Олександр Хоменко. Згадуючи Юрка Ґудзя...

Мав рацію покійний Юрко Гудзь, коли стверджував: закінчиться цей постмодерний карнавал великим концтабором. І першу ластівку, у траєкторії польоту якої вгадуються обриси майбутніх вишок з кулеметами, вже маємо: у своєму матеріалі С. Матвієнко фактично пропонує ввести цензуру. Для початку — Шевченкових текстів. Бо як іще вільно потрактовувати її рекомендацію вилучити з шкільних програм його твори. Що буде далі — зрозуміло: позбавлені Шевченка, і не лише його (ентузіасти школи Григорія Грабовича віддавна пропонують «викреслити зі списку» також Павла Грабовського, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного — вони, бачте, занадто соціальні) навчальні програми перетворяться на звичайні прес-форми для серійного виробництва дешевої робсили для потреб нового правлячого класу, потенційних аграрних рабів чи безсловесної обслуги в «макдональдсах». Твердження ж про те, що дитині (читай — українському народові) треба дозволити «самій долучитися до Шевченка, коли матиме на те потребу», взагалі, як висловлюються росіяни, уміляєт. Вже хто-хто, а Система та її ідеологічно-мистецька обслуга потурбуються, аби потенційні гвинтики для транснаціональних корпорацій не дісталися ні до Тараса Шевченка, ні до Кена Кізі, Герберта Маркузе, Архипа Тесленка чи Гі Дебора. Ринкова економіка запропонує їм Поплавського й Марініну або ще якусь одиницю масової культури, а потім «процес піде», стане майже незворотнім. Ось тільки наприкінці цього шляху на мандрівника очікує не вільна зустріч із текстом, у чому переконана п. Матвієнко, а зустріч із наглядачем.

Джерело: Любити по-Гарвардськи: технологія процесу Молода Україна. - #3 , Вересень 2003. Автор: Хоменко Олександр. Навздогін полеміці довкола статті Світлани Матвієнко «Любити Шевченка: демонтаж риторизму». —
«Дзеркало тижня», № 21 (446) Субота, 7—13 червня 2003 р.)