POSTSCRIPTUM ДО MOBЧАННЯ
YURKO HUDZ'
POSTSCRIP TO SILENCЕ
Beskyd Publishing
No. 1
Published by:
Beskyd Publishing
Toronto, Ontario, Canada
Printed by Beskyd Graphіcs. 2559 Dlindw St. W. Toronto, Ont.M6P 1X6 Tel.:761-9882
Видавництво Бескид
№1
ЮРКО ГУДЗЬ
POSTSCRIPTUM
ДО
MOВЧАННЯ
Видавництво Бескид
Торонто, Канада, 1990
-фото-
Автор Юрко Ґудзь
СЛОВО ВИДАВЦЯ
Випуск цієї збірки поезій автор завдячує фундаторові С. Д., який з огляду на свою скромність просив не подавати свойого імени. Людина ця віддала всі свої сили боротьбі за правду і справедливість українського народу. „Нехай щось залишиться для наших поколінь" — це його слова, коли видавництво Бескид, звернулося до нього з проханням фінансової допомоги, для видання цієї збірки. Автор, Юрко Ґудзь, не міг з огляду на фінансові труднощі сфінансувати видання своїх творів.
Цю збірку поезій пересилається в Україну, а частинно появляється вона в продажі на Заході, щоб таким чином відкрити фонд на дальше видання українських авторів, які не спроможні фінансувати своїх видань.
ЮРКО ҐУДЗЬ
Юрко Ґудзь народився в селі Немильня, Житомирської області, 1958 року.
Закінчив історичний факультет Київського педагогічного інституту. Працював вчителем історії в сільських школах Житомирської та Київської
областей.
З 1986-го по 1988-ий рік працював молодшим науковим співробітником Музею народної архітектури та побуту УРСР. Був членом Українського Культурологічного Клюбу. Нині працює вчителем історії та малювання а селі Немильня.
Окремі підбірки віршів були надруковані в альманасі “Вітрила” за 1986 рік, в часописі українських студентів у Варшаві “Зустрічі” (ч. 1-2, 1988 р.), в обласній періодиці.
POSTSCRIPTUM ДО MOBЧАННЯ
ПРОЛОГ
На паперті зруйнованої церкви я побачив сиву згорблену жінку. Вона підвела голову й повільно перехрестила мене рукою, схожою на чорний корінь мандрагори. Розгублений не знав що їй відповісти, якими саме словами і що покласти в порожні долоні. Жінка уважно дивилася крізь мене. Раптом я щось пригадав, і дивуючись самому собі, заплакав. Жінка десь щезла, розтанула в темряві. Розмова тільки починалася, поряд з мовчанням про невимовне — наші слова лиш postscriptum.
Все ще можливо
Світ не завершено.
POSTSCRIPTUM ЗИМОВИЙ
СПІВАНКА
Ой біля кленового ґанку
забули дівочу співанку!
Усі розійшлися,
ні слуху, ні духу —
і ті, що співали,
і той, що їх слухав.
Усі розійшлися...
Ніхто не почує,
як тиха співанка
під ґанком сумує.
Вже вечір надибав
спочинок у мальвах.
Самотня садиба
у зоряних сальвах.
Як тихо на світі!
Знов зірка упала…
Дівоча співанка
до ранку не спала.
Вже літо згоріло.
Відпахло чар-зілля.
Шумлять, дотлівають
осінні весілля.
А той, що їх слухав,
сидить біля ґанку —
ніяк не згадає
забуту співанку...
* * *
Зимовий ранок. Темно ще.
У темряві іду до школи.
Порожній клас,
До першого уроку півгодини.
Заходять діти, тихо привітавшись,
І мовчки ждуть.
Сьогодні я вам розповім
про перший подвиг мужнього Геракла—
(у слові “мужній” живе холодний вуж),
Всесвітній дурень нищить звірів,
Кентавр Хірон поранений кричить…
Дітей обличчя напівсонні,
Ще зберігають тіні сновидінь.
Коли вночі підхоплюються, плачуть
від жаху, в передчутті
майбутнього життя...
Дзвінок. І треба йти.
Останнє, що встигаю — поглянути в вікно
очима хлопчика з “камчатки”:
Хитає вітер чорне дерево,
і, грузнучи в снігу,
до нас бреде немейський лев.
* * *
Ти запитуєш мене,
коли я закінчу картину,
яка збереже
хоч кілька прикмет
нашого покоління,
розтоптаного підковами
безкінечних парадів.
Більше про це
не питай.
Ти сам добре знаєш,
як ми живем
і чим доводиться
платити
за хліб і молоко,
яка ціна
врятованим словам,
збереженим картинам,
і скільки черепів
уважних
нам дивляться
у збайдужілі
спини.
Ми тільки відгомін
майбутніх партитур,
німих оркестрів
початкові ноти, —
та треба йти,
дорога мусить жити
і після нас...
Відходить день,
і так повільно
навколо чорної тополі
все ходить, ходить
довга тінь...
ЗУСТРІЧ
Збільшилось самоти,
Збавилось гордості...
Це вже не ти, —
З іншої повісті.
Травень. Гуркоче парад.
Цезій на плитах.
Хто ми? Йдемо куди?
Що нам робити?
В лоні затруєно плід,
Зболеність кроків.
Топче Вкраїну орда
Ядерних блоків.
Села похмуро мовчать.
В'їзд заборонено.
Тільки дерева кричать
Чорними кронами.
Ось і розмові кінець.
Мчить електричка.
3 мокрих байдужих небес
Сіється мжичка.
Легко сміються уста,
Очі зажурені…
Дівчинко моя золота,
Як нас одурено!
ЗУСТРІЧ
ІІ
В глибинах всесвіту занедбана душа
ніяк не знайде вічного притулку.
Свій біль і смуток вже не поспіша
Несуть комусь. Шукати порятунку
вже не потрібно їй.
Збулося все…
Життя земне потроху відболіло,
і всі страждання світлом стали.
Ми тут зустрілися і — не впізнали
самих себе, забутих на Землі…
* * *
НАПРИПОЧАТКУ був вогонь
була вода наприпочатку
дощем пропахло полотно
одним червоним вишита сорочка
ти попросила: “Принеси
холодного й п'янкого розмарину”
та де його візьмеш посеред ночі,
наприпочатку смерті і життя,
наприпочатку нашого кохання,
торкаючись устами всіх початків.
