Мав рацію покійний Юрко Гудзь, коли стверджував: закінчиться цей постмодерний карнавал великим концтабором. І першу ластівку, у траєкторії польоту якої вгадуються обриси майбутніх вишок з кулеметами, вже маємо: у своєму матеріалі С. Матвієнко фактично пропонує ввести цензуру. Для початку — Шевченкових текстів. Бо як іще вільно потрактовувати її рекомендацію вилучити з шкільних програм його твори. Що буде далі — зрозуміло: позбавлені Шевченка, і не лише його (ентузіасти школи Григорія Грабовича віддавна пропонують «викреслити зі списку» також Павла Грабовського, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного — вони, бачте, занадто соціальні) навчальні програми перетворяться на звичайні прес-форми для серійного виробництва дешевої робсили для потреб нового правлячого класу, потенційних аграрних рабів чи безсловесної обслуги в «макдональдсах». Твердження ж про те, що дитині (читай — українському народові) треба дозволити «самій долучитися до Шевченка, коли матиме на те потребу», взагалі, як висловлюються росіяни, уміляєт. Вже хто-хто, а Система та її ідеологічно-мистецька обслуга потурбуються, аби потенційні гвинтики для транснаціональних корпорацій не дісталися ні до Тараса Шевченка, ні до Кена Кізі, Герберта Маркузе, Архипа Тесленка чи Гі Дебора. Ринкова економіка запропонує їм Поплавського й Марініну або ще якусь одиницю масової культури, а потім «процес піде», стане майже незворотнім. Ось тільки наприкінці цього шляху на мандрівника очікує не вільна зустріч із текстом, у чому переконана п. Матвієнко, а зустріч із наглядачем.
Джерело: Любити по-Гарвардськи: технологія процесу Молода Україна. - #3 , Вересень 2003. Автор: Хоменко Олександр. Навздогін полеміці довкола статті Світлани Матвієнко «Любити Шевченка: демонтаж риторизму». —
«Дзеркало тижня», № 21 (446) Субота, 7—13 червня 2003 р.)
Братство Юрка Ґудзя – це не лише конкретні прізвища, за якими стоять відомі люди, що не тільки через літературу та мистецтво причетні до Юрка - це всі ті, хто не забуває і зберігає, примножує та різнобічно культивує пам’ять про нього. Керівник блоґу: Олег Левченко oleg_levchenko@ukr.net
- Поетичне братство Юрка Ґудзя
- Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).
Немає коментарів:
Дописати коментар