Сторінки

субота, 31 січня 2009 р.

Володимир Даниленко. Останній мандрівний дяк української літератури

Володимир ДАНИЛЕНКО
ОСТАННІЙ МАНДРІВНИЙ ДЯК УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Останнім мандрівним дяком української літератури був Юрко Ґудзь. Продовжуючи велику євро-пейську традицію вагантів та манд-рівних дяків, що все життя тікали від світу, аби не потрапити у його пастки, як це ословив найбільший мандрівний філософ Григорій Ско-ворода, він гідно завершив свій жит-тєвий експеримент пошуком алхімічних істин. Його мандри нагаду-вали обльоти джмеля – з квітки на квітку, з міста в місто, від однієї тусівки до другої. Від лагідного джме-ля мандрівний поет відрізнявся тим, що пергу, якою були для нього кни-жки, картини, фільми та враження від спілкування з людьми, він ніс не додому, а залишав у собі, бо в нього не було дому. Хоча була сільська хата в Немильні між Львовом і Жи-томиром, в якій він не жив через звичку валандатися по світу.
Як тільки в нього з’являлося п’ят-десят гривень, то відразу збирався до Києва, сто – до Львова, двісті – до Парижа. Він довмівався проїхати автостопом, переночувати у випадкового співрозмовника чи в монастирі єзуїтів, а повечеряти на фуршеті якогось художника.
Якби людство освоїло досвід ви-живання Юрка Ґудзя, то не мало б енергетичної кризи і не вигадувало б різні небилиці про боротьбу з те-роризмом, аби відібрати нафту в Хусейна чи винищити під корінь Чечню. Тоді для виживання людям би вистачало крапельки квіткового меду з незабудки і ковтка води.
Одного разу Юрко Ґудзь їздив до Одеси на художню виставку. У ньо-го було сто гривень. «Трохи не вистачає до Парижа, – сказав собі він, – а до Одеси вистачить». При-їхав в Одесу, пішов на художню виставку, на всі гроші купив альбома, на решту почастував кавою шанува-льницю сучасного живопису, з якою довго блукав засміченими одеськи-ми вулицями. А зголоднівши, зупи-нився біля таксофона. І коли повз нього проходили інтелігентного вигляду люди, яких в Одесі не бра-кувало, довірливим голосом запиту-вав:
— У вас не буде монетки на теле-фон?
Назбиравши жменю копійок, ку-пив четвертинку чорного хліба, за-йшов до їдальні, сів за стіл, посипав хліб сіллю, смачно поїв, вийшов на вулицю, напився з колонки води і втішено добрався до залізничного вокзалу, де серед провідниць вибрав найприємніше обличчя, підійшов і сказав:
— У вас такі гарні очі. Довезіть поета до Києва.
Дівчина, яка мала досвід спілку-вання з різними пасажирами, уваж-но його роздивилась, але по тому, як упевнено він тримався, повагав-шись, взяла до себе. Вранці, подарувавши провідниці тоненьку поетич-ну книжечку з кучерявим автогра-фом, де було написано, що до кін-ця своїх днів пам’ятатиме її чари, він подякував і зійшов на київському пероні.
Він був неперевершеним ловела-сом і міг водночас тримати в напрузі десятки жінок. Коли Юрко Ґудзь ішов у гості, знаючи, що там є жін-ка, обов’язково купував дешеві кві-ти, але підносив їх з таким достоїн-ством, ніби це був букет найдорож-чих троянд. Хоча він був не Казано-вою, а радше Дон Жуаном, що не розбивав жіночі серця, а хвилював їх легкими, наче молоде вино, ро-мантичними ілюзіями. І в такому стані умів їх тримати роками. Жін-ки марніли, вкривалися павутинкою зморщок, їм вривався терпець, та Юрко Ґудзь продовжував їм дзво-нити з телефонів різних контор, куди випадково забредав, натякаю-чи на складні обставини, що зава-жають йому приїхати, аби нарешті відкинути всі умовності і, вхопив-шись за руки, помандрувати на Цитеру. З більшістю своїх жінок він підтримував романтичний флірт.
Звиваючи в кожному жіночому серці гніздечко, селив там пташеч-ку сподівання, але не переступав межу, за якою починалися образи, ревнощі, ненависть і весь той ком-плекс почуттів, які спалюють чис-тоту стосунків, підштовхуючи чоло-віка й жінку до нерозважливих вчи-нків. Хоча траплялося в його житті кілька жінок, із якими в нього були серйозніші зв’язки.
Коли я працював у редакції однієї з житомирських газет, Ґудзь привів якось художницю з далекого села Лучин. Від її ходи двигтіли меблі, а всіх чоловіків, що її побачили, ледь не розбив правець. Жінка мала такі стегна, груди і демонічний погляд, що услід їй озирався весь чоловічий склад редакції. «Боже праведний, – думав я, – що з нею робить мелан-холійний Юрко Ґудзь? Невже пус-кається в безконечні богемні балач-ки, хто в кого списував: Коельо в Рівери чи Рівера в Коельо?! І тільки через багато років з його недомо-вок і натяків вдалося уявити, чим закінчилися стосунки з цією лоши-цею, що, на відміну від решти його жінок, не захотіла чекати, доки він визріє до серйознішої, ніж флірт, плавби.
