В. М. ЧАЙКА,
Житомирська обл.
ЛІТЕРАТУРА РІДНОГО КРАЮ. МИ ДОВГО БУДЕМ ПАМ’Я-ТАТИ І ВАМ ЗАБУТИ НЕ ДАМО.
(Дослідження оповідання Юрка Ґудзя «Афганець»)
Тема: «Література рідного краю. Ми довго будем пам’я-тати і вам забути не дамо. (Дослідження оповідання Юрка Ґудзя «Афганець»)»
Мета: ознайомити учнів з афган-ською тематикою у творчості Юрка Ґудзя, на основі учнівських досліджень розкрити основну думку опо-відання, розвивати вміння й навич-ки зв’язного викладу думок, творчу й пошукову діяльність, виклика-ти інтерес до творів письменника; виховувати почуття справжнього патріотизму, вміння співпережи-вати.
Тип уроку: урок-дослідження.
Обладнання: портрет письменника, фотографії воїнів-афганців земля-ків, учнівські дослідження, пісні про Афганістан, таблиця, фотогра-фії пам’ятника воїнам-афганцям у Баранівці.
ХІД УРОКУ
І. Вступ
Звучить пісня про Афганістан.
Учитель
Зірка горить над Кабулом,
Зірка горить, прощальна моя.
Як я хотів би, щоб Вітчизна зітхнула,
Коли на сніг упав у наступі я...
Зірка горить груднева, чужа,
А під зіркою палає червоний сніг.
І я сльозинкою останньою проводжа
Все, з чим вперше прощаюсь навік.
15 лютого ми відзначаємо скорбот-ний День Пам’яті воїнів-афганців. Ця війна тривала 9 років 1 місяць 18 днів і забрала більше 15 тисяч солдат, 35 тисяч було поранено й тисячі потрапили в полон. У цій страшній неоголошеній війні, яка не стала ще історією для тих, хто її пережив, для їх рідних і близьких, брали участь і воїни з нашого райо-ну. Про початок війни та участь у ній наших земляків коротко роз-кажуть архіваріуси.
1-й архіваріус. Не секрет, що будь-яка війна закінчується не з останнім пострілом, не після підписання мирної угоди, а лише після того, як помре останній її солдат. Бо кожен, хто воював, носить свою війну в собі.
Як же все розпочалося? Що стало приводом і справжньою причиною цієї жахливої війни?
Секретних документів, котрі б про-лили світло на прийняття рішен-ня про введення радянських військ в Афганістан, не існує. Із розпо-відей свідків випливає, що нечис-ленні документи писалися від руки лише в одному екземплярі й всі були знищені за наказом Ю. Андропова. Вірогідно, тому, що вже тоді керівник Комітету Державної Без-пеки передбачав безславний кінець війни.
Якщо взяти до уваги міжнародну ситуацію в 1979 році й менталі-тет радянських керівників, то їхній намір втрутитися в афганські спра-ви можна зрозуміти. СІЛА зазна-вали поразки в Ірані, їхній фронт з’явився в Перській затоці. Страх перед можливістю проникнення американців до Афганістану був реальним. І, гадаю, важливу роль відіграла уявна легкість завдання замінити Аміна, який прийшов до влади в результаті державного перевороту 14 вересня 1979 року, на надійних, міцно пов’язаних із Радянським Союзом людей.
Відповідно до наказу Міністерства оборони СРСР введення радян-ських військ в Афганістан почалося 25 грудня 1979 року о 15 год.
А 27 грудня радянські підрозділи спецназу надали допомогу в зни-щенні режиму Аміна. До влади прийшов Кармаль.
2-й архіваріус. Політбюро вва-жало, що перебування радянських солдат буде короткотерміновим. Війська мали стати гарнізонами, не вдаючись до бойових дій, але своєю присутністю стримуючи опозицію та підтримуючи Кармаля. Однак радянський уряд не врахував той факт, що в результаті багатовікової боротьби з різними завойовниками у свідомості афганців утвердилась 1 ідея, що іноземні війська – це окупанти. Звідси й постав заклик до боротьби з невірними. І тому вже в перший день радянські війська зазнали обстрілу. А в кінці лютого 1980 року було дано наказ із Москви: «Почати спільно з армією демократичної республіки Афга-ністан активні дії щодо знищення загонів опозиції».
3-й архіваріус. Згідно з Женев-ськими угодами, які були підписані 14 квітня 1988 року при посеред-ництві ООН міністрами іноземних справ Афганістану й Пакистану та гарантами їх виконання СРСР і США, Радянський Союз мав вивести свої війська в 9-місячний термін, починаючи з 15 травня 1988 року.
