Я проста сільська жінка, що малює... Хочу, щоб Юркові листи та мої маленькі відповіді — погляди з сьогодення на наші почуття — відкрили людям красу його душі...
Сказав би ти: «Не можна так
у відчаї палати!..»,
а я і рада, що палаю,
мов свічка жовта, догораю,
що ти колись поставив біля ніг
Святої діви з іменем Марія!..
Надія МИКОЛАЙЧУК
Лист Юрка Ґудзя від 28. IV. 91 року
Надіє, добридень!
Сьогодні неділя, за вікном зелено-мокрий, пахучий
день — йде дощ. Кілька годин тому я повернувся в Житомир, в кімнату, яка ще не
охолола від твоїх позавчорашніх відвідин. Речі в ній (книги, стільці, стіл,
ліжко, картини на стінах) сприймаються тепер зовсім інакше — не як статисти і
співучасники повсякденного побуту (буття), а як утаємничені свідки Твого
пришестя, з якими тепер я можу розділити свою таємну пам'ять про Тебе, свою
самоту без Твоєї присутности, розділити і вже так не мучитись, що немає кому
розповісти про Тебе, що не можна про це розповісти, — бо завжди слова відстають
від досвіду невимовного.
Ти запитувала, що я буду робити, коли ти почнеш
ревнувати мене до білих нарцисів, що залишились на моєму столі? Можеш не
хвилюватися. Коли я цілуюся з ними, коли ніздрями вбираю їхній запах, то
заплющую очі й бачу перед собою твоє обличчя, вдихаю пахощі твоєї шкіри,
торкаюся твоїх повік. Вони — лиш одна з іпостасей твоєї невидимої присутности
(тверде закінчення — за відновленим правописом Голоскевича) біля мене. Квіти —
твої найближчі союзники (після мене, звичайно). А ще — птахи. Це вже попередники
двох вищеназваних. А ще — комахи... Бо твої поцілунки нагадують мені вологих і
волохатих метеликів, що несподівано й невідомо за які заслуги дотикаються моєї
щоки, заліплюють неймовірно приємним лоскотом моє вухо, — так, що я перестаю
тебе чути, тільки бачу, а потім всі разом злітають і ховаються по куточках
твоєї усмішки, — ось такої, як зараз. Вольохаті і вольогі...
Вже в дорозі (сьогодні) я подумав, що тоді в Києві,
коли ти мене провела до дверей, я не встиг сказати тобі тих Слів, котрі завжди
треба говорити перед розставанням з людиною, котру любиш, навіть якщо
розлучаєшся ненадовго. В суботу, а може й раніше, я приїду в Лучин до тебе...
Хома Брут для
Лучинки...
Надія Миколайчук Юркові — запізніла розмова з твоїми листами...
Ти навчив мене відчувати запах і колір слова, а
давніше (до нашої зустрічі) я думала, що словами можна передати лише думки,
зміст чогось і таке інше... Чому до зустрічі з тобою я малювала лише птахів, а
коли заглянула тобі в очі, то на моїх малюнках зашурхотіли крила янголів? Бо ти
і є янгол!
Тобі про твою картину, Юрку:
Зелені двері пам'яті
розхристані
вітрами,
сивий
янгол
біля
зачинених дверей її мовчання
шукає
дорогу повернення —
склавши
стомлені крила...
І ось у своєму видінні я бачу дубовий стіл, за
яким сидить янгол і пише лист, а на столі горить свіча надії, і він знає, що
зустріне художницю, бо їхнє майбутнє збережено в тихій пам'яті Бога.
* *
*
Лист Юрка Ґудзя від 30.ХІ.90 року
Надійко, здрастуй!
Радий був отримати твого листа, ще раз почути
захований поміж літер і слів твій голос, і вірш мені сподобався — він справді
схожий на чорно-білий графічний малюнок, має свій рух, свою тривалість
сновидіння. А дороги в нікуди — найцікавіші, хоча й не найлегші. Нікуди, Ніщо —
то цілі світи, найосновніші світоглядні категорії даосів, дзену. Тож не варто
впадати у відчай, що доводиться йти саме цією дорогою, і мати довіру до
власної долі.
Дорога творчості — шлях постійних утрат, нечастих
здобутків. Йти ним жінці — набагато важче, складніше. Але саме на ньому бувають
зустрічі, хвилини єдності зі світом і світлом, хвилини дотику до інших світів,
заради яких можна витримати весь тягар того шляху. Але то моє власне
сприймання, а в тебе це може бути по-іншому.