Якось Юрко прибився до неї на ніч, вони повечеряли, запалили сві-чку і він почав їй читати вірші, коли у вікно хтось постукав і обізвався скрадливий чоловічий голос. Та коли жінка вийшла і відправила ні-чного гостя, до неї всю ніч почали їхати автомобілями, мотоциклами, вантажівками, військовими джипа-ми, велосипедами, кіньми, з навко лишніх сіл і з дальніх міст. А жінка виходила в сіни, з кимось шепоті-лася, когось заводила в комору і до-вго там вовтузилася, а когось не пу-скала і, розчервоніла, заходила в хату. До ранку Юрко Ґудзь не знав, куди сховатись, бо як тільки у нього з’являлися якісь наміри, у вікно сопіли, шкреблися, стукали, проси-лись, погрожували. Дочекавшись ранку, він утік з Лучина, зрозумів-ши, до яких драматичних наслідків може призвести переоцінка власно-го темпераменту. В одну з таких ночей до жінки в Лучин прибився дебелий прапорщик, який нарешті її вдовольнив і залишився з нею на-завжди.
Колись ще зовсім молодим Юрко Ґудзь пробував завести сім’ю, але душа митця не витримала сімей-ної рутини. Він все не міг уявити, що таке обов’язки одруженого чо-ловіка.
— Я привіз із села мішок картоплі, – якось зізнався він, – і забез-печив сім’ю на весь рік.
Та дружина і тесть з тещею, у яких жив Юрко, були трохи іншої думки. Збитий з пантелику, поет почав вранці вставати і йти з дому. Весь день він просиджував у бібліо-теці, тусувався на каві, відвідував знайомих, а увечері, коли сім’я вкла-далася спати, тихенько прослизав у помешкання, аби вранці так само непомітно вислизнути. Втім, ця хи-трість недовго тривала. В один із пізніх вечорів його чекало в повно-му складі все сімейство. Після важ-кої сімейної ради Юрко Ґудзь наза-вжди втік із сім’ї. І з того часу жив сам, апелюючи в разі потреби до сі-мейного досвіду Григорія Сковоро-ди, що був обачнішим за нього і втік від жінки до вінця, а не після, загу-бившись серед роззяв і гостей, що прибули на весілля мандрівного філософа.
Не маючи ні домашнього, ні мо-більного телефона, він володів інформацією, що, де, коли має від-бутися в культурному світі. Коли ми зустрічалися, вітаючись, він, іроніч-но здіймав руку в кулаці, наче вете-ран ротфронту, і повідомляв останні культурні новини:
— У Печерській Лаврі завтра бу-дуть показувати останній фільм Антоніоні. Початок о 18.00.
Або:
— В галереї Гельмана проходить виставка художника, який малює жіночі дупи. Справжній концептуал!
Чи:
— В понеділок у Ягеллонському університеті буде наукова конфере-нція про європейський авангард. Початок о 10.00.
Перебуваючи в хворобливому українському літературному середо-вищі, яке об’єктивно не може оці-нити жодного літературного явища, у своїх оцінках він ніколи не лука-вив і завжди казав те, що думав.
— Це літературне шаманство, – говорив про одного українського прозаїка. – Він освоїв техніку пото-ку свідомості і тепер буде гнати кі-лограмові романи під Пруста.
Сповідуючи стиль життя вільно-го художника, він принципово ніде не працював, бо не звик обтяжувати
себе щоденною службовою суєтою. Та наприкінці вісімдесятих влашту-вався мистецтвознавцем у Кмитівському музеї образотворчого мистец-тва під Житомиром, який збудував палкий шанувальник радянського образотворчого мистецтва Буханчук. Підвали і зали музею були забиті погруддями Ілліча, Зой Космодем’янських, Павликів Морозивих. Блукаючи між картин «Ранок стале-вара» і «Ранок доярки», Юрко Ґудзь мріяв перетворити цей паноктикум на музей тоталітарного мистецтва. Директор музею Буханчук був ста-рим радянським патріотом. Не зва-жаючи на свій вік, він любив жінок, хоча багато років жив присмерті. Коли у нього на куточках губ з’явля-лася запечена кров і починали загос-трюватися контури черепа, він когось виганяв із музею. І це давало йому стільки життєвої снаги, що він ожи-вав і продовжував керувати музеєм. Ґудзя Буханчук цінував, але коли зві-льнив з роботи всіх і залишився тіль-ки Юрко Ґудзь, змушений був звільнити і його. Це продовжило його дні ще на рік, а коли не стало кого вига-няти, Буханчук нарешті помер.
