Анатолій Сірик. Під вільним Немильнянським небом

Анатолій СІРИК

ПІД ВІЛЬНИМ НЕМИЛЬНЯНСЬКИМ НЕБОМ

Вминулене час від часу осутнюється – і в тому нема нічого дивного, нічого такого, що викликало б глибинні протиріччя, оскільки нерушним полишається закон вічного повернення (найсуттєвіший в усьому різнобутті), де людина, відкидаючи цивілізаційний розум, переконує себе у вседозволеноості та всеможності свого єства, виправдовуючи непомильність своїх дій, аніяк невстигаючи за поступом цивілізації (здається, що це насамперед стосується українця), а отже, не без підстав, вдається до поспіху. Отож постає одвічна нез’ясованість: хай там історична, хай там літературна, хай там ще якась, захована зовсім не там, де ми її звикло, гарячково й марно дошукуємося ось уже довгі віки, такою собі, серед усього зрозумілого, неосмисленого – тому-то позбавлена однаковості буттєвість українця й несила сполучити її в стрійну єдність приневолює його до вічних блукань і довгих пошуків.
Це скорше парадокс абсурдної доби, навіть якщо зважити на ту обставину, наскільки все в макросвіті підвладне міцним, незмінним й, до того ж, математично точно обчислюваним законам, настільки це стосується мікросвіту, або ж індивідуума, а в цьому випадку творчої постаті, професійної особистості – Юрія Ґудзя; на цій «землі несподівань», де він залишався найменш пристосованим до її природних й зарівно побутових умов, де його натура, з усією її «задерикуватістю», відважністю й неподоланістю, уособлювала торжество і велич невпокореності. Воно й зрозуміло: якщо приглянутись до взаємин між цими субстанціями, за умов мінливої й підступної дійсності, то не важко буде здогадатись, що в потаємних сховах його душі народжувався отой план, згідно з яким життя треба було живописати словом (заняття душевно затратне й неприбуткове), розглядаючи все з дуже близької відстані, в глибоко індивідуальному ракурсі, впозначуючи зі всієї цілокупності латентне, бо десь там мала бути наявною поезія – і таким робом досягти творчих вершин духу, вивільнившись із кайданів тіла.
Одне слово, ходить тут про колоритну постать – як вилом у стіні тогочасся – не з «етноґрафічної резервації», а з отого «психолоґічного хутора», яким була Немильня; куди Юрій Ґудзь раз поз раз повертався електричками й дизель-потягами зі столичного метушливого світу, з гнітливої етнічної мішанини, призвичаєний до гамірливих вокзалів, які були на якийсь-то час навиклим і надійним прихистком. Тут, на залізниці, – коли на правду – звикаєш до всього: акцидентного гуркоту потягів, сонливого голосу із репродуктора на вокзалі, побільшених байдужих дзиґарів, світлої туги полустанків (де хтось на когось завжди чекає), невиліковно-хворого довкілля; тут, на вокзалах, як і в потягах, як правило, вигострюється зір і слух, непомітно гартується мандрівничий дух. І, над сумніви, – це була підневільна варіантність життя, коли втікач з лібіринту міста «на околичність» мав за обов’язок неодмінне повернення; це було таке собі новочасне кочівництво – де він, Юрій Ґудзь, митар і в’язень тисячі залюднених вагонів (колісне життя ніби в’їлося в його «кров і плоть»), приречений долею на їздецтво (і це не збіг якихось обставин, а щось глибше), повсякчас замислений і заклопотаний, вперто громадив знання, направду всіляко пристосовуючись до збайдужілої доби, що можна окреслити не інак, як пристороненістю до «філософії» виживання.
