Марина Щирська. Птахи і динозаври [Інтерв’ю з Юрком Ґудзем]

ПТАХИ І ДИНОЗАВРИ

Інтерв’ю з Юрком Ґудзем

„Ісихія, або книга щастя найостаннішу смерть і найпершу любов чоловіка й жінки з країни Тео-Доро, про душу й тишу їхнього спільного тіла, щезлих тут на землі, але збережених у пам’яті неба”, – таку, дещо незвичну назву має новий роман Юрія Ґудзя, відомого поета і прозаїка, лауреата двох міжнародних премій, автора книг „Боротьба з хворим янголом” та „Не-ми” (книга видінь і щезнень), численних публікацій у вітчизняній і зарубіжній періодиці.


Один з розділів „Ісихії” розпочинається досить несподівано „Наприкінці задушливого літа останньої декади Риб, напередодні виборів головного державного Зверхника пріснодіючий і невтомний, з обличчям лагідного євнуха й вольовим усміхом (для рівноваги) найперфектнішого друга незапліднених обіцянками жінок президент Грободар Чумаческу з благословіння патріарха Мінарета своїм історичним і стилістично вишуканим декретом та кількома підрозділами спецбатальйону „Омега” розігнав „морально здичавілу, наскрізь скорумповану й цілковито байдужу до реальних проблем та утопічних прагнень тубільного населення” (з дектеру) Раду Наробрів* проголосив себе Верховним Кондукатором усіх малих та великих, Лівобережних і Правобережних, Нижніх і Верхніх теренів країни У... народ з цілковитим розумінням сприйняв державотворчу ініціативу свого коханого керманича й з нетерпінням очікував обіцяних указів про зменшення цін на горілку, хліб та вудженину всіх сортів... Ніяких велелюдних, а тривогою очікуваних демонстрацій на захист т.з. „парляментарної демократії” не відбулось. На місцях ініціативні громадяни прихильників відновлення дії звичаєвого права виловлювати останніх наробрів і привселюдно, на майданах зворохоблених міст, шмагали їх канчуками. Поспільство з неприхованою насолодою споглядало порушення нещодавньої депнедоторканості. Для представників сексуальних меншин у колишньому парламенті канчуки (з гуманних міркувань) замінювалися березовими різками, вимоченими у розсолі... Всі ритуали суспільного очищення супроводжувалися (перелельно, на тих же майданах) огладами художньої самодіяльності та презентацією збірничка публіцистичних розмислів Спілки Красного Письменства під назвою „Чучмеску – наш де Голль”...
* Рада народних обранців.
– Що це – спроба ще однієї антиутопії, намагання шокувати й так переляканого обивателя? Бо ж далі у вас відбувається щось неймовірне: повстання азіопських нацменшин, танкові дивізії БУТО (світового військогвого альянсу) прямують на місто Вія, „кондукатор” Грободар наказує зірвати дамбу Віївського моря, й величезна лавина води, змітаючи на своєму шляху всі мости, роз’єднує країну на дві половини – Східну й Західну, на дві ворогуючих табори... Де ж обіцяне щастя?
– Все там є, треба тільки читати уважно... Реальність, в якій ми живемо, здатна видавати „на-гора” ще не такі несподіванки. Моя книга – то своєрідне замовляння й заклинання, щоб згадані страхіття все ж не відбулись насправді. Хай краще це станеться в романі. Та й сама так би мовити, „політична інтрига” для мене лише привід, щоб розповісти історію кохання чоловіка й жінки, їхніх відчайдушних намагань врятувати своє почуття від запального збожеволення, вберегти й захистити своїх дітей від зазіхань усіляких вождів-людожерів.
– Тобто, ви хочете сказати, що елементи антиутопії, присутні у ромені, є лише тлом, на якому відбуваються головні події?
– Саме так. Одне лише зауваження. Часто-густо написане, прожите не вкладається в чітко визначені жанрові рамки. Іноді весь об’єм з’явленої книги – то тільки клітка, із якої автор, вкупі з читальниками, випускають на волю птахів своєї уяви. Інколи – навпаки: сам текст є невидимим птахом, якого ще належить почути, побачити й спільними зусиллями називання вберегти від небуття. Й саме в цьому просторі відбувається найважливіше.
– Роман „Ісихія” має свою підназву – книга щастя. Про що йдеться тут, як поєднуються вами такі протилежні поняття – біль і щастя, відчай і радість?
– Пам’ятайте, Марино, колись давно по місту і селах країни У блукали дивні листи – без підпису, без адреси зворотної, а в них пропонувалося переписати весь текст у кількох екземплярах і надіслати його своїм найближчим знайомим, собі залишивши „оригінал”... Усім, хто виконає ті умови, невідомий автор обіцяв у найближчому майбутньому нечувані удачі й неймовірні щедроти... А поруч – реєстрик вже здійснених обіцянок, з конкретними іменами та датами, починаючи з минулого тисячоліття. Всі ті, що відмовляться взяти на себе той скрипторський труд, спізнають не менші лиха. Й знову – конкретні приклади... Десь серед моїх паперів зберегіється й посейдень такий „лист”.