Юрко Ґудзь.
Ніч — то величезний чорний метелик...
Жінка в кімнаті плаче,
Тихо так плаче, щоб не сполохати
сюрчання коників і місячного
звіра,
а головне — щоб не збудити
того без назви, без ознак,
що не вміщається і в плачі,
що причаїлось по кутках
напівзабутих лабіринтів...
Долає сон печальні переправи,
і перед тим, як берега допасти,
відчує жінка за плечима
холодний помах крил:
то ніч — величезний чорний метелик..
Всього доброго тобі! Юрко.
* *
*
Лист Юрка від 16.ІV.91
Надіє!
Сьогодні ранком я раптом пригадав (музика
допомогла), про що саме думав тоді, надвечір, в Корбутівському лісі, коли
сидів у тебе на колінах — він подумав тоді (від третьої особи писати легше,
аніж від першої, спробую так), що в нього немає нікого (крім тебе), кому можна
було б розповісти, якою ти буваєш неймовірно красивою і несподіваною в
найзвичайніших буденних ситуаціях — ось так, коли поправляєш зачіску, однією
рукою притримуючи гребінь, а іншою відкидаючи волосся з чола, або — тоді, в
сутінках, коли ти вперше приїхала до мене, і темрява, що насувалася крізь
шиби, пригасила риси твого обличчя, і несподівано для себе він побачив, як
крізь нього проступило обличчя зовсім іншої, незнайомої йому жінки, котру він
бачив хіба що в сновидіннях, але ніколи — так близько, виразно, на відстані одного
змішаного подиху, щось схоже на балканський тип (грекиня? турчанка? словенка?),
і поки намагався все запам'ятати, вона тихо сміялася з його витрішкуватих
придивлянь, легко повертала голову і знову на нього дивилося зовсім інше
обличчя, з відчаєм і захватом відчуваючи всю неможливість запам'ятати,
затримати плин отих перетворень (ти чия? ти чия? ти чия? — нічия,
нічия-течія...), і він здивувався тоді впізнаній вперше усій самотності
кохання, коли (після твого від'їзду) залишаєшся єдиним свідком пережитого
зовсім іншого часу, свідком власної пам'яті й в ній збережених від руйнування
(а може — й поза нею завдяки тобі) хвилин і годин твоєї присутності біля мене,
в мені, твого проникнення навіть у ті роки, коли я жив без тебе, коли
залишаєшся сам — покараним співучасником (покараним розставанням, бо дні,
прожиті без тебе, тягнуться так довго!) тих дійств і ритуалів, що споконвіку
розраховані на двох... Неможливість розповісти хоч кому-не-будь... Мабуть, це
від того, що любов потребує свідків свого існування. Не тих, що підглядають в
шпарину, а якогось головного СВІДКА... Для чого потрібна його присутність, я
ще не знаю, не можу цього пояснити. Пам'ятаєш, як ліс стояв довкола нас, яким
глибоким мовчанням були охоплені сосни, як вітер розгойдував темно-зелені
верховіття, немов один великий маятник вечірніх дзиґарів для нас відмірював
не той скороминущий час, з якого укладаються лиш паперові перекидні календарі
та зморшки на жіночих обличчях, а саме ті звільнені миттєвості єдиного простору
— часу, що залишається там, біля сосен, назавжди. Бо раз побачене і пережите
(на рівні «макото») ніколи вже не повернеться в хаос — навіть якщо ніхто і
ніколи не зможе розкодувати те мовчання.
«Мовчать дерева, божевільні свідки...» Але присутність
того єдиного, невимовного свідка, його допомогу, його оберігання нас з тобою
сприймається мною чимраз відчутніше. Головне — мати довіру до нього, до
напрямного помаху його крил. Хто він такий, може, ти знаєш більше про нього?
Чекаю на твій приїзд.
Житомир. Юрко.
* *
*
Відповідь моя тобі, поете:
Палаючі крила
спотвореного янгола
б'ються в болючому відчаї
біля глухонімих дверей
її спорожнілої душі,
а свідка пам'ять проковтнула...
* *
*
Босоногий геній
кутаючи в полотнині
шмат чорного хліба
дарував людям
багатство душі своєї,
щоб відродитися в пісні
Шукаючи себе я йду до тебе...
Підготувала
Надія МИКОЛАЙЧУК
(СИРОТЮК)
с.Лучин
Попільнянського р-ну на Житомирщині
Поет і художниця // Літературна Україна, 18 червня 2009. - С.8
Немає коментарів:
Дописати коментар