* * *
Очі згубились
в чорному лісі,
Місяць скотився
з небес.
Шурхоти, шерехи,
в листі,
Осінь стомилась,
як пес,
і прилягла...
В.Н.
Сторінка закінчилась,
і він перекреслив
останнє слово
в короткій фразі
“я так боюсь смерті!”
Замість нього
він хотів написати...
Та вже не залишилось
місця, —
сторінка закінчилась,
червоно-чорний адмірал
влетів в кімнату...
* * *
Коли з'являлися рядки
я ще не знав —
щоби вони виросли, треба
з'єднати їх з власною долею.
А коли зрозумів,
було вже пізно:
віршовані рядки
переплелися
з жилами моїми,
крізь тіло й душу
проросли...
Як би й хотів —
не розірвати
те сплетіння...
ПОЕТАМ РОЗСТРІЛЯНОГО ВІДРОДЖЕННЯ
Ластівка зводить гніздо,
носить з урочища глину.
Дім свій я довго ліпив,
завтра надовго покину.
Ластівки глину беруть
з рову, де нас постріляли.
Наші серця вам на гнізда підуть...
Ночі ще теплі. Роси вже впали.
З неба, землі і води,
з кров'ю, сльозами і потом
ліпим гніздо і вертаєм сюди
наші болючі, забуті сліди,
наші тіла, перемотані дротом.
Скоро холодна зима
Губи зведе німотою...
Смерті на світі нема —
Я повернусь за тобою.
МАТЕРІ
Розп'яті на хрестах раби —
Небесної свободи авіатори,
А мимо них — улюбленці юрби,
Вожді, царі, космічні гладіятори.
І тільки ти застигла край дороги,
Твоя печаль, спасенна і невтішна,
Твоя безпомічна молитва
До ранку тіні наші береже...
* * *
Вже ніч пройшла.
І знову треба жити,
І вежу Вавілонську будувать.
* * *
Позакидало снігом всі дороги.
Відходять мовчки ночі, дні.
І поряд з образом святого
Вінок цибулі висить на стіні.
* * *
Передчуттям вселюдських свят
Зігрієм душу в ніч зимову,
І тиху поведем розмову...
Після параду буде снігопад.
НІЧ НА РІЗДВО
І
Так морозно і зоряно над світом!
Крізь вікна ночі падає згори
Холодне світло білим квітом
На заспані людські двори.
Серед істот німих, у дерев'яній кліті
Знайде притулок жінка і старий.
Так буде тихо, урочисто в світі, —
Лиш дихання ягнят. Заснув малий.
Крізь ясла сіно пахне літом.
Жують воли зів'ялий цвіт.
Надворі сніг. Через небесне сито
Далеке літо до замерзлих ніг...
ІІ
А в небесах триває дике полювання!
Над полем, лісом, річкою, селом
В шалені гони втягнуті дорання
Летять вітри за чорним помелом
Кошлатих хмар. Та піднімають плити
Нічної темряви фантазії боги,
І ніби вперше починає жити
Мій білий світ, захований в сніги.
* * *
І
В льодяній шибі
Прохукано тепле віконце.
Крізь нього дивиться
Мале дівча
На білий світ,
На безкінечну зиму.
Я за вікном стою,
Давно вже, сотні років,
Закляк під снігом
І від самоти, —
Один-єдиний берест
Біля хати, —
То все, що залишилось
Від мого життя.
Дивлюсь на дівчинку.
А в хаті тихо, тепло
І нема нікого —
Один лиш я
Та чорне дерево
Заглузло у заметі.
ІІ
І марно третій хтось
Розгадує таємні знаки:
Самотнє дерево,
Дівчатко, теплеє і темне,
Безмірність білої зими.
* * *
В травні шістдесят восьмого
нам було по десять — дванадцять років.
Як прагнули в той травень,
як сумували за ним,
коли було нам двадцять,
І на останніх сторінках конспектів
писали слово Liberte...
Тепер вже тридцять...
Обвалюється простір, час —
болючі перетворення надії
в дію.
* * *
Зима розп'яла всіх святих,
І чорний пес чатує за дверима.
До ранку голос віхоли затих
І в вікна пустка глипає очима.
Серед заметів стежку до криниці
Прокидаю і наберу води,
Та віднесу напитися ягниці,
І дровенят попробую знайти.
* * *
Був вечір. Теплий вітер
Крізь запах хвої
Ворушивсь.
Хазяїн бороду приміряв
До днів майбутньої весни
І зажуривсь про щось...
А від зими
Лиш горбик снігу
Біля призьби.
Ворзель. Теплий Олекса
ЗО/ІІІ-84
POSTSCRIPTUM ДРУГИЙ
* * *
(«Пейзажі Пітера Брейгеля-Старшого» – дописано автором від руки)
А дерево росте крізь полотно,
До неба тягнеться живого…
Зелений шум мене підхоплює малого,
Мене старого опуска на дно.
14/IV-87
* * *
Нема нікого...
Один лиш вечір кольору індиго,
та змах червоного крила
над чорним небосхилом.
Легкий прозорий дим —
спалили картоплиння,
а лист іще не впав...
Далеко за селом, впритул до лісу — хата.
Забиті вікна дошками навскіс,
немов страшне узріла в глушині,
серед чащоб, наповнених імлою,
і деревом закрила очі.
Вже стежку від воріт
сховав спориш.
Куди вона вела? Згубилась серед лісу.
І хто ходив по ній?
Немає в кого розпитать...
літо 1986
ПІД ВІКНАМИ БЕРЕЗОЛЯ
Лесеві КУРБАСУ
Як важко дихає земля
крізь мокрий сніг!
На відстані цих слів
від мене —
ніч, самотній сад,
волога темрява.
На світло до вікна
посходились дерева
і мовчки ждуть когось.
Стою між ними, розумію,
чому їх пробирає жах…
Передчуттям
весняних перетворень,
Ніч смерті і життя, —
безмовний крик вдаряється
об шиби.
* * *
Я тільки свідок красоти твоєї,
німий і безпорадний.
Освідчитись тобі не встиг —
я тільки вчився говорити,
шукав слова і музику до них,
щоб всю тебе вони вмістили.
А в серці зберігав вогненний біль
тих чорних блискавок що нас,
роз'єднаних, на мить єднали.
Згоріло все... А той вогонь
І нині не погас —
німий і трепетний вогонь,
останній свідок красоти твоєї...
