Ґудзь Петро Филимонович (батько Юрка Ґудзя), світлина з сімейного архіву

Батько Юрка Ґудзя (Ґудзь Петро Филимонович, пр. 1953 р.).

Тепер я приходжу сюди до батька, — поміж своїх повернень додому й від'їздів до Києва. У смугастому казенному халаті, схожий на арештанта, він виходить мені назустріч. У відповідь на моє привітання мовчить, а потім, якимсь різким і майже ворожим тоном, запитує: "Ти не пам'ятаєш, як звалася повість, в якій Гендель, Скарлатті і Гайдн приходять на могилу Березовського й розмов-ляють-балакають про нього, про його музику? Не пам'ятаєш?.. Хто автор її — не знаєш?..." Я заперечливо хитаю головою... "Ти все забув, ти все забув, ти не хочеш мені помогти навіть в такій дещиці", — повторює він розпачливо. Що я маю йому відповісти? Так, я бачив колись ту книжку. Шорстка на дотик, червона обкладинка, золотаве мерехтіння відтиснутих на ній літер...
Батько привіз її в чорній валізці, поміж яскравих і легких тканин крепдешину — подарунків для матері. Його тоді саме комісували з війська, за станом здоров'я... Тільки значно пізніше я дізнався, що служив він у Гавані, в підрозділі, зодягненому в позірно цивільну форму. Звідти він і привіз ту книжку: переклад з іспанської на російську, — там, на острові свободи, і надруковану... Спершу, аніж навчитися читати, я любив її нюхати. Густо набраний шрифт, притишено кольорові малюнки пахли чимось незнайомим, смачним і дуже далеким. Саме так, мабуть, і мусили пахнути сторінки, набрані навпроти океану. А ще разом з тими пахощами вливалася в мене ледь усвідомлена тривога: чорно-біла температура майбутнього перевтілення в текст легко і неуникно торкалася мого чола, і я ще не знав, чим доведеться розплачуватися за оте існування на полях й поміж рядків чужого (власного) письма...
Вже темно й холодно, і санітари мовчки заганяють до палат хворих, я прощаюся з батьком і раптом пригадую, що ті композитори з XVIII століття приходили на могилу зовсім не до Березовського, батько все переплутав, але не варто йому говорити про те — знов буде хвилюватися, звинувачувати мене у симпатіях до масонів, не варто... Він стоїть на порозі, біля відчинених у порожнечу коридору дверей, я встигаю ще крикнути: "Концерт Бароко, тату... Та повість звалася "Концерт Бароко!" Він хоче оглянутися до мене, щось сказати, але вже в спину його підштовхує санітар, за ним вже замикають двері... (уривок з оповідання "Станція Віта Поштова")

Ось батько каже мені: "Взавтра треба пшеницю біля Хоми викосити", - й говорить з такою втомою в голосі, з якоюсь приреченою рішучістю в голосі, що це звучить як "завтра треба буде померти..." Й справді з тотальних робіт на землі (жнива, косовиця отави, копання картоплі, сівба) перебуває на межі двох світів, є самодостатньою. Для людей, через яких здійснюються всі ці "труди та дні", вони тeпeр мають більше ритуальний характер, триб неусвідомленого спілкування з невидимим, аніж практичну потребу... Хіба ж нам треба стільки отого зерна, яке немає де змолоти, немає кому з тієї невидимої муки випекти теплого хліба? Все згодується курам, переточиться на горищі мишами. Моя задіяність в цих ритуалах є неминучою. Для письма не зостається ні часу, ні сил. І все ж, є надія що десь під осінь з’явиться просвіток, можливість хоча б зібрати до купи, передрукувати на українізованій "Москві" вже готові розділи "Не-Ми". (уривок з роману "Не-Ми")

Батько із онучкою Настею (донькою Раїси Ґудзь. Немильня 1987.