ЮРКО ГУДЗЬ І СВЯТКУВАННЯ ДНІВ БІДИ
|
 Юрко трагічно загинув 13 зим тому, 20 лютого 2002 року. Щоліта друзі, товариші, колєги по перу, митці збираються чесним гуртовим товариством у Житомирі і їдуть на бáтьківщину письменника, в Немильню Новоград-Волинського району, аби згадати його добрим словом. Перед від’їздом, зазвичай, я переглядав Ґудзеве письмо:  «19 квітня 2001 року. Петро, доброго ранку Тобі! Вчора попуткою добрався з Києва до Житомира, збирався переночувати в штабі місцевого КУНу, та в них ремонт, мою розкладачку викинули невідомо куди, добре, що на цьому ж поверсі є ще одна порожня кімната, звідки недавно виселили братство УПА, – туди я з КУНу перетягнув чотири стільці, на них і спав... Через кожних години-півтори прокидався (від холоду – вибите вікно) і робив зарядку, щоб трохи зігрітися, розворушити задерев’янілого хребта. Тепер вже ранок, до відправлення мого дизель-поїзда на Зв’ягель ще дві години, хочу встигнути розповісти Тобі київські новини. На радіо «Ярославів Вал» пообіцяли зробити огляд «Сови», в часописі «Слово і час» – вмістити короткі рецензії на дві твої книги – про І.Кошелівця й Б.Сушинського. Петра Коробчука я не зміг розшукати, надто мало зоставалося вільного часу перед від’їздом. Спробую зробити це через два тижні, в наступний свій набіг у Київ... В.Даниленко започатковує новий літ. проект під умовною назвою «Французький трамплін» – видавництво укр.сучасної прози французькою мовою, знайомство французів з літ.журналами, що видаються в Україні, спільні антології... «Сова» йому сподобалася, хоче співпрацювати, треба вам якось зустрітися, – чи вдасться 14 травня приїхати в Тернопіль, ще не знаю. В підземеллі хрещатівськім, у якомусь переповненому гадючнику (на честь перемоги блатного «Динамо» над провінційним «Металургом») Сашко Сопронюк, редактор колишньої й теперішньої (майже невидимої) літературної газети «Слово» десь із годину розповідав мені, як помирав Іван Царинний, поет Божою милістю, запроторений два роки тому в дніпропетровську спецпсихушку, як минулої осени його випустили звідти, дружина вигнала Йвана з дому, всю зиму – по майстернях знайомих художників, захворів і лікар – гнида, хоч і знав про кінцевий діагноз, все продовжував тягнути останні гроші з рідні, як ховали Івана в Яготині, й Сашко разом з іншими, ніс труну, майже не відчуваючи ваги – бо ж висох Іван, як олівець в руці Божій, та й за життя він був легкий і гарний чоловік; як плакала тітка – сестра Йванової матері – виплакала його всього і всім (як зозуля – каже Сашко, цілому світові (глухому й невидющому) й розповіла про нього... Минулого, божевільного спекотного літа в Києві посеред вулиці помер поет і бард Іван Козаченко, тепер ось Царинний... Івани гинуть, а зостаються Вані, всілякі драчидла, плющі й іже з ними... У Царинного зосталося чимало неопублікованих віршів, написаних в ув’язненні й після нього... В Козаченка – також... Було б добре, якби «Сова» надрукувала їхні вірші поруч..». (Із книжки Петра Сороки «Перед незримим вівтарем. Денники». – Тернопіль: «ПП Сорока», 2008. – Стор. 214 Це – кусники одного з листів Юрка Ґудзя до автора книжки, №25. Принагідно до слова: по Івановій, Царинного, смерті було два вечори пам’яті – поета згадували друзі. На одному головував покійний Михайло Саченко. Другий проводив Василь Шкляр. Обидва пройшли у Спілці письменників, на Банковій. Книжки, за цей час, – жодної.. З Іваном, Козаченком, трохи свіжіше. Тетяна Крижанівська, дружина, поетеса, – ще тут, близько, на землі, на цьому світі. Разом (що прикметою для мене, переднє слово до книжки моєї колись він писав) в одній літературній серії «Банкова, 2» ми вийшли позаторік: у нього книжка поезій, «Зимовий птах», у мене – «Самотній вовк». Одразу ж на поетові роковини, ще 2000 року, відбувся його вечір у столичній Центральній Раді, на Володимирській. Опікувався цим письменник Ігор Маленький. Тут же вийшла і книжка самого Юрія Ґудзя «Навпроти снігу». До неї увійшли його поетичні збірки – «Postscriptum до мовчання», – «Маленький концерт для самотнього хронопа», поема «Барикади на Хресті», оповідання з книжки «Замовляння невидимих крил», «Гуміарабік», романи «Не-Ми», «Ісихія». За всім цим – чимала праця нинішніх спілчанських керівників Михайла Сидоржевського і Володимира Даниленка. Останній, як на мене, взагалі провів титанічну роботу, за висловом Світлани Єременко, на рівні цілого видавництва. Дві такі книжки Володимир Даниленко дав мені на дорогу: одна в «Поетичному братстві Юрка Ґудзя», в Житомирі, знайшла прихильність. Друга в Юковому музеї, в Немильні, оселилася. Далі – за однойменною Юрковою поемою – густа багата його книжка «Барикади на Хресті», Тернопіль. «Джура». 