15 лютого 1989 року останнім покинув Афганістан командуючий 40-ю армією генерал-лейтенант Б. Громов.
1-й архіваріус. З 25 грудня 1979 року по 15 лютого 1989 року на території Афганістану служило 620 тисяч військових і 21 тисяча робітників і службовців, у тому чис-лі з Баранівського району 94 особи, а з Баранівки – 31.
Загальні людські втрати у цій війні становлять 14 453 особи, серед них 4 – з Баранівського району (В.І. Ємельянов, П. І. Макаренко, М. С. Гончарук, О. І. Фурник).
Нагороджено орденами й медалями більше 200 тис. осіб, 71 «афганцю» присвоєно звання Героя Радянського Союзу (7 з них – українці). Медалями «За відвагу» та «Від вдяч-ного афганського народу» нагоро-джено всіх 94 воїнів Баранівського району. Один із них отримав орден «Воїна-інтернаціоналіста», а шес-теро – орден «Червоної зірки».
Учитель. Усі мають зрозуміти, що найстрашніше й найбезглуздіше в світі – це війна. І ми повинні пам’ятати тих, хто її пережив. Тому не так давно у нашому місті від-крито пам’ятник воїнам-інтернаціоналістам. Детальніше про це нам розкажуть наші кореспонденти, які були на його відкритті.
Кореспондент. Пам’ятник збу-дований за ініціативою ветеранів афганської війни. Над його створенням «працювали майстри міст Коростишева (архітектор О. Дубо-вик) та Черняхова. Пам’ятний знак був відкритий 24 серпня 2005 року на День Незалежності України. Пам’ятний знак виконаний з двох монолітних стел червоного та чорного граніту, які символізують гір-ську ущелину. Вона розколює світ на дві частини: червону – символ Батьківщини та чорну – символ війни в Афганістані. У центрі вга-дується обрис зірки – уособлен-ня інтернаціоналістичної звитяги. Стели поєднує похоронка у вигля-ді конверта, на якому викарбова-но гелікоптер «ВАНТАЖ-200». На чорній стелі викарбувані імена зем-ляків, що загинули:
1. Ємельянов Віктор Іванович, 1954 року народження, був у Ка-булі в групі радників з 1979 ро-ку. Колона бойових машин по-трапила під обстріл. Загинув у 1981 році.
2. Макаренко Петро Іванович, на-родився в смт Полянки. Бойовий стрілок літака ІЛ-76, трагічно загинув у 1981 році.
3. Гончарук Микола Сергійович народився в 1952 році в с. Володимирівка Баранівського району, був командиром ланки МІ-8. Загинув у 1986 році біля кишлака Анава. Кулеметна черга наздогнала висячу над прірвою машину. Нагороджений орде-ном Червоної зірки та Червоного прапора.
4. Фурник Олександр Іванович народився в смт Довбиш 1955 ро-ку. Загинув у бою в 1986 році.
II. Мотивація навчальної діяльності
Учитель. Ми не випадково стільки говорили про війну в Афганістані, оскільки на сьогоднішньому уро-ці будемо досліджувати оповідання Юрка Ґудзя «Афганець», яке ввійшло до збірки «Замовляння неви-димих крил». Хоч письменник і не брав участі у війні, але його родину вона теж не обійшла стороною. Від неї постраждав рідний брат Ана-толій.
Не всі наважувалися в той час від-крито говорити про жахливі події в Афганістані. І тільки такі непере-січні особистості, як наш земляк, мали сміливість виносити наболілі проблеми на обговорення широко-го загалу.
Як ви вже зрозуміли, готуючись до сьогоднішнього уроку, учні пра-цювали у творчих групах, розро-бляючи проекти: 1 – архіваріуси, 2 – кореспондента, 3 – біографи, 4 – критики, 5 – лінгвісти.
III. Сприйняття й осмислення матеріалу
Питання до класу:
— Які події, зображені в оповіда-нні, вас найбільше вразили? Чому?
— Чи доцільною була участь наших солдат у війні?
— Ким були радянські воїни для афганського народу – захисни-ками чи загарбниками? Свою думку аргументувати приклада-ми з твору.
— Для кого була вигідна війна? Як про це сказано в оповіданні?
Учитель. З окремими проектами ви вже ознайомились, тепер послу-хаємо інші. Із життєвим і творчим шляхом письменника-земляка нас ознайомлять біографи.