Позаяк все, як в запітнілому дзеркалі: легка, підібрана, виструнчена постать із модерновою торбою на плечі (де було всього потроху: ретельно дібрані книжки, столичні ґазети й часописи, достосовані літературного розвою, щось там перекусити тощо) входила до вагона, поза увагою залишаючи побутові чи соматичні негаразди, навикло влаштувалась, діставала з торби необхідне чтиво й поступово, мовби ритуально, занурювалась в загадковий світ думання, що далекий від профанічного простору «здорового» глузду. Тут йому, Юрію Ґудзеві, читалось, прочитане миттєво зроджувало думки й треба було встигнути котрусь із них механічно записати на будь-чому. Це були «особливі стилістичні вправи», це була унікальність мандрівного написання в безуніверсальних умовах. Адже раптово вихоплена думка із плину часу, де ніщо не вимучувалось, де ніщо не множило легкослів’я, могла стати в якійсь мірі (межа тут для нього була умовною) чи то поезією, чи то прозою – підтвердженням тому є його нескінченно-химерний роман «Ісихія», де «дискурсивне поле тексту перебуває на шляху від діалоґічності до поліфонії; тут багато лапок і майстерно вмонтованих поетичних строф». Тому, на думку літературознавця Тараса Антиповича, прозу Ґудзя цікаво роздивлятися. Понад те, його сентенції зі здогадливими помислами, де з-поміж рядків проступає модерне, екзистенціальне знання, так ніби почерпнуте з «підручника якоїсь іншої мови»; де якнайменше евфуїзму (отого пишномовного, модерного, бундючного стилю), тому-то маємо змогу відчути присутність мовчання, хай навіть і глухонімого скриптора, який між «примітивним» мистецтвом слова й отим завчасно «розвинутим» з острого «намацував» втрачений зв’язок, допроваджуючи себе й нас до саме тих потаємних схованок думки, якими завше втішалися «шаленці мовчання».
Невільно постає одна суттєва заувага. За означенням поетистика Хоми Бруса, де не стільки сміливе припущення, скільки кондесований висновок, поезія Юрка Ґудзя (або як він сам називає її – сіленціоґрафією) – це тексти-тихотворіння, де поряд зі словом не меншу роль відіграють паузи між словами, зони мовчання в самому слові, його ритмопорухи, орґанізовані в певний хронотоп (часопростір), в якому засобом вислову стають знаки мовчання, мовні марґіналії: крапки, коми, апострофи, титли, дво- і трикрапки еts… Йдеться не про формальні новації й не про творчу спонтанність як таку, йдеться про текстовий варіант твору з одночасним осмиленням слова та дійсності; адже тексти (саме вони виказують ієроґліфіку мученицької душі) розпалюють жагу до слова і – що не менш істотно – до думки; водночас «текст» в поезії – надто містке слово й водночас щось умовне, утаємничене. Вчитаймося в оцей помисел Юрія Ґудзя: «...кожного разу художньо вартісний текст, його індивідуальна стилістика – то є вияв і виривання з власного і суспільного рабства, то є моя особиста реконкіста, процес звільнення (і страждання) від поневолення власною долею, хай і короткочасна, але перемога над ентропією і хаосом смерти». І це природно: нарешті маємо змогу говорити саме про іманентні закони буття літератури, її самодостатню місію; нарешті можемо вести мову про стиль як про високий рівень внутрішньої свободи, де остання по своїй суші є привілеєм аристократичним, а не набутком демократії; і врешті-решт є можливість «запатентувати» свій каскадерний дух чи пристати до вітру богів (камікадзе), маючи власний ритуальний простір в царині слів і відчуттів – десь там в надсвідомості, в позалюдському осягненні.
Вочевидь, творчість як «каторга духу», яка не має ані початку, ані кінця суджень і сприймань, яка, що й художня інтуїція самого існування, зовсім не зобов’язана бути раціональною й загальнодоступною, в якій слово заступає геть все; звичайно ж, не лише упокорює надчуттєвий стан творця, але й збурунює та дає змогу відчути себе здоланим. Творчість, хоч як це й не пародоксально, зі своїми концептами доведеними до абсурдності, неволить творця, так чи інак впливає на набуток, позначений авторовою печаттю, домагаючись осамітнювати його самоту. Зрештою, чи й треба тепер казати, що «сілентивна поезія, як різновид сучасного трансаванґарду спирається на досвід атональної музики, на окремі звершення православного ісихазму – аскези мовчальництва, безмовного внутрішнього промовляння, всіх їхніх спроб хоча б наблизитись до невимовного...» (за Брусом). І тут безпритульне вміння «вмирати і народжуватись» між рядків власного тексту дає змогу витворити свою особисту долю та не приймати накинутого безжальним часом знеосіблення; народжений в самоті «голос такого тексту стягує в себе увесь всесвіт», надаючи йому людських інтонацій, притишених і теплих. 
