.

Юлія Стахівська. Зняти асфальт з житомирської бруківки


ЗНЯТИ АСФАЛЬТ 3 ЖИТОМИРСЬКОЇ БРУКІВКИ


Юлія СТАХІВСЬКА


Я заходжу в маленьку антикварну крамничку на розі вулиць Кочерги та Московської і питаю про розмінний білет Житомира за 1918 рік (деякі міста під час революції та громадянської війни випускали власні гроші), виявляється, є вони різним номіналом, отож, купивши 1 житомирський карбованець, запитую, що є ще часів УНР та Директорії. Продавець, відірвавшись від газети «Ко­муніст», дивиться на мене із зачудуванням: «Зачем вам эти петлюровцы и эти бумажки? Тогда каждый колхоз что-нибудь печатал, вон и в Малине свои деньги были, это не редкость». На мою репліку стосовно того, що колгоспів у 1918 році ще не було, він не реагує, бо захоплено розповідає про своє хобі - колек­ціонує портрети відставних царских офіцерів. На останок до­дає: «Запомните, Житомир был городом русских отставных офицеров, это город военных».

Ой, як же мені любі такі роз­мови, коли кожен у цьому місті, справді, поліетнічному, по­чинає тягнути ковдру на себе. Сумно, але Житомир - це ма­ленька сіра зозулька, яка підки­дає свої яйця до чималих украї­нських, польських, єврейських, російських і навіть дрібних німецьких та чеських гнізд. І кожне «пташеня» сприймає його по-своєму. Антиквар підмітив дуже вдало про «воєнність» цього міста: дещо утилітарного, ментально закритого, занишклого. Як сказала про нього Леся Українка: «у всьому відчувається якась пат­ріархальна тиша». Поетка гос­тювала там у письменника Гри­горія Мачтета. Останнього дуже цінував Ленін, про це сповіщає дошка на охайному особняку по вулиці Лермонтова. А от про те, що Мачтет товаришував із ро­диною Косачів і що це саме йому Леся присвятила одну імпровізацію, написану росій­ською мовою «на парі», нагада­ла нам Оксана Забужко.

Так, у Житомира багато про­валів у пам'яті, один із найкра­щих краєзнавців - Григорій Мокрицький, що майстерно складає зруйновані пазли історії міста, показує його як палімпсест. Це дуже легко проілюструвати на прикладі звичайного парку, він стане для мене своє­рідною зеленою лінзою, умов­ною точкою відліку.

Отож, коли будете в Жито­мирі, то в історичній частині ви обов'язково на нього, парк, на­трапите. Нині цей міський сад носить ім'я першого космонав­та, і назва одразу народжує потрібні асоціації: «підкорення Космосу» - Корольов (народився на вулиці Дмитрівській) Музей космонавтики. Для мене Парк культури і відпочинку ім. Ю.Гагаріна - своєрідний сим­вол Житомира радянського - досить швидкої каруселі з ря­дом заводів та фабрик, складні назви котрих уже давно повицвітали (Хімволокно, Льоноком­бінат, Електровимірювач), а де­які все ж тримаються на плаву, принаймні житомирськими шкарпетками та Морозивом 1 фабрики «Рудь» наша країна за­безпечена. Це парк мого пломбірного-дитинства, каскадів-фонтанів, атрак­ціонів та гульбищ. Дід веде мене ка­татися на «чорто­вому колесі»: парк розпластується під нами, сповне­ний дитячого ве­реску, а вдалині видніється Те­терів із брасле­том греблі-дамби. Я завжди сприй­мала її майже хтонічно, і, як виявилося, не дарма - кажуть, дні її лі­чені, коли прорве, то водою заллє весь житомирський Поділ. Хоча багато нинішних житомирян навіть і не знають, що в їхньому місті, окрім базару-вокзалу, є такий історичний район. Не дарма ж літописець Житомира, Валерій Шевчук, уводить у свій «Роман юрби» дуже показовий епізод: коли бабуся із вулиці Чуднівської по­трапляє в новий район, «на По­льову», і запитує перехожих, як проїхати до Чуднівського мосту, то їй авторитетно заявляють, що в Житомирі такого нема.