Коли за Совдепії я вперше про-читав поезії Ґудзя в польському журналі «Зустрічі», то був уражений їхнім тонким антирадянським пафо-сом. Та ще більше вразила перша зустріч з мандрівним поетом. Він з’явився серед житомирських літе-раторів у обвислому светрі, в мока-синах, джинсах із дорожньою сум-кою. Від нього віяло таким нетуте-шнім духом, що його відразу всі помітили.
На початку дев’яностих Юрко Ґудзь носився з ідеєю грандіозного видавничого проекту «Українська реконкіста», на який його надихнув досвід Іспанії, що після семисотліт-нього арабського іга провела відвоювання своєї території. «Українська реконкіста» передбачала таке ж відвоювання українського простору від російського культурного іга. Але, як завжди буває в подібних випадках, все закінчилося великим пшиком. Видавець, якому патріотично нала-штовані люди вділили кругленьку суму на видання серії, вкрав гроші і нахабно використав їх для своїх три-віальних потреб.
У сучасному українському літе-ратурному мілководді Юрко Ґудзь був найбільш стильною рибою, яку не помічали тільки тому, що, на від-міну від верховодки, враженої хро-нічним нарцисизмом, він завжди тримався глибини, залишаючись стильним у смаках, письмі, побуті. Під час безконечних мандрів у його сумці обов’язково була книжка рі-дкісного автора або якийсь екзоти-чний журнал, виданий в Парижі для вузького кола авангардистів. Він не надавав великого значення побуту. Але де зупинявся, в кімнаті гуртожитку чи в безкоштовно на-даній на деякий час квартирі, всю-ди з’являлися оригінальні видання, фотоальбоми чи буклети маловідо-мих художників. Він не любив ма-сової літератури і постмодернізму, вважаючи його безплідною естети-кою старіючих націй. Ігноруючи вбогий інтер’єр своїх тимчасових помешкань, міг з царською величчю піднести гостю склянку води з крана.
Юрко Ґудзь помер у сорок п’ять років у віці зрілих філософів і про-заїків. Його знайшли з пробитою головою у глухому житомирсько-му дворику. Офіційна версія смер-ті – удар об асфальт під час при-падку. Але в приватній розмові один із лікарів сказав, що так про-валити черепа можна було тільки сильним ударом, залізним предме-том або від падіння головою вниз не нижче третього поверху. Існу-вала здогадка, що його смерть мо-гла бути справою рук когось із ве-теранів афганської авантюри. В житомирській пресі друкували уривки Юркового антивоєнного роману «Ісихія» і це могло когось роздратувати. Але кому був потрі-бний процес над морально скалі-ченими солдатами брежнєвської епохи? Зрештою, його смерть ста-ла загадковою крапкою на недов-гій дорозі його не менш загадко-вого життя.
За відсутності в Україні самобут-ніх філософів і бродіння філософ-ських ідей, які б служили гумусом для нового мистецтва, життя Юрка Ґудзя було таким же авангардом і філософським експериментом, як і все, що він робив і писав. Якось він організував у Житомирі перформенс зі скиданням із постаменту танка «Т-34», вважаючи, що на пос-таментах мають стояти не символи смерті, а створені з бронзи і доро-гого каменю символи любові.
Він ні з ким не конфліктував, бо не зважав на пристрасті буденної суєти і спілкувався з усіма літературними кланами, що принципово ігнорують одне одного. І коли його не стало, в літературному світі утво-рилася порожнеча.
Після смерті Юрко Ґудзь став культовою постаттю серед просу-нутої житомирської молоді. Удень його смерті в міських ка-в’ярнях збирається місцева богема, яка читає його вірші і згадує випа-дки з життя мандрівного поета. Під час одного з таких спогадів хтось сказав, що ключем до його творчості є образ Вави з новели «Навпроти снігу», який уособлює дитинну сутність автора. Цей об-раз вразливого мовчазного хлопчика, зачарованого наближенням снігопаду, згодом був розвинений у найкращому творі письменни-ка – романі «Не-Ми». У своїй не-великій прозовій спадщині він лишився поетом, що хаотично на-низує уривки розмов та побачені образи, ніби відчував подих смерті й поспішав увібгати у приреченість свого самотнього голосу вирвані фрагменти життя. В розірвану по-етичну сповідь його прози впліта-ються голоси людей, які розпові-дають про пережиті біль чи ра-дість, наче підказують, що відпо-віді на найскладніші питання людського буття заховані у фразі по-дорожнього або в очах сільського божевільного.
Удень похоронів Юрка Ґудзя йшов густий лапатий сніг, ніби його велика змерзла душа, прощаючись, тужила за цим світом.

Даниленко В. Останній мандрівний дяк української літератури // Кур’єр Кривбасу, липень 2005.

Немає коментарів:

Дописати коментар