Метаморфози "Маленького концерту..."

Василь ГАЛИНИЧ

Збірка Юрка Ґудзя «Маленький концерт для самотнього хронопа» («Мо-лодь», 1991) мала б висвітити ще одне самобутнє ім’я на екрані нашої поезії. У всякому разі, ті публікації віршів Ю. Ґудзя, що з’являлися впродовж ос-танніх років в альманахах «Вітрила’86», «Зустрічі», «Житній ринок» та пе-ріодиці, давали підстави очікувати цього. На жаль, «Маленький концерт...» дещо розчарував. Утім, схильний думати, що сталося це не без «допомоги» ви-давництва: надто вже тоненькою, якихось тридцять сторіночок, вийшла збіроч-ка. Ясна річ, скласти уявлення про творчість поета за такої ситуації що чи-тачеві, що критикові вельми нелегко.
До речі, як на мене, «Маленький концерт...» чимало втратив без «Дня воскресіння дзиґарів», «Мандрів Мандрагори» та інших речей, друкованих вже по альманахах, але які «не випхнулися» у рецензовану збірку. Без них вона не дозволяє зробити повний «спектральний» аналіз естетичних, ідейних та власне літературних принципів, сповідуваних автором. Щоправда, в куценькій анота-ції наприпочатку книжечки сказано, що «Юркові Ґудзю не чужі формальні по-шуки, але більшою мірою він тяжіє до, можливо, не надто яскравого, але глибого й точного афористичного письма». Певно, читач уважний знайде в цьому передслові якусь, додаткову інформацію, але ж, зрозуміло, вона не замінить тих творів, які варто було б йому прочитати, аби самому робити висновки, до чого більше тяжіє автор і яке його письмо.
Власне, тут ми торкаємося поки що, на жаль, вічної проблеми: ставлення наших видавництв до дебютних книжок. А воно – і тут нічого нового не від-криваю – здебільного нагадує подавання милостині. Хто кому подає, гадаю, зрозуміло і без пояснень...
Та облишимо, врешті, ці довкілнавколишні розмови й перейдемо ближче до теми.
Переконаний, до речі, що у «неяскравому» дебюті нашого автора винен бі-льше видавництва він сам. Поясню.
Розумію, що ним керувало бажання «продемонструватися» у всій красі й з усіх боків. Але це не звільняє від обов’язку самокритичного ставленння до власного доробку. (Утім, це хвороба багатьох митців і, мабуть, серед грандів вона поширена значно більше, аніж в середовищі «немаститих»). Чого, запи-таєте, я так нападаю на Юрка Ґудзя? Пояснення може здатися дивним, але – ладен заприсягнутися – воно буде щирим: я не сприймаю, не хочу сприймати «новітні» формалістичні пошуки, якщо вони стають лише самоціллю чи даниною моді. Хотів би помилитися, але саме це (а ще, можливо, намагання вигля-дати оригінальним) керувало автором «Маленького концерту...» при включенні до збірки таких речей, як «Сонячний день» (стор. 12), «Одного разу...» (стор. 13), «ХО» (стор. 14), «Мантра першого зимового тижня» (стор. 16), «Малень-кий концерт для самотнього хронопа» (стор. 29). Далебі, Юрко Ґудзь хотів здивувати читача чимось незвичайним. Але ж хіба незвичайність у тому, ска-жімо, щоб виявити кмітливість в розташуванні слів і розпорошити по всій сто-рінці кілька фраз, які при звичайному написанні стулилися б у кілька рядків: «одного разу посеред зеленої вулиці ти доторкнулася – Осьосьо! Отуто! Огого! Несподівано!!! До сих пір не залишає мене твоє здивування». Ви щось зрозу-міли? Ні? Так от, весь кайф в тому, що автор відкидає конкретику дії – до чого доторкнулася лірична героїня і, що головне, чим. А тому читачеві зали-шені просто таки безмежний простір для власної версії. Отже, він перетворює-ться із пасивного поглинача поетичних медитацій в активного співавтора (без виплати, одначе, належної частки гонорару).
А ось ще один вірш – «ХО»:

прийшла перейшла пройшла
прийшла

зима
весна
осінь
знову зима

літа не було зовсім
xохохо хо
жив пережив прожив недожив
він
там
десь
хтось
тільки мене тільки його
назовсім (стор. 4).

Сумно, звичайно, що літа не було. Але ще сумніше, що вже згадувані і ци-товані вище виписи потрапили до збірки. Можливо, вони й не зіпсували зага-лом позитивного враження від неї, але, певно ж, і не зробили дебют яскра-вішим. Бо мимоволі акцентуєш увагу на цих «ографічених» експериментах з розташуванням слів, а не на справді метафоричних, справді глибоких і талановитих віршах. І, як результат, лише фіксуєш краєм ока такі рядки:
Ти запитуєш мене,
коли я закінчу картину,
яка збереже
хоч кілька прикмет
нашого покоління,
розтоптаного підковами
безкінечних парадів... (стор. 5).

