Сорока П. Мудрість доброти. Нотатки на берегах щоденників Олеся Гончара (уривок)

Петро СОРОКА

МУДРІСТЬ ДОБРОТИ

Нотатки на берегах щоденників Олеся Гончара

[…] У великих письменників щоденники – це найкраще, написане ними, або одне з найкращого. Як у Сей Сьонагон, Ренара, Гомбровича, Гонкурів, Гінзбург, Пришвіна, Макса Фріша, Довженка...
Як важко уявити собі без щоденників творчість цих, названих вище, митців, так тепер буде важко уявити собі без них творчість Олеся Гончара. Адже з романів і повістей, публіцистичних виступів та есеїстики постає Гончар в одній іпостасі, а зі сторінок денникової прози – дещо в іншій, значно глибший (бо не цензурований) і складніший (розірваний протиріччями суперечливої епохи, найстрахітливішої диктатури ХХ сторіччя)....а ще повністю відкритий, мужній і мудрий, справжній і щедрий у своєму невичерпному душевному багатстві.
Критичні стріли навколо творчості письменника ламалися ще за його життя і, очевидно, будуть ламатися ще довго. У надто складний час він жив, надто цупко тримала його система в своїх шорах, як, власне кажучи, усіх талановитих митців – Максима Рильського, Миколу Бажана, Андрія Головка, Юрія Яновського, Павла Тичину... Саме ставлення Олеся Гончара до цих корифеїв, з якими тісно звела його доля, і передусім до Тичини, допоможе нам обрати вірний критерій поцінування творчості автора «Собору». Ось кілька промовистих витягів, на які мені хотілося б налаштувати себе і читача, як на камертон:
«Павло Тичина з його геніальною інтуїцією, чистотою й ніжністю – найспівучіша пісня нашої літератури ХХ віку».
«Дехто вважає, що Тичина був полохливим. Ні, таким він ніколи мені не здавався. Був безмірно делікатним, це правда, і цим користались. Бував дитинно беззахисним. А внутрішньо він був людиною мужньою.... І коли вдивляєшся в старі фото, там, де він ще юнак з вусами, бачиш лице вольове, відчуваєш: в цієї людини дух крицевий, це – козак!»
«У щоденнику Тичини є фраза «Приємно бути наївним»... Здається, це ключ до всього подальшого його життя».
Наприкінці дев’яностих мені поталанило тісніше зблизитися з кількома інтелектуалами, що поклали немало сил і таланту на те, щоб скинути О.Гончара «з корабля сучасності». Найяскравіші з них – Іван Кошелівець і Юрко Ґудзь, представники різних генерацій. І сьогодні у мене зберігається якийсь десяток аудіокасет із записами наших розмов і дискусій. Прослуховуючи їх, вкотре пересвідчуюся, що Кошелівець залишався непримиренним опонентом Гончара з суто ідейних мотивів. Свої думки він узагальнив у відомій статті «Можна одверто?», опублікованій у «Сучасності». Але І.Кошелівець принаймні встиг сказати перед смертю фразу, яка дозволяє переглянути його оцінки з віддалі часу. Вона звучить так: «Бути письменником за совєтської влади – подвиг». 
Юрко Ґудзь залишився несхитним опонентом Олеся Гончара не стільки з ідейних позицій, як з вікових. Це була боротьба поколінь, «батьків і дітей». Але Юрко відійшов у засвіти відносно молодою людиною, і я чомусь маю певність, що згодом він переглянув би своє ставлення до автора «Прапороносців» (чомусь саме цей твір викликав в Юрка найбільше несприйняття), як це зробило багато вдумливих читачів молодшого покоління. На зламі дев’яностих все сприймалося по-іншому, гостріше, непримиренніше, болючіше. До того ж, з віддалі часу завжди видно краще і чіткіше.
Не називав би імені Юрка, якби він не був визнаним апологетом молодих літераторів та інтелектуалів, якби його думки не знайшли такий благодатний грунт в їх душах. Але маючи змогу зблизька пізнати автора «Не-Ми» та «Ісихії», я мав можливість спостерігати і за еволюцією його думок та світогляду. Юрко був мислячою людиною, яка до того ж гостро відчувала час і потребу нових форм, і хочеться вірити, що після щоденників Гончара він зовсім по-іншому глянув би на його творчість. Підстав для переоцінок і глибших роздумів вони дають більше ніж достатньо. Бо що ми, власне, знали про внутрішнє життя Гончара, так би мовити, життя «за ширмою»? Перед нами був тільки зовнішній блиск, успішні щасливі злети, нагороди і лаври, поїздки за кордон – у ближнє зарубіжжя і дальні екзотичні країни, – що тільки дратувало невиїзних «совків». Майже забронзовілий письменник-лауреат, майже монумент. Хіба ми могли здогадуватися, що робилося в його душі? Що він думав і як думав? Як оцінював ті чи інші події? Щось проривалося в його романи і публіцистику, але ж писав з огляданням на цензуру. Письменник, що видавався мільйонними тиражами, був під особливим контролем і опікою. Його кімнату просто нашпигували підслуховуючою апаратурою. Нині це вже не таємниця.
Дивне інше, що й сьогодні ставлення до Гончара з боку молодих літераторів (передусім аупівського крила) не змінюється, хоча вони уже на відміну від тих, що відійшли, мають змогу зазирнути у щоденникові записи класика. Мають, та не хочуть, хоча судити і потоптувати не перестають. […]

Сорока П. Мудрість доброти. Нотатки на берегах щоденників Олеся Гончара (уривок) // Січеслав, №1 (15) січень – березень 2008 р. або http://www.sicheslav.porogy.org/2008/15/criticism/