Сторінки

неділя, 3 червня 2012 р.

Михайло Лєцкін. Далі я став вихоплювати деталі (уривок)

ДАЛІ Я СТАВ ВИХОПЛЮВАТИ ДЕТАЛІ
(уривок)

Ім'я Євгена Концевича нерозривно зв'язане з поняттям житомирської прозової школи в сучасній українській літературі - як ім'я одного з її зачинателів і яскравих представників; та й за віком він у цій когорті, досить умовно представленій в антології "Вечеря на дванадцять персон" (1997 р.), є найстаршим - можна сказати, патріархом. У цьому контексті варто кинути бодай побіжний погляд на феномен житомирської прозової школи. Найбільш ґрунтовною спробою її осмислення є вступна стаття "Золота жила української прози" В.Даниленка до згаданої антології, що характеризує цю школу як "лабораторію сучасної української прози, де ведуться експерименти для протидії чужим культурним агресіям". І якщо вперше словосполучення "житомирська прозова школа" було вжито критиком Наталкою Білоцерківець дещо іронічно, якщо деякий час спеціалістам вбачався "міф про житомирську прозову школу", то нині згадане словосполучення перетворилося в термін і свідчить про явище, яке стає звичним у вжитку літературознавців.
Про це говорять такі об'єктивні фахівці, як учасники семінарів під орудою І.Лисяка-Рудницького при Києво-Могилянській академії ("...в епіцентрі сучасної української прози опинилися дві опозиційні літературні школи, які змагаються за вплив на літературний процес, - це житомирська і галицька...") чи ведучий телеканалу "1+1" К.Родик ("...житомирська прозова школа насьогодні має не регіональне, а загальнонаціональне значення...").
Житомирська проза як літературний феномен твориться нині не обов'язково на Житомирщині: серед її представників поруч із житомирянами (в обласному розумінні) Євгеном Концевичем, Анатолієм Шевчуком, Геннадієм Шкляром, Юрком Ґудзем, Василем Врублевським, Григорієм Цимбалюком є й кияни Валерій Шевчук, В'ячеслав Медвідь, Євген Пашковський, Микола Закусило, й одесит Володимир Янчук. Але, безумовно, ця школа не могла б виникнути, якби її витоки не були заземлені тут, на добродійному древлянському ґрунті, де виколисували свої таланти такі прозаїки, як Михайло Косач, Касян Гранат, Василь Земляк, Василь Кучер, Михайло Рубашов, Олександр Гученко, Михайло Степанюк, Наум Тихий, Павло Шпита, Микола Колесник, Анатолій Журавський... Без цього коріння, як і без "інтелектуальної тусовки" Бориса Тена (який, не будучи сам прозаїком, зумів згуртувати навколо себе братів Шевчуків і Є.Концевича й плекати їхні здібності за несприятливих умов), без творчості нині працюючих житомирських прозаїків Олексія Опанасюка, Миколи Ярмолюка та інших - без усього цього не пішло б у ріст пагіння житомирської прозової школи й не дало б такої найновішої бруньки, як Олександр Кулеш.

Михайло Лєцкін. Далі я став вихоплювати деталі // Михайло Лєцкін. Пройтися по лезу часу (Житомирщина в письменницькому вимірі). – Житомир: Видавництво ЖДУ ім. Івана Франка, 2010. – С.94-95

Немає коментарів:

Дописати коментар