Ось і в цьому романі я пропоную своїм читальникам своєрідні правила „переписування” цієї книги. Вони викладені в передмові до неї. Хоча і не є обов’язковим для всіх, кому потрапить моя книга. Живіть, любіть, читайте – і будьте щасливі, наперекір нещастям цього світу часу... Для таких щасливців у романі зоставлені чисті (білі, сіленціографічні) сторінки – для доповнення (або ж переписування) вже здійснених авторських варіацій...
Щодо неможливих контрапунтів щастя і болю... Не знаю, чи варто вдаватися тут до якихось громіздких і, якщо чесно, нікому не цікавих мудрувань... Це ж так зрозуміло: чоловік і жінка, народження і смерть, тіло й душа. Подібні речі подаються більше для безпосереднього проживання, аніж як теми для всіляких спекулятивних вправ... іноді короткий жест руки, миттєвий дотик впізнавання долає відстань, об яку розбиваються всі слова. Якщо написане мною бодай зрідка піднімається на рівень такого дотику, якщо це допомагає читальнику прожити, відчути мить власного неминущого, хай і болючого щастя, значить, мій труд не був марним...
– В образі „конкуратора” Грободара впізнаються риси конкретної персоналії, прочитуються факти з реальної біографії нещодавнього „героя” війни на Балканах. Й, водночас, це узагальнений портрет сучасного вождя-харизматика. Невже й наше суспільство приречене на з’яву подібного „динозавра”?
– В моїй книзі немає відповіді на це запитання. Давайте поміркуємо разом. Чому на вершинах державної влади з людьми, які так чи інакше видерлися туди, раптом починають відбуватися страхітливі матеморфози? Звідки така кількість біснуватих „керманичів” на тих підземельних „висотах”? Складається враження, що взагалі в наших умовах влада, позбавлена певних обмежень і контролю з боку суспільства, набуває суто клінічних рис... І вже незалежно від декларованих намірів починає існувати й діяти на підсвідомому рівні, в режимі своєрідної параної: будь-якою ціною захистити себе від найменшої небезпеки – себе в першу чергу, свої примарні привілеї... Й, водночас, усвідомлюючи своє безсилля перед найбільшою небезпекою. Чи не тому владники всіх мастей найбільш цінують своє право виносити смертні вироки, гестомбами жертв розпочинати священні війни... увіковічнювати в бронзі й граніті своїх найбільших людожерів... Таким робом вони намагаються приховати власну сутність прижиттєвих мерців... найбільший кайф для такого трупняка – позбавити життя по-справжньому живу істоту. Впадає у вічі характерна деталь – певна людська ущербність, неповноцінність таких „кондукаторів”. У випадку зі „сталевим Слабо” маємо все той же приклад „клінічного вождя”. Народився Мілошевич 1941 року, під час другої світової війни в сім’ї православного священника й запеклої комуністки. Можна тільки уявити, свідком яких сцен, що розігрувалися між батьками, був малий Слободан... І пожаліти його. Бо далі все склалося ще трагічніше. 1961 року покінчив життя самогубством його батько. Через десять літ наклала на себе руки мати. Кулею в скроню з власного пістолета завершив свій шлях і рідний дядько Слободана, генерал югославської армії. Можливо, десь тут ховається таємниця всієї долі Мілошевича, його кар’єри як комуністичного лідера... Не знаю, в майбутньому, певно, будуть оприлюднені якісь дослідження ні цю тему. Варто лише пам’ятати, що в нас і посейдень (на відміну од зрілого, нероз’єднаного суспільства) не існує достатньо ефективних механізмів, які б унеможливлювали з’яву таких, як ви кажете, „динозаврів”. І треба бути пильним. Бо ж весь комунізм як утопічне вчення, за визначенням академіка Ігоря Шафаревича, є нічим іншим, як підсвідомим потягом до смерті, до реалізації самознищення.
– Не забуваймо й те, що поруч з Мілошевичем збірний портрет „Клінічного фюрера” доповнюється рисами президента-сексофоніста Б.Клінтона. Свого часу він доклав чимало зусиль, щоб уникнути призову в армію й не потрапити у В’єтнам. А коли це вдалося, метляючи хіпповими патлами, завзято скандував антимілітарні гасла проти „брудної війни”. Нікому б і в голову не прийшло, які дивовижні метаморфози відбудуться колись з цим пацифістом!.. Що перша особа такої держави як США буде компенсувати свої інтимні проблеми (свій чоловічий ґандж – неспроможність жити з однією – власною жінкою) шляхом нищівних бомбардувань країн, анітрохи не повинних у тому ґанджі!