1. Біографія Юрія Ґудзя
1-й біограф. Кілька століть тому з-під Умані на Полісся царська влада переправила три сім’ї бунтівників. Оселилися вони на хуторі Полянському, і згодом куток їхній одержав свою назву – Уманці або ще Ман-ці. Серед трьох непокірних родин одна мала прізвище Ґудзь, і з того часу, за переказами, й розселилися Ґудзі на новоград-волинській землі. І всі вони, по суті, – немиленці. «Де Ґудзь, там і Немильня», – ще й досі кажуть у тутешніх селах. А Немильню свою жителі (і Ґудзі теж) називають по-своєму – Немиленці. З наголосом на другому «е», тобто люди, які перебувають у немилості.
Але люблять вони його, цей куточок з піщаними землями, соснами і високим небом, так, як ніхто чужий не полюбить.
2-й біограф. Ґудзь Юрій Петро-вич (Юрко Ґудзь) народився в селі Немильня Новоград-Волинського району Житомирської області у 1956 році. Мати, Ґудзь Віра Костянтинівна, працювала вчителькою історії Немильнянської неповної середньої школи. Батько, Ґудзь Петро Филимонович, працював колгоспним електриком.
Після закінчення Немильнянської школи Юрій навчався у Київському геологорозвідувальному техні-кумі. Працював геологом у Мол-давії. Служив в лавах Радянської Армії. Після закінчення дворічного терміну служби в армії навчався на історичному факультеті Київ-ського педагогічного інституту (нині Київський університет імені М. Драгоманова).
Закінчив педагогічний інститут, працював вчителем історії, нау-ковим співробітником у музеях, редакції журналу «Авжеж!». Літе-ратурну діяльність розпочав ще студентом педагогічного інституту. Друкувався в альманахах «Вітри-ла», «Косень» та інших журналах (зокрема «Авжеж!»).
Автор декількох поетичних та про-зових збірок. Перша збірка в Укра-їні вийшла в 1991 році. До цього часу його книжки виходили за кор-доном (Канада, Польща). Лауреат декількох міжнародних премій. Трагічно загинув у місті Житомирі в 2001 році, коли писав книгу про війну в Афганістані. Був жорстоко вбитий, а рукописи і матеріали до майбутньої книги вкрадені.*
Похоронений у селі Немильня, поруч із могилою матері.
В селі проживає батько та брат Анатолій. Сестра Раїса проживає в Канаді.
3-й біограф. Син звичайної сім’ї (батько – електрик, мати – вчи-телька). Ще з дитячих років Юрко успадкував від свого діда Костя потяг до подорожей. Старі люди згадують таку картину: прямує полем старий Рибак (дід Кость), а із заплічної торби в нього виглядає дитяча голівка з цікавими до всього оченятами. Так малий Юрко вчився пізнавати світ, його красу і велич-ать. І вже пізніше, повернувшись після закінчення Київського педінституту до рідного села Немильні, молодий історик знову поринув у знайомий і близький з дитинства світ. Щоправда, цього разу усі його прогулянки за село, до лісу, до урочищ були підпорядковані бажанню вивчити околиці Немильні, щоб згодом написати історію села з най-давніших часів до сьогодення. Історія з того часу посіла найпер-ше місце серед улюблених дисциплін учнів Немильнянської школи. Дітвора з широко розплющеними очима ловила кожне слово вчите-ля, відкривала нові й нові деталі з історії, етики, образотворчо-го мистецтва, в яких поет кохався однаково.
Завжди усміхнене його обличчя променилося доброзичливістю до колег, а односельчани, згадуючи добрим словом його мудру матір, просто не мали чим дорікнути або хоча б кинути недобрий натяк на Юрія, якого, пам’ятаючи діда, кли-кали Рибаком. Тому звістка про його смерть глибоко вразила всіх немильнян – від старого до малого. На вустах людей було одне: «За що? Навіщо? Що він кому міг зроби-ти лихого, він, котрий не обминув нікого добрим словом, котрий, як кажуть, «мухи не зобидив»?»...
1-й біограф. Його цінували й любили в селі, але, коли провести у вічність його приїхали друзі та однодумці зі Спілки письменників, з обласного літоб’єднання, з педуніверситету, редакцій газет, немильняни іншими очима поглянули на свого односельця. Тепер вони говорять: «Який непри-мітний був Юрій, нічого про себе ніколи не розповідав, а от, виявляється, великою був людиною». Так, цінуємо, коли втратимо. Як брунькуються дерева, так і проростають у душах колишніх його і теперішніх учнів паростки мудрого, світлого, глибокого, що їх посіяв усім своїм безкорисливим життям Юрко Ґудзь. І ясними, кольору неба, залишаться серед односельчан згадки про цю з чистою, як сльоза, душею людину.
