Леся Ґудзь. Стаття "Юрко Ґудзь: Штрихи до імені"

Леся Ґудзь

Лесин край. – № 18 (10493) від 3 травня 2013 року 

Юрій Ґудзь: Штрихи до імені

Його ім’я не «гриміло» поміж списків краснослівного письменства, не займало сторінок підручників з літератури. Але був парадокс, свідком якого стала сама: студенти Тернопільського педінституту наповнили велику залу цього закладу, щоб «побачити своїми очима самого Юрка Ґудзя» (сказано ними ж).

Так, про свого однофамільця, односельця поведу мову.

На превеликий жаль, доводиться говорити про нього у минулому часі. Вже по смерті – інше: він максимально наблизив велику сучасну українську літературу до маленького загубленого прогресами і постперебудовними новаціями села, до його рідної Немильні – типового віддаленого від гомінкого міста, захованого у лісок сільця на чотири сотні душ. І хоча сьогодні деякі літературні аналітики починають спростовувати якраз Немильню як місце народження Юрія Ґудзя (бо ж у паспорті – с. Миколаївка), проте сам Юрій Немильню ставить у всіх біографіях, як свою малу батьківщину. Тож і ми не порушуватимемо ще прижиттєвого прагнення Ґудзя ствердитися немиленцем.

Романи-щоденники Юрія Ґудзя «Ісихія», «Не-ми» побудовані на «сільських» – немиленських, киківських – людях, на картинах побуту цих сіл, на пейзажах немиленського дозвілля. А книга започаткованої разом з Нілою Зборовською серії «Українська реконкіста», «Замовляння невидимих крил» – це соковитий неповторний жмут новел про суто немильнян (Причому, деякі постаті – справжнісінькі, невигадані – малосприйняті односельцями за життя. Втім, як і сам Юрій... Власне, його сприймали: хтось – як однокласника з дивним світосприйняттям, інші – як чудового вчителя історії та малювання; ще хтось – як доброзичливого колегу і сина колеги (мати його – вчитель історії місцевої школи); ще хтось – як совісного вірянина. Проте ніхто навіть гадки не мав, що їхній односелець – виразна постать в українській літературі, ім’я котрої набирає дедалі більшого розголосу.

З моїх власних згадок про перші літературні кроки Юрія Ґудзя: якось після одного з уроків історії, де ми останніх хвилин п’ятнадцять займалися власним римуванням, Юрій Петрович підкликав мене і з властивою йому ніяковістю (коли йшлося про щось особисте) мовив: «На тобі, Лесю, мою першу збірочку віршів у «Літературному альманасі». На подарованій невеличкій книжечці значилося: «Вітрила-86». І понині шкодую, що тоді ще не відала про автограф автора... А вже згодом не раз поверталася до тих чудернацьких, таких близьких моєму серцю рядків, на зразок «пасу з дідом череду». Думалося, як же це так просто писати про такі буденні речі... О, як у пафосі високих слів нам не вистачало тоді в поезії звичайного, наближеного до життя, рядка! Саме його давав на розсуд читачу Юрій Ґудзь: наче перенасиченому делікатесами – шмат випеченого в сільській печі на капустяному листі житнього хліба. Мабуть, подібно отій запашній скоринці, припинюся до смаку пошановувачу літератури Юркове слово, бо згодом побачила світ перша повна власна збірка Юрія Ґудзя, а тоді – ще дві: «Постскриптум до мовчання», «Боротьба з хворим янголом». Водночас Юрій пише романи «Не-ми», «Ісихію» – їх вперше друкує «Кур’єр Кривбасу» – а також пробує себе у публіцистиці, літературній критиці, драматургії і... в живописі. Звичайно ж, творча натура не має бути обмеженою, що позначається на частих змінах місць проживання і роботи Юрія Ґудзя. Проте де б не був-працював – у республіканському музеї народного побуту, у санаторії «Ворзель», у Андріївській (Київщина) школі, у газеті «Зарубіжна література в школі», часописі «Авжеж» та ін. – він завжди знаходив час, аби навідатися до рідного села і неодмінно – зайти на годинку до нашої хати. І тоді вже з нього, мовби з міха щедрувальників, сипалися найрізноманітніші новини з суспільно-культурного життя столиці, цікавинки та нові імена вітчизняної і зарубіжної літератур... Або ж окрилений ідеєю записати свідчення «остарбайтерів», днями ходив вулицями Немильні – до Ксенії Благодир, Ольги Остапчук, Марії Вишковець, Оксани Боровик... Згодом ті спогади побачили світ у нашій міськрайонці – під символічною назвою «Мічені знаком «ОSТ». Щирий жаль, що не увійшли вони до жодної з Юрієвих книжок. Одначе Ю. Ґудзь зробив те, чого не вдавалося ще нікому – показав великому світові сучасне маленьке село. Реально. Неприховано і водночас... закохано. Я не помиляюся: далеко не кожен спроможен витратити найкращі образи, епітети, метафори на звичайну дорогу, старе дерево чи блаженного Зінька. Це ще ж у Лесі Українки дим «солодкий і пахучий» та в А. Міцкевича «найліпше піють жаби польські»...

На сьогодні багато з-під пера Юрія Ґудзя не вийшло друком. Зокрема, його щоденники. Проте чи був би згоден на їх друк сам Ґудзь? Адже подібні рукописи – дуже особиста, я б сказала, навіть інтимна, річ. Тож не зайвим було б запитати-отямити, а чи забажали б ви, панове, оприлюднити власні щоденники? Сьогоднішня спадщина письменника досить багата для вивчення навіть без його щоденників, якщо погортати сторінки книг з його власної бібліотеки: їхні поля вимережані ієрогліфічним Юрієвим почерком, складуть, без сумніву, ще одну книгу.

Добра дивина: Юрій Ґудзь показав Немильню світу за життя, а по його смерті Немильня побачила стільки того ж світу, що й, либонь, не снилося жодному іншому селу такого масштабу в області. Починаючи з 2006 року, коли до села 1 липня на день народження письменника завітали семеро літераторів з Житомира, тут щороку буває по півсотні гостей з Рівного, Києва, Житомира: літератори, науковці, викладачі вузів, студенти, композитори, художники, журналісти з газет, радіо і телебачення. Ідуть, щоб відвідати могилу Юрія, пройтися вулицями села (часто називають його по-Ґудзівськи «Не-ми»), зупинитися у гостинному затишку місцевої школи з музейним куточком «Липневого янгола», як називають у літературних колах Житомира нашого земляка. І – неодмінно приходить до висновку, що саме тут Юрієві творилося найкраще; до розуміння того, чому саме в Немильню поспішав з усіх-усюд їхній невгамовний, вічно мандруючий друг. Ось виписки з гостьової книги щорічних літературно-мистецьких зібрань «Липневий янгол»:

«Дякую немиленцям за світлу і щиру пам’ять про нашого Юрія Петровича Ґудзя» (Марія Рудак, голова міжнародного поетичного братства ім. Юрія Ґудзя).

«Пам’ять про Юрія Ґудзя – немов птах, що з вирію летить до кубельця» (Евеліна Кучеренко, обласна бібліотека для дітей).

«Дорогий Юрію! Дякую за Вашу велику любов до України-неньки» (Вікторія Дем, автор музики на слова Ю. Ґудзя).

«Пророки відходять, лишаючи птахів» (Віталій Правдицький, художник).

