ЮРКО ҐУДЗЬ
УТАЄМНИЧЕННЯ В КАРТИНАХ ЮРІЯ КАМИШНОГО
Поставлю хату і кімнату,
Садок вишневий посаджу...
Тарас Шевченко
...Є картини, які ми любимо, які нам особливо подобаються... Та є зовсім інші полотна, особливо рідкісні й дорогі, – ті, що вміють любити нас... Ось я дивлюсь на стару хату під солом’яним дашком, а вона хрестовинами й шибами своїх ще не вибитих вікон уважно й насторожено вдивляється в мене, немов хоче впізнати когось нечужого, не віддаленого прірвою зруйнованого часу... Й, врешті-решт, коли оте взаємне впізнавання відбувається, миттєвий і мерехтливий спалах повертає мені, моїй знетямленій посеред сьогодення пам’яті, цілу епоху втраченого життя, епоху потаємних дитячих ритуалів...
Ось саме за таку зустріч, за рідкісні в наш час хвилини звільнення й впізнавання в собі призабутої у виживальних перегонах високої культури я вдячний Юрію Камишному.
Спершу не зовсім було зрозуміло: звідки у нього, молодого ще художника, який народився і виріс у місті, як то кажуть, на асфальті, цей "ретроградський" потяг до "рустикальних" сюжетів, звідки ця здатність відтворювати прикмети майже винищеної селянської культури – не під кутом сентиментального замилування, а на рівні глибинного осягнення її трагедійних і мистецьких реалій? Бо ж, здавалося б, простіше й легше йти до успіху второваним його ровесниками шляхом: у якій-небудь соросівській галерейці виставити знімки кольорових геніталій, розчленованих людських тіл, обставити все те зацикленими відеомоніторами, а на завершення всієї такої антиартівської акції скинути з себе штани і привселюдно випорожнитись перед власними "творіннями" й телекамерами, добре знаючи, що все те блазнювання вже наступного дня "продвинуті" критикеси потрактують, як дискурсивний арт-пацифізм, нонконформізм і найперший вияв національної мультикультуральності... Й ота вся масифікована бридота, її жалюгідні претензії на якусь елітарність лиш ілюструють, підтверджують глибоку кризу т.зв. сучасного мистецтва. На тлі всіляких "пост-симуляцій і деконструкцій" картини Юрія Камишного набувають притишених і сумовитих інтонацій.
...Його пейзажі схожі на непрочитані листки, на зашифровані послання. Спершу все досить звичайно: дерева, озера, хмари, старі, притулені до землі солом’яною крівлею хатки, – без господарів, без вирослих тут дітей, покинуті ними, та все ще не порожні, не здичавілі від пустки, а переповнені терплячим очікуванням ще ненароджених, ще не змертвілих. Зовні все зрозуміло, й лише згодом відкриваєш на них присутність непрочитаних з першого погляду знаків, а поволі, але незупинно, стаєш не лише свідком, ба й співучасником тихого потаємного дійства: ритуалу повернення власної душі у простір спільного тіла Українського Роду, в простір нашої генетичної пам’яті. Тоді, крізь буяння чортополоху на дворищі покинутого обійстя, неподалік і обабіч нього, раптом прогляне камінний козацький хрест, а на роздоріжжі ранньої зими вигулькне дерев’яний журавель, що так і не встиг відлетіти до вирію.
...Про натюрморти Юрія Камишного хочеться поговорити окремо. До них, як на мене, більше пасує зовсім інше означення, взяте не з французької мови. Бо ж це зовсім не "мертва натура", а якесь приховане, відгороджене од метушливих очей, похапливих оглядин існування, повите своєю внутрішньою загадковістю. Тому тут більш посутня назва "Stielleben" – "тихе життя".
Ось картина з циклу "Земля і небо". То не просто натюрморт на тлі віддаленого на задній план вечірнього неба, зігнутої бабусі, що, спираючись на костур, несе відро з водою, – це груповий портрет істот, занімілих у повноті власного з’явлення на полотні. Не тільки зібрані дари осінньої землі, не лише глиняний посуд, плетена з лози корзина, а з липової кори – заплічний короб, а свідки тиші неймовірних зусиль власного перевтілення, переходу зі світу речей у простір образів і знаків. Вдивляєшся в них і поволі починаєш розуміти, що саме тут, у цьому просторі Юрій Камишний здійснює невипадковий і потаємний ритуал перетворення і переведення звичних речей на рівень символу, на тему їхнього вже магічного існування. Й ритуал цей здійснюється в світі, знетямленому пацючими перегонами конвеєрного продукування, в просторі, де час втратив свої рятівні прикмети, в якому відсутні чіткі дороговкази. Це світ, переповнений візуальними підмінами, незчисленними копіями копій, – світ, у якому відбувається своєрідна некроеволюція, – витіснення мертвим живого.
Про що тут йдеться? Щоб краще зрозуміти це, варто процитувати фрагмент з листа Р.М. Рільке до Вітольда Гулевича: "...Наша діяльність осутнюється тим, що дуже велика частина видимого швидко зникає і ніколи не знаходить собі заміни. Ще для наших дідів хата, колодязь, знайома вежа аж до їхнього одягу нескінченно більше належали до сфери інтимного; кожна річ була ніби вмістилищем, де вони нагромаджували і звідки черпали свою людяність. А сьогодні, доставлені з Америки, в наше життя вторгаються речі порожні й байдужі, видимості речей, підробки... Дім, у американському розумінні, яблуко або виноград із Америки не мають нічого спільного з домом, плодами, виноградними гронами, які вбирали в себе надії та думки наших предків... Речі, одухотворені, живі речі, що ми їх добре знаємо, хиляться до занепаду... Можливо, ми останні люди, які з ними зналися. На нас лягає відповідальність не тільки зберегти про них пам’ять (це було б надто мало і надто непевно), а й стати охоронцями їхньої людської та священної вартості..."
Слова німецького поета більш як півстолітньої давності актуальні й для нашого сьогодення. Художник Юрій Камишний живе й працює в цьому контексті, вертаючи своєю творчістю речам і символам їхню занехаяну нами сутність...
Камишний Юрій Костянтинович. Живопис: Каталог // Микола Маричевський (ред.-упряд.), Юрко Гудзь (передм.). — Л. : ПТВФ "Афіша", 2002. — 20с.
Немає коментарів:
Дописати коментар