Марія Янкова. Поетика мовчання у творчості В. Стуса та Ю. Ґудзя

УДК 821.161.2-1/9

Янкова Марія

ПОЕТИКА МОВЧАННЯ У ТВОРЧОСТІ В. СТУСА ТА Ю. ҐУДЗЯ

У статті досліджується поетика мовчання у творчості В. Стуса та Ю. Ґудзя. На матеріалі їхніх поетичних творів за допомогою низки стилістичних прийомів розглянуто специфіку творення “мовчання” як особливого стану свідомості ліричного героя.

Ключові слова: мовчання, тиша, симфора, невимовне, ісихазм, сіленціологія, герметизм, сповідальність.

В статье исследуется поэтика молчания в творчестве В. Стуса и Ю. Гудзя. На материале их поэтических произведений рассмотрена специфика создания эффекта “молчания” как особого состояния сознания лирического героя с помощью ряда стилистических приемов.

Ключевые слова: молчание, тишина, симфора, невыразимое, исихазм, силенциология, герметизм, исповедальность.

The article investigates the poetics of silence in the works of V. Stus and Yu. Hudz’. On the material of their poetry is considered the specificity of silence as a special state of consciousness lyrical style using several techniques.

Keywords: silence, quiet, unspeakable, symphorien, hesychasm, silencelogie, hermeticism, confessional.

Поезія – це те невимовне, про що поет говорить словами. Саме тому доцільним, на нашу думку, є введення до наукового обігу поняття поетики мовчання. Особливо яскраво це проявляється тоді, коли йдеться про поетику мовчання у ліриці. Смисловий простір метафор та інших художніх засобів, які втілюють невисловлене ліричним героєм, його мовчазний стан, невимовні почуття тощо, у поезії ХХ століття втілюється за допомогою новаторських художніх засобів. Крім того, на межі ХХ – ХХІ століття в літературі та інших видах мистецтва зростає інтерес до різних способів втілення “невимовного”, адже поряд зі словом існує низка невербальних шляхів передачі інформації. Це й зумовлює актуальність вивчення феномену мовчання в художній структурі тексту.

Метою цього дослідження є окреслення найяскравіших про явів феномену “мовчання” у поетичній творчості Василя Стуса та Юрка Ґудзя. Поставлена мета передбачає вирішення таких завдань: з’ясувати природу феномену мовчання; виокремити особливості його художнього втілення на рівні як змісту, так і форми; простежити зумовленість шляхів моделювання цього особливого художнього простору специфікою авторського сві тосприйняття.

Окремі аспекти зазначеної проблеми досліджувалися в працях Тетяни Бовсунівської, Д. Наливайка, Неллі Небоги, М. Мамардашвілі, В. Моренця, К. Москальця, Т. Пастуха, Ольги Різниченко, О. Сидора-Гібелінди, О. Сливинського, М. Епштейна тощо. Названі роботи стали методологічною основою цієї статті. Література другої половини ХХ ст. (як, зрештою, і попередні періоди) позначилася появою нового покоління національно свідомої молодої інтелігенції, яка своєю художньою творчістю та громадянською позицією протистояла тоталітарному режимові. Творчість В. Стуса, поряд із поезією І. Калинця, є органічним продовженням явища літературного “шістдесятництва”, адже, за твердженням М. Наєнка, явище В. Стуса – це “постмодерна реакція на розгром шістдесятництва в поезії” [9, 336].

У поетичному світі В. Стуса мовчання перетворюється на стійку міфологему, що є віддзеркаленням тоталітарної дійсності, в якій надзвичайно гостро постала проблема вибору: залишатися людиною і громадянином чи перетворитися на німого свідка злочинів системи.

В. Стус був певний, що нескінченно довго так тривати не могло, тому свою певність висловлював голосно там, де, здавалося б, слід було перетерпіти й змовчати. Таке ставлення до філософії мовчання/говоріння знайшло своє відображення у його творчості. У літературі для позначення мовчання вико рис товується ціла низка стилістичних прийомів, таких як: епітет, метафора, метонімія, порівняння, тавтологія, синекдоха, персоніфікація, повтор, еліптичні та номінативні конструкції, замовчування тощо.

Так, у вірші “Віками йде вертепна драма...” автор наголошує, що тотальне німотне мовчання морально знищує суспільство. А влада, користуючись цією злочинною мовчанкою, безкарно знищує цілі народи й народності на теренах радянської імперії: “Мовчки сходиться / до місця лобного Москва. / Мовчить червона з крові площа. / Імперія, мов ніч, мовчить. / Сховатись марно місяць хоче, / сич ошелешено кричить” [13, 228]. Нагнітання однокореневих слів витворює похмуру настроєвість, семантичними домінантами якої стають безкарність та знецінення людського життя: “Гульк – як в нафту труп – / побігли кола і затихло. / Занімувало все навкруг” [13, 228].

