Юрко Ґудзь. Афоризм

 Поезія - то є (одночасно) досвід повернення додому й усвідомлення неможливості туди повернутись. Бо ж дім поета існує лише в його пам'яті, в його мові, звідки час від часу він змушений йти у вигнання. 
 Юрко ГУДЗЬ

Джерело: Афоризми на букву "П"

Юрко Ґудзь. Переклад на російську Ольги Бурової "Змови" ("Сговоры")

Сговоры. Юрий Гудзь
Ольга Бурова
I 

он: я видел ящерицу, я любил Марию 
я жил в чужих городах 
она: чтоб сохранить увиденное, надо было умереть 

он: кто ж я теперь? Свидетель немой одичалости пейзажа? 
она: снег – это многоточие 
между слов, перемолотых в пепел 

он: изгнанники из Рая, ученики зимней темноты, 
мои дети и родители одновременно 
она: во сне я прикоснулась щекой к его руке 

он: ты была там маленькой: вода несла свет 
бесприютного удивления 
она: мгновение - это яйцо птицы и змеи, 
кем-то в ухе моем забытое 
он: совпадения безмолвия твоего тела 
с безмолвием теплой ночи 

Ты уснула, а пальцы моих рук все еще дрожат 

II 

он: утро буквы "А" 
еще не родившийся (Я?) 
в частицах пепла в темноте заоконной
око белого ящура 
побежденного иконоборца
истощенного безумным остатком 
забитой (незабытой) шелесто-, шерохо- 
шестикрылой добычи 
она: обязанность жить од "А" до "Я"? 
сиротство букв тайного алфавита... 
он: тела Твоего белая сдоба 
светится-крошится 
на столе самоделящегося хроноса-людоеда 
чьи-то следы на утреннем сновидении снега ведут 
к обледеневшей Реке 
напротив жестов, движений суетливых 
паромщика-перевозчика 
чья-то Душа возвращается домой 
из тайника когда-то разломанного пополам тела 
и сомневается, так как нечем заплатить 
перекупщику молодого света 
всех щедрых появлений из детских закромов забытья 
почерневших на морозе яблок 

она: пойдем отсюда – вдруг, успеем 
до ночи перейти босиком по воде замерзшей 
к лаврской Горе 
и теплым звонам. 
 

З М О В И

I 

він: я бачив ящірку я любив Марію 
я жив по чужих містах 
вона: щоб зберегти побачене треба було померти 

він: хто ж я тепер? свідок німий здичавіння пейзажу? 
вона: сніг - це багато крапок 
поміж слів, перетворених в попіл 

він: вигнанці з Раю, учні зимової темряви, 
мої діти й батьки одночасно 
вона: увісні я притулилася щокою до його руки 

він: ти була там мала: вода волокла світло 
безпритульного подиву 
вона: мить - це яйце птаха й змії, 
кимось у вусі моєму забуте 
він: співпадіння безмовності Твого тіла 
з безмовністю теплої ночі 

Ти заснула, а пальці моїх рук все ще тремтять 

II 

він: ранок літери "А" 
ще ненароджений (Я?) 
в шибах попілу в темряві завіконній 
око білого ящура 
побореного іконоборця 
знетямленоого божевільним надлишком 
забитої (незабутої) шелесто-, шерехо- 
шестикрильної здобичі 
вона: примус жити від "А" до "Я"? 
сирітство літер потаємної абетки... 
він: тіла Твого біла здоба 
світиться-кришиться 
на столі самосійного хроноса-людожера 
чиїсь сліди на вранішнім сновидді снігу ведуть 
до зкрижанілої Ріки 
навпроти жестів, рухів метушливих 
харончика-перевізника 
чиясь Душа вертається додому 
зі сховища колись розламаного навпіл тіла 
й вагається, бо нічим заплатить 
пере-куп-нику молодого світла 
всіх щедрих з'явлень з дитячих схронів забуття 
зчорнілих на морозі яблук 

вона: ходімо звітси - мо' встигнемо 
до ночі перейти босоніж по воді замерзлій 
до лаврської Гори 
і теплих дзвонів 

© Copyright: Ольга Бурова, 2006

Пробуждение. Юрий Гудзь
Ольга Бурова

Когда-то в той комнате, в том доме
в той стране, засыпанной белым пеплом
теплого снега
мы проснемся рано утром… Но
еще нужно впустить в тот рисунок
шелест крыльев
и гомон голодных (на любовь?) птиц
и мою просьбу к Тебе:

не открывай глаз,
не разнимай век: слышишь,
как губы, уже отделенные от моего тела,
прикасаются к Твоим влажным и дрожащим 
лепесткам,
и проникают вглубь
тайно-темных лабиринтов,
чтобы где-то на взлете взорваться Светом,

и за миг до исчезновения
всего рисунка
услышать тихий голос
за стеной:

«Если идти по склону к той Горе,
то в конце концов увидишь море…».