2009, на сторінці 91 значить: 29. «17.ІV.96. неділя – Надії, в Лучин: […] «… Я вже третій день в Ірпіні. В будинку творчости: маю кімнату (окрему (!!), а не одну на трьох, як це є тепер у моїх київських «приймах»), балкон виходить прямо під сосни й сузір’я весняні… …Щось мені тут не дуже весело… В голові весь час крутиться віршик, почутий від В.К., поета безпритульного (Володимир Карабут – чоловік, котрий окрім художніх текстів, писав і написав ще кілька дисертацій для наших учених мужів – О.С.). «Ірпінь, осінні холоди. Курей наївшись і вареників. Сидять і плямкають жиди учених мужів В будинку творчости «пісьменніків…» Як на мене, під означенням «жиди» тут мається на увазі не приналежність етнічна (по крови), а певний соціальний статус – їхня колишня і теперішня хитрозробленість, вірна служба (протягом десятиліть) людожерній владі… запроданість їй прижиттєва й посмертна. Можна зрозуміти якого-небудь Соломона Величка… […] Вони ж думали: «совдепія – це навічно, а хочеться і їсти смачно, і спати гарно, й лавреатом побути»… Часи змінилися, «пісьменніки» швиденько повикидали партійні квиточки, – ніхто ж не збирався повертати отримані за співпрацю з режимом державні («ленінські») премії, квартири на Хрещатику, дачі в Кончі-Озерній… Певно, на них ще знайдеться майбутній Люстратор-пекельник… Але ж і моє київське «немає куди подітися» теж не виправдання, – для спілки однієї з «величками»… Єдиний мій притулок – це письмо, текст… Десь мушу, як сука вагітна чи кицька Марфа, шукати місце, щоб потайки (невідомо що і для кого) зродити, зригнути в цей світ кілька сторінок друкованого відчаю… Хоча в людей і без нього хватає гіркого клопоту… Якось інакше жити? Тоді ці невимовні голоси зжеруть мене зсередини… […]». Наче про день сьогоднішній, хоча майже 20 весен тому писано. …Чогось, мимоволі, згадується мені наразі невелика Ґудзева клітка з порцеляновою пташкою, з часів його мешкання у Олега Лишеги на столичному Княжому Затоні. Позаторішнього прикінцевого червневого дня зателефонував Олегові на столичний Княжий Затон, аби її взяти. Юрко, якогось часу, як уже я завважив вище, десь на півроку, коли Лишега був в Америці, замешкав був його однокімнатну квартиру (верхнім і нижнім поверхами сусідили Михайло Григорів та Євген Пашковський). Після пам’ятного вечора по Іванові Козаченку в приміщенні Центральної Ради, що на Володимирській вулиці в Києві, Ґудзь запросив до себе на гостину. При свічці, богемно, пом’янули Івана, – вільно розсипана підлогою шипшина, кетяги калини, грабовий брус на всю довжину кімнати до цього прихильно спонукали, витворюючи своєрідне вечорове осоння. …Початком другого літнього місяця 2013 року на поетичних читаннях «Липневий янгол» у Немиленській школі, де Юрко вчився, а потім і вчителював, я передав той дарунок до його, Ґудзевого, музею. Торік ми кілька разів зустрічались з Олегом у музеї-квартирі Павла Тичини, у нашого спільного друга завідувача відділу фондів та наукової роботи Григорія Донця. Кавували. В розмові – природою – згадався Юрко. У мене лишилося чимало з його побутових речей, повів повагом Олег, книжки, занотовані думки в них, рукописи, записники, публікації. Домовилися, що Лишега все те, поступово, через мене, передаватиме до музею… Одначе не судилося-не склалося: торішнього грудня, 17-го його числа, Олега Лишеги не стало. Певно, треба робити все вчасно. І бажано – за життя. Через те я мовчки, телефонічно, набрав літературознавця і філософа з Інституту українознавства Олександра Хоменка, аби вчений, чоловік достоту і скрупульозно тонкий, передивився свої архіви: раптом там щось Юркове зосталося. Олександр відгукнувся. І таки ще одна родзина знайшлася: «Святкування днів біди», стаття, що її Юрко Ґудзь, під літературним псевдонімом Юрій Тетянич, 1995 року робив для «Слова», Ч.3(90). Вона нині дуже до часу.