Оксиморонне поетичне “мовчазне” мовлення В. Стуса пов’язане з певними діями людини, на кшталт: “кричати мовчки”, “мертві голоси”, “крик німого рота”, “голосіння тиші”, “голосне мовчання”, “німий рев”: “– Де в леготі-вітрі кучериться клен, / де сонях кружляє, калина цвіте, / хвалитиму Бога, що там ви єсте, / де ревом німим задихнувся Дніпро, / де Нестор ховає злочинне перо” [21, 305].

Ще одним втіленням невимовності в поетичному тезаурусі В. Стуса постає “німота”, яка тотожна крику, плачу (повною мірою ця смислова константа розкривається у словосполученні “заходитись од німоти”). “Німота”, “німування”, що сприймається як синонім до мовчання, досить часто набувають нових відтінків, які виникають за допомогою епітетів, несподіваних сполучень слів: “скрижаніла німота” [21, 87], “тьмяна німота” [21, 87], “зойки знімілі” [20, 16]. “Німування” ототожнюється передусім з неспроможністю людини висловлювати свою громадянську позицію: Отаке ти, людське горе, / отака ти, чорна хлань, / демократіє покори / і свободо німувань” [21, 102].

Образна система В. Стуса відзначається складністю й глибиною. У творенні художнього образу він іде власним шляхом поета-модерніста, послуговуючись філософсько-естетичними принципами екзистенціалізму. Багато його поезій – “герметичні”, зосереджені на трагізмі людського буття, самотності особистості, пошуках духовних цінностей у глибинах незалежної душі (усе це належить до ознак герметизму – напряму в європейській поезії [6, 155]).

Отож “мовчання або промовчування є питомим елементом герметичної оповіді” [6, 262] і саме “мовними засобами така поезія (герметична. – М. Я.) витворює образ мовчання; площину, у якій панує німування; оніміння, котре породжене захватом, відчуттям мовної безсилості, глибинним внутрішнім діалогом тощо” [6, 263].

Історія інтелектуальних та художньо-стильових ідей знає чимало випадків повторення в різних модусах і різних форматах однієї й тієї самої філософської константи, що значною мірою зумовлюється тією духовною традицією, до якої належить письменник.

Прийом замовчування так чи інакше наявний в усіх мистецтвах. У музиці це музична пауза, у кінематографі й театрі – “мовчазна” мізансцена. “Тенденція до мовчання” стала головною особливістю постмодерного часу. Відтак постмодерністська “відкритість” твору стає абсолютною, проголошена Р. Бартом “смерть Автора”, а в цьому разі “мовчання” автора (присутня у творчості Ю. Ґудзя. – М. Я.), дозволяє реципієнту вповні долучитися до процесу художнього творення. Ключовими складниками поетики “відкритого твору” (У. Еко) та естетики постмодернізму є “інтертекстуальність” та “текст-палімпсест” (текст, написаний поверх інших текстів, які виявляються крізь його семантику). Зокрема, Галина Колодкевич пише, що “попри поширене використання палімпсеста у постмодерних практиках письма, палімпсест у творчості В. Стуса має іншу природу. <…> Багатовимірність, незглибимість текстової структури вказує перш за все на духовну потребу митця наблизитися до сутнісної глибини речей, що й невловимо втілюється в художньому образі” [5, 149].

Брак слова спричиняє інтерес до мовчання, тому, без сумніву, мовчання – це апофатичне явище. Воно може існувати в різних іпостасях, наприклад, у вигляді “ситуації безмовлення” (М. Мамардашвілі), коли “виникають якісь стани, що потребують вирішення в мові і не можуть його знайти” [7, 227].

Якісно новим художньо-естетичним явищем для української літератури став творчий доробок Ю. Ґудзя. За його спостереженнями, “завжди слова відстають від досвіду невимовного”[14, 8]. Слова – це лише натяки на невисловлене. “Мовчання” автора стало своєрідністю авторської поетики. Трансавангардист Ю. Ґудзь (авторська самоназва) дав оригінальні визначення своїм поетичним текстам: “тексти-тихотворіння”, або ж сіленціографія”. Формалістичним новаторським експериментом у них було графічне відтворення текстів на друкарській машинці, де оригіналом ставав лише другий екземпляр машинопису, причому обов’язково без “копірки”. Таким чином, отримувалися лише білі знаки, що поставали внаслідок відтиснення крізь першу сторінку з чорними знаками [4, 10].

