ЮРІЙ
ҐУДЗЬ: БУЛО Б ЙОМУ ВЖЕ ШІСТДЕСЯТ…
Липень
у нашому краї знову відкриває ім’я Юрія
Ґудзя. Цього року минає вже 60 літ від
дня народження цієї людини, котру активно
визнає світ і так же обернено-пропорційно-неохоче
пересилює себе у її визнанні Україна.
Журналіст, публіцист, художник, прозаїк,
поет – у сприйнятті цієї особистості
досить чимало граней, котру можна обрати
для себе як найближчу. Вражаюча
працездатність Юрія Ґудзя у прозі:
писав, здається, скрізь, завжди і всюди.
Тож сьогодні маємо що вивчати – от
лишень два ящики його власного творчого
архіву, що перебувають у обласному
літературному музеї, з невідомих причин
і досі залишаються недоступними для
прочитання. Хто знає, для чого приховують
від нас НАШОГО Юрка Ґудзя? І чи є це
етичним стосовно його пам’яті? Практично
ж усі матеріали, котрі знаходяться у
пришкільному музеї, – доступні, хоча
нерідко й цією доступністю теж зловживають,
роблячи собі славу без посилання на
джерела...
Досягнення,
здобутки – зазвичай на ювілеях ми
говоримо про них, підбиваючи підсумки
прожитого. У Ґудзя їх багато – та от
лише гідною грошовою премією його
творчості оцінено так і не було. А йому
нерідко не вистачало навіть на хліб.
Невже дійсно, як стверджують іноді,
справжній митець має бути голодним, щоб
творити істинні шедеври? І це запитання
– також із розряду риторичних щодо Юрка
Ґудзя.
Книжки,
спогади, збірки – їх у цієї людини не
так багато, зате внутрішньою силою вони
концентрують у собі те, що у декого
розтягнуто на томи строф самозамилування…
Одна його збірка новел (до речі, остання
прижиттєва) «Замовляння невидимих крил»
варта всеукраїнського визнання і
тисячних тиражів державним коштом. Зате
у нас обласна програма (державна ж бо!)
видавництва соціально значимої літератури
сором’язливо замовчує і ніколи не
включила до свого списку «Замовлянь…»,
котрі були б для читача ковтком чистого
повітря у задусі суспільного смороду.
Навіть після прочитання хоча б одної з
новел цієї книги – «Афганець»…
Так,
Юрко Ґудзь і справді досить «незручна»
особистість: пригладити, причесати і
підвести під якийсь загально схвалений
знаменник ні його життя, ні погляди, ні
світогляд, ні творчість практично
неможливо. Бо у Ґудзю-особистості таїться
і досвідчений історик, і глибокий
філософ, і… невиправний мрійник,
фантазер, дитина з чистим аж до наївності
спогляданням світу і обожненим сприйняттям
земляків-односельців.
Ґудзь-митець…
О, у сприйнятті його із цього боку і
література, і образотворче мистецтво
намагаються якомога голосніше сказати:
«Він – наш!». Літературні критики збилися
з ніг у пошуках приналежності його до
конкретного стандартного стилю,
мистецької поетичної школи, напряму –
а він виробив саме СВІЙ творчий почерк,
СВІЙ літературний портрет – і якось
зовсім при тому не переймаючись, що не
підпадає під жодне чітке визначення
стилю, почерку, художнього образу…
Так,
це не завжди зрозуміло і легко. Нерідко
відвідувача місцевого музею, що при
школі на малій батьківщині Юрка Ґудзя
в Немильні, прибиває до землі морально
одна з його картин – там зображено дві
істоти над головою людини, темну і
світлу, і одна з них визирає так, як
кажуть у нас, «над душею висить». Щось
у тому таки є: побачене з силою змушує
тебе замислитися над істинністю буття,
якщо сприймати по-біблійному, що у
кожного з нас на плечах – дві протилежні
сили; з такою картиною не дуже захочеш
залишатися наодинці…
Може, без
перебільшень, дратувати і величезна
кількість крапок у його віршах – цілі
строфи – без жодного слова, а ще коли
автор заявляє, що і крапки матимуть
істинний зміст лише коли стануть
відбитками друкарської машинки…Книгою
т а к и х віршів навряд чи хто
зачитуватиметься. І не варто декому
робити вигляд, що дійсно розуміють таку
поезію як поезію високого стилю – не
уподібнюймося казці про голого короля,
бо реальність дещо інша: Юрій Ґудзь
просто шукав власну нішу у літературній
творчості, ніким не заповнену і не
зачеплену ні до нього, ні після нього.
