Казимир Великий або Малевич Селянський (1994) (ВІДЕО)

Уривок з роману "Не-ми"

12 9.ІІ.95. Позавчора: світіння бань Софії на тлі сірого й спокійного неба...

Буд. кіно: фільм про Казимира Малевича - "Казимир Селянський.."

"Іконопис - найвищий вияв селянського мистецтва.. Лики простоти й святости.. Тут не діють закони просторово-повітряної перспективи.. іконописець, як і селянин, йде шляхом серця й молитви..."

..Й опісля цих слів - на екрані малюнки й картини К.М. кінця 20-х років: люди без облич - з чорними хрестами, серпами і молотами, з проваллями темряви - там, де мали бути очі, вуста, омовлені диханням почуття..

Який приречений ритм і відчай в тих постатях!. А мадам Г.С. (критикеса з породи "общечєловєков") докоряє Дм. Горбачову, од­ному з авторів фільму, що він модерніста зі світовим ім'ям засунув у селянську піч.. Як на мене, то всі супрематичні мудрощі, теоретичні й практичні їхні викладки про точку, крапку, площини, що переходять в чорний квадрат, видаються лиш артистичною розвагою, - поруч трагічного осмислення й передчуття страшної долі мільйонів носіїв селянського іконопису (внутрішніх носіїв - навіть без вияву мистець­кого) ... Радянська влада забрала в них найостанніше й прирекла на голодну смерть, позбавила сенсу їхню віру й довіру, їхню простоту й святість, ніким і ніде не збережену - бодай кольором на полотні.. Малевич зумів це донести через відсутність кольору - там, де людська душа відбивається всіма барвами - на обличчі людини -чорніє діра...

Олег Левченко. Моновистава "Барикади на Хресті"

В’ячеслав Шнайдер. Вірш "На смерть Юрка Гудзя"

Вячеслав Шнайдер

НА СМЕРТЬ ЮРКА ГУДЗЯ

Юрку вынесли из церкви
С проломенной головой.
Хлопцы, верьте уж, не верьте –
Он сегодня неживой.

И кому, скажи, был нужен
Ты – богема, ты – эстет?
Ты убитым обнаружен.
Камень, братец, не сонет.

Ты лежишь, словно ребенок,
Что еще не хочет спать.
И рыдающих девчонок
Ты не можешь целовать.

Что ж ты, ненька Украина?
Где защита? Где венец?
Ангел хрупок был, как глина?
Только смерть ведь не конец!

Только церковь для поэта
Простовата и узка,
Для него узки полсвета
И сама земля мала.

И, как это ни банально,
Все мы чувствуем его.
Остальное – это тайна.
Мы не знаем ничего.

Дух поэта где-то рядом,
Где-то здесь, но где поэт?
Дух идет небесным садом
Выше звезд, миров, комет...

2002 р.

Хома Брут. Стаття "Відлуння "Золотого гомону". Газета "Голос громадянина", №22, 1990 р.

Відлуння "Золотого гомону"

... А нашого цвіту — по всьому світу. Ця сумовита приказка часто зринала в моїй пам’яті під час першого міжнародного фестивалю української поезії «Золотий гомін». Він проходив з 7-го по 17 вересня в Києві. Мабуть, важко ще знайти якусь літературу, представники якої так немилосердно були б розкидані, розсіяні по всьому білому світу, аніж саме українська. Хіба що тільки єврейська... Та її представники, де б вони не жили, де б не писали, можуть втішатися тим, що мають свою незалежну державу, і що ця держава виступає гарантом і охоронцем національної мови — основного енергопостачальника будь-якої літератури. Ми ж такої втіхи не маємо і дотепер...

