Олександр СОПРОНЮК
МЕНЕ ВІДСТРІЛЯЛИ
Цю світлину з того, неземного, світу передала до нас Зінаїда Лещенко...
Молода вовча розкіш. Незашорений лісовий порух. Німа – аж до могильної – надійність. Цілковита взаємна довіра. Нарешті: красива хижа воля – поруч красивої людини.
Початком третього тисячоліття, у березні Ігор Маленький робив пам’ятний вечір по Іванові Козаченкові. В Центральній Раді. Ми виходили перед люди. Згадували Івана. Читали поезію. Було відкрито, без нашарувань, протокольного «партгоспактиву» і полакованої дешевизни.
Юрко Ґудзь мешкав тоді в Олега Лишеги, на Осокорках, у Княжому Затоні – Олег десь із півроку «блукав» тоді Америкою. Час від часу Ґудзь забирав мене до себе на гостину.
Просвітлені ночі: затишна свічка, плавна воскова аура, ненадумана таїна – в чисту лісову породу (ми з Юрком обоє поліські), крихка дражливість, прозоре безголосся, майже без подиху і жодної зайвини у взаєминах.
Він лаштувався в Житомир. Мав іще зайти до котроїсь із гуманітарних гімназій. За обідом в «Енеї» давав цілі есейні кусники, зрізи з натури, потому телефонував Дм. Стусові в «Книжник R», щось з’ясовував, домагався, знову ж таки в Житомир, до Василя Врублеського...
Пам’ятається, як 93 року, в 9-му числі «Слова» шпальтово лягли його тексти, тоді сталася невелика оказія: замість неординарної – негативом – його світлини дівчата в друкарні, «на монтажну химеру», поклали конкретну «Хіврю». Він не закипів, навіть не образився, позаяк у число пішли речі для нього куди посутніші: глибокі, з літературної критики, тексти про Фолкнера, про так звану незворушну публіцистичність Гончаревого «Собору» – від художнього густого щільного Юркового відчуття. Тільки через 11 років у торішньому 6-му числі «Сучасноті» Тамара Гундорова спокійно зауважила і сконстатувала те, про що без жодних оглядин на тоталітарні системні традиції світлої пам’яти Юрко Ґудзь вільно говорив тоді. Про соціалістичні канони, про офіційну сталінську літературу...
...У березні в каналі радіо «Ера» Дм. Бураго і Володимир Цибулько подавали слухачам журнальний проект «Соты». Квартальник. «Журнал мови оригіналу, не російськомовний»...
Власне, якщо вже до їхнього слова, – то давно не діставав такої насолоди від закинутих на «здичавілу» в занедбаному запіллі публіку екзерсисів.
«Російська література, що не покинула...», «Ліберальний адвокат усього українського». «Громадянську позицію ці люди показують в інших жанрах», «Висока філологізація», «popsизація... – на тлі...», «Зникли певні правила кар’єрності...». «Доплачуємо здоров’ям, нервами», «Тут ходить інша дзвінка монета», «Нам треба такі й такі суми, аби щось заробити», «Українсько-російська строката говірка», «Українсько-російська мова», «Многоязыкая Украина»...
Рикошетом зачепити Вролодимира Яворівського, аби пильнувася. І нарешті: «...як, скажімо, мій добрий товариш Юрко Ґудзь, котрий помер десь років шість тому...»
Принагідно зауважу: минули треті роковини по Юрковій смерті. А тут – знічев’я, і так недбало – про його трагічну кончину. Так собі, одчеплено: йшли дорогою, трапився чоловік, згадали...
Зрозуміти все нетяжко: є «запас мощності», підважуємо певні пласти того, що БУЛО КОЛИСЬ. Бо нині ІНШЕ ЖИТТЯ. І З ІНШИМИ ЛЮДЬМИ. Людьми чужого холоду. Іншої ментальності. Далеких від української природи поглядів.
Звідси й ця інталектуальна безпритульність...
Ой, Володя...
Нещодавно, перебираючи торішні журнальні архіви, надибав жовтневий «Корреспондент». Тематична шпальта: «Мнєніє», «Прізнаніє». Заголовне слово – «Нобель для Ельфріди». Авторство: «Андрий Бондар – писатель».
Цитую: «Народившись у родині чеського іудея, що помер невдовзі в психіатричній лікарні, і консервативної австрійки, котра цілестрямовано виховувала дочку на музичного генія, Єлінєк добре відчула темний бік людських взаємин, їхню психоаналітичну складову. Та що тут говорити – персональний «скелет у шафі» Єлінєк був безжально й відверто змальований у романі «Піаністка».
І далі, насамкінець: «Нобєлєвка для Єлінєк – насамперед приклад для українських письменників, які так і не позбавилися однієї з найосновниших фобій – «боязні говорить правду». Заносить трохи – і треба завважити, регулярно – автора регулярної рубрики «Книжкова лавка» з «Тижневого люстра». Що ж – «усунем недоліки по самі заходи»...
Хай. То не наше.
В’ячеслав Медвідь, Василь Врублевський, Володимир Даниленко, Анатолій Шевчук, Микола Семенюк, Наталя Клименко, Євген Концевич, Валерій Шевчук, Євген Пашковський – житомирська плеяда – направду золота. І смілива. В очі. Юрко Ґудзь – із неї.
І сум за ним, так само – золотий.
Це не відстріляти.
Ніколи.
Головний редактор газети «Слово»
***
...Мене відстріляли – і я
Розумію траву...
Ні болю, ні рани...
Для чого ж, мій Боже,
Так дивно живу, –
Так дивно, так довго,
Так гарно?..
Бачиш: кров рідняків –
Навіть в схонах зими –
Свій порух не стратить
Намарне...
Крізь померки тіла душа повернеться в Не-ми:
Там дивно, там тихо, там гарно...
Юрко Ґудзь
Сопронюк О. Мене відстріляли // Літературна Україна, 9 червень 2005. – С.
Люди «Слова». Мене відстріляли // Слово. – №1, 2006. – С.1
Немає коментарів:
Дописати коментар