«Не-Мильня, так само як і Юрко, втаює невідомий зміст, у який вдивляєшся, наслухаєшся і вчитуєшся» (Анатолій Сірик, письменник, перекладач, критик).

«Дуже вдячний землі, яка родить і зрошує творчих людей» (Костянтин Гай, бард, священик).

«За свого життя Юрко Ґудзь дарував людям, разом зі словом, любов. І тепер тепло тієї любові гуртує нас навколо його імені» (Тетяна Пишнюк, письменниця).

«Юрка, пам’ятаю, вперше зустрів на першому з’їзді Руху, а згодом ще кілька разів під час різних політичних акцій. Начебто зовсім мало, зле зовнішня привабливість, вражаюча постать голосу запам’ятались, закарбувались назавжди...» (Дмитро Кравець, докторант Київського національного університету ім. Тараса Шевченка). До слова кажучи, саме Д. Кравець – одночасно викладач Рівненського університету – привіз якось до Немильні своїх студентів, і ті поставили в стінах школи п’єсу Ю. Ґудзя «Барикади на Хресті»: напевно, щиріше її не зіграють навіть професіонали...

Минулого літа до села завітав надзвичайно відомий у літературних колах письменник, котрий практично не полишає столиці, – Олег Лишега. Побували тут і Анатолій Шевчук, і Ніла Зборовська – світлої і гарної пам’яті люди, друзі й однодумці Юрія Ґудзя. Відомий художник Юрій Камишний не міг намилуватися краєвидами Ґудзевої малої батьківщини і написав кілька картин-посвят.

Спробу глибокого проникнення у постать «мандрівного дяка сучасної літератури», як іще називають нашого земляка, втілив у життя документальним фільмом письменник, журналіст обласного телебачення Євген Лущиков. Радіопередачі зробили Сергій Черевко та Тетяна Власенко. Вірші Юрія Ґудзя стали піснями завдяки Ларисі Бойко, Костянтину Гаю, Вікторії Дем, Ірині Деркач.

У Житомирі на приміщенні гуртожитку автодорожнього коледжу, де мешкав свого часу Юрій Ґудзь, встановлено на його честь меморіальну дошку силами голови поетичного однойменного братства Марії Рудак і тодішнього голови районної ради Віктора Гончарука.

Серед вчителів району запроваджено творчий проект імені Юрія Ґудзя «Живослово». Вже по смерті Юрія Ґудзя побачила світ його книга «Барикади на Хресті», у якій – однойменна поема і романи «Не-ми» та «Ісихія».

Силами дослідника творчості письменника-житомирянина Олега Левченка минулого літа побачила світ чудова книга спогадів про Ю. Ґудзя «Невимовне». А вже цьогоріч роковини пам’яті нашого земляка відзначили «Набережною під скелями» – книгою неопублікованих раніше Юрієвих статей, рецензій, передмов, листів. Кожен, хто знав Юрка Ґудзя особисто, знав і цю багатогранність його натури. Знав і цінував. Бо Юрій не «підсолоджував» правди – не було йому в тому потреби, адже не шукав у житті благ, не «цілився» на посади, не претендував на винагороди. Був щирим, можливо, аж занадто, але іншим не народився.

Дивна метаморфоза відбувається у сприйнятті творчості Юрія Ґудзя – мов би Булгакова: хтось абсолютно не сприймає його, інші – вважають його геніальним. То хто ж він? Геній з Немильні? Мандрівний дяк сучасної літератури? Останній співець сучасного села? Існуючий реально провісник літератури майбутнього? А може, увесь одразу? Принаймні, ким би не був, а не залишає байдужим жодного, хто бодай раз узяв до рук будь-який зразок його творчості. До прикладу, буквально кілька днів тому мені зателефонувала шанована колега – журналіст Галина Іванівна Кругляк: під враженням презентації «Набережної під скелями» просила почитати прозу Юрія Ґудзя. Порадила їй звернутись до районної центральної бібліотеки: її працівники дуже ретельно накопичують матеріали про нашого земляка і є постійними учасниками «Липневого янгола» в Немильні. За день опісля – новий дзвінок від Галини Іванівни: емоції спраглої людини, яка щойно напилася з прохолодного живлющого джерела. Зрозуміла: Юрій покликав до Немильні ще одну неординарну особистість.

І знову буде липень. Знову над селом незримо шелестітиме крилами «Липневий янгол». Знову точитимуться спогади про Юрія поміж пропозиціями передати під музей будинок, де він мешкав... Можливо, ухвалять-таки десь у «верхах» соломонове рішення, будинок Ґудзів перетвориться на обласний будиночок митця, де зможуть мешкати на час творчості поети, письменники, художники і музиканти, черпаючи по-Юрковому все найкраще з немиленського духу...

Усе можливе, але реальним у сьогоденні є одне: нерозривна єдність Юрко Ґудзь – література – Немильня – вічність. Адже, як сказала відомий літературознавець, професор Київського університету ім. Шевченка і друг Юрія Ніла Зборовська, «Юрко Ґудзь – це Слово. Там дихає його душа, його сільська родина, його українська Немильня. Там, де його слово, там смерті немає».

У цій темі крапку поставити не так легко. Поговоримо про нього ще й не раз – бо ж ім’я Юрія Ґудзя знають дедалі більше людей, цікавляться ним як в Україні, так і в «ближнім» зарубіжжі. І навіть далека Канада просить надіслати якомога більше інформації для університетських лекцій. Ми ж, його земляки, щиро переконані: дух нашого Юрія – у рідній Немильні, у стінах невеличкої затишної школи, котра виколисала знаннями усіх-всеньких героїв Ґудзевої творчості, а сьогодні всіма силами підтримує негаснуче багаття його пам’яті.

 Джерело: Ґудзь Л. Юрій Ґудзь: Штрихи до імені // Лесин край. – №18, 3 травня 2013. – С.6.

Олександр СОПРОНЮК. Українська реконкіста. Пам’яті Ніли ЗБОРОВСЬКОЇ (повна версія статті)

Олександр СОПРОНЮК,

Асоціація українських письменників

Українська реконкіста

Пам’яті Ніли ЗБОРОВСЬКОЇ

----------------------------------------------------------------------------------------------------------

Передноворічного, 31-ого дня грудня, 2011-го був на гостині у мисткині, головного редактора «Артанії» Алли Маричевської. Вже дорослі діти – молодша дочка Олена, зять Андрій, уже й двоє онучок – Ярина, Устинка. Звичні – в традиціях – святкові готування. В сусідній кімнаті – багата – на будь-який поклик – бібліотека: покійний Микола Маричевський –  уже сьомий рік, як його не стало – знався, і вельми на МИСТЕЦТВІ загалом і на КНИЗІ зокрема.  Беру з полиці першу-ліпшу: Соломія Павличко – «Фемінізм», видану вже після Соломіїної смерти в її ж таки видавництві «Основи» 2002 року,  переднє слово Віри Агєєвої. Спинився. Гортаю, як завше з кінця. Відповідальна за випуск Тетяна Соломаха. Редактор Михайло Москаленко. Товариство добірне, так само вже спочиле в Бозі. Ст.311 – «Якось під новий рік», (День – 1999 – 31 грудня. Остання прижиттєва публікація). Ст.305 – «Останнє інтерв’ю для преси». Розмову вели Катерина СЕРГЕЄВА та Марина ІГНАТУША. (Я – студент. – 2000. – №1/2. Датується 28.12.1999р.). ст.282 –  «З України роблять хатку, відгороджену від усього світу парканом тупості». Читаю: «Я рада, що з’являються нові люди. Коли я років вісім тому почала вивчати фемінізм і говорити про нього, у мене було відчуття, що я одна. Тепер у нас є своя компанія – Оксана Забужко, Ніла Зборовська і мої студентки. Мене запросили в «Табу» з приводу фемінізму, але це не зовсім мій жанр. Ще Леся Українка сказала, що фемінізм не потребує теоретичних доказів. Пройшло сто років, і я буду щось комусь доводити? Це не тільки мене, це всю культуру принижує! Я глибоко співчуваю жінкам, які… кладуть асфальт і завжди готова вступити в боротьбу за їхні права». Соломія Павличко. Розмову вела Олексанра ДЕНИСОВА (Факты. – 1998. – 1 декабря.).