Учитель. Так, непримітним був Юрко, непримітне вів життя, але писав так, що байдужим не залишав нікого.
2. Творчі сходинки письменника
1-й критик. ЮркоҐудзь – люди-на талановита, багатогранна. Він – поет, прозаїк, публіцист і навіть художник. Автор численних публі-кацій в українській та зарубіжній періодиках, збірниках сучасної української поезії та прози. Він є автором збірок «Postscriptum до мовчання», яка вийшла в Канаді в м. Торонто в 1990 р., «Маленький концерт для самотнього Хронопа» (1991 р.), «Боротьба з хворим янго-лом» (1997 р.). Останніми творами, які побачили світ, були книги про-зи «Замовляння невидимих крил» (2001 р.) та роман «Не-Ми» (жур-нальна публікація «Кур’єр Кривба-су», 1998-2000 рр.). Твори перекладалися італійською, французькою, німецькою, англій-ською мовами. Поетичний доробок письменника був належно оціне-ний на різних конкурсах. Він – лауреат двох Міжнародних літера-турних премій, серед них III пре-мія на Міжнародному поетичному конкурсі в італійському місті Тріуджо. Лауреат Всеукраїнської премії ім. І.Огієнка.
Учитель. Щоб детальніше ознайо-митися з оповіданням, звернемося до його змісту.
3. Опрацювання змісту оповідання
1-й критик. Твір починається епіграфом, рядками, взятими з Корану. Мабуть, це не випадково, бо воювати бійцям доводилося із мусульма-нами. Серед таких воїнів був і брат нашого письменника, який повернувся з війни з незагоєними душевними ранами. Адже ті, хто пройшов через цю війну, продовжують нею жити, вона триває й досі: у спога-дах, снах, думках («Тіло моє вже тут давно – ходить, їсть, п’є, любить жінок, а душу з нього хтось ніби вийняв... Чи я сам кинув, згубив її на одному з тих перевалів»). Тоді всі вірили, що солдати викону-ють свій інтернаціональний обов’язок, а цинкові труни здавалися чимось нереальним і випадковим. Але хіба можна приносити свободу вбиваючи? Лише через роки вдалося дізнатися страшну правду про так званий захист братнього народу. Розповідь у творі ведеться від першої особи, від солдата Анатолія, і який «по дурості своїй втрапив» до Афганістану і там зрозумів, що є життя і що є смерть. Герой не відчував себе визволителем. Зате побачив, як наші хлопці засвоюють гірку мудрість війни: «Не кожен, хто вбив людину, – вбивця» («Але ж хіба це гріх – убити того, хто намагається вбити тебе? Вбити першим, щоб самому залишитися живим...».) Наші воїни не пацифісти*, і тому часто окремі з них збирали «докази своєї звитяги» («Вояка один... в своєму заплечнику носив цілу колекцію відрізаних вух...»).
* Пацифісти – люди, які засуджують війни, незалежно від їхнього характеру.
2-й критик. Водночас Анатолій зрозумів, для чого потрібна була та війна. Тоді, коли рядові солдати гинули, свято вірячи у світлу мету і свій вагомий внесок у майбутнє процвітання цієї держави, генера-ли збагачувалися, бездушно поси-лаючи людей на смерть («Дивись, Толян, повз нас ідуть майбутні гроби»).
Безневинних бійців свідомо підставляли душманським засадам «тільки для того, щоб невеликі чор-ні скриньки без перешкод потра-пили до мародерів у генеральських мундирах...». Лише з часом герой довідався, що так переправлялися алмази Паншерської долини, і зро-зумів, що таке знання коштує життя («Через якийсь місяць нашого капі-тана в Термезі «зняли» пострілом у потилицю... Невідомо куди щезло кілька офіцерів, що супроводжували колону... Невдовзі добралися й до рядових...»).
Вражає те, наскільки на війні народ звикає до думки про смерть і стає байдужим до життя («Чужа смерть поволі вбиває твоє власне бажання жити...»). Але не це страшно. Опо-відач показує, наскільки людина може бути слабкою в такій без-перервній битві за виживання. Не всі витримували те напруження, в найнебезпечніші моменти зрива-лися, піддавалися згубному впли-ву наркотиків, і їм уже було ні до медалей, ні до погон. У смерті вони вбачали звільнення, порятунок від безглуздих наказів («...кілька годин суцільна стрілянина – з обох сто-рін, голову не підняти... Раптом – пронизливий крик, із окопчика вискакує до нестями обкурений «дух», викликає когось на поєди-нок... Хтось із наших обов’язково вийде – не менш обкурений, не менш знетямлений.