Вищеназвані
тези можна, звичайно, спростовувати,
доводити протилежне, запевняти у
некомпетентності і необ’єктивності
щодо імені т а к о ї висоти. Але існує те
не спростовуване, близьке і зрозуміле
всім однаково, хоча кожен при тому
вкладає у нього і часточку власного
життєвого досвіду – проза Юрія Ґудзя,
його щоденники, публіцистика і літературна
критика. У них він – найбільш зрозумілий
і найглибший! Візьмімо, до прикладу,
мало кому відому статтю «Брати», котра
побачила світ у1998р. в
щорічнику "Наука і культура.
Україна" №23.
Першого
липня до Немильні, уже одинадцяте літо,
прилинуть з різних куточків України
гості. «Липневий янгол» – така назва
цих літературно-мистецьких зустрічей
– знову збере під своїм крилом тих, хто
долучився до Ґудзевої творчості,
біографії, впізнавши або знайшовши у
них щось із свого: чи то з душевного, чи
то з біографічного, чи то із світоглядного.
І саме у цьому Юрко Ґудзь – найбільше
НАШ, рідня по духу. Тож об’єднаймося
навколо цього незвичного і надзвичайно
глибокого імені – на сьогодні не лише
наш край, але й Україна має зовсім мало
подібних.
Леся
ҐудзЬ.
БРАТИ(скорочений
варіант)
…1826 року Петро
Борисов і його брат Андрій за вироком
Слідчої комісії у справі декабристів
були засуджені до смертної кари через
відсічення голови. На той час колишньому
підпоручикові 8-ої артилерійської
бригади Петрові Борисову виповнилося
всього 25 років. На два
роки був старший Андрій, відставний
підпоручик тієї ж артилерійської
бригади.
Братів звинувачували
в «умышлении» на царевбиство, в організації
таємного товариства, у підбурюванні
нижніх чинів до повстання. Пізніше
смертний вирок їм замінили довічною
сибірською каторгою.
...Ранньої весни
1804 року сім'я відставного майора восьмого
класу дворянина Івана
Андрійовича Борисова назавжди покинула
Санкт-Петербург. Однак і
переїзд не допоміг сімейству
вирватися з бідності. У
червні 1816 року брати Борисови
вступають юнкерами
до 52-ї роти
26-ї артилерійської бригади. Шістнадцятилітнім
одягнув військовий мундир Петро, Андрію
виповнилося вісімнадцять.
1816 року брати
Борисови організовують перше таємне
товариство під назвою «Перша згода»,
яке наділі переростає у товариство
«Таємні друзі природи». Поступово
юначі мрії набирають вигляду вимоги
конституції, вимоги загальної рівності
перед законом, починаючи від найпершого
чиновника в державі – государя-імператора.
Наприкінці 1823 року 8-ма артилерійська
бригада стояла в Новоград-Волинському.
Саме в цей час містечко жваво обговорювало
незвичайну подію: з Варшави
жандарми привезли закутого в кайдани
молодого шляхтича Юліана Люблінського
і віддали під поліцейський нагляд. Він
поселився в домі своєї матері Констанції
Люблінської, колишньої варшав’янки.
Борисови дізналися про Люблінського і
першими захотіли познайомитись з ним.
Юліанові на той час виповнилося 23 роки.
Знайомство швидко переросло в щиру
дружбу. Згодом Борисови розповіли Юліану
про таємне Товариство друзів природи.
