НЕБЕСА ЗАБИРАЮТЬ НАЙКРАЩИХ
Минуло 9 (чи більше) днів, відколи не стало Ніли Зборовської. Доктора філології, у чомусь провокативного літературознавця, провідного наукового співробітника академічного Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка. Після загадкової загибелі Соломії Павличко це — найболючіша втрата для нашої науки про літературу. Звичайно, на відрізку між їхнім відходом було іще кілька вознесінь на небеса, але переважно науковців старших, а з їхнього покоління...
Вона боролася з недугою близько двох років; минулої зими намітилося, було, якесь полегшення, вона навіть виїжджала на захисти дисертацій до Черкас як член Спеціалізованої вченої ради при там-тому університеті та науковий керівник одного з дисертантів, а потім...
За кілька днів до трагічного фіналу вона привітала мене есемескою зі Спасом, але й підтвердила, що перебуває між життям і... Я нагадав їй Довженкове «ще наловимо рибки та наваримо юшки» (в неї був особливий смак до рибних ласощів), а о 7-й ранку в День Незалежності — найприкріше: Ніна Бернадська, її подруга ще зі студентських літ, а нині професор «їхнього ж Київського університету, телефоном ледве вимовила: «О 2-й ночі Ніла відійшла... Похорон сьогодні ж о 14-й». Потім — кількаразові перемовини про транспорт, про обов'язковий від'їзд «до неї» (бо ж останні місяці жила в маминому обійсті, кілометрів за двісті від Києва) — і ось ми вже біля Ніли, яку лаштують з хати до труни, що чекає на подвір'ї...
«Опущены веки, и мрамор чела...» На той надсонівський «мрамор чела» я так і не зважився глянути. Крім опущених вій, ні на що більше не хотілося дивитися; вони були невимовно красиві; як у Богородиці, котра запам'яталася мені ще з ікони «Успіння...» в батьківській хаті. Валентина Коваленко (доцент із Черкаського університету і голова Черкаської обласної організації НСПУ) вже під час траурної церемонії ніби сама собі щось повторила про Нілину красу навіть на фотографії з чорним крепом, а я все одно дивився тільки на спущені вії...
Потім (на цвинтарному мітингу) ми повторювали одне за одним (слідом за священиком та сільським головою), що небеса відбирають собі найкращих, що односельці довго пишатимуться такою землячкою... Але що тепер важать ті слова?! Майже все село їх слухало (говорили ще письменник і професор Володимир Поліщук із Черкаського університету, Наталка Лисенко з академічного Інституту літератури, університетська подруга Ніна Бернадська, потім Нілині аспірантки, які вже стали кандидатами наук і були біля неї в останні дні), але навряд чи усвідомлювало до кінця те село, яку землячку оце проводжає воно в останню путь. Хтось пам'ятав, звичайно, про її відмінне навчання в рідній школі, про якісь там Нілині успіхи на науковій ниві, але де про це прочитаєш у далекому селі? Недавня універсальна енциклопедія «Черкащина» не приглянулася в Нілиному селі Рубаний Міст ні до жодної примітної постаті, ні до неї самої...
Я знав Нілу протягом понад чверті століття. Прийшла вона після навчання в Київському університеті в академічний Інститут літератури, щоб стати аспіранткою, випало їй «долати» ту аспірантуру аж у Казахстані, однак після блискучого захисту дисертації «там» її сяючі («як тЕрен, як терЕн») очі знову заблискотіли в Інститутському середовищі. Це був час, який сформував тоді ціле гроно інститутських дівчат-дослідниць, дівчат, котрим судилося одними з перших ламати канони соцреалістичного літературознавства і вписувати перші сторінки в літературознавство нове, з європейським обличчям і з прицілом на національний профіль. Соломія Павличко, Тамара Гундорова, Галина Сиваченко, Віра Агесва, Наталка Шумило, Елеонора Соловей, Наталка Овчаренко, Ніла Зборовська... Були в інститутській когорті й оригінальні науковці «сильної» статі — трохи старші чи молодші за них Володимир Моренець, Юрій Ковалів, Микола Сулима, Микола Бондар, Юрій Пелешенко, Лукаш Скупейко, Сергій Гальченко, Андрій Кравченко... Але перші скрипки грали (а почасти й досі грають) таки дівчата; вони опановували
ази нових (засуджуваних за радянських часів) літературознавчих методологій, гарячково (у своєму дусі) захищали докторські дисертації, часом покрикували одна на одну (це називалося в них «науковою дискусією») і в кінцевому наслідку поздобували собі імена, без яких сьогодні годі уявити українську науку про літературу...
