Леся Ґудзь. Засвітити – та не обпалити: пам’яті Юрія Ґудзя

Сьогодні я наважуюся відкрити сторінки Юркових щоденників, щоб засвітити цим свічку пам’яті нашого земляка і просто Людини. Ніла Зборовська свого часу назвала його «землеробом української літератури». Дійсно, Ґудзь – це людина землі, котра змогла піднятися аж до високих небес своєю любов’ю до звичайного селянина.

Засвітити – та не обпалити: пам’яті Юрія Ґудзя

У долі цієї людини цифра 2 має якийсь особливий зміст: закінчив свій життєвий шлях 20 лютого (другого місяця року) у 2002-ому – тобто 12 (і знову два)років тому. Непересічна особистість і розхристана у своїй відвертості душа, талановита різнобічно людина – і настільки ж унікально непристосований до буденного життя звичайного обивателя. Так, далеко не кожен здатний протиставити себе цілому суспільству з його усталеними поглядами на роботу, відпочинок, сімю – все те, чого так прагнемо ми і чого так сторонився він. А якщо дивитися на це простіше – то, напевне, саме такою була життєва ніша Юрка Ґудзя у Цьогосвіті, і саме йому судилося заповнити її собою.
 Повторюся, він таки й справді вирізнявся з-поміж нас, але робив це не для показухи – іншим просто не був. Як і його картини, поезія, проза. Як і його щоденники, врешті-решт. О, це глибоко окрема розмова – щоденники Юрка Ґудзя! Вже не один за неї брався – занадто вже ж ласою видається ця тема і вигідною для комерційної літератури. Проте давно відомо, що ТАКІ записи – це інтим душі, а отже – «оголювати» душу напоказ потрібно дуже й дуже обережно. Чи не тому якась невидима сила зуміла стримати той задум, що могли нашкодити світлій пам’яті нашого Юрія, обпалити нещадно «модою на Ґудзя»…
Дещо зі своїх записів опублікував сам письменник – і вони стали досить нестандартним романом-посвятою сучасному селу. Назва «Не-ми» – частина ймення його рідної Немильні, куди все своє недовге життя линув серцем і прийшов лише в Тогосвіті.
 Прочитуючи Юрка Ґудзя щоденники, не раз перегорнеш сторінки назад – бо записи утворюють таке щільне смислове переплетення, що мимоволі починаєш відшукувати одну з тих ниток-тем у прагненні дійти-таки за нею до останнього запису. І у цьому - унікальність Юрка Ґудзя.
 Сьогодні я наважуюся відкрити сторінки Юркових щоденників, щоб засвітити цим свічку пам’яті нашого земляка і просто Людини. Ніла Зборовська свого часу назвала його «землеробом української літератури». Дійсно, Ґудзь – це людина землі, котра змогла піднятися аж до високих небес своєю любов’ю до звичайного селянина.
Тож вірю щиро: моє світло, у якому викладу частинки щоденників, зуміє зберегти неопаленими і його думки, і почуття, викладені на папір. А кожному, хто триматиме в руках ці сторінки, просто і легко затепліє на серці рясними іскринками Юрієвої відвертості з самим собою. Крізь дванадцять років снігів на його могилі…

Іскринка перша: Богдан (син – Авт.)
4.10.94. Вечір. Богдан про свою тінь: «Тату, а я боюсь того Богдана на стіні: великий, вухастий і все робить те, що й я».
8.10.94. Вчора: «Тату, я – червоний дракон, а ти хто?» «Я – синій. А де ти живеш?» «На весні і місяці травні»…
10.11.94. Четвер. Повернення в Київ. Богдан: «О, Юрко повернувся… А мама тебе вчора чекала…»
12.12.94. «Тату, мені такий сон дивний приснився: вітер дерева ламав, як олівці, і хтось намагався втекти від них…». Заскучало за тобою твоє безпритульне дитяточко, пищить собі стиха, сумує з тобою за давнім і теплим притулком твоїм…
Без дати. Вечір. Пироги з маком, з капустою та печінкою. З Богданом змагаємося у висловленні мамі приємнощів. Богдан: – Ти наша розеточка електрична! Ти – вода в колодязі! Ти – наш світанок! Ти – наш вогонь! Я: ти – наша бджілка волохата. Ти – зелене дерево на підвіконні посеред холодної осені!