Тоді Юліан відкрив братам свою давню
ідею, випробувану попередньою діяльністю
в польському таємному товаристві «Лучше
будет искоренить ненависть, каковою
пылаем друг к другу, – ...через соединение
отраслей Славянских посредством
«Катехизиса», или правил... ибо мы все
есть Славяне и из одного племени
происходим». Ця думка захопила братів.
У грудні 1823 року таємне Товариство
Об'єднаних Слов'ян схвалило свій
катехізис. Політична мета Товариства
– утворення федеративного союзу
слов'янських республік. Їх мало бути
вісім передбачалось об'єднати усіх
русичів (сюди входили українці, білоруси
і росіяни), поляків, угорців (їх помилково
віднесли до слов'ян), богемців, кроатів,
далматинців, сербів і мораван. Основною
метою Товариства було визволення усіх
слов'янських народностей від самодержавства;
знищення існуючої між деякими з них
національної ненависті і об'єднання
всіх земель, де вони проживають, у
федеративний союз. Було запропоновано
точно визначити кордони кожної держави,
ввести у всіх народів демократичне
виборне управління, заснувати конгрес
для керування справами Союзу, для зміни
на випадок потреби існуючих законів,
надаючи поряд з цим кожній державі право
незалежного внутрішнього законодавства.
Центром федерації мало стати збудоване
місто, куди б посилалися депутати від
слов'янських народів і де б перебувало
Головне Управління федеративного союзу.
Тоді ж, наприкінці 1823 року, в селі Кануни,
де квартирували Борисови, братами було
складено текст клятви Товариства
об'єднаних слов'ян».
Відчуттям
дружби – як однієї з найважливіших
людських чеснот – пройнятий і «Катехізис»,
і текст самої клятви. Ці люди були
однодумцями, об'єднаними
глибоким розумінням необхідності
вільного людського братерства.
На відміну од
декабристів Північного і Південного
товариств до Слов'янського Союзу приймали
не тільки дворян. Серед його членів були
рядові солдати, дрібні канцеляристи,
відставні поручики і навіть селяни-втікачі.
Щоб
удосконалити і закріпити організаційну
структуру товариства, в
березні 1825 року у Черняхові відбувся
таємний з'їзд «слов'ян». На ньому
одностайно прийняли
статут і вибрали тимчасового
президента товариства – Петра Борисова.
Один з пунктів статуту передбачав
щомісячні відрахування з десяти процентів
платні для викупу селян з кріпацтва.
У
серпні 1825 р.піхотні
полки 3-о корпусу вирушили
на Ліщин. Коли 8-ма артилерійська бригада
проходила через Житомир, Горбачевський
отримав від Іванова звістку, що капітан
Пензенського піхотного полку Олексій
Тютчев серед офіцерів колишнього
Семеновського полку відкрив якесь
таємне товариство.
Ця звістка
вразила «слов'ян». На другий день у
Житомир прибула 1-ша батарейна рота,
якою командував Петро Борисов. Не гаючи
часу, він зустрівся з Тютчевим, і той
підтвердив повідомлення Іванова. Тоді
Борисов запропонував «Если их цель
близка к нашей, то следует разузнать,
на каких условиях они войдут в Славянский
Союз». Тютчев відповів, що це, мабуть,
буде неможливо, бо новостворена таємна
організація надзвичайно могутня,
багаточисельна і вже готова здійснити
військовий переворот у Росії.
У
вересні в с.
Млинища на квартирі підпоручика
Андрієвича відбулися загальні збори
«слов'ян». Більшістю
голосів було ухвалено про вхід
Слов'янського Союзу до складу Південного
товариства. Хоча П.
Борисов, а з ним ще кілька «слов'ян»,
вважали неприпустимим таке беззастережне
злиття двох товариств. Як
виявиться потім, зустріч із членами
Південного товариства була фатальним
ударом для Слов'янського Союзу. Після
повернення з ліщинських таборів на
зимові квартири «слов'яни», бажаючи
якнайскоріше досягти поставленої мети,
починають вести активну і цілеспрямовану
агітацію серед солдатів своїх частин,
котрі слухали їх з напруженою увагою і
подивом, вперше відчуваючи надію на
подолання існуючої несправедливості.
