Галина Руссу. Пам’ять вічності

Галина РУССУ

ПАМ’ЯТЬ ВІЧНОСТІ

Поета вбили підло і нахабно,
Хоч дехто заявляє: «Вбився сам!»
У плямах крові біле простирадло...
Хтось покриває безлад і «бедлам»
Пробачте, люди, за слова вульгарні.
(Не можна підібрати інших слів).
Хтось завитки закрутить в перукарні,
А хтось від жаху раптом занімів…
Завмерло все... Байдужість лицеміра.
Лиш слово правди ріже без ножа .
Зненацька в серці гине світла віра!
Поета смерть – ось вірі тій межа.
Хтось не сприймає слів правдивих, чистих,
Вишукує причини протиріч,
Поета вбили. Поглядом вогнистим
Він дивиться на нас із потойбіч.
В очах поета докір і надія:
Очиститься від скверни майбуття!?
Тисячоліття бореться Месія
Щоби удосконалити життя.
Людина досі вкрай недосконала.
Наука в цьому не допомага!
Дратують посередніх ідеали –
Невіглас виграє, перемага!?
Поета вбили, та не вбили слова!
Відлунюють оті живі слова.
Невіглас, вбивця – все це тимчасово,
А добра пам’ять Вічності жива!
Підтримає хтось інший естафету –
І справедливість множиться в ділах.
А добра слава про співця-поета
В людських серцях і в пам’яті,
В його палких словах !

На сороковини з дня смерті Ю.Ґудзя
З1.03.2002 р.

Руссу Г. Пам’ять вічності // Мовчання... [Вірші присвячені Ю. Ґудзю]. Самвидав ЖОО Спілки творчої молоді України «Liga ArtiS» (складень), 2002

Леся Лисенко. Пам’яті Юрка Ґудзя

Леся ЛИСЕНКО

ПАМ’ЯТІ ЮРКА ҐУДЗЯ

Острів безсоння у повені ночі:
зітхнеш – а повітря як лід.
Темряви хвиля холодна шепоче –
її не перейдеш у брід.

Стиснене серце, зціплене слово
і думка в лещатах у туги.
Дійсність відвіяно вже як полову.
Вслухаюсь в мовчання друга.

Друже мій дальній, друже Ду Фу!
Існуєш в мовчанні? Мовчи ж.
Не вбгати ніколи в життя чи строфу
до болю довершений вірш…

Березень 2002 р.

Лисенко Л. Пам’яті Юрка Ґудзя // Лiтература плюс. – № 1 (44), 2003 р.

Іван Редчиць. У царстві світла. Вінок сонетів Юркові Ґудзю

Іван РЕДЧИЦЬ
У ЦАРСТВІ СВІТЛА
Вінок сонетів Юркові Ґудзю

І
Тобі не треба крила замовляти,
Бо зроду ж ти крилатий чоловік.
Ти мріями і думами багатий,
І до висот захмарних, певно, звик.

Бувало, й не хотілося літати,
Але ж так сяяв місяць-молодик!
І вийшов ти натомлений із хати,
Змахнув крильми – і між зірками зник.

Давно вже хата видивила очі,
Не чують вишні шуму срібних крил,
Та чують птахи голос твій пророчий...

Аж там, де туманіє небосхил,
Твоїх печальних друзів хтось зібрав,
Бо ти їх маєш і завжди їх мав.

ІІ
Бо ти їх маєш і завжди їх мав,
У колі вірних – спалахи прозріння,
Щоб кожний з них скрізь істину шукав,
І не ловив омани відгоміння.

Ти посланець, твій дух у царстві світла,
Горить не серце – вічний кущ вогню.
Чиє життя загинуло розквітле?
І хто під ноги кинувся коню?

Приліг на возі й міцно так заснув...
Чого ж ти попрощатися забув?
Дивлюся я – нема кого спитати...

Я не повірю, хто б не говорив,
Що не злетівши, крила ти спалив, –
Ще не родившись, ти вже вмів літати.

