Юрко ҐУДЗЬ ПОЕЗІЯ
П О В Е Р Н Е Н Н Я
________________________________________
***
Жест її руки, коли вона поправляє волосся,
відкидаючи його з чола,
розкриває завісу маленького єдиного театру,
де веселі та журливі думки
і почуття, що ховались в лаштунках пам'яті,
приходять і живуть, непомітно зникають
на сцені її обличчя...
О, скільки тих акторів відійшло,
і замість шовковистої завіси,
яку я так любив,
лягла незмірна чорнота.
Закінчилась вистава.
Єдиним глядачем був вечір,
Та й він дрімав,
Ніхто не бачив,
як тихо піднімалася по східцях
маленька дівчинка, тримаючись за місяць.
***
… та як стемніє
не ходи
моя кохана
за водою
до Лукашевої криниці,
бо серед ночі
скрипучий
дерев’яний журавель
з безодні
витягне відро,
ти принесеш його
додому
запалиш гніт
у керосинці
і жахом
вжалені зіниці
застигнуть
там не вода
червоно-чорна кров...
... то як стемніє
не ходи
моя кохана
до криниці
бо є опівнічний
таємний час
зимою літом чи весною
того не відає ніхто
хвилина євхаристії земної
можливість дивних перетворень…
***
Ми пробивались до Софії
Крізь спеку, непорушні вії
Німого міста, чад асфальту —
А потім перейшло на смальту
Вечірнє світло, наші тіні…
***
На світі нема випадкової долі,
Чайка над морем літає поволі
Може й так ще на світі буває —
Хтось і до мене крізь сон прилітає.
***
До ніг твоїх я падаю згори,
Зазнавши вперше розкошій польоту.
Так пахнуть м'ятою двори,
І до осінніх перельотів
Одна залишена нам ніч.
Не плач! Давай запалимо вогні
Над темною і тихою рікою.
Бо серпень мчить на білому коні,
І вже, мабуть, не бачити мені
Твоїх очей, оживлених сльозою.
Між нами стануть назавжди
Дощі холодні і байдужі люди
Затопчуть все і нас забудуть,
І ми не звернемось сюди,
Де пахнуть м'ятою двори,
Де ніч кохання вічно буде.
***
І смуток, як струмок —
біжить, дзюрчить,
тихенько щось лепече
посеред пнів
і днів без тебе...
ПОВЕРНЕННЯ
І.
Почнемо так:
не володій нічим, не май нічого,
крім пам'яті...
Ота кімната, де ми з тобою прожили
два літніх тижні й два осінніх,
ще й до тепер мені спокою не дає...
Там зліва від дверей
жовтів пейзаж в дешевому багеті,
а тьмяні вікна смужками з газет
були заклеєні хрест-навхрест:
то господиня хвора ще з війни
від самоти і просовітської житухи
боялася нічних бомбардувань, —
було нам смішно з того страху,
ми їй платили за кімнату —
за кожен тиждень, і опісля
вже не боялися нічого,
в три шклянки розливали "віорку",
разом із господинею співали
її улюблене: "двадцять второго
июня, ровно в четыре часа
Киев бомбили, нам..." —
нам було добре,
трохи сумно,
вже темрява підходила до вікон,
хилила голову на паперовий хрест,
а ти до мене прихилялась,
світилось тіло, білі птахи
з моїх обіймів виривались, ломали
крила, знову й знов
вертались в чорному сплетінні,
щоб вже не розрізнити рук і крил...
Там тіні ворушились по кутках,
і хворий місяць прикидався ясновидцем,
там хором все молились цвіркуни,
щоб їхня смерть була нам воскресінням...
ІІ.
Тепер зима...
І зовсім інша жінка,
прикрившись білим простирадлом,
босоніж йде до дзеркала навпроти
великого й холодного вікна...
м. Житомир
Немає коментарів:
Дописати коментар