Серед цих рядових солдатів, до речі,
не знайшлося жодного донощика і зрадника
– ні до повстання, ні під час нього. За
довіру вони віддячували вірністю.
«Слов'яни» також
передбачали проводити виховну роботу
серед селян, планували на свої кошти
відкрити кілька сільських шкіл. Та
планам цим уже не судилося здійснитись.
20 грудня 1825 р.
П.Борисов був у Горбачевського,
коли Андрієвич вручив лист від Бестужева.
Той писав: «Нам представляется
случай ранее, нежели мы думали, умереть
со славою за свободу Отечества, может
быть, в феврале или марте месяце...» В
цьому ж листі Бестужев просив Горбачевського
разом з Борисовим приїхати на 15 січня
1826 р.в Київ. Ніхто з них
ще не знав про трагічні події на Сенатській
площі, про те, що знамена свободи, підняті
14 грудня, вже втоптані кінськими копитами
в закривавлений сніг.
Звістка від
Бестужева підбадьорила «слов'ян». Всю
ніч вони радились, обмірковували
можливості майбутнього повстання,
засоби його здійснення і нарешті ухвалили
прискорити підготовку повстання,
оголосити єфрейторам і рядовим про
наближення перевороту, прагнути зміцнити
їх дух, посилити діяльність… А незабаром
збройний виступ Чернігівського полку,
не підтримуваний практично ніким,
зазнав страшної поразки. Академік
М. Нечкіна пише: «Повстання
Чернігівського полку – справа Об'єднаних
Слов'ян. Вони відважились його підняти,
вони розпочали його, вони поклали всі
сили на його внутрішню згуртованість,
вони так багато попрацювали над сміливими
планами, виконували під
час повстання найважчі завдання. Невдовзі
після поразки чернігівців було розгромлено
і саму Слов'янську управу...
Великі ідеї не
вмирають, вони живуть і відроджуються
серед людей. Слов'янське товариство
було тільки ланкою в розвитку громадянського
руху на Україні, а сама ідея слов'янського
союзу є частиною загальнолюдського
прагнення подолати власну роз'єднаність».
Андрій, хворий
і знесилений, був арештований в березні
1826 р. в Києві. Ще раніше,
в містечку Баранівка, було схоплено
його брата Петра. На допитах Борисови
трималися мужньо і з гідністю,
не каялися і не просили помилування.
Петра Борисова допитував сам цар Микола.
13 лютого 1826 року Слідча комісія вказує
на його надзвичайну впертість і затятість,
і просить у царя дозволу закувати Петра
Борисова в кайдани. На доповідній рукою
Миколи І написано:
«Заковать».
Андрій Борисов
під час слідства заради брата
брав усю вину на себе.
У казематах Петропавловської фортеці
брати Борисови провели всю весну 1826 р.,
а в ніч на 24 липня, разом з Волконським
і Трубецьким, були відправлені в Сибір
на каторжні копальні.
Їхні
альбоми і атласи квітів і комах Забайкалля
не втратили свого наукового значення
і понині. У роботі Петра Борисова
«Орнитологическая фауна Восточной
Сибири» узагальнено спостереження над
птахами в природних умовах і в неволі,
а також співставлено їх із висновками
найвідоміших орнітологів. Поряд з цим
вміщено місцеві перекази про птахів,
філософські і поетичні роздуми Петра
Борисова.
З 1841 року брати
жили на поселенні в селищі Мала Розводна
поблизу Іркутська. 12 жовтня
1854року Петро раптово помер, а душевнохворий
Андрій, знаючи, що не виживе без турботи
брата, покінчив життя самогубством.
Джерело: Ґудзь Л. Юрій Ґудзь: було б йому вже шістдесят... // Лесин край, червень 2016.
Немає коментарів:
Дописати коментар