ІІІ
Ще не родившись, ти вже вмів літати,
Уже тоді тебе любив Господь.
І змалку ще навчали батько й мати:
«Коли побачиш злого, не підходь!»

Мабуть, забув ти батьківську науку,
Душа налита сяйвом доброти.
Невже не знав ти, що злетілись круки?
Чи ти забув про царство темноти?

Хіба не чув про князя цього світу?
І посланців його не зустрічав?
Я знаю, ти не вірив ворожбитам,

Любив п’янливі пахощі всіх трав.
Ти серцем повертався до привіту...
І хто ж повірить, що ти йшов і впав?

IV
І хто ж повірить, що ти йшов і впав?
Не в силах я трагедію забути.
Я на порозі хати знемагав,
Мене кусали, як гадюки, пута.

Ти сам на себе з фото поглядав,
Уперше ліг одягнений і взутий.
Бузок тремтів, а все ж таки стояв,
Чекав, мабуть, великої спокути.

О, скільки ж люду в тихому дворі!
Ні яблучку, ні грушечці не впасти...
Злетілися синички й снігурі,

Та відвернути не змогли нещастя.
Упав?! І небо почало волати...
Лише безкрилий міг таке сказати.

IV
Лише безкрилий міг таке сказати,
А смерть помчала знову на коні.
І я тобі вклонявся, наче брату,
Хоч ти ні слова не сказав мені.

І я, піднявши кам’яне мовчання,
Ішов кудись, не видячи доріг.
Чия душа зазнає покаяння?
Чия сльоза впаде на твій поріг?

Лихій душі я щирості бажаю,
Лише в молитві є ключі до раю,
Пильнуй, щоб хтось твого там не забрав.

Чого зібравсь так рано, побратиме?
Цей нелюд бачить твій політ незримий,
І той, хто в снах ніколи не літав.

VI
І той, хто в снах ніколи не літав,
Стрімких вершин довіку не побачить.
Лише сльозами п’яними заплаче,
Йому Всевишній скаже ким він став.

Бо рід його до третього коліна
Прокляв сьогодні милосердний Бог.
До тебе ж руки простягла калина,
Бо хоче захистити від тривог.

А ти на неї навіть не поглянув,
Ображено калина шелестить,
Вона твій голос буде пам’ятати.

В її душі твої пекучі рани,
Їй нині кожна гілочка болить, -
Це ти щодня хмелів од рути-м’яти.

VІІ
Це ти щодня хмелів од рути-м’яти,
І пахощами душі наливав.
Мабуть, хотів усіх причарувати,
Пучечки трав і квітів дарував.

В твоїй душі справляли квіти свято,
Й тебе вони чекають у лугах,
Питаючи щоденно: «Де ж Крилатий?..»
І навіть вибігають аж на шлях.

Ой, довго доведеться їм чекати,
Ніхто не зможе квітам пояснити –
Чому ж ти на доріжці тій лежав...

А квіти знов своє: «А де ж Крилатий?!»
Ти ж їм казав: «Без вас не можу жити!»
А він у росах душу не купав...

VІІІ
А він у росах душу не купав,
Його чуття засипані пісками.
Багато є щодня у нього справ,
Їх не своїми робить він руками.

Не мало він поїздив по світах,
І пам’ятає, де приймав присягу.
Я бачу кров на зігнутих прутах,
А поруч – нагороду за відвагу.

Мундирі чисті... Хто ж тут захисник?..
І раптом закортіло, як малому, –
В лице брехні жбурнув ти, чесний, крик!

І підпаливши зла суху солому,
(В кишені був афганський той сірник),
Ти повернувся назавжди додому...

IX
Ти повернувся назавжди додому,
Вслухаючись у тишу партитур.
І цей оркестр не гратиме нікому,
Бо вже заснув навіки трубадур.

А вишуги беруть найвищі ноти
Й собаки дико виють за селом.
Кому вдалося страх свій побороти,
Вже той не оглядається тайком.

О ні, тебе земля ця не відпустить,
Хоч якби вже цього ти захотів!
Лише хробак знов боляче укусить...