Ось і з’їхались до ранньоосіннього Києва українські поети й літературознавці, що мешкають в Канаді й США, Аргентині й Бразилії, Німеччині й Австралії, а також з ближчих земель — з Чехо-Словаччини, Румунії, Югославії, Польщі, Угорщини... Й привело їх сюди не одне бажання зустрічі з батьківщиною, не гола цікавість, а й болюча тривога за нинішній стан української літератури, поезії зокрема. Причини того занепаду загальновідомі. І це не тільки фізичне винищення цвіту української культури в 30-і роки, не тільки страшна чорна діра на тілі й душі українського менталітету, полишене голодомором 33-го року, діра незалатана, незакрита ще й досі, не тільки насильницьке витіснення імперською владою, її місцевими прислужниками української мови з усіх сфер культури, виробництва, освіти. Колись Дж. Оруелл писав, що в тоталітарному суспільстві, яке триває понад два покоління, виникає загроза загибелі художнього слова. З цього правила маємо винятки: поезія й доля Василя Стуса, Григорія Чубая, Ігоря Калинця, «князя роси» Тараса Мельничука... Та, на жаль, гірких підтверджень йому набагато більше. Сумно було слухати на урочистому відкритті фестивалю (в палаці «Україна») читання віршів деякими київськими «класиками»: металево-гучні голоси, збуряковілі від напруги обличчя, розмахування правицями — весь арсенал натренованих прийомів заяложеної риторичності, фальшивої патетики. Та й пізніше, після відкриття, іноді просто хотілося завити вовком («у-у-у-с...!») від безкінечних рим на кшталт «яре віно — Україна, яре віно — Україна»... Тим більш приємніше було вслухатися в притишені голоси, в асоціативний плин глибинної семантики Юрія Тарнавського, Богдана Бойчука, Віри Вовк, Марії Ревакович, Ярослава Павуляка, Лідії Палій... І мати втіху від того, що поряд з ними, нічим не поступаючись, прозвучала справжня, хоч і «тутешняя, поезія Олега Лишеги, Олександри Криворучко, Раїси Лиші, Миколи Воробйова... Там же, в Будинку художника, я вперше почув і побачив Василя Голобородька, Василя Рубана, Валерія Іллю, Івана Царинника, Михайла Григоріва — і не тільки я один: люди, що прийшли на зустріч з ними, стали свідками рідкісного в наше часи поетичного свята. Правда, щоб не псувати собі настрою, вони намагалися не помічати самого ведучого вечора, його манер, схожих своїми замашками на стиль секретаря захлюпанського парткому в його спілкуванні з підлеглими, недолугих експромтів, що іноді межували з відвертим хамством, всієї його партикулярно-вгодованої «хвигури», що так контрастувала з тими, хто після багаторічного офіційного забуття піднімався того вечора на поетичний кін. Ще думалось: чому ж таким святом не став попередній вечір молодіжної поемзії в залі Політехнічного інституту? Чому там мляво і невиразно прозвучали «сповідальники» і «герметики»? Була надія на поетичні групи, або як модно нині говорити, гурти: «БУ-БА-БУ», «Пропала грамота». Їхня боротьба проти нормативної лексики й омертвілих канонів, їхня привселюдна сублімація еротичної енергетики викликають певну повагу й щиру підтримку слухачів. Але тут вони «натикали» у свої виступи стільки фалосів, голих дуп, зґвалтувань і зарізацьких освідчень, що в залі стало душно. Зідсміявшись, публіка почувала себе трохи обдуреною. Рожевощокі школярки табунцями дріботіли по східцях на вихід, хоча кінця поетичного марафону не було ще й видно. Маленька Устя Тарнавська невтомно підносила виступаючим троянди й жоржини. Тих, хто ще залишився в залі, доконували своїми екзорсизмами Іван Маленький і двоє наших житомирян: Василь Врублевський та Юрко Ґудзь. Біля дверей гість з української діаспори міста Ростова розмахував порожньою пляшкою й кричав, що скоро до влади прийдуть націонал-патріоти й перевішають всенький космополітичний авангард. На нього з другого ряду похмуро дивився Іван Драч. Ліва його рука нервово нишпорила в шкіряному кейсі. Та мабуть, вірьовка, як гетьманська булава, залишилась вдома.*

* (Невеличка інформація, що не має безпосереднього відношення до поетичного вечора в Політесі, але яка надає йому певного відтінку.

Через кілька днів, в тому ж залі Політехнічного інституту відбулась нарада страйкових комітетів України, на якій було прийнято рішення про одноденний політичний страйк 1 жовтня 1990 року. Саме І. Драч в одному з своїх інтерв’ю висловився проти подібного заходу. До речі, в цьому ж залі у вересні минулого року Івана Драча було обрано Головою Народного Руху України.)

Чому ж сталося так, а не інакше? Мабуть тому, що людська душа потребує не лише голої буфонадно-бурлескної стихії. Слухач (читач) хоче рівноправного діалогу на онтологічному рівні. Йому не подобається, коли його перетворюють на пасивний об’єкт псевдопоетичної мастурбації. Бо поезія — то завжди результат взаємної самотності автора і читача. Поезія — справа інтимна й ніколи не робиться гуртом.

Й наостанок хочеться пригадати ще один епізод: під кінець зустрічі в Будинку художника до мікрофону вийшов Сядристий, знаменитий майстер-мініатюрист. Вийшов і зачитав з листочка кілька своїх думок про поезію, над якими, за його словами, він не спав цілу ніч. Він говорив про те, що поезія твориться згідно законів космічної гармонії, що саме вона привносить в наше сьогоденне існування ритми Всесвіту, що та, ритмуюча й невмируща матерія поезії, поєднуючись з нашою психофізичною енергією, допомагає людям сягнути нової якості.

