Леся Ґудзь. Творчість поєднав з долею

Леся ҐУДЗЬ

ТВОРЧІСТЬ ПОЄДНАВ З ДОЛЕЮ

Коли з’явилися рядки,
я ще не знав –
треба для того, щоб вони вирисли,
поєднати їх з власною долею...

Ці рядки належать незвичайній людині – Юрку Ґудзю. Хто ж він? І у чому його незвичайність, запитаєте ви. Як не дивно, відповідь на ці нескладні, здавалося б, запитання буде знайти нелегко.
Юрка знають як поета: з-під його пера народилися і побачили світ поетичні збірки, кожна з яких має власне обличчя, і декілька книжок прози, і навіть п’єси. Видано їх як в Україні, так і за рубежем – в Італії, Канаді.
Неодноразова поява Ґудзя на сторінках різножанрової преси свідчить про те, що тематика його творчості далеко перешла вже межі якихось класичних жанрів, виросла з них у мереживо абстаркцій, часто поєднаних з візуальною поезією. Його вірші не назвеш спрямованими на широкий загал читачів. Проте кожен, хто бере до рук його збірку, знаходять для себе те, найбільш властиве стану власної душі. Новели вражають глибинами і водночас простотою. Настільки проникнути у суть простого сільського дядька, або писати з захопленням про напівблаженного односельчанина Зінька... Автор смакує кожне слово, фантазійно поєнує їх у прекрасну оду Селу, яке проросло в його серці багатовіковим корінням пращурів...
Картини художника Юрка Ґудзя не встигли об’єднатися і утворити вернісаж, проте від того вони не втратили своєї оригінальності: химерне плетиво ліній, несподівана гра світла і тіні створюють відповідний настрій у глядача, змушують його зазирнути вглиб зображеного, відшукати в ньому другий, а то й третій план... і спробувати віднайти оті зображені в поезії образи на полотні. Сучаснику ж лишилося тільки гадати, через скільки часу картини Художника набудуть статусу музейної рідкості.
Люди села знають Юрія, як залюблену у свою малу батьківщину людину. Сама ця любов керувала його пошуками історичної правди про походження колишнього хутірця Полонського, про його історію життя і, особливо, про мешканців нинішньої Немильні. Люди віддячували йому тим же, жодна людина Немильні не тримала на нього зла. Однаково рівний у поводженні з усіма, до кожного в нього знаходилися привітне слово та приязна усмішка. Таким його пам’ятають.
Юрко Ґудзь став напівлегендою у літературних колах. Де не з’явився, люди приходили, щоб «подивитися, який він є», – поспілкуватися, обговорити напрями розвитку сучасної літератури, яку творять своїми руками такі неординарні особистості, як Юрко.
Вражало в Юрієві завидне одне: ця людина нікого і нічого не затавровувала, не чіпляла ярликів, а сприймала всі реалії життя по-філософськи мудро, по-мудрецівському зріло. Тому що прагнення зрозуміти, «приміряти» до себе внутрішній світ і вчинки людей поглинало найменшу хвилю осуду або заперечення. Так відбувалося всепрощення, оте біблійне «возлюби ближнього, як само себе». Хто нині може похвалитися подібними властивостями свого «я»?
І, поряд з незвичною вселюбов’ю, якимось дивним чином уживалася вічна Юркова боротьба за незалежність. Ще з дитинства прагнення простору послало малолітнього Юрка в мандри з дідом Рибаком «у його заплічному мішку» (є свідки, які ще пам’ятають, як з-за дідового плеча визирала світла дитяча голівка, що вбирала оченятами цілий світ навколо). Будь-які рамки ранили творчу натуру і змушували шукати все нових і нових шляхів, подолання того гніту чотирьох стін, замкнутого суспільства. Задихаючись від різного роду обмежень, Юрко шукає порятунку – в лісі, якого так багато біля Немильні; у нестримному хаосі великих міст (спочатку його прихистив Житомир, далі Київ): у власноруч створеній аванґардній поезії та у безперервних щоденниках. Гортаю сторінки книг його власної бібліотеки і зачудовуюся: на полях кожної з них рукою зроблені стільки записів, що між рядками читаєш ще одну нескінченну повість, зіткану з тих записів.
Таким знають його вчителі і учні шкіл Немильні, київщини, Житомира. Історик за фахом, філософ у житті, поет душею і художник світоглядом, Юрій Петрович передав усі барви самого себе учням, які вважали за щастя мати такого наставника.
Світ зловив його несподівано, коли творчість набирала високого злету, а надчутлива до болю душа знайшла, було, прихисток між людського тепла. І знає лише одна чорна ніч страшні подробиці убивства. Бо ж ранок знайшов його уже закривавленим і непритомним, а далі невблаганний час підхопив його і весняною мжичкою відніс у небуття. Хто?.. За що?.. навіщо?..
Життя великих надто не подібне на буденне, тому ще не одне покоління запитуватиме про нього у вищих сил, хоча ніхто й не знатиме достеменної правди. Юрко Ґудзь міцно поєднав зі своєю долею поезію, скріпивши те з’єднання кров’ю і віддавши за те надто дорого. Залишаючись при тому цілим світом, який не стомлюєшся читати, відкривати, шукати в ньому мову Книги Буття, відповіді на одвічне «Чому»?

Ґудзь Л. Творчість поєднав з долею // Лесин край. – №59, 31 липня 2004, С. 4.