Валентин Грабовський. Живе тепло. Юрію Гудзю

Валентин ГРАБОВСЬКИЙ

ЖИВЕ ТЕПЛО
Юрію Ґудзю

Отак він жив. Чи голий, а чи босий,
Та найбагатший із братів-співців,
Зате, немов Сковорода-філософ,
Він мандрував, коли й куди хотів.

Немильня лісова йому спочинком буде,
Де матері могила й неба вись.
Ми мерзлої землі йому на груди
Насипали і гірко розійшлись.

Метуть сніги. Дарма, що на вікні
В теплі розквітла гілочка черешні.
Удвох ми мріяли про дні прийдешні,
Та Смерть-змія сказала владно: «Ні!

Твій друг навік залишиться в землі,
А ти іди собі, поки ще цілий!..».
А друг мій був із тих, хто жито сіє
І вруном зеленіть з-під снігу вмів.

А друг мій родом був із деревлян,
Де взимку в сосон ніжно-юна глиця.
Піду в сосновий бір – він теж у сніговиці
О, як тут легко дишеться у рань!..

Я назбираю сушняку без слів
І розпалю на пагорбі багаття.
Приходьте всі – тепла живого взяти –
Мій друг його нікому не жалів.

Грабовський В. Живе тепло [Юрію Ґудзю] // У кн.: Солов’їне серце. – Житомир: Полісся, 2003, С.90.