Юрій Тетянич
Animadversiones*
Коли я потраплю до пекла або ж до
раю (якийсь позажиттєвий досвід, здогад якийсь надсвідомий підказують мені, що
ці доконечно межові сутності нашого метаіснування переплетені поміж собою куди
тісніше, аніж нам се видається за катехізисом), то за найбільшу кару
(найстрашнішу нагороду?) стане для мене, як скриптора, насильницька повинність:
а) незкінченно перечитувати
якийсь психологічний, дубово-реалістичний, обов’язково соціальний, з липучим
наповненням дидактичним роман на штиб "Прапороносців", "Твоєї
зорі" чи недавньої "Голої душі", що за її найцікавіше місце є
авторське самовизначення етапів (епох!) власного творчого шляху: ОРГАЗМ;
САРКАЗМ; МАРАЗМ..., чи якусь модернішу конструкцію з тих самих
ідеологічно-злободенних блоків: голодомор, політв’язні, Чорнобиль...
б) заучувати напам’ять і голосно
декламувати комусь невидимому в сутінках надвечірніх тисячі рядків із сотень
збірок поетичних, висунутих на здобуття (й тих, що вже здобули) –Енківської
премії, в хронотопічно-самостійному просторі яких густими лавами сунуть
козаченьки, очамрілі від постійних (теперішніх) звертань-викликань,
вживання-жування їхньої зболеної потойбічності, махають шабельками і пруть їм
назустріч кляті воріженьки, – не менш несамовиті, не менш безтілесні... на тих
же сторінках біснуваті й ситі пророки захлинаються, викликаючи апокаліптичні з’яви,
сиплють дозволені прокльони на голови покійників-фантомів й опісля гарного
обіду зі смаком проливають сльози над долею стражденного і зубожілого люду,
затуляють недолугість своїх творінь посвятами новітнім вождям новоявлених
партій, і вже вкотре у різноманітних треносах-катреносах поминаннями всує
знеживлюють силу всіх імен-Невимовного, – заки-поки зашмаркана Маруся розімліло
вдивляється в золото-синь незалежно від нас зколапсованих наробрами** обріїв,
звідки лине і ллється затишно-тепле сяйво майбутніх почестей
одержання-отримання державної премії, – тепле не так фінансово (коли кілька
років підряд висуваєш-засуваєш свою кандидатуру на згадану премію і зрештою її
отримуєш, то можна, за недавнім прикладом поета, чиє прізвище марно радить йому
хоч трохи помовчати, невимушено й легко пожертвувати ту мізерну десятину в
який-небудь фонд), як семіотично – своїм престижно-знаковим означенням, премії-покритки,
знеславленої шамотними лауреатами-можновладцями, прикритої іменем Поета, котрий
ні сном ні духом не відав про той прийдешній щорічний ритуальний стриптиз
нагородження за посадову вислугу літ у редакторських і секретарських кріслах, а
не за вартістю літературне явище. А на те, аби вберегтися від громадського
осуду й надалі зберегти ієрархічну чергу на о-лау-реа-чування, останніми роками
в безпросвітні обойми "мічених" уводять двох-трьох прозаїків і
поетів, колишніх політв’язнів (хоча їхнє тюремне минуле не завжди є запорукою
таланту), літераторів з того "швіту": діаспора плюс знищені,
померлі...
в) проглядати і слухати в запису
радіо- і телевиступи свіжоспечених лавроносців-знаменосців, їхні одкровення й
занудні балачки про власні подорожі шляхами слави геніїв минулого, як вони
опікуються пам’яттю про них, які дивовижні знахідки бувають на тих переходах,
чути і бачити, як булькотить-розпирає їхню гордість від прилучення до порожнечі
розритих могил...
... Хочу, аби мене зрозуміли: я
зовсім не проти Премії, цієї останньої державної дотації, останнього релікту
часів тотального керування культурою, – нові ж приват-меценати озиватися не
спішать... Я не проти самих лауреатів, цих справді нещасних людей. Зніміть
тільки ім’я Шевченка з тієї вивіски та й тіштеся собі на здоров’я... Я зовсім
про інше.
...Трохи б перепочити від тих
пекельно-райських повинностей і встигнути пригадати кілька абзаців зі
"Щоденника" Вітольда Гомбровича, дивно співзвучних з далини середини
п’ятдесятих років нашим теперішнім гласолаліям:
"Генії! Чорт би побрав тих
геніїв! О, як мені хотілося сказати цьому зібранню: Ну який стосунок я маю до
Міцкевича? Ви для мене не набагато любіші, аніж Міцкевич. І ні я, ні хтось
інший не судитиме польський народ, дивлячись на Міцкевича чи Шопена, він
дивитиметься на цю залу, що тут робиться і говориться... Возносячи Міцкевича,
вони принижують самих себе – а по тому, як вони визволяли Шопена, було видно,
що до нього так і не доросли – любуючись своєю культурою вони виказували свій
власний примітивізм... Навіть якби ми були такий убогий народ, що нашими
найбільшими митцями були б Тетмаєр чи Конопніцька, але, якщо ми могли б судити
про них як справді розкріпачені люди, з поміркованістю і тверезістю людей
зрілих, якби наші слова не глухли десь у запічку, а ширяли на світовому
рівні... то тоді навіть Тетмаєр міг би бути за предмет нашої гордості. Але за
нашої ситуації Шопен з Міцкевичем тільки підкреслюють нашу мізерність – бо ж ми
з наївністю дітей потрясаємо перед носом знудженого закордоння тими полонезами
тільки тому, що хочемо якось укріпити своє надщербнуте почуття власної гідності
і якось у ньому навіть зрости. Ви скидаєтеся на злидаря, який похваляється тим,
що його бабуся мала фільварок і була в Парижі. Ви ж лишень убогі родині світу,
що пробують сподобатися і самим собі й іншим.
...Найстрашніше те, що й
сьогодення і його розум приносяться в жертву небіжчикам. Тому цю учту можна
було б назвати актом взаємного отуплювання во ім’я Міцкевича..." ***
Тепер бачимо: діагноз Гомбровича
все ж прислужився видужуванню поляків від хвороб національно-патріотичного
самоїдства. Куди ж нам подітися від самих себе, від свого пекла і раю?..
-- -- -- -- --
*) Апітасіуегеіопез - (лат.) -
нагадування, заувага, спостереження, стягнення, ПОКАРАННЯ.
**) Наробри - народні обранці.
***) Вітольд Гомбрович. Щоденник.
(1953-1956), - Альмала.х "Ї" - 4.1989. число1. Переклад з польської
Тараса Вояняка.
Немає коментарів:
Дописати коментар