Володимир Даниленко. Останній мандрівний дяк української літератури

Володимир ДАНИЛЕНКО
ОСТАННІЙ МАНДРІВНИЙ ДЯК УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Останнім мандрівним дяком української літератури був Юрко Ґудзь. Продовжуючи велику євро-пейську традицію вагантів та манд-рівних дяків, що все життя тікали від світу, аби не потрапити у його пастки, як це ословив найбільший мандрівний філософ Григорій Ско-ворода, він гідно завершив свій жит-тєвий експеримент пошуком алхімічних істин. Його мандри нагаду-вали обльоти джмеля – з квітки на квітку, з міста в місто, від однієї тусівки до другої. Від лагідного джме-ля мандрівний поет відрізнявся тим, що пергу, якою були для нього кни-жки, картини, фільми та враження від спілкування з людьми, він ніс не додому, а залишав у собі, бо в нього не було дому. Хоча була сільська хата в Немильні між Львовом і Жи-томиром, в якій він не жив через звичку валандатися по світу.
Як тільки в нього з’являлося п’ят-десят гривень, то відразу збирався до Києва, сто – до Львова, двісті – до Парижа. Він довмівався проїхати автостопом, переночувати у випадкового співрозмовника чи в монастирі єзуїтів, а повечеряти на фуршеті якогось художника.
Якби людство освоїло досвід ви-живання Юрка Ґудзя, то не мало б енергетичної кризи і не вигадувало б різні небилиці про боротьбу з те-роризмом, аби відібрати нафту в Хусейна чи винищити під корінь Чечню. Тоді для виживання людям би вистачало крапельки квіткового меду з незабудки і ковтка води.
Одного разу Юрко Ґудзь їздив до Одеси на художню виставку. У ньо-го було сто гривень. «Трохи не вистачає до Парижа, – сказав собі він, – а до Одеси вистачить». При-їхав в Одесу, пішов на художню виставку, на всі гроші купив альбома, на решту почастував кавою шанува-льницю сучасного живопису, з якою довго блукав засміченими одеськи-ми вулицями. А зголоднівши, зупи-нився біля таксофона. І коли повз нього проходили інтелігентного вигляду люди, яких в Одесі не бра-кувало, довірливим голосом запиту-вав:
— У вас не буде монетки на теле-фон?
Назбиравши жменю копійок, ку-пив четвертинку чорного хліба, за-йшов до їдальні, сів за стіл, посипав хліб сіллю, смачно поїв, вийшов на вулицю, напився з колонки води і втішено добрався до залізничного вокзалу, де серед провідниць вибрав найприємніше обличчя, підійшов і сказав:
— У вас такі гарні очі. Довезіть поета до Києва.
Дівчина, яка мала досвід спілку-вання з різними пасажирами, уваж-но його роздивилась, але по тому, як упевнено він тримався, повагав-шись, взяла до себе. Вранці, подарувавши провідниці тоненьку поетич-ну книжечку з кучерявим автогра-фом, де було написано, що до кін-ця своїх днів пам’ятатиме її чари, він подякував і зійшов на київському пероні.
Він був неперевершеним ловела-сом і міг водночас тримати в напрузі десятки жінок. Коли Юрко Ґудзь ішов у гості, знаючи, що там є жін-ка, обов’язково купував дешеві кві-ти, але підносив їх з таким достоїн-ством, ніби це був букет найдорож-чих троянд. Хоча він був не Казано-вою, а радше Дон Жуаном, що не розбивав жіночі серця, а хвилював їх легкими, наче молоде вино, ро-мантичними ілюзіями. І в такому стані умів їх тримати роками. Жін-ки марніли, вкривалися павутинкою зморщок, їм вривався терпець, та Юрко Ґудзь продовжував їм дзво-нити з телефонів різних контор, куди випадково забредав, натякаю-чи на складні обставини, що зава-жають йому приїхати, аби нарешті відкинути всі умовності і, вхопив-шись за руки, помандрувати на Цитеру. З більшістю своїх жінок він підтримував романтичний флірт.
Звиваючи в кожному жіночому серці гніздечко, селив там пташеч-ку сподівання, але не переступав межу, за якою починалися образи, ревнощі, ненависть і весь той ком-плекс почуттів, які спалюють чис-тоту стосунків, підштовхуючи чоло-віка й жінку до нерозважливих вчи-нків. Хоча траплялося в його житті кілька жінок, із якими в нього були серйозніші зв’язки.
Коли я працював у редакції однієї з житомирських газет, Ґудзь привів якось художницю з далекого села Лучин. Від її ходи двигтіли меблі, а всіх чоловіків, що її побачили, ледь не розбив правець. Жінка мала такі стегна, груди і демонічний погляд, що услід їй озирався весь чоловічий склад редакції. «Боже праведний, – думав я, – що з нею робить мелан-холійний Юрко Ґудзь? Невже пус-кається в безконечні богемні балач-ки, хто в кого списував: Коельо в Рівери чи Рівера в Коельо?! І тільки через багато років з його недомо-вок і натяків вдалося уявити, чим закінчилися стосунки з цією лоши-цею, що, на відміну від решти його жінок, не захотіла чекати, доки він визріє до серйознішої, ніж флірт, плавби.
