Юрій Тетянич. Зона полинових сновидінь (художня творчість Надії Миколайчук, Людмили Бигич, Юрка Ґудзя)

Юрій ТЕТЯНИЧ

ЗОНА ПОЛИНОВИХ СНОВИДІНЬ

...Жінка стояла спиною до дзеркала, чотири птахи сиділо у неї на руках, піднятих на рівні плечей, над землею: ті, що сиділи на лівій руці – білий, блакитний; ті, що на правій – рожевий і золотисто-жовтий. Кожен з тих птахів мав своє ім'я: Зима, Весна, Літо, Осінь... І був то не просто звук, не ви­падковий додаток до неймовірних кольорів, а щось глибше й не менш важливе в своїй єдності з ними. Здавалося, що сам процес малювання і називання тих птахів визначає в своїй неподільності хід і стан навколишнього світу, його по­рядок і ритм, і якби раптом жінка перестала малювати своїх птахів, давати їм імена, то світ наш, течія його часу катастрофічно і невпізнано деградували б, зупинились у своєму розвитку: за вікнами стояла б вічна зима чи безкінечна задушлива спека, і життя втратило б принаду оновлення, хвилююче очікування змін...

Поряд з тими птахами на картинах Надії Миколайчук живуть цілі світи її квітів, дерев, дивовижних лісових істот, народжених її уявою. І нелегко те­пер пробратися до витоків, до початку того світотворення. Але варто відважи­тись на ту спробу – пізнання і усвідомлення краси неможливі без таких по­вернень...

Чи знало мале дівча, коли вперше взяло до рук кольорові олівці, а потім пензлик і найдешевші акварельні фарби, що саме цим жестом вона дотикається своєї майбутньої долі, і що той малюнок, найперші квіти на ньому –то пер­ший крок по тих болючих стежках, якими поведе її владна поводирка, сумна й насмішкувата доля, і за якою приходиться йти, куди б вона не вела... «Бо хто знає і хто в повній мірі зможе відповісти на те, що значить в нашому світі бути жінкою-художником? Бути просто жінкою – і то яка ноша в цій безжа­лісній державі, а тут – бути художником... Свідомий вибір, відхід від призна­ченого споконвіку – і постійна (чи майже не щоденна) кара за це... Варто лиш побічно поглянути, навіть, не заглядаючи глибоко, на життя жінок, при­четних до митецької творчості: Маруся Чурай, Леся Українка, Марія Башкирцева, Катерина Білокур, щоб переконатися в цьому. І хто, крім них самих, знає, якою ціною оплачується кожен вияв збереженої краси, кожне свідоцтво вільного польоту душі?

«Малою я найбільше любила волю і жила, як вітер в полі, залишена на саму себе: мама вічно пропадала на роботах колгоспних, а батько, музикант духового оркестру, рідко приходив додому тверезим – їм було не до мене. По­бачу, що старша сестра і брат щось малюють, випрошу у них листок паперу, кілька олівців та й втечу на леваду, до річки. А там вже зовсім інший світ...».

«...було у птаха білих два крила,

(чому у птаха тільки два крила?),

він прилетів найпершим

і найпершим згинув,

а я тоді, ще темна і мала,

мене, здавалося, всей світ

покинув,

коли я починала маливать

на білих аркушах,

на білих островах,

нуди ховалася і не змогла сховатись,

хоча б одного птаха врятувать,

і не впустити з неба – на церату...».

В системі японського класичного мистецтва є один естетичний термін: «макото». Він означує самовиявлення на рівні максимально можливої щирості, коли душа і тіло дістають змогу хоча б частково засвідчити в зримих образах про мить пережитої єдності. Як на мене, то більшість робіт Надії Миколайчук і є саме такими свідченнями: переступивши за межу співспоглядання (коли не тільки ми, але й картина нас споглядає), глядач отримує звістку про можли­вість подолання своєї власної розділеності, розірваності (постійно пам'ятаючи про біль того роздвоєного існування).

Минулого року, починаючи з весни і до пізньої осені, Надія працювала в колгоспній їдальні, власноручно розрубувала сокирою туші телят і свиней (і це та, котра боялась одного вигляду крові, мліла від запаху її), бо чоло­віків, крім двох «непросихаючих» їздових, у штаті їдальні не було, отож, приходилось робити все самій. Одного разу з-під сокири замість крові потекла чор­на смердюча рідина, – в привезених телят кістковий мозок був геть ураже­ний радіонуклідами, – «та що ж це робиться – таким годувати людей?», по­бігла, привела ветлікаря, телячі туші закопали в землю, ветеринар дуже про­сив нікому не розповідати про побачене...

Вночі душа покидала втомлене, зморене тіло й розпочиналися неймовірні польоти... Надія якось скаржилась, що крім отих літань останнім часом їй май­же нічого не сниться...

«Я побачила себе на високому березі річки, відчула, що сижу на дерев'я­ній лавці, а по обидва боки від мене – двоє чоловіків стоять. Раптом напро­ти з'являється третій, зодягнений в чорні одежі. В правій руці він тримав но­жа. Ті двоє, що стояли побіля мене, впали перед ним на коліна, щось лементують, просять, щоб той їх не вбивав. Але марно: падають під ножем. Я сижу, думаю: «Не діждешся, щоб я перед тобою на колінах стояла». Але й піднятися, щоб втекти, не можу, і ніби відчуваю, як холодне лезо торкається мого тіла. Він йде до мене, розчепіривши величезні лаписька, вже без ножа, вже зовсім близько... Я заплющую очі й раптом піднімаюся вгору над землею. Коли від­крила їх – бачу, що лечу над річкою, полем, мені так добре, легко, хоча й відчуваю, що той чорний чоловік летить десь за мною. Та наздогнати мене він не зможе.