УРИВОК СНУ
Немов примара сад.
В розірвані аорти
вкладає вітер
вату снігову.
Та не втекти.
Хрипить погоня,
і вершники
конають на скаку.
* * *
Пасу з дідом череду.
В торбі —
Кортасар і Михайль Семенко.
А в небі — жайвір,
І недалеко — кує зозуля.
Як пахнуть трави...
І скільки відтінків зеленого!
Десь зовсім поряд
Хиткий місток
Між думкою і дією.
Весна як вибух…
Не до читання.
ПОЕТ
(Маяковський)
два пальці в горлянку
вирвати вашу побажливість
ситість і вашу байдужість
блювотину зібрали в пакетики
розводити фарбу для гасел
МОЛИТВА еМеНеСа
Боже мій правий! Я благаю тебе!
Розщепи Ти мій гемоглобін, і заміни
його, будь ласка, хлорофілом, —
Я б тоді зміг послати до дідька
своїх начальників, і дружній колектив,
і їхню ставку в сто дванадцять карбованців, —
та став би поряд зі своїми
братами по крові — зеленим дубом,
ясенем, високим кленом. Біля них
я вип'ю шклянку води і, заплющивши
очі, підніму обличчя до сонця —
шляхом фотосинтезу отримуючи все, заради чого
ми носимо ярмо на шиї.
Я стояв би зелений і прозорий,
підморгував рожевим молодицям,
і чхав би на всі звинувачення
в рослинному існуванні...
Мій Боже! Яви свою волю!
* * *
Мороз калину в камінь обернув
і треба ждати яр-пори,
щоб зняти чари,
для ворожби сушити корінці
і душу розпорошену збирати
по хащах лісових...
Додому в сутінках прийду,
і запалю вогонь вечірній, —
бо та, що забарилася в дорозі
мене тут може не знайти...
ПАМ'ЯТІ ДІДА
І я не знаю, що було
У тім саду, покинутім тобою.
Дороги всі туди перемело,
І залишилося твоє село
За білою високою стіною.
Зими тягар — як гніт держави,
Болять задушені слова...
На площі міста — Вождь іржавий,
За френч ховає жест лукавий,
Прикрита снігом чорна голова.
А ти не знаєш, що було,
І потім все куди поділось...
Згоріло серце, та вікно
Ще довго в темряві світилось...
ПОВЕРНЕННЯ
В шістнадцять років, на Різдво
я добирався до свого села
І мерз на нічних вокзалах
Києва, Малина й Звягля.
Згорнувшись в бублик,
На дерев'яній лаві
від холоду не міг заснути,
а крізь важку дрімоту
вчувався безнадійний запах
гарячих дерунів...
У війську відслуживши,
я добирався до свого села —
тоді весна була холодна, рання
і Великодня довга ніч.
Вокзал переповнений людом,
немає навіть де присісти,
і прямо на запльованій підлозі
під вивіскою “Перукарня”
хропе безногий інвалід.
Тепер вже тридцять.
Додому все ніяк не доберуся.
Отож і думаю —
моя періодична безпритульність
перетворилась в правило життя, —
І не лише мого: здається,
цілий світ ночує на вокзалі
І біля втомленого діда
дрімає чорний пес.
... А, може, справді, марна справа
у невлаштованому світі
влаштовувать своє життя?
Та скоро ранок...
Пожалілись — і далі помандруєм,
аж поки люди на землі
не віднайдуть свій спільний дім.
А біля них — і я зігріюсь...
* * *
Крізь мене літо
Колесом вогненним
З купальських круч
До темної ріки
Скотилось,
І досі там
В осінній глибині
Моє життя і літо
Спить.
Стайки
14/VIII-84
ВИДІННЯ
В безмежжі полинного степу
горить, дотліває остання сторінка
тисячолітньої занедбаної книги.
Ще можна прочитати
єдине незгоріле слово: Україна —
в безмежжі полинного степу.
27/VІІ-87
М. Гуляй-Поле
* * *
Я жінку знав
З очима пійманого птаха.
В глибинах погляду —
Дівоча чистота.
Сумна, проста,
самотня, тиха.
Собі на лихо
Я жінку ту придумаю...
Собі?
* * *
Без тебе
Вже прожито майже рік...
Якби я знав,
Якби ти розуміла…
Відходить серпень.
Як душа без тіла
Урочисто сумує Фредерік.
Без тебе — крізь життя...
* * *
І смуток, як струмок —
біжить, дзюрчить,
тихенько щось лепече
посеред пнів
і днів без тебе...
ПОЧАТОК ЗАБУТОЇ КАЗКИ
У темряву осіннього притулку,
в порожню хату біля лісу
я повернувся знов.
Під стріхою знайшовши ключ,
повільно двері відімкнув.
Аж відсахнувсь —
дві чорні тіні кинулись до мене,
холодний помах крил
ударив різко по обличчю...
Я довго-довго тут не був,
чиясь душа чекала тут на мене...
* * *
За ніч тепло все вимело із хати,
І сни тривожили всю ніч...
До вітру збігаю, і знов на піч,
Там не страшний нам морок пелехатий.
Мій кіт, як і його хазяїн, оптиміст,
Удвох чекаємо, поки на світ благословиться.
Лупцює по цеглинах чорний хвіст,
І щастя більше навіть не присниться...
14/І-84
* * *
Удвох з великою зимою
Живем в безмовності.
Нема думок, ні почуттів.
Одне бажання: стати полем,
Прикритись снігом до весни.
* * *
Я видавав себе за хіроманта,
Щоб знов відчуть твої долоні.
Пророчив щедро радість і удачу,
А зараз тут стою, мовчу і плачу, —
Кленовий лист притих на підвіконні.
СОНЯЧНИЙ ДЕНЬ
Тінь ліщини у вікно заглядає.
Тінь ліщини...
Більше нікого немає...
* * *
Той теплий вітер, та весна,
та дівчинка в червоному береті
до мене запізнилися тоді.
А я не мав терпіння їх чекати,
та й кинувся у білий світ,
де все було обіцянкою щастя,
де час майбутній — дні, літа
мені являлися Любов'ю, —
там все її носило імена.
І що з того, що мало так збулося?
В отих обіцяних світах
ніщо не щезло, не пропало,
й остання мить назавжди збереглась:
крізь весни непрожиті ще свої,
крізь всі безпам'ятні століття
мені назустріч дівчинка біжить...
