Юрко Ґудзь. Втікачі з пірамід. Художниці-візіонерки з Волині

Юрко Ґудзь

ВТІКАЧІ З ПІРАМІД

Художниці-візіонерки з Волині

...Ми живемо вічно, тільки надто швидко забуваємо про це. Саме такими добре пам’ятаємо себе в дитинстві, трохи гірше і вже не так часто — в юності, а згодом щоденне ви­живання назавше витісняє з нас мерехтіння іншого світу... Чи не найдовше чинить опір такому забуванню жива душа, збережена бодай частково в малюнках, картинах, окре­мих текстах-казках, поєднаних з помальованим, — у творчості трьох різних художниць, що представлені в нашій руб­риці. Наталя Хилюк (Утахарра), Надія Миколайчук, Олена Бурдаш. їх об’єднує не тільки Волинь — регіон їхнього сьо­госвітнього проживання. Щось значно глибше, більше дає змогу виокремити спільні риси їхнього візіонерського трибу облаштування своєї мистецької (креативної) пам’яті...

Про картини Утахарри важко розповідати звичними словами. Для цього згодилося б уміння грати на чарівній флейті, мелодія якої робить видимим звук, дозволяє загля­нути за межі з’явленого барвами сюжету. Але де ж візьмеш посеред зими той нетутешній інструмент, а коли й знайдеться щось подібне, то чим відігрієш задубілі на мо­розі пальці, де знайдеш слухачів на такій холоднечі?

Підложжя творчого світобачення Наталі Хилюк про­фесор зі Львова Михайло Демків інтерпретує так: «Ута-Хар-Ра — улюблений (щирий, відданий, сердечний) пос­ланець Бога Сонця (Ра). Вона не мала багато тисячоліть утілення на землі, й це її перша з’ява після Єгипту...» На­таля утримується від однозначних потрактувань сюжетів своїх полотен, не поспішає експлуатувати популярну ни­ні тему всіляких реінкарнацій. Власне, навіть при побіжному огляді цих картин стає очевидним те, що їхня тема­тика виривається за межі історичних реалій Давнього Єгипту чи Шумеру. Світ (і світло) Утахарри — то є автохтонна мистецька реальність, непідлегла будь-яким конкретним інтерпретаціям та узгодженням з тією чи іншою епохою. Це світ непередбачений, стихійний, звільнений з-під влади законів формальної логіки. І що найважливіше — це індивідуальний спосіб органічного і гармонійного буття. Спокійний сум окремих картин Утахарри, настрій таємниці та якогось напівдитячого, ніким і нічим незахищеного щастя йдуть від усвідомлення, що жити й творити (не розмежовуючи цих понять) їй, дійсно органічний істоті, доводиться в світі організованої сили, організованого насильства — у світі фараонів, державних пірамід, засохлих мумій у парадних строях, лжепророків, біснуватих цілителів, поліцейського прикріплення до місця проживання. Можливо, її світ — то зовсім інша правда, велика частка якої є в тому, що художник, палко закоханий у свою працю, непідлеглий ніякій владі, окрім свого мистецтва, відкриває й для інших можливість нової антропології, можливість звільнення та впізнавання в собі (й довкола) дивовижних світів, не обмежених однією реальністю.

...Дивовижні, неймовірної краси птахи на полотнах Надії Миколайчук завше мають свої імена: Зима, Весна, Осінь… І то не просто звук, не випадковий додаток до з’явлених кольорів, їхніх відтінків, а щось глибше й не менш важливе в своїй єдності з ними. Здавалося, що сам процес малювання і називання тих птахів визначає у своїй неподільності хід і стан довколишнього світу, його порядок і ритм, і якби раптом жінка перестала малювати своїх птахів, давати їм імена, то світ наш, течія його часу катастрофічно деградували б, зупинилися в своєму розвитку: за вікнами стояла б незмінна зима чи нескінченна задушлива спека, й життя втратило б принаду оновлення, бентежне очікування змін…

Біля тих птахів живе цілий світ, визволений уявою з небуття — з Надіїних картин на нас дивляться очі квітів, дерев, казкових лісових істот, насторожено пильні й чомусь трохи сумні очиська князя предвічної темряви – Вельзевула...