Повела з цього монологу не світла логіка і висота та довершеність Cоломіїної думки – то беззаперечне… «Поважаю таких, котрі вміють достойно програвати і бути в меншості», – завважила вона якось.

Повела згадана Ніла Зборовська.

Тьохнуло…

Вже втрачене…

І це, вже втрачене, – ще свіже…

З оглядин на це, вже цьогорічного третього січня, поїхав до Інститут літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України.

Директор Інституту, академік  Микола Григорович Жулинський – знаю його вже близько тридцяти літ, починаючи з письменницького будинку, з колишньої вулиці Чкалова, нині Гончара, 52, де я довгий час мешкав – по-дружньому запросивши до столу, тужливо проказав: питаєш, Олександре,  що офіційно буде для Нілиної пам’яті?

 – Група скульпторів уже перейнялась проєктом пам’ятника на її могилі, на батьківщині, в селі Рубаний Міст,  Черкащина.

Є вже й проєкт меморіальної дошки. Хата, де Ніла народилася. Школа, в якій вона вчилася.

Далі – читання наукові. Присвячені її пам’яті. На базі Черкаського університету.

Збірник спогадів і матеріалів, що є в архіві, і, звичайно ж, свіжі. Про неї…

Отакі-от наші пам’ятні перспективні справи, –  закінчив Микола Григорович.

Від себе додам: кандидат філологічних наук Володимир Даниленко, виступаючи на вечорі пам’яті вченої, що перейшов торішнього 29-ого листопада в столичному Музеї Літератури, на Богдана  Хмельницького, 11, запропонував заснувати премію імени Ніли Зборовської, на царині літературознавства.

А ще, звісна річ, – заопікуватися науковою і літературною спадщиною. Про це зокрема нам ішлося в розмові з київським університетським ученим Олегом Павловим – людиною їй рідною і близькою.

Сподіватимемось, що все це задля увічнення Нілиної пам’яті – БУДЕ.

Тим паче, що Нілі Зборовській  цього року висвітився б  ювілейний віковий полудень…

Отож, наразі – про НЕЇ слово. 

----------------------------------------------------------------------------------------------------------

«Я заберу себе мандрами…».

Згадалося…

Задорожив…

Канів, Бучак.

Там –  Володимир Затуливітер, український поет першої руки. Його – вже в тих світах, але така жива філософська характерна пам’ятна сутність. 2002 року, в зимі, на Водохреще, ховав мистця з друзями – штивно, по-гайдамацьки … Літературно-меморіальний музей. Могила. Садиба. Сад. Болить. Дороге то все...

Далі – Полтавщина, Лубни.

Два Василі – Барка і Симоненко – од землі цієї обоє. Кров’ю. Долями – різними в часі, просторі, фізичному чині, але такими близькими за духом і посутньо. Вулиці їхніми іменами в місті вже живуть. Як і гетьманів –  Калнишевського, Дорошенка. Князів Вишневецьких, Ярослава Мудрого, Григорія Сковороди… Знакова в Лубнах –  імени Григора Тютюнника. На ній колись перша на українських теренах аптека лікарських рослин живила-гоїла, од 1709 року. Так само перша, але вже газета, в Російській імперії, українською мовою, «Хлібороб», з 1905 року виходила – видавали її брати Шемети. Бойовий штаб Лубенської республіки 1918 року містився. Самому Григорові Тютюннику, траґічному класикові сучасної української літератури, торік – груднем місяцем – вісімдесят літніх зим виповнилося б… Затривожило. Повело. Отож, находився в своїх Лубнах, наснажився-надихався…

Згодом – Житомир. Попільня. Саверці. Парипси. Новоселиця. Роґізна. Автентична книжка, життя з тих часів, Ганни Демірської «Великдень у Романівці», що її презентовано в «Українському домі», саме напохваті була – Юлія Патлань і Лідія Дубиківська-Кальненко, хрещені матері видання, з Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара», відкрилися-здарували. Згадалися бабуся мої, по батькові, Олександра –  звідсіль, із цих країв вони були – побут, мова, на вершину – письмо, «необлагороджене», справдешнє, первозданне, що й у книжці цій, неперейдено високій…

Нарешті вернув до Києва. Заземлив-закітвив. Роковини по смерті товариша –  щільного, густого прозаїка Олеся Ульяненка: світлий сум од свіжої книжки в книгарні «Є» – де він сам про себе, в інтерв’ю: «Олесь Ульяненко: без цензури 1994-2010)», чесний спомин на могилі, на Байковому. Сорок день по Русланові Зайченку, так само другові, – провідникові УНА-УНСО, що його ми поховали в Черкасах, одбули. Третє літо, як у засвітах – од 24 серпня! – соліст групи «Рутенія» Кость Єрофєєв.

…Тишею зустрічав 20-ту українську незалежність. Працював, – а кладу рядки на папір головно ночами, – зайшов, з цікавого інтернетного дива, на літературну  царину…

Одійшло, думаю собі, горе, одбулося. В минулому вже… Ан – ні… позаяк у новинах – затріпотів німотний інформаційний крик … «Після тяжкої хвороби сьогодні о 2-ій годині ночі померла Ніла Зборовська…» Перед очі одразу став В’ячеслав Медвідь і його сентенція від жовтня 1993 року, по загибелі поета Андрія Данченка: «Якщо смерть стає нашим повсякденним явищем – маємо переглянути своє ставлення до життя»… Далі – розлогіше – «відомий літературознавець, доктор філологічних наук, провідний науковий співробітник Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України… «Танцююча зірка Тодося Осьмачки» (1996), «Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків» (1999), «Моя Леся Українка». Есей.(2001), «Психоаналіз і літературознавство» (2005), «Код української літератури» (2006) – все це вже було, як у тумані.

48 років… Лише і тільки … 48… Ще життя… ще роботи – та не надумати, не сказати стільки попереду,  було! Водночас мозок – швидкома, спішно, – але достемену  значить: Руслан пішов так само, в 48… Олесеві, Уляну, Господь одміряв ті ж таки сорок і вісім літ… Уже містика … Костя Єрофєєв,  мимоволі містифікую собі далі, – у 42 заснув… Хоча: переставити цифри, місцями, – на 24-те вийде, на останнє його прижиттєве число. А місяць докласти – то й смертний день Костянтинів засвітить –  24 серпня. І –  двадцятий день (не)-за-лежности нинішній – тут… І  Ніла – 24-го, вже там стала… Вербена чорна таки ворожить. Не містика – жива надприрода, в реаліях.