НА МЕЖАХ
Зникає літо в полинах,
Кров проступає на бинтах,
У порожнечі завмирає серце, —
Окрут повернення...
Та в рідній хаті
Щоночі душать сновидіння, —
Я знову буду серед тих,
Хто вже не вернеться з походу.
* * *
Коли вам крізь чоло
проляжуть зморшки —
Хай буде то
проекція доріг,
Що ви пройшли,
чи пройдете колись,
від тіла
звільнившись старого.
* * *
Н.Ш.
Запах парфумів „Клема",
Теплі долоні тільки початок…
Крутиться, крутиться наш сіnemа,
Вже проминули Хрещатик.
Київ як привид розтав —
Юрби статистів і гуркіт параду.
Гілку вербову хтось розтоптав,
Тихо Великдень під вікнами став,
Чорні дерева зійшлись на пораду.
Потім дорога вела через ліс,
Довго ми йшли по набухлому полю...
Що я для тебе крізь зиму приніс?
Серце одне, що воскресло від болю...
7/IV-87
* * *
В темінь осінніх напруг
Гучні епохи —
Лиш цяточки фосфору.
Тисяча весен —
Зерно на круг
Часу і простору.
Все перемелеться,
Буде мука,
З мукою змішена,
Попелом білим
Зимових небес
Туга, Маріє,
Наша вже втишена.
Серце минулим
Все ще болить,
Світ мій вечірній,
Останняя треба...
Я починаю тільки
Жить.
Зі мною людство
Повертається до себе.
* * *
Людині мало єдності з вогнем,
Людині мало єдності з водою.
Поляжем в землю, терном проростем.
Чому ж я тут, покинутий Тобою?
POSTSCRIPTUM ОСТАННІЙ
* * *
В глибинах осені,
В початках ранньої зими —
зернини світла.
* * *
Немов відлуння чар,
Просіяне крізь хмари,
Був день як божий дар,
А вже зійшли Стожари.
Душа до зір летить,
Забувши днів облуду.
Я нині починаю жить,
Не був я і не буду...
НА ТЕМУ ПОРОЖНІХ ДОЛОНЬ
Серпень протягує сліпі золотисті долоні,
наповнені світлом, холодним і чистим,
бо скоро вже вечір і осінь,
і той, хто все прийняв і все давно роздав
стоїть за селом край дороги,
і протягує вам порожні долоні,
врізані в липовий стовбур, —
сліпі золотисті долоні...
Якщо у вас вистачить часу,
ви зупинитесь і побачите,
як під вітром в порожні долоні
падає листя, червоне і жовте,
а кожен листок до останньої жилки
вечірнім просвітлений сонцем.
І поки ще не впали з розкритої долоні
вони несміливо вам порадять
з собою взяти на дорогу
краплину світла і крихту літнього тепла,
бо їм відомо, а не вам,
куди ви рушили навпроти ночі,
і що ховає у своїх пустотах
покинутий ваш дім.
Бо щоб залишитись, коли надходить осінь,
то треба мати сліпі золотисті долоні,
прийняти все і все роздати,
й не виймати іржавих цвяхів
з дерева долонь...
* * *
Червоні півники на білих рушниках,
І чорні квіти хрестиком по краю.
2IV-86
померла баба Якилина
НІЧ ПЕРЕД СТРАТОЮ
В.Стусові
Пишіть мені листи до запитання,
В міста, де я ніколи не бував:
Афіни, Рим, Венецію, Костанцу,
Буенос-Айрес, Відень, Зурбаган.
На вулицях тих міст росте трава,
Там наші тіні зможуть обійнятись.
До ранку стане сива голова, —
Вже треба йти...
І навіть ні з ким попрощатись.
19/Х-85
Київ
ПІСЛЯ ІНТЕРВ'Ю
За вікнами затишної кав'ярні
холодний дощ і пізня осінь.
За столиком навпроти тебе
вгодований розкішний бородань
розводить каламутні теревені
про хронотоп і хеві-металь.
А потім, віднайшовши тему —
красу таку губити гріх,
з таким-то бюстом і очима
і працювати, пропадати
На фабриці „Хімволокно"?
У мене друг, відомий режисер,
ми вас влаштуємо в найкращу фільму...
і перейшовши до заключної частини,
а подумки вернувшись у столицю,
де ждуть його кохані кобилиці,
(звиняй старий за недоречну риму),
ліниво так говорить, що свобода —
то нами пізнанная необхідність...
А ти мовчиш, і намагаєшся прикрити
програмкою рок-фестивалю
понівечений на котушках манікюр,
та думаєш, що завтра в першу зміну,
і цілий день в холодному цеху
машин важке, набридливе гудіння —
за ним не чути зовсім слів...
14/ХІ-85
Житомир
МАНТРА ПЕРШОГО
ЗИМОВОГО ТИЖНЯ
Чорні дерева
Чорні дерева
Чорні дерева
Біла дорога
Біла дорога
Біла дорога
Небо порожнє
Небо порожнє
Небо порожнє
Дорога. Дерева. Небо.
Чорно-біла імперія.
Якби не знав про відтінки
твого кольорового тіла,
Якби не знав про відтінки
твого кольорового тіла,
Якби не знав про відтінки
твого кольорового тіла,
можливо, дотягнув би до весни…
* * *
Коли не буде влади,
насильства і покори,
не доживем...
То нині хоч
не будьте холуями,
у сильних світу —
хоч день один,
одну годину...
З отих врятованих
хвилин
сплетіть колиску
для дитини.
* * *
Київ, травень 1986
Після немилосердної спеки,
безкінечної вбивчої спеки,
коли розжарені хвилини
кліщами впиваються в скроні
і розбухають,
набравшись затруєної крові,
прокинутись в затхлій кімнатці,
де заплутався час,
і в якій за останнім наказом Командора
заборонили відкривати вікна,
прокинутись в безжалісній кімнаті,
де стіни — обеліски самоти,
прокинутись від шуму зливи,
від шелесту дощу,
і більше вже не спати —
дерева темні покидають сад.
М.М.
До ніг твоїх я падаю згори,
Зазнавши вперше розкошій польоту.
Так пахнуть м'ятою двори,
І до осінніх перельотів
Одна залишена нам ніч.
Не плач! Давай запалимо вогні
Над темною і тихою рікою.