Хоча, здавалося б, на цих рядках погляд повинен зупинитися надовго, а думка – запрацювати. Бо тут, незважаючи на щільність тексту, все-таки біль-ше простору для думки, аніж на сторінках, окаймлених незайманою площею паперу довкіл півдесятка розбитих на склади і літери слів. Поезія ж бо не тер-пить порожнини, вона їй чужа. Поезія повинна розщеплювати атоми мозку, почуття, і кожен рядок, кожен образ повинен породжувати в свідомості міні-катаклізми – і то для того, щоб викликати захисну реакцію думки, спротив руйнації, а по тому – пошук пристанища для душі, сумління, емоцій.
Поезія завжди була сповідальною, незалежно від того, в яку формальну оболонку її поміщали. Як і будь-яке мистецтво, вона проростає із власного Я митця, живлячись його емоціями, почуваннями, відчуттями. Та не варто мит-цеві забувавати про ще одну субстанцію – не тільки поезії, а творчості вза-галі. Ця субстанція – читач, глядач. Без нього, одного-єдиного чи багатотисячного, втрачається будь-який смисл творчості. Це не теорема, що потребує доведення, це – аксіома, яку треба завжди тримати в пам’яті.
Ловлю себе на думці: хто-хто, а автор «Маленького концерту...» не страж-дає забудькуватістю. І, вочевидь, я не зовсім був правий, коли висловлював не дуже приємні (для Юрка Ґудзя) зауваги щодо деяких його «суперекспериментальних» речей. Адже, в принципі, немає нічого поганого в тому, що автор хотів здивувати, навіть – збити з пантелику, когось із читачів. Бо, можливо, ко-мусь із них, незнайомому з подібними експериментами в літературі першої чверті століття, саме ці вірші припадуть до вподоби. Але чи виграє від цього автор?
Запитання аж ніяк не риторичне. І шукаючи відповідь на нього, змушений повторитися: на мій погляд, все таки по-справжньому мистецькі речі у рецен-зованій книжечці – ті, що написані вже в усталеній, традиційній для Юрка Ґудзя манері. Вони примушують думати. Думати над змістом, а не над «рисун-ками» виписів.
Візьмемо для прикладу хоча б такі рядки:

Ніч – то величезний чорний метелик…

Жінка в кімнаті плаче.
Тихо так плаче, щоб не сполохати
сюрчання коників і місячного звіра... (стор. 7).

Жива картинка, варта уваги Сіслея!
Або ще:

Як таїна.
Хвилює ніч!
І світло місяця –
Зелене перевесло...
Прийшли на берег
Темної ріки.
І сіли в човен,
Позабувши весла. (стор. 17).

Це вже – не картинка. Це – реалія, возведена до рангу психофілософічного трактату. Лише двадцять слів, а яка глибина, яка емоційна напруга, яка, врешті, досконалість змісту і форми. І це – далеко не єдиний зразок гранич-ної відповідності між творчим задумом і його мистецьким втіленням. На під-твердження цього знову вдамся до цитування:

В теплій темряві
Тихе тіло
Полум’ям рівним
Біля мене горіло… (стор. 18).

Крізь темне літо
Колесом вогненим
З купальських круч
Скотилось,
І досі там
Моє життя і літо
Спить. (стор. 25).

Про що ці начебто концентровано конкретні рядки? Про все. І це – не-зважаючи на їхню зриму сюжетність. Але в тому й справа, що сюжетність ця аж ніяк не заважає абстрактності сприйняття. Більше того, вона вимагає цієї абстрактності (або ж, якщо хочете, індивідуального прочитання). Автор у та-кому разі стає диригентом, а читач – співтворцем, виконавцем партитури з «Маленького концерту...». І вже від нього, а не від помаху диригентової па-лички, залежить відтінок, звучання мелодії. Лише б диригент не схибив, не сфальшивив сам і не змусив виконавця взяти не ту ноту...
От, власне, і все, що хотілося сказати про збірку Юрка Ґудзя. Хіба, ще одне: попри всі зауваження, все ж вважаю, що «Маленький концерт для самотнього хронопа» – таки подія в літературному бутті. Хай не така яскрава, як хоті-лося б, але однак помітна. Утім, не конче ж чекати від кожного дебюту чогось надзвичайного. Дебют – він і є дебют. Всього лиш, так би мовити, оприлюд-нене зобов’язання віднині творити не тільки заради власного задоволення, а й дещо скласти на царину рідної культури. Надто ж коли є талант. Що ж до Юрка Ґудзя, то саме талант його анінайменших сумнівів не викликає. Ось тільки б... Але про це вже говорилося вище.

Галинич В. Метаморфози «Маленького Концерту...» // Авжеж! – №6, 1991. – С.52-55