Можна припустити, що ідею сіленціографії було взято із рельєфно-крапкового шрифту Л. Брайля для незрячих людей. У Ю. Ґудзя читаємо:

лиш пальці зберігають Брайля текст

але без дотику хиріє пам’ять [4, 53].

Саме такі поетичні вправи Ю. Ґудзя ще у 1994 році було відзначено премією Міжнародного поетичного конкурсу в м. Тріуджіо (Італія). Хома Брус (псевдонім Ю. Ґудзя) у передмові до збірки “Боротьба з хворим янголом” зазначає, що “поряд зі словом не меншу роль відіграють паузи між словами, зони мовчання в самому слові, його ритмопорухи, організовані в певний хронотоп (часопростір), в якому засобом вислову стають знаки мовчання, мовні маргіналії; крапки, коми, апострофи, титли, дво- і три крапки ets…” [4, 10]. Так, у вірші “…зима” [4, 19] крапками візуалізуються образ снігу та слів на відстані як білих так і чорних крапок.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . .

з и м а – с и м ф о р а д л я х р и с т о ф о р а

мимовільної смерті написаних слів

с т о р о ж е м к о л у м б а р і ю

н е д о с л у х а н і с в і д ч е н н я

. . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . .

. .

. . . . . . . . . .

. . . . . . . . . .

.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . с н і г – це багато к р а п о к

поміж слів перетворених в п о п і л

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

з и м а – м е т а ф о р а і с н у в а н н я амебного

п р и р у ч е н н я с л і в н е в и м о в н о г о

т у т ж и в и х н е н а д о в г о

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . .

Симфора Ю. Ґудзя – це вища форма метафори. Якщо у звичайній метафорі збіг образного уявлення про предмет, у порівнянні це співпадіння часткове, то у симфорі замість ознак схожості дається подібність, тобто повне уособлення, ототожнення без порівняння. Читач на мить ніби втрачає землю з-під ніг, з головою занурюючись в образ.

*****

Д и в и с ь : йде сніг

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . [23, 19].

Ідея невимовності присутня на всіх рівнях тексту, від візуальної форми до змісту. Щодо графічної побудови збірки “Боротьба з хворим янголом”, то вірші надруковані праворуч, а ліворуч – сторінки́ чисті, окрім парної нумерації і, назви розділів та імені автора.

Духовними інтенціями містичного досвіду особистості в прозі письменника стала ідея християнського аскетичного вчення – ісихазм (з грецької “ісихія” – мир, мовчання, спокій). Звідси і основоположне для східнохристиянської містики розумне діяння, неперерване внутрішнє вимовляння молитви, яка приводить розум у стан повної безмовності. Містико-аскетична традиція ісихазму (буквально означає “безмовність”), яка виникла серед афонських монахів у 14 ст. – це, по суті, і є вимовлення такого внутрішнього молитвенного Слова, яке є буттям і яке виключає дію мови. Слово, через яке “все почало бути”, очевидно, саме є буттям. Воно не сповіщає про щось, що знаходиться поза словом, є не інформативним, а нормативним [22, 181–182]. Мовчанню і тиші відводиться особлива роль. Істинна радість починається тоді, коли людина чує Бога. Проте це можливо лише в стані внутрішньої тиші, коли слова зникають.

Не лише поетичне, а й прозове слово було площиною експериментальних пошуків Ю. Ґудзя, що свідчить про екстраполяцію поезії в прозу й навпаки. Приміром, у збірці “Маленький концерт для самотнього хронопа” у першому ж верлібрі звучать головні ідеї роману “Не-Ми. Книга видінь і щезнень” “…жах / перевтілень для мовчазної розмови поза / межами тіла поза межами щастя межами/ щастя” [2, 3] та “Ісихія. Книга щастя” “коли був з вами на відстані німого дотику” [2, 3], що може істотно допомогти читачеві зрозуміти метафізичні прозріння автора.

Текст, у якому відчутне переважання сповідальності як специфічної модальності, має більше можливостей ідентифікації у світлі мовчання, оскільки занурює читача у сферу традицій релігійної практики. Містична аксіологія мовчання у творчості Ю. Ґудзя є тлом його поетичної та прозової образності.

Отже, у творчості цих авторів мовчання часто тотожне тиші, інтенціонально звернене на Щось, тому структурно воно набагато глибше за мову. Слід зазначити, що більшість текстів Василя Стуса та Юрка Ґудзя належать до літератури сповідального типу. Сповідальність робить їх унікальними в сенсі вираження індивідуальності філософа-письменника. Хоча вона у них докорінно відмінна: у Юрка Ґудзя – містично-символічна, вплетена в канву самого тексту, а у Василя Стуса – виразно екзистенціальна, в якій тиша синонімічна крику, плачу.