Бо серпень мчить на білому коні,
І вже, мабуть, не бачити мені
Твоїх очей, оживлених сльозою.
Між нами стануть назавжди
Дощі холодні і байдужі люди
Затопчуть все і нас забудуть,
І ми не звернемось сюди,
Де пахнуть м'ятою двори,
Де ніч кохання вічно буде.
ЖІНОЧИЙ ПОРТРЕТ
На конкурс
земного буття
зразок її милої пози,
уривки хореїв,
січневої прози, —
короткого життя
розгублені метаморфози…
ЛІТО
Сиджу на бруківці
Боричевого узвозу
І ловлю в кулак,
як муху,
жіночий каблучок.
* * *
Івану МАРЧУКОВІ
Синій присмерк тече у вікно,
У кімнаті немає нікого.
Тільки звідки цей страх і тривога,
що тебе вже забули давно?
І кому всі полишені знаки:
мак червоний, тополя, хатина?
Білий світ, мов забута дитина,
виглядає себе край дороги…
* * *
На світі нема випадкової долі,
Чайка над морем літає поволі.
Може й так ще на світі буває —
Хтось і до мене крізь сон прилітає...
* * *
Жест її руки, коли вона поправляє волосся,
відкидаючи його з чола,
розкриває завісу маленького єдиного театру,
де веселі та журливі думки
і почуття, що ховались в лаштунках пам'яті,
приходять і живуть, непомітно зникають
на сцені її обличчя...
О, скільки тих акторів відійшло,
і замість шовковистої завіси,
яку я так любив,
лягла незмірна чорнота.
Закінчилась вистава.
Єдиним глядачем був вечір,
Та й він дрімав,
Ніхто не бачив,
як тихо піднімалася по східцях
маленька дівчинка, тримаючись за місяць.
* * *
Ми пробивались до Софії
Крізь спеку, непорушні вії
Німого міста, чад асфальту —
А потім перейшло на смальту
Вечірнє світло, наші тіні…
ВЕРСІЯ
Спочатку Бог зліпив жінку,
а потім чоловіка.
Вони глянули одне на одного
і засміялись. Згодом
їх відіслали в світ.
Тисячоліття відгули,
всі розійшлись,
лише слова зостались:
... а ще будете разом
у тихій пам'яті Бога.
* * *
Я так довго один.
Вже дощі
Білих вишень зламали скерцо.
На зелений жертовник весни
Покладу своє серце...
* * *
Ти пояснювала мені,
чому на воді виникає
місячна доріжка,
і хто такі екстрасенси,
і про вміння любовне
давньогрецьких жінок.
Ще так багато
збирався розпитати в тебе...
А нині докричатися не можу
до твого берега,
порослого травою забуття...
А, може, правда,
що любити жінку, —
то значить змагатися
з її непам'яттю?
УРОК ІСТОРІЇ
або
Варіяції на тему
“Польоту над гніздом зозулі”
Коли вам скажуть: ви живете
в найкращому з існуючих суспільств,
в найгуманнішій в світі державі,
то знайте: до вас заговорила
стіна
Коли тобі скажуть: все, що діялось
в нашій Імперії,
все, що в ній відбувається зараз,
все в ній — для твого блага,
знай: до тебе звертається
СТІНА
Коли ж тебе підведуть до СТІНИ,
обличчям до холодного каменю,
і, навіть, якщо замість куль
тобі в потилицю вженуть транквілізатор,
знай: ще можна встигнути
на дно свідомості сховати
окраєць вільної небесної блакиті...
ХОМА БРУТ
МАНДРИ МАНДРАГОРИ
НА МЕЖАХ
В теплій темряві
Тихе тіло
Полум'ям рівним
Біля мене горіло.
Літо біле боліло
Крилами вирію…
Лиш божевільні дзиґарі
Мене очікують в кімнаті...
ХВОРОБА ЗОРУ
вожді, засліплені міражами влади
влада, засліплена міражами держави
держава, засліплена міражами вождів
засліплені розпинають людину
засліплені розпинають людину
засліплені розпинають людину
нема нікого, лиш зостались
безпритульний рушник на хресті
і самотня без тіла сорочка
* * *
НЕМОВ окраєць хліба
взяла мене до рук,
поміж долонями зігріла
і піднесла до губ своїх.
Натішившись,
переломила навпіл,
та й розкришила під вікном
голодним птахам — білим, чорним,
їх налетіло безліч
з тих давніх призабутих сновидінь…
А ти все — гулі, гулі, —
скликаєш птахів тих,
і посміхаєшся до себе,
а вони
докльовують байдуже
останні крихти плоті.
Ось і наїлися...
Знялися, полетіли —
немов і не було…
А ти все кличеш їх!
* * *
На світі нема випадкової долі,
Чайка над морем літає поволі
Може й так ще на світі буває —
Хтось і до мене крізь сон прилітає.
ПРОГУЛЯНКА
ЙДЕМО по Липках*, і за нами,
повз урядові резервації,
чалапа квітень по калюжах,
і скоро сонця делегації
розбудять мертвих і байдужих, —
крім тих, хто скніє в резервації,
над ким чамріє охорона,
до перехожих зирить скоса…
І, знехтувавши заборони,
весна давно ходила боса…
*Липки — колишній аристократичний район Києва; нині в ньому проживає цеківська партійна номенклятура.
* * *
на чорному асфальті
кленові долоні
розкриті в небо
хоч крихту світла
благає осінь
я все вам
роздала
а ви ногами
по долонях
не бачите
не чуєте
мене
* * *
— Як тебе звати?
— Оксана!
— Як тебе звати?
— Оксана!
— Як тебе звати?
— Оксана!
Кожного разу звучить:
— Осанна!