Олександр Сопронюк,
Асоціація українських письменників СВЯТКУВАННЯ ДНІВ БІДИ З давніх часів, коли я вчителював у своєму селі, для відкритого уроку на тему початку В.В.в. (треба сказати, – кожен такий урок сприймав як кару Божу за попереднє недбальство: читання разом з дітьми в урочі години художньої літератури – «Пригод Барона Мюнхаузена», «Людоловів» і «Сіверян», за походи до лісу й річки – замість вивчати п’ятирічки і епохальні рішення Слави Капеесес – тим паче, що саму присутність поміж моїх дітей товстошиїх і товстопузих «вищестоящих» інстанцій – інспектора райвно, директриси, , кількох заслужених пелагогинь я переживав на рівні внутрішнього шоку), – отож, аби якось урізноманітнити технічну й ідеологічну оснащеність майбутнього року, я записав на кілька «свемівських» касет розповідь одного з небагатьох уцілілих учасників і свідків тієї жахливої війни… Ось тоді я вперше почув і усвідомив для себе досить-таки несподівані речі… З’ясувалося, восени сорок першого року більшість чоловіків з нашого села, що їх мобілізувала «страна оґромная на смєртний бой», повернулися додому. Ні, не як дезертири – просто, коли з оточення вони потрапили до полону, їх, як Українців, Німці звільнили з таборів для військовополонених. І жоден із них, усупереч (чи завдяки) канонам совітської літератури, не перейшов лінію фронту, не розшукав свою в/ч, не впав у обійми бойових побратимів. Вони всі повернулися до своїх дружин і дітей. Трохи пізніше ті, кому аж надто кортіло постріляти, хто однаковою силою ненавиділи і комуністів, і фашистів, у кого не було власної сім’ї, ті подалися в загони Поліської Січі, до Бульби (Тарас Бульба-Боровець – засновник УПА «Поліська Січ», генерал-хорунжий – О.С.). Знову ж таки, і тоді більшість дядьків залишилася вдома. І лиш пізньої осени сорок третього року, коли прийшли червоні визволителі», їх усіх загребли і кинули на фронт. Ось уже звідти, з тієї невмолимої м’ясорубки , з гігантських бойовиськ поміж двома рівноцінними людожерами – Сталіним і Гітлером, вернутися в село вдалося дуже небагатьом. …Мій відкритий урок був оцінений на «посередньо» – за певні відхилення від від «генеральної лінії». Записи розповідей дядька Миколи я так і не наважився тоді оприлюднити… І ось тепер, коли з репродуктора мало не щодня лунало широке й обридле ще зі школи волання «могучій і широкій Днєпро», коли повсюди й пивселюдно перейшли помпезно-державні святкування «днєй освобождєнія», я повернувся до тих записів, згадав оповіді про минулу війну мого рідного діда, перечитав щоденники Олександра Довженка і з гіркотою подумав про втрачені можливості моїх давніх шкільних уроків історії. Бо хто тепер і коли розкаже дітям правду про справжню ціну отого визволення?.. «Огні горять. Музика грає. Майорять кров’ю стяги Перемоги. Гримить майдан Червоний під тягарем іржавої надлюдської божественної слави. Скрегочуть танки, виють радіо-поети панегірики маршалам, коням, залізу і знакам нагрудним великих подій. Салюти. Горді плани. Міжнародний вплив. Свято Перемоги. А на полі, позапрягавшись в плуг, напруживши мізки і голову, зігнувшись від потуги, орали вдови й корови і тихо плакали, вмиваючи слізьми свої права і обов’язки неухильні й наточнішу світі достовірність – страждання (…) 10.05.1946. Олександр Довженко.» Вже по війні, з одинадцятьма мінними осколками в тілі, помер мій дід Кость і ледве дибає ще білим світом дядько Микола. Я покинув учителювати і зостався непотрібним сторожем біля їхньої пам’яти. . І