Список використаних джерел:

1. Бовсунівська Т. Тематизація мовчання в поезії Григорія Сковороди / Тетяна Бовсунівська // Дивослово. – 2006. – № 2. – С. 50–54.

2. Ґудзь Ю. П. Маленький концерт для самотнього хронопа: Поезії / Юрій Петрович Ґудзь – К.: Молодь, 1991. – 32 с. – (Перша кн. поета).

3. Ґудзь Ю. Postscriptum до мовчання / Юрко Ґудзь. – Торонто : Бескид, 1990. – 88 с.

4. Ґудзь Ю. Боротьба з хворим янголом / Юрко Ґудзь. – К.: Голос громадянина, 1997. – 77 с. – Бібліотека сучасної української поезії.

5. Колодкевич Г. Літературно-філософська інтерпретація палімпсеста у творчості В. Стуса / Галина Колодкевич // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства (Збірник наукових праць). – Вип. 15 / Відп. ред. І. В. Сабадош. – Ужгород, 2011. – С. 147-149.

6. Літературознавчий словник-довідник / [ за ред. Р. Т. Гром’яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка ]. – 2-е вид., виправл., доп. – К.: Академія, 2007. – 752 с. – (Nota bene).

7. Мамардашвили М. К. Эстетика мышления / Мераб Константинович Мамардашвили. – М.: Моск. шк. полит. исслед., 2001. – 416 с.

8. Моренець В. Слово, що випало з мовчання філософів / Володимир Моренець // Григорів М. Сади Марії. – К.: Світовид, 1997. – С. 5–33.

9. Наєнко М. К. Історія українського літературознавства: Підручник / Михайло Кузьмович Наєнко. – 2-е вид., зі змінами й допов. – К.: Академія, 2001. – 360 с. – (Альма-матер).

10. Наливайко В. Загадка Малларме. [Передмова] / Володимир Наливайко – Малларме С. Вірші та проза. – К., 2001. – С. 5–14.

11. Нелли Небога. Тихая поэзия Юрка Гудзя [Електронний ресурс]: (стаття) / Зеркало недели. – № 31 (148) 2 – 8 августа 1997. – Режим доступу: http://www.zn.ua/3000/3680/12587/. – Назва з екрану.

12. Пастух Т. Герметична поезія та Київська школа / Тарас Пастух // Парадигма : Збірник наукових праць / НАН України, Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича. – Львів, 2008. – Вип. 3. – С. 252–273.

13. Поезія: Ліна Костенко. Олександр Олесь. Василь Симоненко. Василь Стус. – 2-ге вид., доп. – К.: Наук. думка, 1999. – 272 с.: портр. – (Б-ка школяра).

14. Поет і Художниця (листи Юрка Ґудзя до Надії Миколайчук) // Літературна Україна, 18 червня 2009 р. – С. 8.

15. Різниченко О. Модус мовчання / Ольга Різниченко // Сучасність, 4 квітня 1998. – С. 145-148.

16. Сидор-Гібелінда О. “Не-Ми”: розмови про тишу / Олег Сидор-Гібелінда // Кур’єр Кривбасу. – № 102. – Червень 1998. – С. 16–19.

17. Сливинський О. Мовчання як ієрогліф: до проблеми жанрово-наративної гри у прозі болгарських неомодерністів / Остап Сливинський // Проблеми слов’янознавства. – 2008. – Вип. 57. – С. 153–160.

18. Сливинський О. Мовчання як іншість. Літературно-антропологічна перспектива / Остап Сливинський // Слово і Час. – 2002. – № 8. – С. 59–68.

19. Стус В. Золотокоса красуня: вірші / Упор. Д. Стус; Худож. В. Смирнов. – К.: Слово, 1992. – 48 с.

20. Стус В. Твори: У 4-х т. – Львів: Просвіта, 1994. – Т. 1. – 432 с.

21. Стус В. С. Зібрання творів : У 12 т. / В. С. Стус. – Т. 5: Палімпсести. – К.: Факт, 2009. – 766 с.

22. Эпштейн М. Н. Слово и молчание: метафизика русской литературы / Михаил Наумович Эпштейн – М.: Высшая школа, 2006. – 559 с.

23. Юрко Ґудзь. Барикади на Хресті. Поема. Не-Ми. Книга видінь і щезнень. Ісихія. Книга щастя. (Серія “Українська Реконкіста”) / Юрко Ґудзь. – Тернопіль: Джура, 2009. – 248 с.