* * *
повільно вечір переходить в ніч
навколо мене
народжується світ живого неба
галактики в долонях здичавілих
без дотику до тихого не треба
моя безпам'ятна душа
Чумацьким Шляхом
не повернеться до тебе
коли ще маєм нероздільність тіла
давай втечем давай втечем
водою ворожбою протечем
крізь сон крізь сум
крізь ніжність білу
ВДОМА
КРИШТАЛИК НЕБА РАННЬОЇ ВЕСНИ
І СНІГ ТАК ВІДБИВАЄ СОНЦЕ
ЩО ПРОТЕПЛІЛИ НАВІТЬ СНИ
І МЕРТВЕ ОЖИВА ВІКОНЦЕ
В НІМОМУ ХРАМІ НА ГОРІ
ТАМ СОНЦЯ ПИЛ НА ВІВТАРІ
В РОЗБИТИХ БАНЯХ СИНЬ ХЛЮПОЧЕ
ВОСКРЕСЛО НЕБО І НЕ ХОЧЕ
ЧИТАТЬ РОЗКРИТІ ПСАЛТИРІ
Хома Брут
МАНДРИ МАНДРАГОРИ
(драматична-апокрифічна поема)
(До мікрофону повільно виходить поет Саламандра, в одній руці він тримає графин з водою, в другій — жмуток пожовклих паперових листків, так само як і графин, перехоплених пальцями біля самого горла. Оглядає
навколо себе, та місця (стола, стільця, червоної трибуни), щоб поставити графин, розправити зіжмакані листки нема. Заплющує очі, зітхає, розплющує очі, нервово переступає з ноги на ногу, і, пожувавши верхніми зубами нижню губу, зрідка заглядаючи в пожовклий жмуток, починає читати)
П.С. — Драматична поема “Мандри Мандрагори”...
...епіграф перший...
т - р - р - р - чах - чах
т - р - р - р - чох - чох
т - р - р - р - чах - чах...
(Африк Сімон)
...епіграф другий...
...громадяни, які змінюють місце проживання, а також ті, що вибувають в іншу місцевість на тимчасове проживання на строк понад півтора місяця, крім тих, що вибувають у відрядження, на канікули, на дачу, на відпочинок або лікування, зобов'язані виписатися перед вибуттям.
(з положення про паспортну систему СРСР)
...епіграф третій...
Е — МС2
(Апьберт Ейнштейн)
І
Так мало часу для життя,
і так багато для турботи,
для непотрібної роботи,
для колективного виття,
для дерективного биття,
для ти - ри - пи - ри
й неверморе...
Як мало часу для життя.
(П.С. робить глибокий вдих і, видихаючи, кричить:)
Хай живе радянський народ — вічний мучень-уді-буді-комунізму!
(злякано оглядається, хреститься — правою рукою, що стискає пожовклий жмуток. Ковтає з графина й продовжує читати, вірніше, не читати, а щось белькотати собі під ніс і в мікрофон)
— а чи варто так писати,
а чи варто так писати,
а чи варто так писати,
а чи варто так читати,
а чи варто так читати,
а чи варто так читати,
краще написати — нарід!
се вже краще, се вже добре,
се вже може, — харашо!
а чи варто так писати,
а чи варто так писати,
а чи варто так писати,
буді... буді... будівник?
краще написати — Будда!
се вже гарно, се вже славно,
безсумнівно — харашо!
(П.С. знову робить глибокий вдих і, видихаючи, спокійно, навіть трохи сумовито, говорить:)
— Хай живе радянський нарід —
вільний Будда комунізму!
(задоволено посміхається, поливає собі голову з графина й продовжує читати...)
Я прославлю галушки,
Я прославлю шаровари,
Через Звягель навпрошки
Помандрую до Тамари, —
до Тамари, до цариці,
до вдовиці — молодиці,
до коханої жар-птиці...
Через Звягель напрошки
Ми прославим галушки,
Ми прославим шаровари!
(раптом з П.С. діється щось недобре: він зморщується від болю, збивається з віднайденого ритму, починає затинатись:)
— х - р - р - чі - чі,
х - р - р - чі - чі,
сур - мачі, пар - тачі,
хр - бр - гр, хр - бр - гр,
х - р - р - чі - чі...
(П.С. протягує до залу руки з графином і листками, потім обережно сідає на кін, ставить на дошки графин з водою, кладе біля нього жмуток паперових листків й простягає до залу ноги...)
(До мікрофону, карбуючи крок, виходить Слава Каперес. Незважаючи на його військову виправку, все ж помітно, що Славко перебуває в тому стані, який в народі має означення: під газом, під бухом, під мухою. Щоб сягнути на вищий народний ступінь, який означується термінами: вдрезину, вдимину, вдупепь Славкові бракує якогось сильного відчуття. Він стукає пальцем по голівці мікрофону, дмухає туди кілька разів)
С. К. — Один, два, три... Один, два, три... Перевірка на запис, перевірка на запис...
(довго порпається в кишенях френча, і галіфе, щось шукаючи там, — очевидно, Славкові хочеться виголосити невелику промову, та папірець з конспектом основних тез загубився. Нахиляється, бере один листок зі жмутка біля графину. Розгладжує його, притиснувши до коліна, й починає читати...)
Ваші тіні окреслені попелом,
Чорні тіні окреслені попелом,
Білі тіні окреслені попелом...
В ямах днів, не засипаних попелом...
Де криниці твої, не засипані попелом?..
Де обличчя твоє, не засипане попелом?..
Де Вкраїна твоя, не засипана попелом?..
Наші душі окреслені попелом, —
прахом та попелом, прахом та попелом,
хамом та опером...
(С. К. кривиться, й, зіжмакавши листок, ховає його до кишені френча. Раптом посміхається, бере біля графина ще один листок й, слинячи хімічний олівець, щось швидко пише на зворотньому боці. Написавши, штовхає носаком чобота поета Саламандру, жестами показуючи йому, щоб той прочитав написане перед мікрофоном. П. С. підводиться. Читає. Відчувається, що йому важко розбирати чужий почерк.)
П. С. — Хай живе... е-е-е... великий... е-е...
П. С. — Хай живе великий... е-е-е - епін!
С. К. — Добре, добре... ще, ще, ще...
П. К. — Хай живе… е-е-е... великий... е-е...
П. К. — Хай живе великий... а-а-а-апін!..
С. К. — Добре, добре... ще, ще, ще...
П. С. — Хай живе... ве-ве... великий... е-е...
П. С. — Хай живе великий... Хр-бр-гр!
С. К. — Добре, добре... ще, ще, ще...
П. К. — (відводить руку з листком за спину й відчайдушно кричить в мікрофон):
— Хай живе великий Редистрибукатор!!!
(С. К. здивовано дивиться на П. С. Той поянює:)
П. С. — редистрибуція — се централізований
перерозподіл суспільного продукту
у відповідності
з ієрархією статусів... Ферштейн?..
С. К. — Я, я... Ферштейн, Ферштейн... Тепер спробуємо разом...