Як виростає рій скорботних слів!
Ти в пам’яті такий же чорновусий…
Як вихор, хворий ангол полетів!

X
Як вихор, хворий ангол полетів,
Шукає він притулку, жде покори.
О білий світе, чом ти потемнів,
Ще сонце не сховалося за гори!

Там силует на березі ріки,
Давним-давно її назвали Лета.
Зійшлися, наче мамонти, віки,
І мовчки поклонилися Поету.

І відчинились тихо небеса,
І зазвучали хори голосніше,
Бо до Поета повернулась Доля.

Царю небес читав свої він вірші!
Замовк мій дух і щезли чудеса,
І я стою один посеред поля.

XI
І я стою один посеред поля,
В оркестрі сонця – та, крилата тінь.
В долонях неба – хмарка, мов квасоля,
А в серці слова збурена глибінь.

Вже сунуть хмари... Молиться Немильня,*
Душа не заблукає в небесах.
Мабуть, згоріла в пеклі божевільня,
Бо раптом щез, мов і не був тут, страх.

Сказати б слово дядькові старому,
Щоб ця печаль не мучила вуста,
Бо допекла мені стара знайома.

Та виростають спогади-жита,
І хоч усе на світі марнота –
Вбираю силу блискавки і грому.

* Село на Житомирщині, де 1 липня 1956 року народився, а 22 лютого 2002 року похований Юрко Ґудзь.

XІІ
Вбираю силу блискавки і грому,
Допоки зможе витримати слух.
Я не злякаюсь навіть бурелому,
Тече по жилах життєтворний дух.

Гримлять литаври десь там, за горою,
Крислатий нелинь віти підніма.
Дивлюсь я в небо з думкою одною,
Та поки що нікого там нема.

Від іскорки займається надія,
В душі маленький вогник заяснів –
І кривда зерен злості не посіє.

В житті не кожний, мріючи, мужніє.
Хіба ж то друг, що другу яму риє?
І, наче магма, закипає гнів.

XІІІ
І, наче магма, закипає гнів.
Ми, Україно, вільні чи не вільні?!
Вбивають серед дня твоїх синів,
Самі себе лякаються Немильні.

Хіба ж ти ненька? Мачуха лиха!
Чого ж так серце плаче за тобою?!
Сховай лице в долоні лопуха,
І вік сиди самотня під вербою.

Тебе там не шукатиме Батий,
Бо ти не знаєш, де гуля сваволя.
Це твій народ, як мученик святий,

Попав, діждавшись волі, у неволю.
Він знову дума: «Ти це чи не ти?»
І на коліна падає тополя...

XIV
І на коліна падає тополя,
В Чорнобилі піклуються про нас.
Уся в сльозах лежить маленька льоля,
І п’є народ горілку, наче квас.

І люд по світу доленьку шукає,
Колись вона, як вишня, зацвіте.
Мені ти найдорожчий, рідний краю,
Та я сказати мушу і про те,

Що мусимо тебе ми покидати.
І пам’ятай – не зрадники ми всі,
Лише одна у кожного є мати.

Біжить крізь серце стежечка від хати,
А ти стоїш у вранішній росі...
Тобі не треба крила замовляти.

XV
Тобі не треба крила замовляти,
Бо ти їх маєш і завжди їх мав.
Ще не родившись, ти вже вмів літати,
І хто ж повірить, що ти йшов і впав?

Лише безкрилий міг таке сказати,
І той, що в снах ніколи не літав.
Це ти щодня хмелів од рути-м’яти,
А він у росах душу не купав.

Ти повернувся назавжди додому,
Як вихор, хворий ангол полетів...
І я стою один посеред поля.

Вбираю силу блискавки і грому,
І, наче магма, закипає гнів,
І на коліна падає тополя...