…Наразі здумалось-згадалось. Їхали до останнього пристанища Руслана Зайченка. В Черкаси. Yeep-овий бус: салон – окрім мене, історично жива Наталка Чангулі, Толя Сухий і Гриць Лук’яненко, так само – з леґендарної «Рутенії». Природньо, зайшла розмова про наше українське життя-буття. Хтось, здається, Гриць, прохопився: добре, мовляв, що війни немає. Сухий завівся: а це що – не війна? Руслан… Скільки він міг би ще зробити і виховати скількох?! І взагалі – скільки НАШИХ, останнім часом, ВОНИ одіслали, – ТУДИ, – одіслали ще молодими…

…Ця ніч. І –  Ніла…

Пам’ять, рублено, стала висікати з минувшини дражливо-ранимі, по крові, болючі для Ніли цяти. 2000 року видавництво Леоніда Фількінштейна «Факт» видрукувало її книжку «Пришестя вічності».

«Пришестя вічності», або ж «Моя Леся Українка» – то не лише  авторське висвітлення  високого траґізму життєвої й творчої долі поетеси, а й відчайдушна спроба пізнати свою (нероз’єднану) сутність творця і жінки, їхній сьогоденний траґізм, пізнати свій особистий вибір, свій власний шлях…»

«Бо ж опівнічний вершник тільки наглядає, він пильно вартує останню межу, що відокремлює світ потойбічний од нашого світу… Й по весні сьогосвітні женці не жнивами перейняті: вони шляхом дійства вимолюють побачення з тими, хто є часткою спільного дива з ними.

Зеленеє жито на межі.

Хорошії гості – до душі.

Сього ж дня Душа Роду, її вісники й посильні вертаються до своїх покинутих дітей, – щоб допомогти їм вберегти власні душі від омертвіння… Тільки не варто зловживати тими побаченнями. Ніхто не знає правил потойбіччя… Й позаритуальна спроба зустрітися з рідною людиною може завершитися досить сумно».

«Зборовська сама виходить на межу, дістає, не боячись порізатись, серпа й, не чекаючи сезонних жнив, зрізає ще зелені стебла… У цьому поросторі час втратив свій звичний в плин, у ньому самотньо і страшно, і щоб не збожеволіти від усіх потуг конвеєрного продукування, мусиш бодай раз на рік згадувати свою належність до Спільного Тіла, й, за допомогою невипадкових слів і ритуалів дочекатись повернення миттєвої вічності і бодай хвилину поспілкуватися, поговорити з рідною душею… Й так само, як Мавка з «Лісової пісні», не пожаліти для тієї душі краплю живої крові…»

Це прикінцеві tex-ові кусники есею, так само вже покійного, Юрка Ґудзя – нашого спільного друга – на «Пришестя вічності», що його він творив у себе вдома, в Немильні, на Житомирщині. «Рай і вирій розіпнутих крил. Слідами втраченого ритуалу і знищеної книги»,  – так означив своє слово літератор.

Була до нього ще й Ґудзева післямова:

«P.S. Дописуючи свій есей [друк – «Курєр Кривбасу». – ч.143, жовтень 2001, с.206-209 – О.С.] я дізнався, що весь наклад книги Ніли Зборовської вилучено з продажу – не для прочитання, для знищення. Хотілося б вірити, що то лиш чутки, й «Пришестя вічності» все ж дійде до свого читача.»

На драматичний біль, то не були лиш чутки: десь із тиждень книжка була на розпологах, потому її вилучили і спалили. Естетично. Намовляннями. По-філософському – на марксо-ленінських засадах, маючи на меті відібрати у Ніли її одвічне природнє право на ТЕКСТ і на ПРАВО загалом – право на думку, на її, внутрішню, свою енерґію, власне, на саму свободу.  Юрко безпосередньо перейнявся цим недобрим чином. Надав йому розголосу. В публічних виступах, радіо, пресі, зосібна в тому ж таки «Кур’єрі Кривбасу»…

Сама Ніла, зокрема, так означила цей його шляхетний порух:

«Ще рік тому, коли мій друг, нині покійний, Юрко Ґудзь наполегливо переконував мене у перевиданні книги про Лесю Українку і навіть знайшов видавця в Тернополі, у мене не було власного бажання розпочинати цю справу: історія першого видання породила в мені страх слова і неймовірну травмованість. Мене глибоко вразило, що між написаним текстом і його сприйманням пролягла неподолана ворожість. (виділ мій – О.С.). «Душі ніхто не бачить, а чує –  не кожний», – недаремно саме такий епіграф поставила Леся Українка до одного зі своїх текстів...

Істинною спонукою до творчості є страждання душі, однак, справді, цього ніхто не бачить, а текст виходить за межі такої суб’єктивної спонуки і говорить значно більше, так само кожний читач виходить за межі тексту, оскільки читатиме зазвичай  під знаком власної душі, власного бажання тексту. Цей очевидний розрив між створеним і сприйняттям і нині дуже часто  викликає в мені скептичне бажання уникати слова.

Моя перша книга «Пришестя вічності» з есеєм про Лесю Українку та есеєм про Соломію Павличко (виділ мій – О.С.) – це текст межі, це мовлення межі, це настрій межі. Хто ніколи не був на межі, хто пройшов цю тисячолітню межу і не помітив, що це була межа, той ніколи не збагне мого тексту. Цей текст, якщо когось і підставив, то лише мене саму. Моя власна межа дивним і втаємничим чином збіглася із власною межею С.Павличко».

Скажу більше: книгу цю, «Пришестя вічності», Ніла  присвятила саме Соломії: «Світлій пам’яті дорогої подруги – Соломії Павличко». На Грушевського, 4,  в Інституті літератури, завідувачка науково-інформаційного відділу Марина Штолько це дослідження вченої, з 2000 року, від в-ва «Факт», мені віднайшла. «Дорогому Інституту літератури. Дорогій бібліотеці МОЯ фатальна книга…» – такий там авторський дарчий надпис.

Це повсюдно-провісне – МОЯ… «Моя Леся Українка», «Моя Соломія Павличко», «…моя фатальна книжка», «…мені раптом забракло тексту, який виразив би мою душу…», зрештою, якось напевне Ніла була сказала: «…ця влада… якщо так буде, то виїду з цієї моєї-не моєї України, або поїду в село, оброблятиму города»…

Ніла Вікторівна Зборовська до знемоги оберігала свою духовну приватність, дорожила власним баченням-розумінням ЖИТТЯ, ТВОРЧОСТІ, ТЕКСТУ – куди, не питаючись, намагалися зайти – аж до того, що знищити! – і куди Ніла Зборовська вперто і настійно не пускала.

Вельми прикметно – і то як вислід, – що 26 лютого 2008 року, захистивши докторську дисертацію «Психоісторія новітньої української літератури: проблеми психосемантики і психопоетики», Ніла Зборовська зібрала з актової залі Інституту літератури всі квіти, які їй подарували, і пішла на Байкове кладовище.

До Лесі Українки.

Сама.  

Енерґетична пам’ять.

Шляхетний дух.

Аристократизм мети.