П. С., С. К. — Хай живе Редистрибукатор!
Хай живе Редистрибукатор!!
Хай живе Редистрибукатор!!!
С. К. (все більше входячи в раж):
— Хай живе все неживе!
Хай живе все неживе!!
Хай живе все неживе!!!
П. С. — А живе — не доживе!
(публіка в залі хором скандує)
— Реди! Стри! Букатор!
Реди! Стри! Букатор!
Реди! Стри! Букатор!
(П. С., С. К. й більшість присутніх в залі досягають вищого народного ступеня. Світло гасне. В темряві лунає пісенька Африка Сімома):
- т - р - р- р - чах - чах... (і т. д.)
…коли затихне музика й очі потроху звикнуть до темряви (релікти зовнішнього світла все ж таки проникають в приміщення), тоді на кін вийде чоловік, й, труснувши біля вуха сірниковою коробкою, запалить ґніт в гасничці, спуститься з нею в зал, повільно пройдеться вздовж першого ряду партеру, нахиляючись, придивляючись до людських облич. Потім поставить гасницю край дерев'яного кону, присяде сам...)
Невідомий. (так поки що будемо звати його)
Ніч — то величезний чорний метелик…
Жінка в кімнаті плаче...
Тихо так плаче... щоб не сполохати
сюрчання коників і місячного звіра,
й давно вже не потрібну самоту,
а головне — щоб не збудити
того без назви, без ознак,
що не вміщається і в плачі,
що причаїлось по кутках
напівзабутих лябіринтів
чужої пам'яті...
Долає сон печальні переправи,
і перед тим, як берега допасти
відчує жінка за плечима
холодний помах крил:
то ніч — величезний чорний метелик...
(підібравши один з покинутих паперових листків, Н. робить з нього літунця й запускає його в зал. Одного, другого, третього... Незважаючи на певну ідилічність цього, музика, на тлі якої все відбувається, звучить тривожно, загрозливо...)
Н. — 3 листа до поета Саламандри:
...колись, наприкінці зими, ти розповів мені, що вже не перший рік працюєш над поемою, в якій намагаєшся поєднати глибини щоденного позачасового буття з повсякденними хідниками заасфальтованого побуту, поемою, яка зможе врятувати тебе від навколишнього абсурду, від порожнечі викоханих екзистенцій, — так ось, маю до тебе велике прохання:
спробуй вмістити десь в своїй поемі кілька чорно-білих кадрів невідомого ким знятого документального фільму, який щоденно й щоночі прокручують
перед моїми очима
перед моїми очима
перед моїми очима...
...на площі Революції, перед Будинком Уряду, в натовп людей, що прийшли на площу, вірніше, в людську громаду, що зібралася перед Будинком Уряду, з розгону врізаються спеціяльні загони десантників, схожих на пришельців з далеких страхітливих планет:
обличчя закриті масками, на головах — шоломи, в руках сріблясті щити й короткі саперні лопати, натовп кидається врозтіч, але вже пізно —
пришельці доганяють беззбройних людей, рубають наліво й направо, особливо дістається жінкам, солдати кричать:
— се вам, сучки, за сталіна,
се вам, сучки, за сталіна,
се вам, сучки, за сталіна!..
... якийсь чоловік в міліцейській формі намагається захистити від озвірілих солдатів дівчинку, прикриваючи її руками, але падає, збитий з ніг, біля нього падає дівчинка, поряд лежить сива жінка, з розрубаної шиї на асфальт тече ще тепла кров...
...люди пробували ховатися в підземнім переході, але ж хіба заховаєшся від воїнів-інтернаціоналістів, від замашних, відточених саперних лопаток?
...наліво й направо, — що, бляді, свободи вам закортіло?!
...наліво й направо, — що, ... незалежності хочеться?!
...наліво й направо, наліво й направо, наліво й...
— Тут плівка раптово обривається...
Спробуй вмістити в свою поему хоч кілька вищезгаданих кадрів, бо інакше всі її буттєві глибини не будуть варті й глибини моєї прямої кишки після випорожнення,
спробуй вмістити, поки ще маєш нерозрубану голову,
спробуй вмістити, бо я вже... авжеж... саме так...
безперечно... ні в якому разі...
з щирим привітом...
(підпис нерозбірливий)
Подальший хід “Мандрів”, — музику, освітлення, послідовність і місце подій глядачі, слухачі, читачі, стукачі, копачі, сурмачі вибирають довільно, за власними уподобаннями й особисто “редистрибуцією”. Хома Брут залишає за собою право тільки на те, щоб по закінченню вищезгаданого листа прозвучала одна з трьох пісень квартету ,,Бітлз":
а) Вчора...
б) Мішель...
в) Я повернусь...
Текст перший:
“Не велике діло: повернутись на каблучках в пів-оберту,
А побачиш нове все: нові зірки, нові світи,
Великий Віз — тут, там — Південний Хрест чи ще що-небудь.
Крутіться, люди, навколо своєї осі. Не стійте “на одному градусі”. Один раз ви приходите в світ і повинні все побачити. Крутіться, крутіться!..”
— “Що ти видів, чоловіче, — запитає Бог “на тому світі”.
І, витираючи рукавом уста, ви скажете:
— Я випив всей Твій світ, і весь він солодкий.
Бог скаже:
— Я й сотворив його солодким. Ти так зробив, як Я сотворив тебе, і побачив світ таким, яким він є...
Я:
— Опріч смерті.
Він:
— Ти вмер і прийшов до Мене”.
(Василь Васильович Розанов. “Сахарна”)
Текст другий:
Маленький концерт для самотнього хронопа
весна
на-ес-на
на-а-на
ой-йо-ной
шуга-шуга
вирк
ха-ча
літо
то-лі-то
лі-то-то
у-ю-тю
гатя-гатя
хрщ
ого
осінь
нь-сі-о
сінь-о-ха
пс-пс-ізм
хуща-хуща
капезе
зима
хима-хаза
ма-за-ха-ра
лютя-юті
чичко-чичко
зима
Текст третій...
ДЕНЬ ВОСКРЕСІННЯ ДЗИҐАРІВ
(медитації божевільного рокера)
В кімнаті з червоними стінами
й білою стелею
немає вікна.
В кімнаті з червоними стінами
й білого стелею
немає вікна.