Березень 2002 року

Редчиць І. У царстві світла. Вінок сонетів // Житомир: САМІР, 2003

Ольга Карагедова. Сонет. Пам’яті Юрія Ґудзя

Ольга КАРАГЕДОВА
СОНЕТ
Пам’яті Юрія Ґудзя

Залишивши бентежне слово мрій
Про Істину, Добро і справжню Волю,
Поетом був людського суму й болю,
Розп’ятий на хресті доби подій.

Душа шукала захисту в надій
На кращу-гідну і крилату долю.
Це не було ні позою, ні грою –
За слово Правди був сумлінний бій.

Постскриптумом пророчим до Мовчання,
Передчуттям фатального кінця
І перша книжка стала, і остання.

Рядки, що приголомшують серця, –
Як світле і святе навік прощання
Письменника, Поета і Митця.
м. Житомир
30.03-2.04.2002р.

Карагедова О. Сонет // Мовчання... [Вірші присвячені Ю. Ґудзю]. Самвидав ЖОО Спілки творчої молоді України «Liga ArtiS» (складень), 2002
Карагедова О. Сонет // Панорама, №7, 27 лютого 2003. – С.2

Юрко Ґудзь. Вірші. Нова Хрестоматія

Несподівано, раптово, трагічно

НЕСПОДІВАНО, РАПТОВО, ТРАГІЧНО

Він думав і писав без азартного галопу, але з якоюсь особливо підкресленою чоловічою силою, напругою, темпераментом і неймовірною самовіддачею своїй потужній праці.
І – що найголовніше – без пейзанського-самовдоволення.
Своєволевиявлена емпірична біографія митця насамперед – у його творчій несхожості, і то не було його самоціллю.
З його глибокими начерками орнаментального динамізму Юрко Ґудзь був своєрідним руйнителем власнотворної, безупинно-мінливої стилістики, з бароковою вагомістю фарб і форм (не так давно він став іще дивовижно малювати). Він витвер-джував себе зусебічно, розкішно-вивільне-но од передчуву чи страху бути кимось непочутим, а чи – незрозумілим.
І свою незахищену предметно-поетичну таїну творчості Юрко Ґудзь проніс невщербно крізь усі нещадно-провально-вибоїсті дороги свого короткого життя, через свій власний космос і лоґос природної магми – гіркоту й знеболення всього пережитого.
Замкнулося коло його історико-культурних зацікавлень, його жагучо-спалююча приторканість до найгостріших проблем, власне, саме української історії.
Його ніким неприручений талант, з нероз-шифрованою нині парадоксальністю мислен-ня, і пульсуюче-знервленою настроєністю своїх творів – є сподіванням на непроминущість і незабутню значимість МИТЦЯ.
«...тихим святом стає білий світ (чор-ний хліб – моє тіло й твоє)
...в лікарняній палаті (вапном побіленій кімнаті) тебе дочекається хлопчик – там на двох вам залишили пару білих обвуглених крил...» – писав Юр-ко Ґудзь і непередчутно-провісно продовжу-вав: «...і забуттям наймень вертає мене додому в домовину, де хвора дічинка-сестра покаже стежку потаємну...»
«...я так часто хворів, коли був ма-лий, що інколи мені здається – той хлопчик не дожив сюди, в мою дорос-лу захищеність...»
І насамкінець увершував свою світлосповідь:
«...сьогодні я теж хочу мовчати (але ж сюди ти вернешся, мабуть, не скоро й нагоди такої в мене більш не буде)», бо ж і насправді Юрко Ґудзь не по-мер, а просто перестав писати, і то, наче собі і нам кинув наостанок прощально-не-забутнє: «...сьогодні я теж хочу мовчати...»
Помовчимо ж і ми...
Михайло Саченко, В’ячеслав Медвідь, Віктор Кордун, Євген Пашковський, Ігор Римарук, Олесь Ульяненко, Василь Герасим’юк, Михайло Малюк, Володимир Цибулько, Микола Семенюк, Сергій Квіт, Олексій Микитенко, Михайло Григорів, Олег Лишега, Микола Воробйов, Сергій Лавренюк, Олександр Сопронюк, Павло Вольвач, Володимир Яворівський.