І якось те все, відоме ще з часів Геракліта та Арістотеля, прозвучало дуже доречно і гарно, допомогло об’єднати різні враження і почуття. Я пригадав слова Арнольда Мет’ю: «Нас врятує поезія». А вслід за ними покотилася ще одна бісерна намистинка — думка Йосифа Бродського про те, що зауваження Достоєвського «красота врятує світ» варто розуміти скоріше в практичному значенні, аніж в платонічному, бо «світ», вірогідно, порятувати вже не вдасться, але окрему людину ще можна....

І якщо посеред божевільного карнавалу історії фестиваль поезії «Золотий гомін» допоміг (або ще допоможе) врятувати хоч одну людину, — він пройшов недаремно.

Хома БРУТ.

* Вечір вів Петро Осадчук.

Джерело: Хома Брут. Відлуння "Золотого гомону" // Голос громадянина. – №22, жовтень 1990. – С.6.

Вечір пам’яті Юрка Ґудзя (ВІДЕО)

Володимир Білобровець

Анатолій Шабодей

Лариса Бойко

о. Костянтин

Вшанування пам’яті Юрка Ґудзя, 22.02.2016 р.

Вечір вшанування пам’яті Юрка Ґудзя

Житомирська обласна універсальна наукова бібліотека імені Олега Ольжича.

Володимир Білобровець, Віталій Правдицький, Анатолій Сірик

Валерій Косенко (справа)

Відвідувавчі

Володимир Білобровець

Євеліна Севастянівна

Лариса Бойко

Людмила Покотило

Марія Рудак

о. Костантин

Панахида

Евеліна Севастянівна

Людмила Покотило

Віталій Правдицький

Олександр Сопронюк

Володимир Білобровець

Лариса Бойко

о. Костянтин (Гай)

Василь Врублевський

Василь Врублевський, Марія Рудак

Олег Левченко

22.02.2016 р.

Світлини Олега Левченка

Хома Брут. Біля Твого престолу. Газета "Голос громадянина", №14, серпень 1990 р.

Біля Твого престолу

(Роздуми після події)

У нашому місті після Преображенської церкви найбільш достойним місцем, як на мене, була лазня на Пушкінській вулиці. Мені здавалося, що після церкви лазня справді єдине місце, де люди ще дійсно по-людськи ставляться одне до одного — без ненависті, зі співчуттям і любов’ю.

Чому ж семе була, а не є?

Наскільки це можливо, спробую розповісти.

В лазні люди не просто змивають з себе бруд, не тільки знімають втому за допомогою віника. Ні, в лазні, як і в церкві, люди рівні перед життям і Богом, однаково голі і беззахисні перед майбутнім і невмолимим часом. Старі й малі, зрілі й зовсім юні, відчувши тиху радість чистого тіла, знявши тією радістю тягар відчуженості душі від тілесної оболонки, стають там добрішими. В лазні я ніколи не чув сварок, лихих слів. Там люди, скинувши з себе запилений радіонуклідами одяг, немов готуються до входження в якесь інше життя — без хвороб, болю, смері, в життя, обіцяне їм ще з самого початку...

Так вважав донедавна, аж поки не став свідком одного випадку, котрий вніс свої невеселі корективи в моє райдужне сприймання феномену лазні, який не дає мені спокою й нині...

Позаминулої п’ятниці, прийшовши до лазні і дочекавшися своєї черги, я вже почав роздягатися біля звільненої кабінки. І тут я побачив старого чоловіка, що саме прийшов з душової, повільно переставляв перед себе чорну палицю і, спираючись на неї, сильно кульгаючи, пересувався по передбаннику. Але не сам він привернув сою увагу. Коли той дід обережно присів на лавку, рожевощокий чоловік, років п’ятдесят, що сидів поряд нього, раптом промовив, ні до кого не звертаючись.

— От старе падло... І не подохне ніяк...

Дід, видно, не розібрав усіх його слів, але вловив їх ворожий для себе зміст і розлючено щось забурмотів, замахав до того чоловіка висохлою рукою.

— Ти ще чимось недовольний? То бери вішайся, я допоможу, — так само повільно протягнув рожевощокий. Дідуган почав кричати голосніше, але про що саме, важко було розібрати, вгадувалися лише окремі слова: “секретар”, “партком”, врагі”, “повєстка”.

З протилежного кутка на діда прикрикнув якийсь молодик:

— Ти, придурок, ану заткнись, бо зараз по сходах голим вниз полетиш!

І ще хтось, третій, кинув дідугану власну словесну каменюку, важку від злості, зневаги...