Лечу – і прямо перед собою бачу свою картину, якийсь пейзаж – небо, поле, ліс, люди. Хочу звернути і не можу, прямо лечу, ось-ось відбудеться зі­ткнення. Але. не розбиваюсь, з усього розгону влітаю в ту картину і вона при­ймає мене. Та довго в ній не затримуюсь, якась сила мчить мене далі, я знову влітаю в іншу картину. Звідти – в ще іншу, ще, політ не кінчається й не перестають з'являтися мої понамальовані картини...

...А то чую чийсь голос: «В школі набирають клас тих, хто вміє літати, тобі теж треба з'явитись туди». Послухала, прийшла. Двері в клас були відчи­нені і я побачила хлопчиків – вони підстрибували навпроти чорної дошки, тягнулися руками вгору, але ніхто з них не міг злетіти. «Чому ж вони сюди прийшли, чому приховали те, що зовсім не вміють літати? Це ж так соромно», – подумала я. І щоб хоч чимось втішити не тільки їх, а й тих, хто набирав, той клас, я прямо в коридорі піднялася над пілогою і, розкинувши руки, вле­тіла, к клас, і попливла над їхніми головами...».

Тепер Надія працює в школі, веде години малювання й гурток живопису, отримуючи за це щомісяця шістдесят карбованців платні. Разом з нею на за­няття гуртка приходить її десятилітній син Роман. Малюнки Надіїних вихован­ців на початку цього року експонувалися в Київській дитячій картинній гале­реї, про них писала газета «Молодь України» (репортаж Т. Заєць «Лучинські феномени» від 15 січня 1991 року), марно закликаючи місцеву владу допомог­ти створити в Лучині дитячу студію образотворчого мистецтва.

Наостанок ще раз хочеться повернутись до терміну «макото». Особисто мене в роботах Надії Миколайчук найбільше вражає саме ота максимальна щи­рість нероз'єднаності її долі, власного життя й тієї збереженої (попри всю жор­стку невідповідність умов повсякденного виживання) краси. Поряд з цією щирістю єдиними рівноцінними відповідниками можуть бути тільки любов і смерть, два наймогутніших рушії земного життя, спонукальники усвідомлення й від­творення його краси, два білих крила людської долі...

...З країни сновидінь бере свій початок і живопис Надійної сестри — Людмили Миколайчук (Бигич). Багато зі сказаного про картини Надії можна віднести і до полотен Людмили. Та все ж їхні роботи неможливо переплутати. Якщо у Надіїних картинах завжди присутня якесь піросманівська повнота драматичного самовияву, навіть у цілком декоративних сюжетах, то в Людмили — більш заглиблений, більш метафізичний рівень відтворення краєвидів власної душі. В її спробах зафіксувати, зберегти на полотні те, що відкрилося уві сні й наяву, відчувається щось більше, аніж особистий досвід таланту. «У мене ще з дитинства було відчуття,— каже Людмила,— що ми тут, на землі, не одинокі, не самотні. В снах приходили померлі родичі й знайомі, розмовляли зі мною, розповідали про своє життя «там», щось просили у мене, щось радили, снилися якісь незнайомі планети, незвично красиві, а часом неймовірно страшні істоти... Найбільше я люблю дивитися на зоряне небо. Правда, нині це видається рідко, тільки тоді, коли приїжджаючи до Лучина, додому. Бо над Кривим Рогом (в цьому місті Людмила з сім'єю мешкає вже більш як десять років.— Ю. Т.) побачити зоряне небо неможливо — все закриває ядучий дим... Коли малюю, іноді видається, що моїм пензлем водить рука якогось не знаного мною Майстра, і чийсь голос дає назви вже написаним моїм картинам... У тяжкі хвилини я завжди просила: «Мої невидимі брати й сестри, допоможіть»,— й обставини змінювалися на краще...»

...У картинах Юрка Ґудзя є намагання поєднати слово і колір, свої поетичні тексти — з сугестивними відтінками окремих фарб. Розгорнуті назви-імена картин вписані прямо в живописне полотно. Таке поєднання дає змогу зриміше виявити знакову сутність написаних слів, перетворює процес називання на певний ритуал. Ось як звучать деякі з тих «намальованих» текстів: «Мама мила раму. Вночі випав сніг»; «Я житель країни У. Коли мене б'ють, мені боляче»; «Ось так і живемо, любителі шампанського марки «іх штербе»; «Свічою догорає голова і котиться згори донизу Господнє літо».

Перефразувавши відомий вислів Мартіна Гайдеггера про те, що поезія — це становлення буття за допомогою слова, можна було б сказати: «Живопис — то є становлення буття за допомогою кольору». Але це можливо лише тоді, коли людина справді усвідомлює необхідність особисто для себе такого становлення, відчуває потребу в творчому жесті, який унезалежнює її від примусових ідеологічних структур, допомагає більш тонко, інтуїтивно пізнавати себе й навколишній світ.

...Ось так, на перетині живопису й поезії народжуються слово-кольори Юрка Ґудзя. Процес їхнього з'явлення — то справді цілий ритуал, необхідність якого в нашому часі очевидна. Бо «це є час Богів, що втекли, і Бога, що надходить. Це голос біди, бо йому притаманна двояка відсутність, двояке Ні: вже — не Богів, що відходять, і ще не Бога, що Приходить... Це нещасний час, а тому так надмірно багатий його поет» (Мартін Гайдеггер).

Мабуть, саме оте відчуття належності до часів Біди, до Зони полинових сновидінь, проглядання крізь них нового часу й об'єднує трьох згаданих художників.

м. Житомир.

Тетянич Ю. Зона полинових сновидінь // Україна. – №38, грудень 1992. – С.12 + вкладка.