Сторінки
▼
неділя, 1 лютого 2009 р.
Євген Концевич. Мить останньої зустрічі... [Спогад про Юрка Ґудзя]
На фото: Вероніка Кавун і Євген Концевич
Євген КОНЦЕВИЧ
МИТЬ ОСТАННЬОЇ ЗУСТРІЧІ...
Спогад про Юрка Ґудзя
Господи! Як біжить час... ще, здається, вчора чи позавчора Юрко заходив до мене здоровий, вродливий, динамічний, з теплою усмішкою в очах і на устах...
З собою він приніс свою картину «Володар осінніх перельотів» і просив дозволу притаковити її десь у мене, бо хозяйка квартири лякається зображеного на картині, і як тільки Юрко йде кудись здому, вона перевертає картину лицем до стіни.
Йому теж треба залишити це пристанище – зізнається – хоч і платить комі-рне справно, але умови змушують... Андрій Савенець навіть вже щось знайшов йому.
Та попри весь наявний присмак хронічної бездомної неприкаяности він розпо-відає про те якось відсторонено, наче не пре себе, наче байдуже те йому.
Приміряючись прилаштовувати на стіні свою картину серед інших картин у моїй «колонній залі», Юрко іронічно скривившись, щось непевно собі виважує:
– Ні, не тут!.. Знаю, де йому найкраще місце – на Вашій груші...
І раптом виносить свою картину з теплої хати на холод зимового подвір’я і чіпляє її на гілля груші.
Я все бачу крізь вікно і застережливо стукаю з шибку: сніг же обліпить...
Залишивши своє творіння в голій безлистій кроні, Юрко, хухаючи в долоні, швиденько хапається до хати:
– Кращого місця годі й шукати, – рапортує жартома, – а сніг сухий, морозний, фарбам не зашкодить.
Тут же дістає із сумки якусь начищену до блиску мідну дудку, дме в неї, аж обличчям червоніє, і випинає з неї не то квакання, на то булькання, – сміється, і розповідає, що знайшов цю дудку на смітнику, а якщо роздобуде до неї ще й мундштук, то матиме славного духового інструмента...
Дає й мені спробувати видути щось з дудки, ала без мундштука в мене вона теж тільки кавкає і квакає, але нам обом весело з тою музикою...
Юрко знову йде на подвір’я, а повертається звідти з «Володарем осінніх перельотів», прислоняє його до стіни так само, як знервована хозяйка квартири – лицем до стіни, і причитає до картини:
– Потерпи, потерпи... найкраще твоє місце в кроні груші, я приходитиму і виставлятиму тебе на оглядини горобцям і сорокам...
...А коли підоспів нам обід, ми з Юрком замочили, чи,швидше підігріли його нашими традиційними двома мірками бабичівки. Я з Юрком не раз опи-нявся за столом, часом гарно вдавалось посидіти, як правило, – дві чарки вина чи саморобної бабичівки нашої – Юркова достатня норма, іноді він і з однією чаркою, тільки пригубляючи її, міг марудитися всю учту, заробляючи кпини в компанії, тоді як інші застольники, забувши рахунок тостів, нали-вали й наливали свої чарки.
По обіді Юрко попросив дозволу зателефонувати до сина. Мені випало бути неодноразово свідком цікавого і дивного дійства, яке відбувалося між малим сином і батьком. Юрко дуже любив сина свого, волів жити разом з ним, але то було неможливо...
Його стосунки з малолітнім хлопчиком справді вражали дорослістю і зворушували взаєморозумінням між сином і батьком.
У цих телефонних розмовах вони удвох, попри життєві реалії, творили собі свою власну казку; і навіть у буквальному сенсі жанру, серйозно обговорювали деталі сюжету, варіанти версій, разом тішилися вдалими зна-хідками... Словом, ховалися в казці, втікали у свою казку...
І так щоразу, коли Юркові щастило доступитися десь до телефона... Мобілка тоді для Ґудзя була надто дорогою річчю, як і власне помешкання...
Тут моєю пам’яттю зафіксована мить нашої останньої зустрічі з Юрком. День то був – середа.
А завтра чи післязавтра, тобто у четвер чи пятницю Юрко Ґудзь мав їхати у Вінницю на Огієнківську літературну конференцію. Ми з ним домови-лися: враження від конференції Юрко привезе мені відразу по поверненні з Вінниці.
Ми, повторююсь, домовлялися в середу...
А в неділю, як обухом по голові – неймовірно жахлива новина: біля військомату знайшли Юрка Ґудзя з такою раною в голові, наче він сторчака пустився на асфальт з четвертого поверху... так і медики говорили, і не одному, але в документи чомусь цього не записали.
А ні з тієї миті, коли вперше почув цю страшну вістку, а ні до сьогодні – я не повірив і не вірю, що загибель Юрка Ґудзя – ніким не спланований нещасний випадок...
Вихований і нинішнім часом, і вражаючими смертями моїх близьких людей, моїх сучасників – Алли Горської, В’ячеслава Чорновола, не кажучи вже про багато інших подібних уроків, що подала нам українська історія, я не можу повірити, моя свідомість не може збагнути, як Юрко, падаючи з висоти свого людського росту, міг так глибоко розтрощити собі тім’я, голову....
Можна нічого не знати про смертельний Юрків випадак, не знати деталей, а знати лише, що Юрко Ґудзь був неймовірно талановитим, порядним, мужнім і чистим поетом, письменником, митцем і просто людиною, знати, яка гостра і викривальна його журналістська публіцистика, що в’язалась у смертельні сто-сунки саме зі злочинним світом, нещадним і темним, – і цього мудрому та щи-рому досить, щоб збагнути, що така категорична однозначність і скороспіла ясність, з якими так хутенько подана інформація про смерть Юрка Ґудзя, – підозріла і не викликає довіри у мислячих й аналізуючих...
Адже талановитий і порядний – то завжди небезпечний, небезпечний саме злочинцям...
І все ж я вірю, що правда про таємницю Юркової смерті прийде ще до нас у всій повноті, прозорості й щирості...
А сьогодні, як на мене, Україна ще до кінця не усвідомила, кого вона справді втратила в особі Юрка Ґудзя, Юрія Ґудзя...
З0.06.2007 р.
Концевич Є. Мить останньої зустрічі... [Спогад про Юрка Ґудзя] // Архів автора, 2007.
Немає коментарів:
Дописати коментар