все ж деякі власні думки (з ненаписаного свого часу шкільного конспекту) я спробую тут викласти… Чи варто навіть з державних міркувань одягати в фальшиво-патетичні шати, в заяложені строї колись панівної ідеології ще й дотепер незагоєну національну трагедію?.. Мої односельці аж ніяк не горіли бажанням умерти за світську родіну, – у них вистачало здорового глузду ототожнювати свою кревну батьківщину зі сталінським отєчєством, і то вже не їхня вина, радше біда споконвічна, що надії на Німців – чужинецьких визволителів од колгоспного рабства – виявилися маною… Зрозуміло, чому так хочеться хоч чимось, хоч «празднічком» організовано-всенародним прикрити, замаскувати далеко не радісну дійсність. Владу на місцях і в центрі перебирають потихеньку до рук колишні комунавт і їм украй потрібні, хай не в майбутньому, то хоч у минулому, якісь точки опори – ерогенні зони втраченої гордости. Зрозуміло й те, що такі безвідмовні нещодавно місця стимуляції партійного лібідо, як революція, колективізація, цілина, БАМ, війна в Афгані вже ні в кого не викликають колишнього ентузіазму. Але ще залишається «В.В.в» і «Дєнь Побєди». Давайте, зрештою, спробуємо розібратися хто ж кого переміг… Втрати в живій силі Німеччини становили 4,5 млн. чоловік. Втрати колишнього СССРу – 22 мільйона (за офіційними даними) й близько 35 мільйонів – за підрахунками сучасних істориків. Останнім іще довго доведеться дошукуватись причин такого катастрофічного співвідношення вбитих: 1:7. А було й більше – 1:20 – як на час славнозвісних (більше сюди пасує інше означення – сумнозвісних) наступів маршала Жукова. Генштабіст вермахту, генерал Курт Тіппельскірх у своїй «Історії другої світової війни» пише: «Розвідка боєм – то вірна ознака того, що найближчим часом відбудеться очікуваний наступ ворога. Одночасно це був і сигнал для нашої артилерії й обслуги важкої піхотної зброї – посідати підготовлені позиції, а для піхоти – покинути першу траншею і відійти в другу, щоб знизити ефективність ворожої артпідготовки… Якщо ж російське командування все ж мало успіх, то це означало, що вони зовсім не рахуються з втратами в живій силі, зі страшною впертістю йти до мети. Це надало військовим діям характер боїв на виснаження. В ході таких операцій німецькі війська мали змогу порівняно невеликими силами завдавати росіянам неймовірно тяжких втрат, які нерідко вдвадцятеро перевищували втрати нашої оборони. За таких умов зрештою поставала змога шляхом несподіваного контрудару одразу ж повернути втрачені перед тим позиції, Зазвичай, успішне проведення таких оборонних битв коштувало росіянам величезних жертв…» Згадаймо принагідно: звільнення Києва могло б перейти без кількох сотень тисяч непотрібних жертв, якби не наказ кремлівського фюрера взяти місто до дня чергових роковин «жовтневої революції». Дізнавшись про величезні втрати на час штурму Києва, Сталін сказав: «Нам дєшовая побєда нє нужна!..» Зі статті А. Мінкіна «Чия перемога?» ( ж-л «Страна і мір», ч.1-1990) можна дізнатися й про інші факти та числові дані стосовно «нашої Побєди». …Так, Людожера всіх часів і народів мало турбували долі сотень тисяч українських ополченців, що їх опісля т.