«Я відчувала, що радикальність феміністичної критики мене не задовольняє. І тоді я створила свій художній текст – повість-неповість «Дзвінка». Соломія Павличко, прочитавши цей текст у рукописі, сказала мені, що я стала письменницею… Написавши свою власну річ у неймовірному екстазі, за одну ніч, я збагнула… Лесину «Одержиму!». І тоді розпочала свої студії над творчістю Лесі Українки. Ця праця була для мене самопізнанням і пізнанням жінки в цілому, її містичної незбагненної сутності». («Пришестя вічності», в-во «Факт», Київ. 2000. «Від автора», ст.7-8)

Отож, тяглість, природою, вела і множила СВОЄ.. «Видати цю книгу (перевиданий есей «Моя Леся Українка», в-во «Джура», Тернопіль, 2002р.)  у видавництві «Джура» – це також мій обов’язок перед пам’яттю Юрка Ґудзя, який започаткував тут серію «Українська реконкіста». Реконкіста – поетичний образ, що виражає повернення власного простору – втраченого Неба, втраченої Землі. У нього боліла душа за мою книгу. Душа Друга… Душа Поета. Як Поет він знав, що це таке написати книгу із живого голосу нерозумної душі… Тому він і написав свій текст на «Пришестя вічності» – «Рай і вирій розіпнутих крил: Слідами втраченого ритуалу і знищеної книги». У моєму тексті  він почув голос стародавньої пісні –  «Ой, зелене жито, зелене …». Тоді мою злякану душу він неймовірно втішив, сказавши, що книги не знищуються: вони просто відлітають у вирій, щоб знову повернутися…   У рідне Небо, на рідну Землю».

Юрко Ґудзь… Поет. Прозаїк. Філософ. Художник. Ще молодого віком – Юркові тільки-но 46 минуло – проте вже зрілого Майстра у лютому 2002-го року сучасні одморозки по-звірячому забили у дворі житомирського військкомату. (22-го лютого, щороку, в Центральній дитячій бібліотеці міста Житомира – вечір Юркової пам’яті, –  я щойно звідти – друзі, рідні, Юркові учні, колеги-літератори згадували словом, піснею… Тільки сей рік був уже без голосу Анатолія Шевчука, історик мистецтва Анатолій Шевчук одійшов у вічність торішнім березнем, і серця й розуму Ніли Зборовської).   Живе Слово Зборовської в Немильні, в Юрковому селі, на липневих поетичних читаннях, роздумах-спогадах про Художника «Липневий янгол», що їх зоорґанізовує щороку голова «Міжнароднього братства Юрія Ґудзя» Марія Рудак; «Юрко Ґудзь як істинна українська метафізична харизма»; «Неадекватне прочитання…» – розкішно-вбивчий її есей про фальсифікацію образу письменника; нарешті – «Юрко Ґудзь» (Психометафізичний портрет), ґрунтовна передмова до Юркової книжки «Барикади на Хресті» (2009). Прикметно, що остання Нілина публікація, за життя, – саме фраґмент з цієї статті в торішній «Літературній Україні», за 11 серпня. В ній зокрема вона значить: «2000 року Юрко задумує для своєї метафізичної ідеї символічний видавничий проєкт, який пропонує тернопільському видавництву «Джура» під назвою «Українська реконкіста». В інтерв’ю газеті «Вільне слово» (яка вийшла 20 лютого 2002 року – у день його смерті) публікується останнє пояснення, ЩО таке «Українська реконкіста»: це – мистецька онтологічна міфологема» і орієнтир для майбутнього, який передбачає «звільнення нашої свідомості від постколоніальної залежности», а відповідно – націотворче відвоювання нових повносилих реальностей буття».  .

Воїстину. Мистці-літератори відходять – за них і про них говорять їхні тексти.

Пам’ятається, як приїхала-принесла на Юркові читання жовті троянди, як горнула їх до грудей, до серця. «Аби ви знали, як я йшла до вас», – заговорила прямо від порога. «Ви шукаєте хату нашого Юрка, якого вбили за те, що хотів прибрати пам’ятник Леніну в Житомирі?», – спрямував її одразу до мети тамтешній люд. Як присіла – надовго – мовчанням – біля Ґудзевої могили. Власне про їхні людські і творчі взаємини, як на мене, книжка має зібратися – від часу їхнього знайомства, року 1994-го, з Луцька, з тематичної конференції до ґерметизму в мистецтві, що її зафундував був на Волині художник Микола Кумановський, торішній, як і В’ячеслав Медвідь,  ювіляр, – 60 так само минуло Майстрові… Забрав її до себе Юрко, мовив хтось обережно в Інституті літератури. Як і той же Леонід Шурко, глибокий мій товариш, однокурсник Нілин, філолог, доцент-фольклорист, що був за боярина на її весіллі –  четвертий рік кафедра, університет, Україна без Шуркових очей і слова.  «Поїдемо в Крюківщину. На могилу. До нього.. До його Спокою», – все обіцяла.

Вже…

Поїхали…

Запізналися ми з нею так само десь серединою 90-х. Пам’ять наразі висновує життєві – з-копитА, в-галоп, – вирізьблені речі. 98-ого на Хрещатику страйкували шахтарі. Там і здибалися випадком. Я давав інтерв’ю телеканалові СТБ – говорив на камеру, конкретно й предметно – і до такої міри переконливо, що телевізійниця сприйняла мене за питомого гірника. Ніла не віднаджувала – все це її поважно і по-доброму переймало. З цієї нагоди запросила на каву до хрещатицько кав’ярні «У Ґеорга». Я тоді крєпко богемив: волосся, джинси, обв’язом в чорну куцу хустку, «кроси»… Одне слово, все, як годиться. За кавою – просто на люди –  пішла поезія. Зборовська не спиняла. Слухала. Тішилися. По якомусь часі на Пушкінську, до всесвітньознаної «Пушки», Ніла принесла щойновидану книжку. «Тут три сторінки – тобі і про тебе. Видаватимеш поезію – усе передам і слово окремішнє напишу». І полилося: «Як Саша читав вірші…». Ні цифрових сторінок, ні розділу, ні навіть назви есею(!!!) я не запам’ятав…

Книжка поетична моя на часі стала …

 – Марія [Рудак ] просила, щоб живого чи мертвого, я привезла тебе на читання, до Юрка, в Немильню, – проказала в слухавку, коли пізнього вечора, 30 червня, позаторік, зателефонував до неї. (Од попередніх наших одвідин меморіяльні Юркові справи пішли нагору: поклали назвати школу, що в ній викладав, його ім’ям, погруддя поставити, найменувати вулицю, музей письменника облаштувати – саме рідна Юркова сестра з Канади обізвалася) – Тобі все підготувала. Де ти?!». Я був тоді в лісі (Застугна, Васильків) у різьбяра, бандуриста Миколи Білоуса. Отож, не вийшло тоді в мене. Я з вами, тільки й сказав…

Далі часто-густо перетиналися – чи то в неї в Інституті, чи десь на каві або ж на «швидкій» столичній майдановій «картоплі», чи проводжав її – або ж до ректорату, – у справах, чи до господи письменниці Валерії Врублевської... Одначе зготовані матеріли так чи так, але до мене не потрапили… Востаннє, телефонічно, перекинулися словом за місяців  два до її смерти. Жива, але не зовсім здорова, спокійно сказала вона. Приїхати поки що не можу…

І вже, на превеликий сум і жаль, не зможе.

Ніколи.

Треба робити було все в часі.

Мені…

…2003 року Ніла написала і видала свою «Українську реконкісту».  Художній анти-роман, що розгортає версію народження життєвої та літературної концепції «Українська реконкіста» – як пам’ять-пов’яз  про талант і творчість Юрка Ґудзя – «Я напишу тобі Роман довжиною у вічність», – це останні її слова  звідтам.

Село Рубаний Міст Лисянського району Черкаської области забрало її з Києва назовсім.  Навічно.

…О 2-ій ночі Ніли Вікторівни Зборовської не стало.