І ось перший вибух на полі їхніх дискусій — загибель Соломії Павличко. Як зараз бачу тривожну траурну церемонію в залі Києво-Могилянськоі академії, а біля вікна (на сходах, що єднали перший і другий поверхи будівлі) ридма ридає Ніла Зборовська. У них із Соломією Павличко були особливі стосунки. Науковий вияв їх мені, мабуть, відомий трохи більше, ніж іншим, бо і в першої, і в другої довелося бути опонентом на захистах докторських дисертацій. Назви тільки того опонування були різними («провідна організація», «офіційний опонент»), але за змістом це одне й те саме. Я говорив із дисертантками не тільки про те, що лягло потім у мої опонентські відгуки, а й про те, що я назвав вище «особливими стосунками» між Соломією і Нілою. Вони разом захоплювалися феміністичною критикою, публікували майже паралельно перші статті й монографії, а на якомусь етапі їхні наукові вподобання розосередилися: Соломія цілком віддалася становленню і розвитку українського модернізму (за радянських часів ним «лаялися» нарівні з націоналізмом), а Ніла заглибилась у психоаналітику (отой фройдизм, якому від марксистського літературознавства перепадало і за буржуазність, і за патологізм, і за ідеалістичність). У повсякденному побуті вони перебували завжди не на далекій відстані, у що зрідка посвячували й мене. Одного разу, за кілька днів до загибелі, Соломія видзвонила мене, щоб дізнатися: куди поділася Ніла? Ви, тобто я, можете спитати в її чоловіка (Олега Павлова) про її зникнення, бо зі Львова передали верстку її книжки, яку треба дуже швидко вичитати й передати у видавництво. Сяк-тяк уладнали цю ситуацію, а потім ще раз зустрілися, щоби дещо уточнити в якомусь новому Нілиному захопленні. Домовилися продовжити розмову перед самим Новим роком, але на мій дзвінок (була, здається, неділя чи субота) відповіла Соломіїна дочка («Мама в бібліотеці!»), а пізно ввечері 31-го грудня Віталій Дончик (а може, Григорій Сивокінь) доніс вістку, що Соломії вже немає... Тут не місце деталізувати пізніший факт, коли «зацікавлена сторона» нищила книжку Н.Зборовської «Пришестя вічності», в якій був і есей «Моя Соломія Павличко». В інтерв'ю газеті «Україна молода» Ніла сказала, що вона той факт не лише пережила, а й вижила. І продовжила подальше своє наукове зростання, дійшовши (через захоплення фемінізмом) до головного свого внеску о літературознавство — прищеплення українській науці фройдівського психоаналізу. «Психоаналіз дав змогу подивитися на фемінізм реалістично», — сказала вона в згаданому інтерв'ю. І не тільки на фемінізм. У своїх двох монографіях («Психоаналіз і літературознавство», «Код української літератури») вона запропонувала «перечитати» всю нову (новітню) українську літературу за психоаналітичною методологію. По-різному можна ставитися до цього проекту: є в нього прихильники, а є й запеклі критики. В офіційному відгуку на дисертацію, що базувалася на цих монографіях, я теж висловив чимало незгод і побажань, але двох думок не було: це дуже значна робота талановитої дослідниці. В українському літературознавстві вона повинна була з'явитися, і належне місце в його майбутньому вона завжди займатиме.
От тільки не стало її авторки... Скінчилося все традиційно: кілька грудочок землі на віко Нілиної труни, «Вічна пам'ять» сільської півчі з двох жіночок та священика, похоронні мелодії духового оркестру і... невимовна печаль, що небеса так рано забирають до себе найкращу молодість. Бо що таке сорок із чимось років? Ще б працювати та працювати і прикрашати собою такий жорстокий і не завжди красивий світ...
Хай земля тобі буде пухом, дорога колего й молодша подруго!
Михайло НАЄНКО
Джерело: Михайло НАЄНКО. Небеса забирають найкращих // Літературна Україна, 8 вересня 2011. - с.15
Немає коментарів:
Дописати коментар