зв. визволення України, ненавчених, майже беззбройних, іще в своєму домашньому вбранні, кидали сталінські маршали на ворожі позиції – інколи лише на те, щоб «промацати» вогневі точки супротивника. Відбувається дальше, розпочате ще 1933 року, планомірне винищення найкр ащих сил української нації. В Довженковому щоденникові є запис про те, як один із генералів (імовірно – родом з України) плакав, спостерігаючи трагічну долю тільки-но мобілізованих «чорносвитників». І, зрештою, варто було б частіше згадувати і слово Довженка про горезвісне «військове мистецтво»: «(…) війна – дурна. Жорстокість і дурість, одягшися в атавістичні одіяння, оволодівають масами злочинців, затикають на час своїх злочинств рот мистецтвом, себто тим, чим людина одрізняється од тварин (…) І сам ідіотизм убивства і найганебнішого масового ґвалту возводиться в ранґ – мистецтво війни! Воєнне мистецтво! Воно таке ж мистецтво, як шизофренія. Чому правителі ненавидять пацифізм завжди і особливо напередодні сказу? Тому, що всі вони по суті своїй раби глибоких атавістичних інерцій, на яких базується й процвітає вся сила й природа їхньої влади. Гляньте на землю: вона вкрита пам’ятником убивцям і їхнім коням у багато-багато більшій мірі, ніж їх антиподам. І ще одне: всі пам’ятники антиподам убивць і мучителів дешевенькі. 5.1.1946». … І ще – давайте подумаємо, чому ж таки вже десятки літ пеереможенй «герман» живе незрівнянно краще, аніж «іван-переможець»? На думку вже згаданого автора статті «Чия перемога?» – відповідь однозначна: тому, що в Німеччині 1945 року загинув фашизм: «Був Нюрнберґ, суцільна депацифікація. Згідно з повідомленнями радянської преси – карали нацистів ліберально. Та все ж карали. Персональних пенсій не давали, котеджів покращеного планування для них не будували. Власне, ми з союзниками допомогли Німцям позбутися фюрера і його диктатури. Знищили режим. І в цьому сенсі, безперечно, не перемогли, а звільнили Німеччину». Отож і маємо: наша Побєда зберегла ще на десятки літ режим «нашого» Гітлера – кремлівського фюрера, хай і пом’якшений його недолугими послідовниками… «Ми перемогли? Уважно обстежуючи довколишній часопростір, зрозуміємо: переміг Сталін. У нього і волосина з голови не впала, ні шашлички, ні Хванчкара, ні Герцоговина-Флор із пайка не щезли. Влада й авторитет Сталіна в країні і в світі внаслідок перемоги виросли непомірно. 1945-го перемогли не ми. Не народ. Не країна. Переміг Сталін і Сталінізм. Народ воював. А перемогу в нього вкрали…» Навіть етимологічно слово «побєда» значить – день після біди. Отож, це і мусить бути День пам’яти про загиблих, День пошани всіх, що винесли на своїх плечах страшну ношу – і війну, і перші повоєнні роки… Про жодну перемогу для України тут узагалі не йдеться… Усвідомити це треба докон ечно, – аби не повернулося минуле лихоліття. І водночас – ще раз відчути болючий і оголений нерв Довженкових іще тогочасних записів.: «Чого б я найменше хотів – дожити до такого моменту, коли після, хоча і надлюдської тяжкої, але переможної війни, кожна наша ганчірка, перетворилася у священну реліквію. Коли кожен дурень і бюрократ, не дивлячись на якого народ переможе фашистів, що перемога сталася саме завдяки йому, – коли дурень стане священим і недоторканим, не підлягатиме критиці. Коли від мистецтва дурень зажадає панегірика і стане жити нудно і тоскно. 1.06.1942». Джерело: http://www.hvilya.com/news/jurko_gudz_i_svjatkuvannja_dniv_bidi/2015-07-07-7175 |
Братство Юрка Ґудзя – це не лише конкретні прізвища, за якими стоять відомі люди, що не тільки через літературу та мистецтво причетні до Юрка - це всі ті, хто не забуває і зберігає, примножує та різнобічно культивує пам’ять про нього. Керівник блоґу: Олег Левченко oleg_levchenko@ukr.net
Сторінки
▼
Немає коментарів:
Дописати коментар