Парк складається з кількох бульварів, і на першому стоїть пам'ятник Пушкіну. Біля нього - традиційне місце зустрічей та побачень. Але не тільки. Це ще місце поховання червоного ко­місара Боженка. Чудове добросусідство, правда? От і почи­нається Житомир революційний (до речі, дідусь Леніна, Карл Бланк - житомирянин). Похова­ли комісара з почестями: у труні барона де Шодуара, труну ж солдати «позичили» у родинно­му склепі шляхтичів Шодуарів, чий палац був розташований у глибині парку. Про нього, розтрощеного, згадує в одному з творів Клим Поліщук і наділяє містичними силами. Нині ж від палацу залишився лише підму­рівок, на якому і стоять старі ди­тячі атракціони...

Не зберігся і той будинок, де засідала Центральна Рада під час свого відступу з Києва, хіба на тому місці нині перша міська поліклініка, а на ній - меморіальна дошка. У крає­знавчому музеї на Замковій горі не­погана експозиція Житомира часів УНР. Мій прадід записав у своїх спогадах про по­чаток революції таке: «І ось в один з лютневих днів я, сидячи за шкіль­ною партою, по­бачив на вулиці щось незвичайне. <...> Вулиця була запруджена народом, ішли з прапорами і співали якісь для мене нові пісні. На грудях були бантики з червоних стрічечок. Якраз проти мого вікна, у на­ріжному будинку на другому по­версі був балкон. На перерві до нашого класу прибіг один з на­ших студентів, Камчуков. Він рвучко відкрив вікно, і ми почу­ли промову якоїсь уже сивої літньої жінки, яка промовляла до народу».

Спогади мого прадіда, сту­дента Житомирського земле­мірного училища, відкрили мені поліетнічний дореволюційний Житомир: він, українець, на­вчався разом із поляками та ро­сіянами; винаймав квартиру в єврея, а згодом - у німців. Місто зберігає ті сліди, немов запеча­тує все у відповідні старі цвин­тарі, диференціює мертвих. А для живих залишено - церкву Успіння на Подолі, де хрестили Ольжича, учительську семіна­рію (теперішній педінститут), де навчався Липинський, кірху, в якій грав на органі батько зна­менитого піаніста, уродженця Житомира, Святослава Ріхтера; будинки польського поета Юзефа Крашевського та російсько­го письменника Володимира Короленка, єдину тепер синаго­гу на Малобердичівській, пивза­вод чехів Махачека і Янки, «фаб­рику рукавичок» Трибеля, про які писав у листах до дружини Коцюбинський... Усе це тепер ніби перебуває в іншій площині, далекій від сентиментального споглядання. З того часу залишилися хіба дріб­нота в антиквар­них магазинчиках та музеях/архі­вах. Втім, дуже повеселила книжка-колекція зміни прізвищ у 30-х ро­ках, зібрана жито­мирянином Генрі­хом Олешкевичем (його прадід був автором вже зга­даного пам'ятни­ка Пушкіну в парку). «Пані Каккі стає пані Врублевською» (2005) вийшла у ви­давництві «Факт» і яскраво про­демонструвала просто таки ірраціональний період перейме­новувань, це «Мина Мазайло» в реальності. Сучасний Житомир - це місто, якому потрібно «знімати асфальт із бруківки», тобто на­вчитися бачити свою різномані­тну історію. З наближенням до центру люди частіше перехо­дять зі мною на російську, то мені для сміху хочеться відпові­сти їм польською абощо. Як на мене, така провінційність - це найбільший недолік його меш­канців. Андеграундна культура цікава тим, що Житомир - один із центрів, наприклад, блек-металу в Україні. Якщо подивити­ся Вікіпедію, то в цьому можна переконатися. Але, звісно, най­більшої музичної популярності досягла група «Друга ріка». А от про житомирський хор «Орея» знають більше за кордоном, ніж на батьківщині.

I, звичайно, є Житомир літе­ратурний. З легкої руки Бориса Тена від шістдесятих років по­стала житомирська літературна школа з такими авторами, як брати Шевчуки, Євген Концевич, Володимир Даниленко, В'ячеслав Шнайдер, пізніше тут працювали такі оригінальні авто­ри, як, наприклад, Юрко Ґудзь, а двотисячні роки позначилися новою хвилею української літе­ратури з Житомира, передусім пов'язаної з двома літоб'єднан­нями - «Неабищо» й «Оксія».

Ну, й порада наостанок: приїздіть до Житомира, тут є що подивитись, але неодмінно ви­беріть собі провідника, який добре знає як сучасне місто, так і його історію. Адже чи не біль­шість житомирських цікавинок добряче захована від сторон­нього ока.








Стахівська Ю. Зняти асфальт з житомирської бруківки // Смолоскип України. – №3 (187), березень 2011. – С.4