Несподівано, раптово, трагічно // Українське слово. – №10, 7-13 березня 2002. – С.15
Несподівано, раптово, трагічно // Літературна Україна. – №10, 14 березня 2002. – С. 4.

Юрко Ґудзь. Некролог

НЕКРОЛОГ. Юрко Ґудзь

Несподівано – до болю рано й передчасно, внаслідок нещасного випадку – відійшов за обрій білого світу Юрко Ґудзь, талановийтий поет, прозаїк, есеїст, самовідданий громадянин.
Народився Юрко Петрович 1 липня 1956 року в с.Миколаївці Ємільчинського району Житомирської області в хліборобській родині. Закінчив у Києві геологорозвідувальний технікум і педуніверситет ім. М.Драгоманова, працював геологом-розвідником, вчителем історії та малювання у школах Київської та Житомирської областей, у державному музеї народного побуту та етнографії України, в редакціях журналів «Слово і час», «Авжеж!», «Косень», газет «Голос громадянина» та «Зарубіжна література», у видавництвах «Фоліо» та «Джура». За цим переліком – ціла епоха життя України й самого автора, життя, по береги виповненого працею, пошуками, зустрічами, мандрівками, до яких поривалася його душа.
В літературу ввійшов збіркою поезій «Маленький концерт для самотнього хронопа» (1991) – майже непомітною, кількасторінковою, без претензій, але багатообіцяючою, до НСП України прийнятий одноголосно.
Наступні поетичні книги – «Вишивки, хронотопи, без» (1992), «Млеко хронопів глосолалійне» (1993), «Postscriptum до мовчання» (про цю книгу, видану у «Бескиді» в Канаді, автор довідається через 8 літ), «Боротьба з хворим янголом» (1997). Поет збагне, що найважливіше й найсуттєвіше в житті залишається невимовним. Самому собі скаже: «У креативному просторі пам’яті й мови ще є для тебе порожня і чиста кімната, ще залишається можливість наприпочатку білої сторінки поставити перших три слова: неділя, Немильня, зима...»
До села Немильні – це повернути з траси перед Брониками лівобіч Лесиного Звягеля: тут учителював, мешкав, останніми роками здебільшого літував. Тут у Немильні, де порожня й чиста кімната, де «білі сторінки» на столі, народилася його проза, вартісно добротна і несподавана. Роман «Не-ми» та повість «Ісихія» (друковані частково ще в альманасі «Косень» і повністю у журналі «Кур’єр Кривбасу») 2001 року відзначено Всеукраїнською премією ім. І.Огієнка в галузі літератури.
У жовтні 2001 року Ю.П. Ґудзь обраний заступником голови Житомирської письменницької організації, на ІІІ з’їзді – членом ради НСП України. Відтоді ж вів заняття в обласному літературному об’єднанні ім. Бориса Тена, у лютому ц.р. в складі делегації земляків їздив до Вінниці на Дні Івана Огієнка, взяв участь у науково-теоретичній конференції «Джерела духовності Івана Огієнка», зі студентами медуніверситету провів факультативний урок «Життя, віддане народові», на прес-конференції у міськраді розповідав про свою нову книгу новел «Замовляння невидимих крил».
Він багато працював, навіть квапився – ніби передбачав. Другодні по поверненні з Вінниці дав інтерв’ю житомирській газеті «Вільне слово», де йшлося про «Замовляння», мав повідати землякам через телебачення про вшанування Івана Огієнка на Вінничині. Але ще по дню опинився на операційному столі. Лікарі зробили все, що могли. Газета з його інтерв’ю «Здорова й повноцінна особистість не може прагнути до тотальної влади над іншими» вийшла 20 лютого: автор ще був живий, але так і не опритомнів...
Поховали його біля матері, в Немильні...

Рада Національної Спілки письменників України,
Житомирська організація НСПУ,
Комітет у справах премії ім. І.Огієнка,
Редколегія журналу «Косень».

Некролог. Юрко Ґудзь // Літературна Україна, 7 березня 2002.