Юрко Ґудзь. Вірші. Журнал "Авжеж!", №2, 1990 р.

***

В глибинах всесвіту занедбана душа
ніяк не знайде вічного притулку.
Свій біль і смуток вже не поспіша
Несуть комусь. Шукати порятунку
вже не потрібно їй.
Збулося все…
Життя земне потроху відболіло,
і всі страждання світлом стали.
Ми тут зустрілися і — не впізнали
самих себе, забутих на Землі…



ЩЕКАВИЦЯ

Позаростали Києва горби
чортополохом, дерезою,
безпам’ятно росте спориш –
мовчальник і печальник придорожній,
і безпритульний деревій…
Та все перекрива чорнобиль –
полинне зілля в зріст людини.

Не говори, що вишні гіркуваті
з гори, де віщий спить Олег –
вони гіркі, як смерть,
як смерть людей німих,
ще до народження забутих,
як смерть дітей в затруєних утробах, –
їм навіть імена не зможуть повернуть:
(А сон все ходить коло вікон)…

Який тягар – носити власне ім’я
і назви трав крізь імена дітей!


***

Нема нікого...
Один лиш вечір кольору індиго,
та змах червоного крила
над чорним небосхилом.
Легкий прозорий дим —
спалили картоплиння,
а лист іще не впав...
Далеко за селом, впритул до лісу — хата.
Забиті вікна дошками навскіс,
немов страшне узріла в глушині,
серед чащоб, наповнених імлою,
і деревом закрила очі.
Вже стежку від воріт
сховав спориш.
Куди вона вела? Згубилась серед лісу.
І хто ходив по ній?

Немає навіть в кого розпитать...

м. Житомир

Джерело: Юрко Ґудзь. Вірші // Авжеж! - №2, 1990. - С. 1-2 або http://libo.lib.zt.ua/jspui/handle/123456789/202