* * *

Колись, в тій кімнаті, в тім домі,
в тій країні, засипаній білим попелом
теплого снігу
ми прокинемось рано-вранці… Але
ще треба встигнути
впустити в той малюнок
пошуми крил
І туркотінням голодних (на кохання?) птахів
й моє прохання до Тебе:

не розплющуй очей,
не рознімай повік: чуєш,
як вуста, вже відокремлені од мого тіла,
Твоїх торкаються вологих і тремких
пелюсток
і проникають вглиб
таємно-темних лабіринтів,
щоб десь на злеті вибухнути Світлом,

й за мить до щезнення
всього малюнка
почути тихий голос
за стіною:

"Якщо йти схилом до Гори тієї,
то врешті-решт побачиш море…"

Ксенія Харченко. Час "нового саміздата". У статті згадуються житомирські видання в яких публікувася Юрко Ґудзь

В 1990 году в Житомире вышел сделанный Василием Врублевским журнал «Авжеж!». Там печатались Юрко Гудзь, Владимир Цибулько и др. Кроме того, в 1989 году в Житомире Василий Врублевский вместе с Владимиром Даниленко и Ярославом Зайко издавали литературно-публицистический альманах «Житній ринок».

Время «нового самиздата»: реанимация, рекреация и релаксация

Ксения Харченко, "Зеркало недели" (№ 13, 3-9 апреля 2004)

Надія Миколайчук. Юрко Ґудзь про картини художниці

Моя Душа у вирій скоро відліта...

Як казав мій друг сердечний Юрко Гудзь " поет, що уже пішов з життя" у " Пейзажі недовтіленному в птаха" - присвяченному мені художниці аматорці Надії Миколайчук (Сиротюк)... і " сьогодні ",- я раптом зрозумів: мені приснилася любов, останній день, і звільнення, і смерть... і я ще встиг до твого доторкнутися обличчя.(Із книги "Знаки білої крові"). Так і я вже встигла прожити весну свого життя, і літо,а вже і осінь на моїм обличчі спочиває... Душа ж моя з картинами моїми вже зрослася, а картини крила відростили. Я хочу любов свою, що до рідної неньки України душа моя плекає, і з вами люди розділити. Юрко Гудзь так і назвав свій вірш : "Картини Надії Миколайчук".
**
Насіння сонне сноведінь осінніх
У літо темряву сліпого лона,
Щоб проросло твоє спасіння
у кольорах самотньо-синіх
Не поспішай обітниці давати,
Що будеш жити так, як треба:
Кохання з ночі не впускати,
З обіймів вириватись в небо!
Душа повернеться до птахів,
До квітів і сумних ворожок,
А ти все будеш цілу зиму
Її вже з вирію чекати...
Насіння сонне сноведінь осінніх
У літо темряву сліпого лона,
Щоб проросло твоє спасіння
У кольорах самотньо - синіх...

Миколайчук Надія. 2009 рік

Тетянич Юрій (псевдонім Юрка Ґудзя). Про творчість Надії Миколайчук, Людмили Миколайчук (Бигич) // Україна. – №38, грудень 1992 року. – С.12 13

Інтернет видання "Українське життя в Севастополі" (Бібліотека ім. Марії Фішер-Слиж) презентує творчість авторів під рубрикою "Еротична поезія українською". Серед представлених авторів присутня поезія Юрка Ґудзя:

* * *
Немов окраєць хліба,
взяла мене до рук,
поміж долонями зігріла
і піднесла до губ своїх.

Натішившись,
переломила навпіл
та й розкришила під вікном
голодним птахам - білим, чорним,
їх налетіло безліч
з тих давніх призабутих сновидінь.

А ти все - гулі, гулі,-
скликаєш птахів тих
і посміхаєшся до себе,
а вони
докльовують байдуже
останні крихти плоті.

Ось і наїлися
Знялися, полетіли -
немов і не було
А ти все кличеш їх!

Джерело

Сергій Черевко, Житомирське обласне радіо. “Мистецька Вітальня”, 2004

Юрко Ґудзь
© Сергій Черевко, Житомирське обласне радіо

ВЕД: Доброго вечора слухачам “Мистецької Вітальні” бажають її автор Сергій Черевко, звукооператор Людмила Дзюбенко та я, ведучий Леонід Ярмоченко, в ефірі програма “Потреба у правді”.

Микола Шмигін. Талант сільського поета Юрка Ґудзя визнали в Італії

Микола Шмигін

ТАЛАНТ СІЛЬСЬКОГО ПОЕТА ЮРКА ҐУДЗЯ ВИЗНАЛИ В ІТАЛІЇ

СМЕРТЬ І ДОСІ ВКРИТА МОРОКОМ ТАЄМНИЧОСТІ
П'ять років тому зимового холодного ранку в одному з глухих дворів Житомира знайшли чоловіка і проломленим черепом. Коли з'ясували його особу, виявилося, що то письменник-філософ, поет, прозаїк, есеїст, маляр, український Дон Кіхот Юрко Ґудзь, якого а мистецьких колах ще називали останнім мандрівним дяком української літератури. Він народився у селі Немильня, що у Новоград-Волинському районі, і похований тут, на сільському цвинтарі. Його розумні очі промовляють ще не забутим голосом: "Не бійтеся загинуть молодими! Страшніше — прижиттєво вмерти... "