Чи знало мале дівча, коли вперше взяло до рук кольорові олівці, а згодом пензлик і найдешевші акварельні фарби, що саме цим жестом вона дотикається своєї майбутньої долі?.. Бо хто знає і хто в повній мірі зможе відповісти на те, що значить бути жінкою-художником у нашому світі? Бути просто жінкою – і то яка ноша в цій безжа­лісній державі, а тут – бути митцем... Свідомий вибір, відхід від призна­ченого споконвіку – і постійна (чи не щоденна) кара за це... Варто лиш побічно поглянути, навіть, не зазирючи глибоко, на життя жінок, при­четних до митецької творчості, згадати долю Марусі Чурай, Лесі Українки, Марії Башкирцевої, Катерини Білокур, Марії Приймаченко, – щоб переконатися в цьому. І хто, крім них самих, знає, якою ціною оплачується кожен вияв збереженої краси, кожне свідоцтво її вільного й невтримного кольору?

В системі японського класичного мистецтва є один естетичний термін: «макото» – самовиявлення на рівні максимально можливої щирості, коли душа і тіло дістають змогу хоча б частково засвідчити в зримих образах про мить пережитої єдності. Як на мене, то більшість робіт Надії Миколайчук і є саме такими свідченнями: переступивши за межу позірного відчуження (коли не тільки ми, але й картина нас споглядає), глядач отримує звістку про можли­вість подолати свою власну розірваність, хоча б ненадовго припинити свій власний біль роз’єднаного існування…

Нині Надія Миколайчук живе в селі Лучин, що неподалік залізничної станції Попільня. В травні 1992 р. у Києві відбулась виставка її робіт під і назвою «Зона полинових сновидінь». Ще нещодавно вона працювала в місцевій школі — вела уроки малювання й гурток образотворчого мистецтва. Тепер, не маючи постійного місця роботи, перебиваючись випадковими підробітками, Надія все ж не полишає своїх малярських візій. З’являються нові теми, нові образи... От тільки дивовижні птахи більше не з’являються на її полотнах.

Перші спроби прорватися в невидимі, обіцяні музикою, світи, перші спроби зафіксувати побачені й відчуті там дива припадають у Олени Бурдаш на початок 70-х років, коли вона вчилася у Львівському училищі декоративно-прикладного мистецтва ім. І.Труша. (Нині вона мешкає у Луцьку). Саме з тих часів починає увиразнюватися її неповторна творча манера, в якій органічно поєднується традиційність наївного малярства з рафінованим візіонерством сучасного образотворчого мистецтва, свідомим використанням окремих чинників «колективного надсвідомого». Велика низка різноманітних серій, створених маляркою, — «Трійця», «Грушевий дзвін», «Двоє», «Свято», «Вівтар» та інші, засвідчують плідність саме такого підходу до власного світотворення. Ось як пише про ці серійні мандрівки вглиб розгойданого часопростору мистецтвознавець Зоя Навроцька: «Лейтмотивом кожної серії є тема двох. Він та Вона. Гармонія духовного з’єднання. Шлях до цього єднання. Боротьба за нього. Небезпеки цього шляху. Щастя зустрічі. Трагедія непорозуміння. Ці мотиви об’єднують усе створене Оленою Бурдаш в єдиний, напрочуд цілісний доробок, у своєрідне дослідження, філософський трактат, на сторінках якого відображено таємничі моменти зіткнення земних сил із космічними. Вони неначе насичені ірраціональними шурхотами та передчуттями загадковим внутрішнім світлом і поєднанням його з фантастичною темрявою, напівнатяками і сферичним бажанням.» А її колега-журналіст додає: «З’являючись на «Дизелі» (кав’ярня в центрі міста — ред.), Олена дивувала своєю екстравагантною зовнішністю та оповідками. Скажімо про те, як її ледве не викрали космічні прибульці прямо з майстерні. Багато подейкували про її життя в Почаївському монастирі... Без її творів, без неї самої важко уявити мистецьке середовище Луцька.»

У творчості трьох волинських мисткинь вражає саме рівень дитячої щирості, поєднаний з професійним осягненням, із збереженням всієї краси, всіх див, відкритих через власне споглядання. Поряд із цією щирістю рівноцінними відповідниками можуть бути лише любов і смерть, два наймогутніші рушії земного життя, наших свідчень про невидимі й невимовні, зовсім інші, але чимось дуже схожі на збережену вічність, світи...

Ґудзь Ю. Втікачі з пірамід. Художниці-візіонерки з Волині // ArtLine. – №3, 1997. – С.30-31