Якось Юрко прибився до неї на ніч, вони повечеряли, запалили сві-чку і він почав їй читати вірші, коли у вікно хтось постукав і обізвався скрадливий чоловічий голос. Та коли жінка вийшла і відправила ні-чного гостя, до неї всю ніч почали їхати автомобілями, мотоциклами, вантажівками, військовими джипа-ми, велосипедами, кіньми, з навко лишніх сіл і з дальніх міст. А жінка виходила в сіни, з кимось шепоті-лася, когось заводила в комору і до-вго там вовтузилася, а когось не пу-скала і, розчервоніла, заходила в хату. До ранку Юрко Ґудзь не знав, куди сховатись, бо як тільки у нього з’являлися якісь наміри, у вікно сопіли, шкреблися, стукали, проси-лись, погрожували. Дочекавшись ранку, він утік з Лучина, зрозумів-ши, до яких драматичних наслідків може призвести переоцінка власно-го темпераменту. В одну з таких ночей до жінки в Лучин прибився дебелий прапорщик, який нарешті її вдовольнив і залишився з нею на-завжди.
Колись ще зовсім молодим Юрко Ґудзь пробував завести сім’ю, але душа митця не витримала сімей-ної рутини. Він все не міг уявити, що таке обов’язки одруженого чо-ловіка.
— Я привіз із села мішок картоплі, – якось зізнався він, – і забез-печив сім’ю на весь рік.
Та дружина і тесть з тещею, у яких жив Юрко, були трохи іншої думки. Збитий з пантелику, поет почав вранці вставати і йти з дому. Весь день він просиджував у бібліо-теці, тусувався на каві, відвідував знайомих, а увечері, коли сім’я вкла-далася спати, тихенько прослизав у помешкання, аби вранці так само непомітно вислизнути. Втім, ця хи-трість недовго тривала. В один із пізніх вечорів його чекало в повно-му складі все сімейство. Після важ-кої сімейної ради Юрко Ґудзь наза-вжди втік із сім’ї. І з того часу жив сам, апелюючи в разі потреби до сі-мейного досвіду Григорія Сковоро-ди, що був обачнішим за нього і втік від жінки до вінця, а не після, загу-бившись серед роззяв і гостей, що прибули на весілля мандрівного філософа.
Не маючи ні домашнього, ні мо-більного телефона, він володів інформацією, що, де, коли має від-бутися в культурному світі. Коли ми зустрічалися, вітаючись, він, іроніч-но здіймав руку в кулаці, наче вете-ран ротфронту, і повідомляв останні культурні новини:
— У Печерській Лаврі завтра бу-дуть показувати останній фільм Антоніоні. Початок о 18.00.
Або:
— В галереї Гельмана проходить виставка художника, який малює жіночі дупи. Справжній концептуал!
Чи:
— В понеділок у Ягеллонському університеті буде наукова конфере-нція про європейський авангард. Початок о 10.00.
Перебуваючи в хворобливому українському літературному середо-вищі, яке об’єктивно не може оці-нити жодного літературного явища, у своїх оцінках він ніколи не лука-вив і завжди казав те, що думав.
— Це літературне шаманство, – говорив про одного українського прозаїка. – Він освоїв техніку пото-ку свідомості і тепер буде гнати кі-лограмові романи під Пруста.
Сповідуючи стиль життя вільно-го художника, він принципово ніде не працював, бо не звик обтяжувати
себе щоденною службовою суєтою. Та наприкінці вісімдесятих влашту-вався мистецтвознавцем у Кмитівському музеї образотворчого мистец-тва під Житомиром, який збудував палкий шанувальник радянського образотворчого мистецтва Буханчук. Підвали і зали музею були забиті погруддями Ілліча, Зой Космодем’янських, Павликів Морозивих. Блукаючи між картин «Ранок стале-вара» і «Ранок доярки», Юрко Ґудзь мріяв перетворити цей паноктикум на музей тоталітарного мистецтва. Директор музею Буханчук був ста-рим радянським патріотом. Не зва-жаючи на свій вік, він любив жінок, хоча багато років жив присмерті. Коли у нього на куточках губ з’явля-лася запечена кров і починали загос-трюватися контури черепа, він когось виганяв із музею. І це давало йому стільки життєвої снаги, що він ожи-вав і продовжував керувати музеєм. Ґудзя Буханчук цінував, але коли зві-льнив з роботи всіх і залишився тіль-ки Юрко Ґудзь, змушений був звільнити і його. Це продовжило його дні ще на рік, а коли не стало кого вига-няти, Буханчук нарешті помер.