Без наміру перегортати назад сторінки творчого буття Юрія Ґудзя зауважу, хоч він і навчався в Київському педінституті, хоч там, у Києві, до певного часу були міцними сімейні пов’язі, хоч він і себе з якихось (лише йому відомих) помислів дочислив до київського письменства, а це, погодьмося, більше, аніж натяк на одновимірний вектор перебування, все ж таки характерним залишається його спрагле, вмотивоване «навідування» до Києва; може, з огляду на те, що тут «мистецька чутливість» була (й залишається!) кращою аніж де інде, що тут скупчення редакцій, всіляких видавництв та – швидше тому – непомильна певність заробити щербату копійку... Зайве нагадувати: чи не завсідно опертий на київське культурне середовище, а йдеться про модерністів («блудних синів» української літератури), яким доводилось жити в спотвореній державності, в полоні понівечених ідей з екзальтованою мрією про з’яву нової суспільної духовности; присторонений до їх особистого вибору – пошуку простору для самореалізації, на тлі духовних спустошень вчарашнього часу, з неможливістю трансформації в українську літературу, її національну парадиґму, з тією складністю, котра постала одразу ж зі спробою «європеїзувати» українську міфолоґічну загадковість; яку не забарились охрестити «філософією», втішаючись наївом – здобуттям зовнішньої свободи, рідної сестри внутрішньої. Їхня творчість (чого неможливо витлумачити) принципово надміру необ’єктивна, надчуттєва; вона показово ентузіастична, з огляду на ритуальножертовний вияв. 
Насправді все мало бути інак, навіть за «вподобаної» самотності, за постійних (хай і безуспішних) пошуків сховища, як порятунку; бо жив Юрій Ґудзь на межі можливого з бунтівливою емоцією, яку заледь утримували вутлі окладини його творчого набутку («Маленький концент для самотнього хронопа», «Храми білої крові», «Замовляння невидимих крил» тощо), пом’ятаючи, що мислення автора починається на лексичному рівні (тож послуговується такими формами слів, які часом і знавця можуть заскочити). Як і всі винятково творчі люди, жив забобонно, обстоював притишеність свого голосу, пишучи суто модерне, з екзистенціальним знанням (як різновидом свободи), зі своїм розумінням дійсності, або поправніше – політично-ідеолоґічного катарсису, що передбачав очищення емоцій мистецтвом (за Арістотелем), де за емоціями вгадуються душевні переживання, почуття гніву, печалі, радощів – бо що ж то справді за світ без сльози, без пам’яті?! Ніяк сказати, що він не дбав про своє реноме (кажу про художницьке), звичайно ж дбав, але не заповзято й не ненастанно; щоправда, в цьому не було такої необхідності.
Тут не конче навіть говорити про той прикрий, драматичний збіг обставин (хоч почасти не виключений і він) – усілякі противенства краяли вразливу натуру Юрія Ґудзя і він, як це йому було властиво, нічого не втаємничував. Хоч, по суті, усе зовсім не так, як воно виглядає. Достеменно знаючи, що література в нас «покручена, як історія», а «історія покручена, як наша доля», він як історик за фахом, не знайшовши нічого достатнішого, вирішив усунути прогріх історичний і постати перед читачем в іншій, на цей раз істричний «одежі» слова (в історії таки не повинно бути пустот!), що виявилися дуже адекватним часові й душі, аби потвердити аксіоматичне – пам’ять не вичовгується. Бо коли над текстом горує історія, а над історією – міфолоґема, необхідною стала не традиційна історія, а саме усна – і це тоді, коли, здавалося б, уже немає про що говорити. Нема нічого несподіваного в тому, що він узявся до найтруднішого тоді – та й дотепер – предмету судження, який, як йому здавалося, суголосний, якщо брати в глибоко індивідуальному ракурсі, життєвим непереборним труднощам – надто часто він вгинався під тягарем життєвих обставин, борсався в суперечностях власної та родинної вдачі. Необхідно було неабияке подвижництво в пошуках «героїв» того часу (остарбайтерів), треба було віддати певну данину подієвості й подробицям, які опинилися «под кучей прозаического сора» епохи.
Отоді щонайперш – чарівний своєю внутрішньою глибиною «наїв», що не відповідав жорстокій дійсності, спробував мовчкома, ніби ненароком, відповісти на ніким не поставлене запитання: «З якої б то рації йому, Юрієві Ґудзеві, було витрачати неоціненний час на те, з чим давно вже примирилися?» Хтозна. Може, її, істину, яка була девізом власним, неможливо було інакше висловити, можливо, не існувало інших підходів? Тому-то не доводиться говорити про прихильність долі, скоріше – хотілося б сказати про її зрадливість, але язик не повертається.
І все, і край: лише поперетинені думки й безмежний довічний небосхил... Та помимо волі, ніби підневільно бува постане віра й засяйниться надія, що якогось із днів в українському літературному світі під новим Ґудзевим твором прочитаємо таке щемливе й вічнопечальне – «неділя, Немильня, зима».

Сірик А. Під вільним Немильнянським небом // Архів автора, 2008