Того разу першим не витримав Генка. Та до рукопашної не дійшло, зупинили свої – хтось з його командирів смальнув у спину»). Це ще один доказ того, наскіль-ки дріб’язковим є на війні життя солдата, мовляв, вона все спише. Іншим щастало більше, якщо мож-на так сказати, бо вони потрапля-ли в психлікарню, як і наш герой. Військова верхівка робила все, щоб якомога менше розголошувалися таємниці «захисту» братнього наро-ду. Тому, як згадує оповідач, і з ньо-го бралися обіцянки мовчання, за що отримав інвалідність і мізерну пенсію, від якої згодом відмовився. Зате жодного слова в документах про Афган. Такою була турбота вла-ди про воїнів-ініернаціоналістів.
3-й критик. Тепер ту війну нази-вають помилкою. Ми розумні зад-нім числом. Можна переосмислити все, але є вічні моральні цінності, які не підвладні часу. Саме тому, думаю, до цього твору Юрій Ґудзь підібрав фрагмент із фотографії, на якому зображені молодята. Це світ-ла чиста мить.
Не всі солдати повернулися додому з війни і багатьом не судилося зазна-ти щастя бути нареченим, чоло-віком, батьком. Очевидно, акцен-туючи увагу нездійсненості мрій багатьох загиблих воїнів-афганців, автор хотів застерегти владу і всіх, хто схиляється до збройного вирішення важливих проблем, що ніхто не має права позбавляти людину життя та всіх благ. Вона створена для добра, процвітання, продов-ження роду.
Для Анатолія спогади про Афган є ніби сповіддю. Він мріє забути пережиті страхіття і, щоб полегши-ти свої страждання, хоче поділи-тися ними з братом, передати час-тину душевного болю, щоб самому стало легше («Не хочеться все те ворушити, але й забути його мені одному не під силу... Може, в тебе це вийде краще... Й тоді ти допо-можеш мені...»).
4-й критик. Автор, думаю, видав цю сповідь для того, щоб усі знали, які наслідки дають необмірковані війни, і зробили єдиний пра-вильний висновок: «Там, де про-лилася кров, виростає ненависть. Де виростає ненависть – сіється смерть». А цього допускати мож-новладцям не можна. Письменник закликає замислитися, для чого ми живемо. Невже лише для того, щоб сіяти руйнацію й смерть, а не мир та процвітання?
4. Дослідження лінгвістів.
Учень. Щоб твір сприймався більш реалістично, Юрій Ґудзь викорис-тав у ньому жаргонізми (зняли – у значенні вбили; салага, молодняк, тобто молодий солдат; стройбат; дембель; дух – афганець; акаєм; лосі – фізично загартовані люди та ін.). Для цього ж увів у текст речен-ня з прямою мовою, написані російською («Будешь в роте охраны – сопровождать спецгрузы с Афгана... Что там увидишь, чем будешь занят – об этом никому ни слова...»).
Із такою ж метою зустрічається в оповіданні й антитеза «страшна насолода», епітет «чортове колесо життя», метафора «четверо душманів... поливають вогнем автоко-лону».
5. Ґронування.
Працюючи над дослідженням оповідання Юрія Ґудзя, ми зробили окремі виписки, за допомогою яких змогли побудувати гроно:
«Вбити першим, щоб самому залишитись живим»
«...повз нас ідуть майбутні гроби»
«Невідомо куди щезло кілька офіцерів, що супроводжували колону»
«…Хтось з його командирів смальнув у спину»
«Чужа смерть по-волі вбиває твоє власне бажання жити»
«Не хочеться все те ворушити, але й забути його мені одному не під силу»
З ґронування видно, яким болем пройняті рядки з твору. Вони записані в порядку наростання душевних переживань, від яких не може герой позбавитися й у мирний час. Виною всьому – Афганістан.
IV. Підсумок уроку
Афганістан
страшний і злий
вбиває, губить і калічить
люди падають убиті
пекло
В.Михалюк
Воїн
молодий, талановитий
вбиває, виживає, занепадає
відбуває чужу провину
безглуздість
Л.Залуцька
V. Домашнє завдання
Написати твір-роздум на тему «Чи можна вважати воїнів-авганців героями?»
Чайка В. Література рідного краю. Ми довго будем пам’я-тати і вам забути не дамо. (Дослідження оповідання Юрка Ґудзя «Афганець») // Вивчаємо українську мову та літературу. – №17-18, червень 2006. – С.69-76
* По смерті Ю.Ґудзя всі знали, що увесь доробок автора зберігається у В.Врублевського. Влітку 2008 р. уся літературна спадщина автора була передана у фонд Житомирського обласного літературного музею.