Коли за Совдепії я вперше про-читав поезії Ґудзя в польському журналі «Зустрічі», то був уражений їхнім тонким антирадянським пафо-сом. Та ще більше вразила перша зустріч з мандрівним поетом. Він з’явився серед житомирських літе-раторів у обвислому светрі, в мока-синах, джинсах із дорожньою сум-кою. Від нього віяло таким нетуте-шнім духом, що його відразу всі помітили.
На початку дев’яностих Юрко Ґудзь носився з ідеєю грандіозного видавничого проекту «Українська реконкіста», на який його надихнув досвід Іспанії, що після семисотліт-нього арабського іга провела відвоювання своєї території. «Українська реконкіста» передбачала таке ж відвоювання українського простору від російського культурного іга. Але, як завжди буває в подібних випадках, все закінчилося великим пшиком. Видавець, якому патріотично нала-штовані люди вділили кругленьку суму на видання серії, вкрав гроші і нахабно використав їх для своїх три-віальних потреб.
У сучасному українському літе-ратурному мілководді Юрко Ґудзь був найбільш стильною рибою, яку не помічали тільки тому, що, на від-міну від верховодки, враженої хро-нічним нарцисизмом, він завжди тримався глибини, залишаючись стильним у смаках, письмі, побуті. Під час безконечних мандрів у його сумці обов’язково була книжка рі-дкісного автора або якийсь екзоти-чний журнал, виданий в Парижі для вузького кола авангардистів. Він не надавав великого значення побуту. Але де зупинявся, в кімнаті гуртожитку чи в безкоштовно на-даній на деякий час квартирі, всю-ди з’являлися оригінальні видання, фотоальбоми чи буклети маловідо-мих художників. Він не любив ма-сової літератури і постмодернізму, вважаючи його безплідною естети-кою старіючих націй. Ігноруючи вбогий інтер’єр своїх тимчасових помешкань, міг з царською величчю піднести гостю склянку води з крана.
Юрко Ґудзь помер у сорок п’ять років у віці зрілих філософів і про-заїків. Його знайшли з пробитою головою у глухому житомирсько-му дворику. Офіційна версія смер-ті – удар об асфальт під час при-падку. Але в приватній розмові один із лікарів сказав, що так про-валити черепа можна було тільки сильним ударом, залізним предме-том або від падіння головою вниз не нижче третього поверху. Існу-вала здогадка, що його смерть мо-гла бути справою рук когось із ве-теранів афганської авантюри. В житомирській пресі друкували уривки Юркового антивоєнного роману «Ісихія» і це могло когось роздратувати. Але кому був потрі-бний процес над морально скалі-ченими солдатами брежнєвської епохи? Зрештою, його смерть ста-ла загадковою крапкою на недов-гій дорозі його не менш загадко-вого життя.
За відсутності в Україні самобут-ніх філософів і бродіння філософ-ських ідей, які б служили гумусом для нового мистецтва, життя Юрка Ґудзя було таким же авангардом і філософським експериментом, як і все, що він робив і писав. Якось він організував у Житомирі перформенс зі скиданням із постаменту танка «Т-34», вважаючи, що на пос-таментах мають стояти не символи смерті, а створені з бронзи і доро-гого каменю символи любові.
Він ні з ким не конфліктував, бо не зважав на пристрасті буденної суєти і спілкувався з усіма літературними кланами, що принципово ігнорують одне одного. І коли його не стало, в літературному світі утво-рилася порожнеча.
Після смерті Юрко Ґудзь став культовою постаттю серед просу-нутої житомирської молоді. Удень його смерті в міських ка-в’ярнях збирається місцева богема, яка читає його вірші і згадує випа-дки з життя мандрівного поета. Під час одного з таких спогадів хтось сказав, що ключем до його творчості є образ Вави з новели «Навпроти снігу», який уособлює дитинну сутність автора. Цей об-раз вразливого мовчазного хлопчика, зачарованого наближенням снігопаду, згодом був розвинений у найкращому творі письменни-ка – романі «Не-Ми». У своїй не-великій прозовій спадщині він лишився поетом, що хаотично на-низує уривки розмов та побачені образи, ніби відчував подих смерті й поспішав увібгати у приреченість свого самотнього голосу вирвані фрагменти життя. В розірвану по-етичну сповідь його прози впліта-ються голоси людей, які розпові-дають про пережиті біль чи ра-дість, наче підказують, що відпо-віді на найскладніші питання людського буття заховані у фразі по-дорожнього або в очах сільського божевільного.
Удень похоронів Юрка Ґудзя йшов густий лапатий сніг, ніби його велика змерзла душа, прощаючись, тужила за цим світом.

Даниленко В. Останній мандрівний дяк української літератури // Кур’єр Кривбасу, липень 2005.