– Та все ж, чи не є перебільшенням думка одного з героїв вашої книги, що всі сучасні вожді – всі, хто причетний до „великої влади” – це всуціль приховані дегенерати, потаємні збоченці й некрофіли?
– Ні, аж ніяк. Варто переглянути перший-ліпший випуск „останніх новин” і побачити хоч раз цих „героїв екрану”, щоб переконатися в цьому! Свій особистий потяг до смерті, свій тваринний страх перед нею ці людці вгамовують тим, що віддають на смерть інших людей, живих і неповинних у своїй юності. Й отримують при цьому своє жалюгідне й хворобливе задоволення. Здорова й повноцінна особистість не прагне до цілковитої (тотальної) влади над іншими. Таких людей, на щастя, все ж більше, й переважна частина цієї більшості – жінки... Завдяки їхній непоказній любові, їхнім притишеним молитвам про Боже заступництво, їхнім і нашим дітям людство вчиться зазадалегіть розпізнавати всіляких „геніїв”-людожерів, біснуватих героїв на чужій крові, вчиться належно поціновувати їхню маячню про „загірні комуни”. Пам’ятайте, у павла Тичини: „Благословіть, мамо, шукати зілля, шукати зілля на людське божевілля...”
– Ваша відповідь провокує наступне запитання: як ви ставитесь до сучасного фемінізму?
– Як на мене, згадані вище рядки Павла Григоровича охоплюють і таку проблему. Й доповнюють моє особисте ставлення до цього модного в нас відгалуження новітнього марксизму. Коли ж серйозно, то заслуговують на підтримку й співчуття будь-які зусилля, спрямовані на звільнення людини, утвердження її гідності в цьому світі, незалежно від того, хто ця людина – чоловік, жінка, дитина... чи, навіть, авторка монографії про „деконструкцію архетипальних дискурсів постіндустріальної фаллократії”... Сумно лишень, що стільки живої енергії страчується на подібні „розкодування”, на всіляку мертвечину, оздоблену наперовими квітами від Лакана, Дельоза, Дерріди та інших філософіф-постмарксистів...
– „Ісихія” в перекладі з грецької значить „тиша”... Про яку саме тишу йдеться у вашій книзі?
– Свого часу до мене потрапила праця середньовічного філософа-богослова Григорія Палами „Слово на захист священнонімотних”, і в ній я вперше зіткнувся з цим поняттям – „ісихія”, „ісихазм”. Палама в своєму трактаті говорить про досвід православної безмовної медитації – „молитви серця”, зосередженого й втишеного бесідування з Творцем. Згодом, коли я потрапив на Мангул, високогірну фортецю – столицю візантійського князівства Тео-Доро, відвідав печерні кримські монастирі, в яких рятувалися від переслідувань іконоборцями монахи-ісихасти, я вже практично на рівні дотику зустрівся зі згаданими речами. Це справді неймовірні відчуття, дивовижні місця, в яких ховається зовсім інший світ – новий, незавершений, відкритий для творення і впізнавання. Місця, де за певних зусиль раптом звільняєшся від накинутих обставинами тягарів, де зникає диктат лінійного часу й збуваються передчуття заповіданих „нової землі” й „нового неба”. Все це й обіймає тиша нашої любові, тиша живої душі. Хоча не знаю, наслільки вдалося мені вмістити, вберегти з того бодай щось у цій книзі.
– Й останнє запитання. Коли і де з’явиться друком ваш роман?
– Два роки тому видавництво „Козаки”, директор Ігор Харченко, започаткувало (з моєї подачі) видавничий проект „Українська Реконкіста” – сучасна проза, було зібрано з півтора десятка рукописів сучасних найцікавіших авторів, а в межах того проекту мала друкуватися й „Ісихія”. Певні обставини й „героїчні” зусилля згаданого директора звели весь проект нанівець. Все ж є надія, що до кінця нинішнього тисячоліття мій роман вийде в світ. По правді кажучи, я ніколи особливо не переймався видавничими гонами, друкарським оприлюдненням вже написаного. Бо ж найважливіші книги пишуться не на папері, й повнота людського буття, щирість живого спілкування зі світом аж ніяк не залежить од захлання наших книжкових полиць.
– Обіцяна тиша збудеться неодмінно, – у часопросторі здійсненого вами звільнення і називання все ще триває невипадкова зустріч: передчуттям вселюдських свят зігрієм душу в ніч зимову і тиху поведем розмову – після параду буде снігопад...
Інтерв’ю провела
Марина Щирська
Птахи і динозаври [Інтерв’ю з Юрком Ґудзем] // Місто. – №45, 4 листопада 1999 року.