…Поховали її так само о 2-ій. Вдень.

…Зателефонував д-рові Миколі Сулимі, в Інститут літератури НАН України – Микола Матвійович потвердив: Ніли немає.

«Певно вже… Хоча…підлікуюсь трохи – повернуся», – переповів п.Микола останні Нілині слова.

Вийшло на горе.

Набрав її звичний номер...

Абонент недоступний, – звично проказав мобільний.

 «Українська реконкіста» поза  межею?!

Не вірю!

Де ти?! – застигло і висить у повітрі…

… Торішнього, першого жовтневого дня, минули сороковини, відтоді, як Ніла Зборовська у засвітах. Ані розум, ані душа не беруть цього. Саме перед цим – 27 вересня, на Воздвиження Христа Господнього – одсвітив ЇЙ, уже неземній, тамтешній, день од народин.

Її рідне село, Рубаний Міст. Її – не в’яжеться-не лягає, не хоче сюди те слово – могила. Академіки, директор Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України Микола Жулинський, член-кореспондент НАН України Віталій Дончик, столичний д-р Михайло Наєнко, поет, прозаїк Ігор Павлюк, професор  з Черкаського університету Володимир Поліщук, що починав на цвинтарі поминальне слово, –  всі тремно, згадуючи, і досі не могли дати раду реаліям, очутитись-усвідомити, що Ніла вже не ТУТ…

Не поміж нас.

Не з нами.

Олег Павлов…

Дмитро Кравець, докторант   Шевченкового університету, учений-літературознавець Анатолій Шпиталь…

Університетська подруга, сьогодні професор Ніна Бернадська, «академістка» з Інституту літератури Наталка Лисенко, Теодозія Зарівна, Тетяна Щербина, Леся Демська, Анна Лобановська, – вже в господі ставили на помин її дух, загадкову красу, інтелект і поступ…

Все це дороге як пам’ять.

Слова…

Глибокі. Найсокровенніші.

Мовчазним невимовним болем, чесною тугою…

Зрілість. Поважна фундаментальна наука.

Попереду були дослідження, відкриття, здобуток.

Адже, сорок з лишком літ – то тільки добра постать на добрий зажинок.

Слова…

Топіру – що вони? –– без НЕЇ?!!

Одначе слово Нілиної вчительки, Ганни Віталіївни Костенко, як зараз мені перед очі – пробирає, доймає-вибирає  зсередини – там усе, в тій, знаній тільки ЇЙ, далекій-близькій Україні…

–        Боліло їй дуже, видко, – сказав вітчим, Станіслав Миколайович, котрий по суті став їй за батька, Віктора Степановича – однак тих  ліків, од болю, й до болю страшних,  не взяла, ні разу…

–        Вибачайте, що не так – це мама, Галина Петрівна і сестра, Тоня, сльозою, на дорогу –  поминальні цукерки-печиво.

Голосила  в душу прощальна скупа чарка…

Зворотня дорога…

Раптовий несподіваний вітер зняв з автобусного вікна перший жовтневий і сороковий – у небесному світі –  ЇЇ день.

        Де ти?! – не одпускає, зосталось і болить у повітрі.

----------------------------------------------------------------------------------------------------

«Нагадуємо: онкологічна клініка «Інновація» може подолати вашу ракову недугу. Невиліковних хвороб немає. Передача «Онкологічна терапія» прощається з вами, – плавно вивершує лікарські настанови у вранішній телевізії на «День-CITI» принадна дикторка.

Говори, говори, – думається повагом, поволі.  

Отож-то й біда, що прощається…

----------------------------------

У Києві, 17 лютого, 4.01. Ранок…

 

  

Навіки залюблена у свою Україну. Пам’ять про Нілу Зборовську

НАВІКИ ЗАЛЮБЛЕНА У СВОЮ УКРАЇНУ

24 серпня 2011 року пішла з життя Ніла Вікторівна Зборовська — відомий та яскравий науковець, критик, письменниця. Вона захоплено, талановито, на повну силу жила філологічною наукою. Неймовірно працьовита — завжди наполегливо, ревно, доскіпливо, крізь сотні прочитаних та проаналізованих текстів ішла до наукової суті. Людина нестандартного бачення, неординарного мислення. Її праці викликали резонанс. Жваві дискусії навколо її оригінальних книжок у наукових колах, на сторінках літературознавчих часописів — незалежно від полярності поглядів — це свідчення незаперечного авторитету Ніли Зборовської в науковому світі, свідчення того, що її підходи, висновки збурюють думку, нікого не залиша­ють байдужим. Її науковий, творчий доробок — невід'ємна складова інтелектуальної думки вже незалежного українського світу.

Народилася Ніла Зборовська 27 вересня 1962 року — на свято Воздвиження Хреста Господнього — у селі Рубаний Міст на Черкащині. Завжди пишалася своїм родом, з глибинною внутрішньою повагою, теплом і любов'ю говорила про батьків — Віктора Степановича та Ганну Павлівну, про свою велику творчу і дружню родину. Закінчила Мар'янівську середню школу Лисянського району, у 1981—1986 роках навчалася у Київському державному університеті ім.Т.Г.Шевченка. Закінчила Його із відзнакою, працювала вчителем у Новосілківській середній школі, викладачем у Ржищівському педагогічному училищі. За розподілом від Інституту літератури АН країни навчалася в аспірантурі при Інституті літератури і мистецтва АН Казахстану в Алма-Аті, яку завершила успішним захистом кандидатської дисертації із проблем розвитку романного мислення в літературі (1990). Від 1991 року — науковий співробітник (із 2010-го — провідний науковий співробітник відділу української літератури XX століття) Інституту літера­тури ім.Т.Г.Шевченка НАН України. Паралельно з науковою діяльністю в інституті викладала в Києво-Могилянській академії, Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, з 1996 року працювала на кафедрі теорії та історії світової літератури Київського національного лінгвістичного університету. Участь у величезній кількості конференцій — зарубіжних та українських, де Ніла Зборовська авторитетно, з фаховою гідністю представляла найновішу українську науку. Десятки статей у літера­турознавчих збірниках та часописах. Розділи в «Історії української літератури XX ст. у 2-х томах». Підготовка і захист аспірантів, про яких піклувалася, як про власних дітей. Редактор 12-го тому «Академічної історії української літератури у 12-ти томах». Щойно здобула ступінь доктора фі­лологічних наук... Ще скільки всього вона прагла зробити і вірила, що на­пише, зробить...