Іскринка друга: Немильня.
Без дати. Минулої ночі мені снилося, що я плакав, знайшовши мамин підручник з історії…
8.11.94. Свято – День, Коли Закололи Кабана. Сергій Хворик: «Дай, Боже, спожити та ще більше нажити». Баба Софія про себе: «Ото вже дожила… Не потрібна ні Богові, ні людям». Сергій на те: «Якось воно буде…Помаленьку, помаленьку, бабуню…всьо буде добре…»
9.11.94. Немильня. Ранок у темряві. Мама і її розповідь про успадкування трагічної долі Петра Зірового – сина Костя-комбайнера…

Іскринка третя: люди.
Без дати. Люди хочуть не тільки м’яса, акцій – віри в щось,когось…
7.11.94. Неділя. Гердер про Україну: «Україна стане новою Грецією. Прекрасне небо цього народу, його весела вдача, його родюча земля… настане час і прокинуться…»
13.11.94. двадцять перший вік – то має бути вік Жінки.
10.11.94. Міф здатний не лише зняти кордони між людиною й природою, а і межі між сучасністю й минулим. Людська душа – як символ вічності. Мавка отримує людську душу як плату за любов до Лукаша, а при цьому природні сили оплакують її перехід у світ людей.

Іскринка четверта: повернення додому.
6.11.94. дизель Житомир – Звягель. Жінка з карміновою раною замість рота. Які ж очі в неї, якого кольору?
Немильня. Бабуся з двома онуками йшли в Кикову – через Руденьку, Тальки. День гарний. Надзвичайно красиві інверсійні смуги – біле на синьому – на присмерковому небі… Куди там Годару з його «Passionen»!
Для радості хіба треба якісь особливі причини?
5.11.94. Дизель. Уповільнений рух крізь пейзаж звільняє від корости прожитого і здобутого досвіду… Справді, розумієш, що все йде неправильно, і не маєш змоги щось змінити в рідкісні дні, коли батько буває тверезим.
7.11.94. День т.зв. Жовтневого свята – найхолодніший, найбезпросвітніший місяць осені. Поїздки зі столиці додому: ночі на вокзалах, відчуття внутрішнього і зовнішнього заледеніння, повільної втрати останніх залишків домашнього тепла…Недочужена, недорізана владою совість – ось так, напри початку. Сьогодні – похід в Ягоденку, в ліс надвечірній. День сонячний і тихий… Спиною притулившись до стовбура сосни, заплющив очі… отак, навстоячки, задрімав… А коли все минуло, обережно розплющив очі. Золотисті цятки рухались вгору, вниз, по діагоналі: опісля морозу комарики відігрілись і грали в «стовпчики» – таке тільки ранньої весни в лісі бачив… густе вечірнє світло – сосни полудневим своїм боком відбивали його…
8.11.94. Вівторок. День святого Дмитра. «До Дмитра дівка хитра.» А після?.. Сонце прямо у вікні сходить. Танець з ним і спілкування. Дими з хат – на тлі темно-зеленого лісу. Ніч – листопадова – спомини про давній празник, крижані протяги з чорних дір небуття… І Божа ніч – місяць, зорі, вогонь у плиті. Всесвіт згортається, кришиться, крутиться…
Іскринка п’ята: враження.
5.11.94. Субота. Житомир. Вечір. Два видіння краси: небо надвечірнє, птахи, дзвін, Михайлівська церква і серафими з вишитими крильми…
Пекло починається на землі, де є одна лиш приречена вдоволеність земним. Пекло починається там, де відсутня спроба відтворення реальності, паралельної земній.
14.11.94. В повітрі – на гілках чорних дерев – нитки/стрічки магнітофонної тасьми: бабине літо зимового саундтреку…

Леся Ґудзь з архіву шкільного музею Юрка Ґудзя в Немильні.
Немильня. Леся Ґудзь. Юрко Ґудзь.



Джерело: Гудзь Л. Засвітити – та не обпалити: пам’яті Юрія Ґудзя // Інтернет-видання "Золота пектораль",  13.06.2014 // http://zolotapektoral.te.ua/zasvityty-ta-ne-obpalyty-pamyati-yuriya-hudzya.html#more-8264