Не можна сказати, що усвідомлення незнаного “остмодерну” не муляло нашим “постмодерністським” авторам. Ні, його відчували, боячись визнати за ознаку власної вторинності, непрогресивності, другосортності. “А все, що є, – прозрівав у своїй “Останній території” Ю.Андрухович, – це «майже», суцільна територія постмодернізму. Який, здається, жодним чином не стосується Ліотара, Дерріди чи Саїда”. Звісно, завдяки спокусливим іменам, привабливим обгорткам та екзотичним теоріям, “остмодерн” в Україні лише скидався на подобу оригінального напрямку, щосили мімікруючи під західний архетип. “Юрко вважає, що це постмодернізм, який дає можливість безкінечних цитат, – сумнівався вже напочатку 90-их В.Неборак щодо “Московіади” Ю.Андруховича. – Натомість для мене тут постає інше питання: якщо зняти ті всі шари розповіді і пробитися до справжньої дійсності, – то чи справді відкривається якась нова реальність?” Насправді ж “нова реальність”, якщо й відкривалася, то виявлялася маловтішною, українською і зовсім не постмодерною. “Я видел, что у прекрасной женщины Революции под красной шляпой вместо лица – рыло свиньи”, – писав з подібного приводу Роман Гуль задовго до “Свині” М.Хвильового. Цій реальності зазвичай пасувала філософія “проклятого народу”, оспівана не Жаком Деррідою, а Сергієм Квітом, і художньо змальована не Томасом Пінчоном і Морісом Бланшо, а Євгеном Пашковським, Юрком Ґудзем або тим-таки Степаном Процюком.
Джерело: Ситуація остмодерну // http://proza.com.ua/print/?1631