Ніла Вікторівна пішла з життя у День Незалежності нашої держави. Лю­дина незалежної вдачі... Справжня громадянка, навіки залюблена у свою Україну. Вона мала напрочуд сильний, сміливий, упевнений характер, характер дії та невпинного пошуку... Була вродливою жінкою з поглядом огорнутим мрійливим, загадковим, чарівливим серпанком... Пішла, зали­шивши свої сміливі думки, впевнений голос у яскравих дослідженнях, монографіях: «„Танцююча зірка" Тодося Осьмачки» (міфологічно-архетипне прочитання його прози та поезії), 1996; «Феміністичні роздуми. На карна­валі мертвих поцілунків», 1999; «Моя Леся Українка. Есей», 2001; «Психоаналіз і літературознавство: Посібник», 2005; «Код української літератури: Проект психоісторії новітньої української літератури», 2006; у художніх тво­рах: «Мама», «Дзвінка» (повісті, 1999); «Українська Реконкіста», 2003 — за авторським визначенням жанру — «антироман», який став своєрідною спробою «змоделювати оптимістичний вихід із перехідного деструктивного періоду»... Її статті 1990-х ставали явищем у вирі наукових дискусій навколо модернізму та постмодернізму: «Культ суб'єктивності та абсолют тексту» («Світовид», 1996); «Завершення Епохи, або Літературна ситуація кінця сто­ліття» («Кур'єр Кривбасу», 1996); «Постмодерна ситуація в українській літературі» («ІІІ Міжнародний конгрес українознавців у 2-х кн.»); «Без задавнених комплексів і стереотипів» («Слово і час», 1997) та багато-багато інших, написаних у наступне десятиліття. Захопившись у 1990-х роках феміністичною критикою, впроваджувала її у вітчизняне літературознавство в Інституті літератури разом Із Соломією Павличко, Тамарою Гундоровою, Вірою Агеєвою; подальшу творчу увагу присвятила психоаналітичній методології. Своїми ж працями «Психоаналіз і літературознавство» та «Код української літератури» випробувала можливості літературознавчого психоаналізу в українській науці. Розуміла психоаналіз як певну інтелектуальну стратегію, методологію, котра може послужити імпульсом до національного самоусвідомлення. Зрештою, у своїй докторській монографії запропонувала провокативний авторський проект психоісторії української літератури — від художньої практики Сковороди та Котляревського до найновіших письменницьких спроб. Пояснити код української літератури як передусім код української державності стало її особистим завданням ствер­дити свою віру в українські можливості, силу — попри увесь травматичний національний досвід — в українську прийдешню долю. Інтелектуально тонко, глибоко професійно Ніла Вікторівна підходила до кожної літератур­ної проблеми, питання. Завжди розуміла вразливість неординарного підходу, складність, із яким нова контроверсійна думка прокладає собі шлях, тож працювала самовіддано, хоробро, відчайдушно, з викликом.

Царство Небесне, вічна пам'ять цій світлій, довірливій, ніжній душі.

Колектив Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України, філологи Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького

Олександр Сопронюк. Українська реконкіста. «Я заберу себе мандрами…». Згадалося… задорожив

Пам’яті Ніли Зборовської

Олександр Сопронюк

УКРАЇНСЬКА РЕКОНКІСТА

«Я ЗАБЕРУ СЕБЕ МАНДРАМИ...». ЗГАДАЛОСЯ... ЗАДОРОЖИВ

Канів, Бучак. Там — Володимир Затуливітер, український поет першої руки. Його — вже в тих світах, але така жива філософська характерна пам'ятна сутність. 2002 року, в зимі, на Водохреще, ховав мистця з дру­зями — штивно, по-гайдамацьки... Літературно-меморіальний музей. Могила. Садиба. Сад. Болить. Дороге то все...

Полтавщина, Лубни. Василь Бар­ка, Василь Симоненко — од землі ці­єї обоє. Кров'ю. Долями — різними в часі, просторі, фізичному чині, але такими близькими за духом і посут­ньо. Вулиці їхніми іменами в місті вже живуть. Як і гетьманів — Калнишевського, Дорошенка. Князів Вишневецьких, Ярослава Мудрого, Григорія Сковороди... Знакова в Лубнах — імени Григора Тютюнника. На ній ко­лись перша на українських теренах аптека лікарських рослин живила-гоїла, од 1709 року. Так само перша, але вже газета, в Російській імперії, українською мовою, «Хлібороб*, з 1905 року виходила — чолили її ви­давці брати Шемети. Бойовий штаб Лубенської республіки 1918 року містився. Самому Григорові Тютюн­нику, трагічному класикові сучасної української літератури, цьогоріч — груднем місяцем — вісімдесят літніх зим виповнилося б... Затривожило. Повело. Отож, находився в своїх Луб­нах, наснажився-надихався...

Житомир. Попільня. Саверці. Парипси. Новоселиця. Автентична книжка, життя з тих часів, Ганни Демірської «Великдень у Романівці», що її нещодавно презентовано в Музеї Івана Гончара, саме напохваті була. Згадалась бабуся моя, по батькові, Олександра — звідсіль, з цих країв во­ни були — побут, мова, на вершину — письмо, «необлагороджене», справ­дешнє, первозданне, що й у книжці цій, неперейдено високій...

Нарешті вернув до Києва. Заземлив-заякорив. Роковини по смерті товариша — щільного, гус­того прозаїка Олеся Ульяненка: світ­лий сум од свіжої книжки в книгарні «Є», де він сам — про себе, в інтерв'ю: «Олесь Ульяненко: без цензури 1994-2010)», чесний спомин на могилі, на Байковому. Сорок день по Русланові Зайченку, так само другові, — про­відникові УНА-УНСО, що його ми поховали в Черкасах. Третє літо, як у засвітах — од 24 серпня! — соліст групи «Рутенія» Кость Єрофєєв...

Тишею зустрічаю 20-туукраїнську незалежність. Працюю — а кладу ряд­ки на папір головно ночами — захо­джу, з цікавого інтернетного дива, на царину Михайла Сидоржевського, в «Українську літературну га­зету»... Одійшло, думаю собі, горе, одбулося. В минулому вже... Ан - ні... позаяк у нови­нах — німотний інформацій­ний крик «Після тяжкої хво­роби сьогодні о 2-й годині ночі померла Ніла Зборовська...» Перед очі одразу став сьогорічний ювіляр В'ячеслав Медвідь (60 ще тільки літера­торові) і його сентенція від жовтня 1993 року, по загибелі поета Андрія Данченка: «Як­що смерть стає нашим по­всякденним явищем — маємо переглянути своє ставлення до життя»... Далі — розлогіше — «відомий літературознавець, доктор філологічних наук, провідний науко­вий співробітник Інституту літера­тури ім. Т. Г. Шевченка НАН України... «Танцююча зірка Тодося Осьмачки» миша (1996), «Феміністичні роз­думи. На карнавалі мертвих поцілунків» (1999), «Моя Леся Українка». Есей (2001), «Психоаналіз і літературо­знавство» (2005) — все це вже було, як у тумані.

Пам'ять, рублено, ста­ла висікати з минувшини дражливо-ранимі, по крові, болючі для Ніли цяти. 2000 року у видавництві Леоніда Фількінштейна «Факт» ви­йшла її книжка «Пришестя вічности. Моя Соломія Павличко». Десь із тиждень вона була на книжкових розпологах, по тому її вилучили і спалили. Юрко Ґудзь — наш спільний друг — безпосередньо перейнявся цим не­добрим чином. Надав йому розголо­су. У радіо, пресі. В «Кур'єрі Кривбасу» вийшов його есей «Слідами знищеної книги, або Втрачений ритуал (рай і вирій розіпнутих крил)».