Їздив автостопом по Європі
Юрко (він волів, щоб саме так його називали) народився 1956 року в сім'ї вчительки та сільського робітника, закінчив школу, потім - Київський педінститут, повернувся в Немильню й трохи повчителював. Згодом через творчу непосидючість і у пошуках роботи доля кидала його і до Києва, і до Житомира, і до Одеси. Ось як розповідає його близький знайомий письменник Володимир Даниленко: "Як тільки у нього з'являлося п'ятдесят гривень, то одразу збирався до Києва, сто - до Львова, двісті - до Парижа. Він міг проїхати автостопом, переночувати у випадкового співрозмовника чи в монастирі єзуїтів, а повечеряти на фуршеті якогось художника". Але де б не мандрував, завжди повертався в Немильню, де був, якщо висловлюватися по-морському, його "порт приписки" - батьківська, а потім власна хатинка, що дісталася йому у спадок від хрещеної матері.
Зрозуміло, не мандрами, нехай і мистецькими, Юрко Ґудзь примусив заговорити про себе. Передусім глибоко філософською поезією, затим подібної струни прозою. Офіційна критика, себто підвладна (а трубадуром будь-якої влади Ґудзь ніколи не був), ясна річ, його ігнорувала, влада преміями та нагородами не відзначала (якщо не навпаки). Та лаври Юрка все ж не минули - відзначили на Міжнародному поетичному конкурсі в місті Тріуджіо (Італія). З прозових творів свою нішу в українській літературі посів його роман "Не-Ми".

З коми так і не вийшов
Ми у Немильнянській загально-освітній школі І-ІІ ступеня. Директорує у ній ще з часу, коли там працював Юрко, Олена Павлівна Ґудзь, Вона не родичка письменника, прізвище в селі поширене. З Юркових близьких у Немильні зостався лише молодший брат Анатолій: батьки померли, сестра виїхала в Канаду.
Олена Павлівна показує нам щоденники Юрка, його свтлини та кілька малярських робіт.
Це все, що зосталось після його смерті, - коментує. - Решту повезла сестра за океан... Ми хочемо у школі створити музей, сподіваємося на підтримку з району...
Та чи потрібен Юрко Ґудзь районній владі? Судячи з велелюдного похорону, на який поприїжджали люди з Житомира, Києва, а з райдержадміністрації лише якийсь дрібний чиновник, - не дуже. Не знають, чи вдають, що не знають, ким він був?
- Яким запам'ятався Вам Юрко? - запитуємо Олену Павлівну.
- В українській вишитій сорочці - дуже любив її носити. Любив своє село, річечку Немильнянку, яка текла за городами. Його там часто можна було зустріти - задуманого, поглинутого, очевидно, творчими планами. А ще біля улюбленого дерева, яке росло біля клубу, - сосни у формі тризуба... Вона й досі там є, і в селі її називають Юрковою.
Олена Павлівна повела нас на сільській цвинтар, де на могилі письменника - стела з портретом і рядком з його вірша замість епітафії, показала Юркову хату, у якій тепер живе опікун його брата-інваліда Анатолія. До речі, Немильнянці підозрюють, що, власне, трагедія його життя і призвела до смерті старшого брата, котрий хотів докопатися до правди, пишучи антивоєнний роман "Ісихія", уривки з якого друкувала житомирська преса. Річ у тім, що Анатолій служив в Афганістані й повернувся зі служби психічно хворим. Він супроводжував з війни на рідну землю тіла загиблих солдатів у цинкових домовинах. І от одного разу на його очах одна труна нібито випадково відкрилась, і з неї посипалися... коштовності. Мимовільного свідка ділки в погонах піддали "обробці", щоб мовчав. Так це було чи ні, але Анатолій прибув додому інвалідом і про свою військову службу нічого розповісти не може.
Не з'ясованою зостається і загибель Ґудзя-старшого. З проломленим черепом 17 лютого 2002 року його доправили в лікарню й намагалися врятувати, але пробувши три доби в комі, він помер, не промовив й слова. Тоді ще живого, але дуже хворого Юркового батька викликали в Житомир, щоб підписав посвідку про смерть, причиною якої буцімто було падіння під час нападу. Вищезгаданий Володимир Даниленко стверджує, що мав приватну розмову з лікарем, який оглядав Юркове тіло. "Так провалити черепа, - сказав той, - можна тільки сильним ударом залізним предметом або впавши головою вниз не нижче третього поверху".
У липні, в день Юркових іменин, до Немильні з'їжджаються його друзі, літератори, художники і просто шанувальники непересічного таланту поліського філософа. Щороку все більше приходить на ці урочистості і місцевого люду.
- Бачачи, які непересічні люди приїжджають відвідати могилу їхнього земляка, - зауважує Олена Павлівна, - немильнянці стали розуміти, що їхній Юрко - видатна особа, гідна уваги і вшанування.
Микола ШМИГІН,
Житомирська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

Шмигін М. Талант сільського поета Юрка Ґудзя визнали в Італії // Луцьк: Вісник і К. – №20, 14 травня 2009. – С.12