Я був вражений. Не впізнав звичайно спокійних і лагідних тут людей. Що це з ними коїться сьогодні? Хіба ж так можна зі старою людиною?

Мабуть, ота приголомшеність надто явно проступила на моєму обличчі, бо рожевощокий звернувся раптом саме до мене:

— Ти що, не знаєш, хто він є? — кивнув головою до діда, — слухай тоді. Той чоловік після війни працював податковим агентом в Андрушівському районі. Така гнида... Він людей до петлі доводив, останнє забирав, по світу пускав прошаками. В моєму селі одного дядька так допік, що той, віддавши все, що мав, вивів надвір жінку і дітей та й пожбурив у вікно, в світлицю, де “агент” біля сала сидів, гранату... Не витримав, власну хату зірвав, а сам потім десь загинув на “висилці”. А цей собацюра якось вижив, тільки, бач, як його після цього перекрутило... До війни доноси писав — на всіх невгодних, а за ними людей ночами забирали. Від фронту десь ховався, говорив: “Я був на партєйній роботі”, а потім виліз, вже після війни...

Баба Текля колись таке розповідала. Все, каже, іроду віддала: і молоко, і зерно, і м’ясо, і яйця, і шкуру свинячу, і всі гроші. Тільки по кишках підписку не виконала. Оце, каже, лежу вночі та й заснути не можу від переляку: а що, як прийде той ірод, вб’є мене та почне оті нездані кишки з мене самої мотати?

Тепер сам живе, на пенсії, мій сусіда. Й смерть до нього, до виродка, не приходить...

Чолоків закінчив розповідати, замовк. Думав про своє.

А старий все ще говорив щось сам до себе, скоцюрбившись над лавкою, повільно натягав на худюще, зморщене тіло якесь лахміття. До мене раптом повернулося забуте ще з дитинства відчуття, коли я ще малим разом із бабою Софією їздив з Немильні на ярмарок, у Звягель, і там уперше побачив жебраків. Вони сиділи край дороги, на траві, з простягнутими Христа ради руками. Мені пригадалося нестерпне дитяче відчуття жалості до тих людей, після того, як я чомусь уявив собі їх дітьми, якими вони були колись, дуже давно, якими вони вже ніколи не будуть. І ось тут, зараз, я раптом побачив перед собою не податкового агента, не “партєйного робітника”, не штатного стукача, а малого хлопчика, якого любили батько й мати, який був для них найбільшою втіхою, а тепер на цьому світі немає жодної людини, яка б пам’ятала його таким, іншим, відчувала б до нього щось ще, окрім ненависті й презирливої огиди.

Так, і я за те, щоб, наприклад, імена всіх слідчих-енкаведистів, які допитували, катували, посилали на розстріл, на повільну смерть в концтаборах мільйони ні в чому не винних людей, щоб їхні імена, від першого до останнього, були відомі громаді, щоб ці так звані “ветерани” не могли ховатися за орденськими планками, за розмірами персональних пенсій.

Але поряд з людським осудом, з презирливістю до саме таких “ветеранів”, повинна бути, як мені здається, буденна і звичайна жалість до них, як до колишніх людей, котрі загубили в собі найцінніший Божий рад — свобідну й безсмертну, даровану від народження душу. Бо вона, душа, не може перебувати в омертвілих ще за Життя тілах вбивць і злочинців. Але жалість повинна бути й тут.

Ненависть — то сила, котра руйнує не тільки того, на кого спрямована, а й того, хто генерує її. Бо саме на ненависті — до іншого класу, до іншої партії, до іншої раси — будувалися найстрашніші диктатури в історії людства: комуністична в Росії і фашистська в Німеччині. Саме на ненависті вони збиралися збудувати однаково казарменне світле майбутнє, одні — для обраного класу, другі — для обраної раси. І обов’язково — у всесвітньому масштабі... Та й дотепер багато можновладців зберігають свою закривавлену владу, використовуючи саме ненависть і розбрат між людьми. Бо саме безжальність і ненависть були союзниками всіх тиранів, усіх геніїв — самодурів.

Про все це я думав пізніше. А тоді я бачив перед собою старе, знетямлене, безпомічне в своїй занедбаності тіло, в його страшній самотності — тепер і в майбутньому, коли від того давнього хлопчика не залишиться тут, на землі, навіть імені. І все, що я міг зробити, то підійти до згорбатілого над дерев’яною лавкою старого й подати йому палицю, котру він ніяк не міг дістати з-під лавки, — все, що я міг зробити для нього... А повне воздаяння — лише перед престолом Твоїм, де кожному воздасться по мірі любові його. Бо не мірою ненависті будується світ...

Джерело: Хома Брут. Біля Твого престолу // Голос громадянина, №14, серпень 1990. — С.5