Юрко Ґудзь... її слово в Немильні, його селі, на липневих поетичних читаннях, роздумах-спогадах про Художника «Липневий янгол», що їх зоорґанізовує щороку голова «Міжнароднього братства Юрія Ґудзя» Марія Рудак; «Юрко Ґудзь як істинна укра­їнська метафізична харизма»; «Неа­декватне прочитання...» — розкішно-вбивчий її есей про фальсифіка­цію образу письменника; нарешті «Юрко Ґудзь (Психометафізичний портрет)», ґрунтовна передмова до Юркової книжки «Барикади на Хрес­ті» (2009). Прикметно, що остання Нілина публікація, за життя, — саме фрагмент цієї статті в цьогорічній «Літературній Україні», за 11 серпня. Пам'ятається, як приїхала-принесла на читання жовті троянди, як горнула до грудей їх, до серця. Як присіла — надовго — мовчанням — біля Ґудзевої могили. Власне, про їхні людські і творчі взаємини, як на мене, книж­ка має зібратися — від року 1994-го, з Луцька, з тематичної конференції до ґерметизму в мистецтві, що на ній во­ни зазнайомилися... Забрав він її до се­бе, мовив хтось обережно в Інституті літератури. Як і той же Леонід Шурко, глибокий мій товариш, однокурсник Нілин, філолог, доцент-етнограф, що був за боярина на її весіллі — третій рік кафедра, університет, Україна без Шуркових очей і слова. «Поїдемо до нього, в Гатне. До його Спокою< — все обіцяла. Поїхали...

Запізналися ми з нею так.само, десь серединою 90-х. Пам'ять наразі висновує життєві, скопитА, вирізь­блені речі 98-го на Хрещатику страй­кували шахтарі. Там і здибалися ви­падком. Давав інтерв'ю телеканалові СТБ — і так переконливо говорив на камеру, що кореспонденка сприйня­ла мене за шахтаря. Ніла не віднаджу­вала — все це її поважно і по-доброму переймало. З цієї нагоди запросила на каву до хрещатицького «У Ґеорга». Я тоді кріпко богемив. Волосся, джинси об'вязом в чорну куцу хустку, «кроси»... Одне слово, все, як годиться. За кавою — просто на люди — піш­ла поезія. Зборовська не спиняла. Слухала. Тішилися. По якомусь часі на Пушкінську до всесвітньознаної кав'ярні, Ніла принесла щойновидану книжку. «Тут три сторінки — тобі і про тебе. Видаватимеш — усе пере­дам і слово окремішньо напишу», — тільки й кинула. І полилося: «Як Саша читав вірші...». Ні цифрових сторінок, ні розділу, ні навіть назви книжки!!! я не запам'ятав...

Книжка моя стала на часі...

— Марія [Рудак] просила, щоб, жи­вого чи мертвого, я привезла тебе на читання, до Юрка, в Немильню», — проказала в слухавку, коли пізнього вечора, 30 червня торік, зателефо­нував до неї. — Тобі все підготувала. Де ти?!». Я був тоді в лісі (Застугна, Васильків) у різьбяра, бандуриста Миколи Білоуса. Отож, не вийшло... Я з вами, тільки й сказав...

По тому часто-густо перетинали­ся — чи то в неї в Інституті, чи десь на каві, чи проводжав її — або ж до ректорату у справах, чи до господи письменниці Валерії Врублевської... Одначе зготовані матеріли так чи так, але до мене не потрапляли... Востаннє, телефонічно, перекину­лися словом місяців зо два тому. Жи­ва, але не зовсім здорова, спокійно сказала вона. Приїхати поки що не можу...

І вже, на превеликий сум і жаль, не зможе.

Треба робити було все в часі.

Мені...

Село Рубаний Міст Лисянського району Черкаської области забрало її з Києва навічно. Поховали так само о 2-й годині. Вдень.

...Зателефонував д-рові Миколі Сулимі — той потвердив: Ніли немає.

Набрав її звичний номер...

— Абонент недоступний, — звич­но проказав мобільний.

«Українська реконкіста» поза ме­жею?! Не вірю!" Де ти?! — висить у повітрі.

Сопронюк О. Українська реконкіста. «Я заберу себе мандрами…». Згадалося… задорожив // Українське слово. – №35, 31 серпня 2011. – С.9

Галина Тарасюк. Таємничий код Ніли Зборовської

Таємничий код Ніли Зборовської

Передчасна смерть Ніли Зборовської приголомшила своєю жорстокою несправедливістю, бо ж, попри страшний діагноз, я все-таки вірила, що Бог продовжить її дні на цім світі, хоч і занадто незатишного для неї, людини не від світу цього…

На щастя, Ніла  була однією з немногих обраних і покликаних від світу Божого, Богом задуманого,  ідеально-гармонійного, де щирість, добро і правда  - справжні, і світло від них не ріже очі, а просвітлює  і присвітлює...
Можливо, світу майбутнього, але аж ніяк не теперішнього,  оцього, перетвореного нами, друкованими-цивілізованими, на торговисько марнослав´я, театр абсурду, кривавий ринг, де  або ти когось дубасиш, або дубасять тебе.  Їй теж перепадало  від агресивного захланного конформізму, готового продати рідну маму і дочку рідну... Тому часто навіть  свята наївність не могла вирятувала  Нілу від душевних катаклізмів.  Рятувало інше, те, що насправді Ніла жила на грані майбутнього і... минулого, за власними  правилами честі, закоріненими у звичаєвих законах її селянського українського роду і народу, що своєю чергою були для нас, нині сущих як нація не тільки запорукою виживання, а й продовженням у безсмерті. Звідси стає зрозумілою її незбагненна, при всій своїй духовній нетутешності,  конкретність   у  глибоко національній ментальності,  у своєму призначенні вченого-літературознавця (доказом чого є її фундаментальна наукова праця «Код української літератури», написана з позиції правдивого патріотичного таланту), врешті, у своїх вчинках: тільки  вона здатна була пожертвувати власним часом, щоб відредагувати чималий обсягом твір колеги лише тому, що він містив унікальний науково-історичний матеріал, тільки вона  вміла стати на захист несправедливо неоціненого  митця...
Це ті основоположні риси українського національного характеру, розгублені нами у  нескінченній  війні  з власною свободою за власну державність, які збереглися крицево у ніжній і милосердній душі цієї тендітної і красивої  істино української ЖІНКИ, посланої нам з нашого минулого і майбутнього, щоб ми по-іншому подивилися на свій світ... Несправедливо передчасний її відхід...І навіть у тому, що пішла вона від нас у великий для неї день - День Незалежності. А може,  Ніла Зборовська просто передчасно виконала свою земну місію і пішла туди, звідки прийшла - у свої білі оболоки, у свої високі й чисті небеса, щоб ще й звідти присвітити нам дорогу. Дорогу до себе? Відповідь на це риторичне запитання - у Господа Бога.
А нам зосталася  пекуча скорбота і нерозгаданий код  таємничої,  небуденної, безмежно талановитої  української душі Ніли Зборовської, яка сподобилась у Всевишнього  вознестися  в Небеса  в найдорожче для неї свято - День Незалежності України. Земля пухом, світла  пам´ять і Царство небесне Тобі, Нілочко - свічечко наша... 

Галина Тарасюк

Джерело: http://bukvoid.com.ua/digest/2011/08/30/111420.html



Померла Ніла Зборовська
24 серпня о 2 годині ночі після важкої хвороби померла відомий літературознавець, доктор філологічних наук, провідний науковий співробітник Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України Ніла Зборовська, – повідомляє УЛГ.
Похорон відбувся 24 серпня у селі Рубаний Міст Лисянського району Черкаської області.
Ніла Зборовська (народилася 27 вересня 1962 року) – письменниця, літературознавець, психоаналітик, працювала старшим науковим співробітником Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, автор численних статей, есеїв, романів, досліджень: «Танцююча зірка» Тодося Осьмачки» (1996), «Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків» (1999), «Моя Леся Українка. Есей» (2001), «Психоаналіз і літературознавство» (2005), «Код української літератури» (2006) та ін.

http://magnetit.livejournal.com/544379.html