Роман Кухарук. Спогадуючи Юрка Ґудзя

Роман КУХАРУК

СПОГАДУЮЧИ ЮРКА ҐУДЗЯ

Вперше я побачив його у «Вітрилах». Дуже гарна світла добірка поезій.

Потім вийшла його перша книжка в касеті разом з Бориспольцем, Стах, Винничуком, Ребриком, Ільченком. Оскільки ми товаришували з Вікторією Стах, я не міг не надряпати реценжку на сесю книжку. А оскільки то була касета, той реценжка мала характер касетної бомби. Проблема для критика – де друкувати? Надіслав у житомирський АВЖЕЖ і там вона і вийшла.

Про Юрка писалося так:

Дорога мусить жити

Юрко Ґудзь причисляє себе до українського авангарду, і має до того підстави. Про це свідчать сміливі експерименти над словом - "Немов", "Сонячний день", "Одного разу", "Хо", "Мантра першого зимового тижня". Гудзь у цих творах послуговується іронією та гротеском, при чому позбавляє слова зв'язку між собою і дивиться, що з ними буде. А з ними є новизна і свіжість пошуку.

"Жіночий портрет(1)" дає знати, що Ґудзь має глибокий ліричний талант. Ця лірика, як злива, захоплює зненацька. Ось так:

На кого схоже

обличчя річки,

Закуте льодом,

прикрите снігом?

- На сон, що сниться

мені самому

про сон, що снився

мені малому...

"Урок історії" та "Коли не буде влади" торкаються - оригінально, і інакше, ніж Винничук, теми застою. З цієї теми виростає інша, трагічніша, ближча автору - тема втраченого покоління. Про нього йдеться у вірші "Він довго йшов". В іншому творі поет говорить:

...ми -

лиш відгомін

майбутніх партитур.

Це відкриття народжене у тривалій душевній боротьбі з самим собою. В результаті цієї боротьби маємо думку, варту справжнього поета:

Та треба йти -

дорога мусить жити

і після нас.

То правда. Правда справжнього мистецтва. Власне, книжка Ґудзя - тільки заявка на щось більше, на розвиток кращого. Я відзначив все краще, що мені в ній відкрилось. Все гірше - за кадром. Бажалось би, щоб так було й надалі.

А вже потім при якійсь оказії ми з Юрком познайомились.

Найпам’ятнішою є наша з Бедриком поїздка до Житомира спеціально на круглий стіл по радянській класиці. Врублевський, Ґудзь, Сірик, а також перекладач сатиричного роману Геллера «Пастка 22» Микола Мещеряк, що страшно ненавидів Гончара… Розмова вийшла гарна – на березі Тетерева. Але так і не вийшла друком, чи вийшла уривком – не тямлю.

Потім всі зустрічі відбувались у Києві.

З ним було легко спілкуватись і було про кого: від Клименка до Кортасара.

А ще, що архіважливо для мене – він цікавився иншими. Кожна зустріч – це подарована ним збірка – Анатолія Шевчука, Анжели Рюмшиної... Та найбільше він переймався доробком Олександра Рихлюка – поета цікавого, талановитого, небуденного, автора двох книжок, який загинув ув автокатастрофі в Житомирі. Я ніколи його не бачив, мав тільки дві книжки, подаровані Ґудзем. Але поезія Рихлюка вартувала того, аби бути відзначеною у літпортреті поряд з Петром Шевченком-Біливодою, Іваном Козаченком, Василем Левицьким та иншими, що з волі Божої так рано відійшли у свій одвічний ирій.

В останні свої творчі роки він захоплювався малярством як складовою частиною прози. Я доволі скептично до того ставився.

Його смерть прийшла як грім серед ясного неба.

Коли вбивають поета, це завжди прикро і сумно.

Але як можна вбити поета?

Є його поезія, а в ній – його теплий погляд і гаряча кров його серця.

Без доробку Юрка ҐУДЗЯ українська література неповна.

Кухарук Р. Спогадуючи Юрка Ґудзя, 2011 р.