В кімнаті з червоними стінами
й білою стелею
голосить моя безневинна вина:
по-перше, —
над ефектом скорочення масштабів
Лоренца-Фіцджеральда,
суть якого полягає в тому,
що з точки зору нерухомого споглядальника
вимірювані ним віддалі паралельного напрямку переміщень
рухомого споглядальника в системі останнього
виявляться значно вкороченими,
як і життя обох споглядальників,
що мали спільний, їм невідомий контрапункт;
по-друге, —
над моїм передчасним вмінням зображувати
за допомогою п'яти сірників,
на прохання дівчаток з нашого класу
й вчительки російської літератури,
історію гріхопадіння Єви, —
саме тоді, дивуючись невичерпності можливих комбінацій,
я вперше усвідомив реальність існування виміру,
означеного словом “смерть”;
по-третє, —
над пісенькою з альбому “Клуб самотніх сердець сержанта Пеппера”,
в якій я розумів два-три слова, не більше,
незважаючи на це, музика голосів чотирьох ліверпупьців
дивним чином зберігала в собі все,
що не збулося в моєму власному житті:
переживання любові, свободу пізнання навколишніх світів,
не відгороджених назавжди смугастими стовпами,
можливість вільного вибору й відсутність постійного страху,
радість незаказармленої молодої сили, —
хоч спроба прорватися в обіцянці музикою світи
рано чи пізно приводить в кімнату
з червоними стінами й білою стелею,
та це тільки початок давнього шляху,
на якому дбайливо зав'язані за моєю спиною
рукави гамівної сорочки здійснюють
невтримну еволюцію до білих, поки що
нерозправпених крил — перед новим пришестям
Володаря осінніх Перельотів, —
там, де на білій площині прямокутної стелі
застиг, розширений моїми зіницями, безгучний вибух,
про неймовірну силу якого свідчать спотворені
метагонами німих почуттів обличчя
мовчазний плач
мовчазний сміх
мовчазний страх
непередбачена зупинка неозвученого фільму,
Глен Гульд валяється на підлозі, охопивши
руками голову, не чіпайте його,
він нічим не зможе вам допомогти,
тим більше, що рояль глядачі-патріоти порубали сокирами
й спокійно розійшлись, залишивши на екрані
проекції нерухомих облич, порожні постаменти,
розідрані знамена, закривавлені мапи імперій,
лист до з'їзду кошового Сірка й турецького султана,
металеві автоматичні наручники,
сопілка,
ще —
гіпсові погруддя сліпих вождів,
повітряна кулька з презервативу,
обкладинка самвидавського журналу „Фалос і Логос",
пенсне, гумові манекени з слідами багнетних вправ,
люлька-носогрійка, міксер, пощерблена шабля, чумрачок,
малюнки хронопів, годинники фанів, калькулятор,
незаповнений ордер на арешт, котурни, брусочок мила,
алюмінієва ложка з видряпаним на ручці девізом:
“дембель неминучий як неминучий крах капіталізму”,
зелена філіжанка, марокаси, підставка для нот,
крім цього, посеред вищезгаданого шарварку, завмерли,
як повернення до попередньої безкінченої теми, слова,
зафіксовані в просторі літерами латинської абетки:
Help!
Let it be!
Abbey Road!
символи віри нашої юності, неперекреслені кулею Чампена епохи
початку повернення до власної ідентифікації,
в прозорі сфери, де немає розмежувань
на перше, друге й останнє,
на вчора, сьогодні й на післязавтра,
де в напруженому консонансі таємне слово Свобода
євангелійним дотиком сонячного вітру
звільняє свідомість від темряви набутого досвіду,
дитячу гойдалку уяви — від перекладини простору-часу.
мить дорівнює вічності
тільки звідки цей біль
неодмінне повернення в кімнату з червоні стінами
й білою стелею
саме тут я мушу дочекатись на тебе
незважаючи на відновлення здатності позачасової левітації
я мушу тебе дочекатись
встигнути зібратись з думками й лобом пробити
в одній з чотирьох стін невеликий отвір
вікно — крізь нього ти бачитимеш небо
й зможеш крихтами казенної пайки годувати
ластівок
ластівок годувати
ластівок годувати
ластівок годувати
крізь намальовані ґрати
ХА!!!*
Текст сьомий, останній.
Назви для ненаписаних поем
Колумбарій для фельдмаршала
Лупанарій для вождя
Лепрозорій для генсека
Мавзолей для ідіота
Селенарій для поета
Бестіарій для героя
Дім для людини
Ха* — ритуальний вигук тимчасового самозвільнення
ЗМІСТ
Слово видавця ................................................................... 5
POSTSCRIPTUM ДО MOBЧАННЯ................................... 11
Пролог ................................................……........................ 13
POSTSCRIPTUM ЗИМОВИЙ ........................................... 15
Співанка ............................................................................ 16
Зустріч ............................................................................... 19
Зустріч II ............................................................................ 20
В.Н. .................................................................................... 22
Поетам розстріляного відродження ................……......... 23
Матері ................................................................................ 24
Ніч на Різдво ......................................................…............ 26
POSTSCRIPTUM ДРУГИЙ ..........................................….. 31
Під вікнами Березоля ................................................….... 31
Уривок сну .......................................................................... 36
Поет .................................................................................... 37
Молитва еМеНеСа ............................................................ 38
Пам'яті діда ....................................................................... .40
Повернення ….......………...................................…………..41
Видіння .............................................................................. .42
Початок забутої казки ...........…........................................ .45
Сонячний день ....…....…................................................... .46
Еа межах ...........................................................…............. .48
Н.Ш. .......................….....................................….................. 49
POSTSCRIPTUM ОСТАННІЙ
На тему порожніх долонь .......................................…….....55
Ніч перед стратою ..............................................................56
Після інтерв'ю ..............................................................…... 57
Мантра першого зимового тижня ..............….................... 58
М.М. ..................................................................................... 60
Жіночий портрет .........................................….................... 61
Івану Марчукові .................................................................. 62
Версія .................................................................................. 64
Урок історії або Варіяції на тему
“Польоту над гніздом зозулі” .............................……......... 66
ХОМА БРУТ
МАНДРИ МАНДРАГОРИ
На межах ............................................................................. 68
Хвороба зору ...................................................................... 68
Прогулянка ...........…………………...……………………….. 70
Вдома .................................................................................. 72
Мандри мандрагори ........................................................... 73
Зміст .................................................................................... 88
Немає коментарів:
Дописати коментар